Природо, що з тобою нині скоїлось?
Ми вже забули, як цвітуть сніги.
В липкій багнюці загрузає колесо,
Гнуть водії словечка в три дуги.
Дощі, дощі... І даль розмита мороссю.
Плюс п'ять. І лютий на календарі.
Природо, що з тобою нині скоїлось?
І де твої рожеві снігурі?
Закон зв'язку, закон не від учора –
Обірвано якусь у ньому нить.
І знов синоптик голосом бадьорим
Береться все нам чітко пояснить.
Та сума зведень, та число прогнозів –
Усе летить сьогодні шкереберть?
І десь на півдні виноградні лози
Від небувалих стуж зустріли смерть.
І мигдалю промерзла наскрізь галузь
Під вітром хруска, наче під ножем...
Природо, що з тобою нині сталось? –
Я запитаю вкотре, вкотре вже.
Та враз обпалить душу білим пеком
І сто провин мені заступить світ.
Питати – просто. Докоряти – легко.
Та страшно – чути докір твій в одвіт.
***
Скільки безуму стало в тобі, природо,
І знервованості, й сум'ять!
Відомщаєш людському зухвалому роду?
Так, нам є за що відомщать.
Зазіхнули на строгі твої заборони,
Ще й назвалися гучно твоїм вінцем.
От і час
за найправеднішим законом,
Час-таки нам воздать за це.
Все, що нами содіяно й спільно скоєно...
Може, тільки й не збагнем тоді,
Як надії не стане вже,
душу зболену
Остудити у мертвій навік
воді.
***
Електричка тишу розчахне,
Ліс оглушить гуркотом залізним.
Що у ній тривожить так мене,
Не дає заснуть, заснуть допізна?
Електричка (так зненацька, враз!)
Довгим болем, голосом утрати
Нагадає знов мені про час
І про те, що треба поспішати.
***
У білій спеці туманіють кручі,
Рік оголилась жовта мілина.
Іще далеко до вітрів колючих
І до нового мудрого вина.
Не поспішай! Не квап свойого часу!
Вони твої – всі завтрашні слова!
І хай дзвенить від сонця голова,
І вибухає сонцем жаром гасел!
Десь там, десь там, – пожовклі небокраї,
А серця все не тихшає биття,
А я люблю, я так іще кохаю,
До відчаю, до самозабуття!
Все прийде, все, як ждалося, – за строком,
Спасенням стане прохолоди креш.
І скажеш: ця важка повільність кроку
І тиша брів – як передчасно все ж!
До друку здано всі твої прологи.
Хай літо свої блага провіща,
Допоки тінь від шерхлого куща
Ще не сягає обрію твойого.
Допоки дерева твої в гаю,
Почавши світ весь осипати златом,
Тобі не являть прикладу розплати
За вічну неощадливість свою.
***
Усе своє завжди ношу з собою:
І клопіт дня, і тишину повік,
І древнє віддзеркалення соборів
У чистих плесах сьогоденних рік.
Все при мені: і береги, і води,
І це німе благословення віт,
І лося на землі вологий слід,
Що знов на шлях олюднений виводить.
А там, посеред поля, серед жита, –
Іржава каска, а у ній, у ній –
Перепелята голі що не літо…
Пребудь, життя, в невпинності своїй!
Все невід'ємне у мені й зі мною.
В меморіалі серця – тишина.
Там промовляє чорний попіл воєн,
Там безіменні пишуть імена.
Коли прийду, запрошена, у дім,
Зустрівши в ньому приятелів коло,
Скажу: – Цей степ, і тишина, і грім –
Зі мною. Не відсаджуйте від столу!
Налийте степу та й дощів не пізніх,
Бійця з походу – хлібом пригостіть.
Ну, а для мене – заспівайте пісню:
Найтяжчий біль рукою зніме вмить.
***
Ой летіли лелеки,
Посідали на зрубі.
Подаруй мені сина,
Подаруй мені, любий!
Ой летіли лелеки –
Уночі заблудили.
Подаруй мені сина,
Подаруй мені, милий!
Заблудили лелеки,
Заблудили, а може…
Подаруй мені сина,
Щоб на тебе був схожий.
Їм, лелекам, води б,
Та криниця глибока.
Подаруй мені сина,
Щоб був сіроокий.
Щоб липневі купали
В житті його зливи…
Та куди ж ви, лелеки,
Лелеки, куди ви?
Покружляли над дахом –
І геть полетіли.
Милий, милий!..
***
А я ж твоя доля,
А я ж твоя леля,
А я ж твої згадки
Веселі-веселі!
Немає. Пройшло
З учорашнім хмелем.
Зосталося болем –
Ой леле, леле!
А ти ж моє небо,
А ти ж моя дума,
А тиж цілий світ мій,
Лелечий суме!
Немає. Пройшло.
Відгуляло хмелем.
Зосталося смутком,
Ой леле, леле!
Були ми обоє –
Приваба-клечінь.
Мій лелечку любий,
Мій сон лелечий!
Немає. Пройшло.
Уляглося хмелем.
Зосталася пісня:
Ой леле, леле…
***
Це осінь, мій любий, це осінь,
Пригаслі садів вітражі.
Десь в полі шукають зайчата босі
Притулку своїй душі.
В цю пору, мій любий, в цю пору
Терпкавістю дихає кожна віть.
Чи скоро ж мені, чи скоро
Ім'я твоє відболить?
Набрякло снігами небо,
Злягли морози на траву.
В цю пору, мій любий,
всю-всю без тебе
Загублено так живу.
Живу, як без голосу безголосся,
Живу, як без вітру туге крило.
Це осінь, мій любий, це осінь…
А літа ж – його й не було…
***
Скажи мені! Щось рятівне скажи,
Спасенне щось... О, я й сама не знаю!
Серед лукавих фраз, серед олжі
В тобі спасення, любий мій, шукаю!
Озвись мені! Я ще жива, промов!
Іще не все збулось на цьому крузі.
Я й з-під важких байдужих підошов
До тебе, любий, голосом озвуся.
Щось тоскне просурмила в шибці віть...
Мовчиш... В думках слова пересіваєш.
Скажи! Якщо спасенного не знаєш,
Дай слова хоч погибельного спить!
***
Ти так і не почув…
Уста святкові
Зронили в прірву одкровення звук.
Ти так і не пізнав мене ні в слові,
Ні в звабі віч, ані в розмові рук.
В моїх зіницях туманіє морось,
Що там, за нею, – близькість а чи даль?
Ти так і не читав цю тиху повість
Моїх долонь, занурених в печаль.
А я звучала ніжно і приречено
Снагою уст, веселкою вгорі.
Ти так і не пізнав, чиї то плечі
Тобі співали відблиском зорі.
Співали брови золоті й світанні,
Співав мій день між юних яворів.
Цю золотаву музику зізнання
Лиш ти один почути не зумів.
***