І не почну принизливого торгу

При сяйві твого світлого крила.

О, мудра поро віддавання боргу,

Не обмини! Хіба ж я не жила?

 

Із голубої чаші днів земних

Терпкавих вин хіба надпито мало?

А та сльоза, що потай від усіх,

Скажи, хіба в очах не закипала?

 

А той благословенний хліба смак,

А солі смак – хіба ж мені не знані?

І що не рік свої ключі вожак

Вів крізь мої розгорнуті світання.

 

А в травні, в тім далекім травні сад,

Хіба не зацвітав колись і в мене?

О світла поро, місяць листопад,

Час прозору і одкровень натхненних,

Не обмини!

Бо вже прийшла та мить,

Коли уста у полум'ї пречистім

Запрагли слів минущих скинуть листя,

Й мов яблуко на гілці – суть явить.

 

ЯБЛУНЕВІ СТОРІНКИ

 

 

Примовкнув сад мій.

Він усе сказав.

Усі до краплі сподівання справдив.

Було цвітіння, як рожевий став.

Було плодів золотозерна правда.

Мов щогла, напиналась верховіть,

До сонця сад мій посувавсь навально.

І вирішив мій сад: якщо творить,

То тільки так, прещедро й епохально.

І сотворив він яблука пахкі,

І стільки вклав у яблука натхнення!

Під мудрим вітром хилячи гілки,

Він святкував своє золотодення.

Стояв щасливий, вражений стояв.

О, то були не яблука, а диво!

Смаку і трунку витончений сплав,

Снаги і сонця з'єднання щасливе.

Такі лункі – аж дзвонами гули,

Такі рожеві – аж сміялись рожі.

Ті геніальні яблука були

На яблука звичайні схожі.

 

 

Віддражнила бруньок цнота,

Оддзвеніла плодів принада.

Білий дим, як міцна гіркота,

Осідає на віття саду.

 

Плине стишено в жилах сік,

Став мій обрій здаватись вищим.

Між деревами садівник

Палить мудрі свої кострища.

 

І занурилась верховіть

В білий дим, як у білу хугу.

Тільки саду здалось на мить:

То не дим, а цвітіння друге.

 

 

На прийдешню цвітінь збережи надію,

В січні бруньку, мій саде, будь-що збережи!

І бредуть мої яблуні в реготі сніговію,

І ступають, як бранки, на вигострені ножі.

 

"Вже недовго, – шепочуть, – напевне, завтра,

Завтра цвітом захмеленим бризне віть…"

В січні яблуні весен боронять правду,

Щоб у травні так щедро її явить!

 

Розкриватися брунькою сонячно і первісно –

Це ж як слово назначене промовлять!

І бредуть мої яблуні, наче в істину,

У країну весни й запашних багать.

 

У заметах по груди, на сивім прузі

Йдуть занурені в думу свою і вись,

І, напевно, що дойдуть. В тугій зав'юзі,

Пам'ятаю, доходили вже колись.

 

ІВОЛГИ

 

Іволга співає у саду.

Іволга в легкім листянограї.

Нитку літа сонячно-руду

Золотава іволга сукає.

 

Золотавість… Іволга… Блакить…

Плавиться на стовбурі живиця.

Літо на завершенні стоїть,

На тугій остиглості – криниці.

 

День – як дзбан. Видзвонюють краї,

Жаль, ой, жаль – на вересень ідеться.

Золотаві іволги мої,

Ой, не відлітайте ще із серця!

 

Ще і ще розцвічуйте літа

Золотом премудрої освяти.

Нині терну – ох, і ряснота! –

Весело б могли прозимувати.

 

***

Аж не вірю очам: налилось, і дозріло,

І явило довершеність пізню свою.

Уродило ранету – ще так не родило.

Серед саду, розгублена, мовчки стою.

 

А було ж – так нелегко збиратись на силі,

Так повільно в камінні вростати грунти.

Уродило ранету – ще так не родило.

О мій саде, о дивеню мій, це ти?

 

Ждала довго, прийшло – раптово.

І несила душі озирнутись назад.

Все сказала вона: спородила слово.

І завмерла. І стала душа як сад.

 

"Не печалься, – кажу їй, – прислухайсь до себе.

Чуєш, пада ранет… твій ранет у траву,

Чуєш, віття твоє поринає у небо,

Височінь обіймаючи вже нову".

 

***

Солов'ї одспівались. В народі

Кажуть, викинув колос ячмінь.

Вгамувались річки многоводі,

Неба встоялась глибочінь.

 

Солов'ї одспівались. Так скоро?

Ще ж і рунь молода-молода.

Але рвучко під обрій зору

Слово колос важкий викида.

 

В світ антени наструнив колос,

Впало яблуко десь в саду.

Люди, люди, від вашого голосу

І від вашого серця йду!

 

Все тугіші зернин ядерця.

Стали спекою дні мої.

Й не біда, що так рано в серці

Одспівалися солов'ї.

 

Будуть жорна – дзвінкоголосі,

Буде хліб… Чи не в цьому суть?

Я хотіла б вам у дорозі,

Люди, хлібом насущним буть.

КЛУНЯ

 

На старому подвір'ї у дядька Гната

Престарезна свій вік доживає клуня.

Вже віддавна й кілком підіперта ззаду,

Вже й сухі повилазили дошки-ребра.

 

Наміряється кожного року дядько,

Щоб не нудила світом, зламати клуню,

Та клекоче щоліта на стрісі у клуні

Лелечине старе гніздо.

 

І живуть у гнізді два веселих лелеки,

І знаходять вони щовесни на денці,

Мабуть, хмарами необережно зронених

Голомозих лелеченят.

 

І тоді аж неначе молодшає клуня,

І стає тоді клуня стара колискою,

І вигойдує тихо вона під небом

Лелечиних майбутніх доріг сувій.

 

І, підводячись радісно аж на дибки,

Щоб видніше було і землі, і небу:

– Подивіться, – говорить, – які ми славні!

Скоро-скоро і ми почнемо літать!

 

І літають. Атож, настає часина.

І стає тоді клуня високим аеродромом,

На якому маленькі лелеченята

Вчать великого старту трудні ази.

 

Ну, а там похватна вже й надходить осінь,

І нараз порожніє гніздо на клуні.

Розлохмачує стріху на клуні вітер –

Тут якраз би її й ламать.

 

Але раптом пронизує дядька туга,

Бо якщо вже казать про дядьків відверто,

Їм дожити завжди бува теж охота

До наступних маленьких лелеченят.

 

І лишається клуня. Злітають із неба

До гнізда її грітись узимку зорі.

А вона уявляє, що то вже вернулись лелеки,

І стають її сни повні сонячних клекотінь.

 

***