Природо, що з тобою нині скоїлось?

Ми вже забули, як цвітуть сніги.

В липкій багнюці загрузає колесо,

Гнуть водії словечка в три дуги.

 

Дощі, дощі... І даль розмита мороссю.

Плюс п'ять. І лютий на календарі.

Природо, що з тобою нині скоїлось?

І де твої рожеві снігурі?

 

Закон зв'язку, закон не від учора –

Обірвано якусь у ньому нить.

І знов синоптик голосом бадьорим

Береться все нам чітко пояснить.

 

Та сума зведень, та число прогнозів –

Усе летить сьогодні шкереберть?

І десь на півдні виноградні лози

Від небувалих стуж зустріли смерть.

 

І мигдалю промерзла наскрізь галузь

Під вітром хруска, наче під ножем...

Природо, що з тобою нині сталось? –

Я запитаю вкотре, вкотре вже.

 

Та враз обпалить душу білим пеком

І сто провин мені заступить світ.

Питати – просто. Докоряти – легко.

Та страшно – чути докір твій в одвіт.

 

***

Скільки безуму стало в тобі, природо,

І знервованості, й сум'ять!

Відомщаєш людському зухвалому роду?

Так, нам є за що відомщать.

Зазіхнули на строгі твої заборони,

Ще й назвалися гучно твоїм вінцем.

 

От і час

за найправеднішим законом,

Час-таки нам воздать за це.

Все, що нами содіяно й спільно скоєно...

Може, тільки й не збагнем тоді,

Як надії не стане вже,

душу зболену

Остудити у мертвій навік

воді.

 

***

Електричка тишу розчахне,

Ліс оглушить гуркотом залізним.

Що у ній тривожить так мене,

Не дає заснуть, заснуть допізна?

 

Електричка (так зненацька, враз!)

Довгим болем, голосом утрати

Нагадає знов мені про час

І про те, що треба поспішати.

 

***

У білій спеці туманіють кручі,

Рік оголилась жовта мілина.

Іще далеко до вітрів колючих

І до нового мудрого вина.

Не поспішай! Не квап свойого часу!

Вони твої – всі завтрашні слова!

І хай дзвенить від сонця голова,

І вибухає сонцем жаром гасел!

Десь там, десь там, – пожовклі небокраї,

А серця все не тихшає биття,

А я люблю, я так іще кохаю,

До відчаю, до самозабуття!

Все прийде, все, як ждалося, – за строком,

Спасенням стане прохолоди креш.

І скажеш: ця важка повільність кроку

І тиша брів – як передчасно все ж!

До друку здано всі твої прологи.

Хай літо свої блага провіща,

Допоки тінь від шерхлого куща

Ще не сягає обрію твойого.

Допоки дерева твої в гаю,

Почавши світ весь осипати златом,

Тобі не являть прикладу розплати

За вічну неощадливість свою.

 

***

Усе своє завжди ношу з собою:

І клопіт дня, і тишину повік,

І древнє віддзеркалення соборів

У чистих плесах сьогоденних рік.

 

Все при мені: і береги, і води,

І це німе благословення віт,

І лося на землі вологий слід,

Що знов на шлях олюднений виводить.

 

А там, посеред поля, серед жита, –

Іржава каска, а у ній, у ній –

Перепелята голі що не літо…

Пребудь, життя, в невпинності своїй!

 

Все невід'ємне у мені й зі мною.

В меморіалі серця – тишина.

Там промовляє чорний попіл воєн,

Там безіменні пишуть імена.

 

Коли прийду, запрошена, у дім,

Зустрівши в ньому приятелів коло,

Скажу: – Цей степ, і тишина, і грім –

Зі мною. Не відсаджуйте від столу!

 

Налийте степу та й дощів не пізніх,

Бійця з походу – хлібом пригостіть.

Ну, а для мене – заспівайте пісню:

Найтяжчий біль рукою зніме вмить.

 

***

Ой летіли лелеки,

Посідали на зрубі.

Подаруй мені сина,

Подаруй мені, любий!

Ой летіли лелеки –

Уночі заблудили.

Подаруй мені сина,

Подаруй мені, милий!

Заблудили лелеки,

Заблудили, а може…

Подаруй мені сина,

Щоб на тебе був схожий.

Їм, лелекам, води б,

Та криниця глибока.

Подаруй мені сина,

Щоб був сіроокий.

Щоб липневі купали

В житті його зливи…

Та куди ж ви, лелеки,

Лелеки, куди ви?

Покружляли над дахом –

І геть полетіли.

Милий, милий!..

 

***

А я ж твоя доля,

А я ж твоя леля,

А я ж твої згадки

Веселі-веселі!

 

Немає. Пройшло

З учорашнім хмелем.

Зосталося болем –

Ой леле, леле!

 

А ти ж моє небо,

А ти ж моя дума,

А тиж цілий світ мій,

Лелечий суме!

 

Немає. Пройшло.

Відгуляло хмелем.

Зосталося смутком,

Ой леле, леле!

 

Були ми обоє –

Приваба-клечінь.

Мій лелечку любий,

Мій сон лелечий!

 

Немає. Пройшло.

Уляглося хмелем.

Зосталася пісня:

Ой леле, леле…

 

***

Це осінь, мій любий, це осінь,

Пригаслі садів вітражі.

Десь в полі шукають зайчата босі

Притулку своїй душі.

 

В цю пору, мій любий, в цю пору

Терпкавістю дихає кожна віть.

Чи скоро ж мені, чи скоро

Ім'я твоє відболить?

 

Набрякло снігами небо,

Злягли морози на траву.

В цю пору, мій любий,

всю-всю без тебе

Загублено так живу.

 

Живу, як без голосу безголосся,

Живу, як без вітру туге крило.

Це осінь, мій любий, це осінь…

А літа ж – його й не було…

 

***

Скажи мені! Щось рятівне скажи,

Спасенне щось... О, я й сама не знаю!

Серед лукавих фраз, серед олжі

В тобі спасення, любий мій, шукаю!

Озвись мені! Я ще жива, промов!

Іще не все збулось на цьому крузі.

Я й з-під важких байдужих підошов

До тебе, любий, голосом озвуся.

Щось тоскне просурмила в шибці віть...

Мовчиш... В думках слова пересіваєш.

Скажи! Якщо спасенного не знаєш,

Дай слова хоч погибельного спить!

 

***

Ти так і не почув…

Уста святкові

Зронили в прірву одкровення звук.

Ти так і не пізнав мене ні в слові,

Ні в звабі віч, ані в розмові рук.

 

В моїх зіницях туманіє морось,

Що там, за нею, – близькість а чи даль?

Ти так і не читав цю тиху повість

Моїх долонь, занурених в печаль.

 

А я звучала ніжно і приречено

Снагою уст, веселкою вгорі.

Ти так і не пізнав, чиї то плечі

Тобі співали відблиском зорі.

 

Співали брови золоті й світанні,

Співав мій день між юних яворів.

Цю золотаву музику зізнання

Лиш ти один почути не зумів.

 

***