Йдуть поети. З твердими безстрашними лицями.
Із високим своїм ремеслом на "ти".
Йдуть поети. То все поодинці –
Це вже стали обоймами йти.
Молодих,
Самовпевнених
І зухвалих,
Із крутим розворотом плеча,
Так багато поетів на світі стало.
А Шевченка…. Шевченка
не вистача.
ДУМАЮЧИ ПРО ШЕВЧЕНКА
Думаючи про нього,
виростаю нестримно духом,
підіймаюсь по сонячних сходах
до захмарних отих вершин,
із яких – таж немов на долоні! –
видно шлях золотий і вічність.
І хатину вдови солдатської,
світлу мучеництвом земним,
і голодне чиєсь дитинство,
що з простягнутими руками
біля шляху стоїть: – А може,
може батько прийде з війни?.. –
Бачу гнівне бунтуюче рабство,
котре з чорних виходить копалень,
І Тарасове слово "Борітесь!"
вже гримить на його устах.
Думаючи про нього,
я благих позбуваюсь мізерій.
Й вироста мого Я свідомість
до свідомості гордого МИ.
Я ламаю канони мислі
і вичавлюю з себе ницість,
і лише перед ним – єдиним! –
малість визнать свою не боюсь.
Думаючи про нього,
відчуваю себе народом,
стомільйонною часткою людства
відчуваю в ту мить себе.
Мої мислі – могутні вулкани,
а душа – океан глибокий,
із якого нових енергій
підіймаються вгору вали.
АРЕШТ ШЕВЧЕНКА
Уже в нього й воля.
Уже у столичних вітальнях
Навкіл його імені гулом усе гуло.
Розводив руками ображений вболівальник:
– Чого йому треба іще було?
Уже в нього й слава – прийшла,
сповила, засліпила,
Уже над панами всіма він і сам, як пан.
Ридало у відчаї щире земляцтво підпиле:
– Пустить на нінащо такий талан!
А він – вергав брилами
думи свої невеселі,
Обводив похмуро очима зустрічні пости.
Оце тобі й воля – руда кос-аральська пустеля.
Заплачено мало, – сказали, –
іще плати.
А він – біле полум'я степу
вбирав у зіниці,
Щоб дике огнище в собі вгамувать хоч на мить.
Оце тобі й слава – розриленим хижим кібцем
Над ним угорі котрий день висить.
КНЯЖНА
Поема
І, не позбувшись віри у прикмети,
Весь вік гнітилась спомином одним:
Нічне зірчасте небо – і комета,
Мов знак лихий, возведений на нім.
Трагічно так! Розгорнуто! Хребтато!
Здавалось – над усі людські світи.
Щоб нагадати а чи покарати?
Застерегти чи, може, проректи?
У ніч таку (з яких тьмянистих далей
Це знов і постає, і вирина?)
Дитя трирічне, дівчинка, княжна,
Зловісним небом вражена, ридала.
Чому?
Чому?
Крізь даль десятиліть
Невже вчувала присуд твій, о доле:
Сяйнуть, на хвилю обрій засліпить
І провістити їй своє "ніколи"?..
А втім, ну що за вигадка, їй-богу.
Чи всіх так щедро доля наділя?
Щаслива донька віце-короля1
Тож їй – всі клими були під ноги!
Лиш у хоромах сонячних росла
І тільки з королевичами гралась.
Чому ж так неба, неба налякалась,
Чому ридала дівчинка мала?
Дитинство… у міфічну, мабуть, Лету,
Всміхнувшись, так безжурно відійшло.
Та залишився спомин: ніч, комета.
Ніч – як лихого ворона крило.
Ах, осінь ця і ця жахна сльота!
Над яготинським домом ходять хмари.
І сутеніє рано. І листа
Час написати б милому Ейнару!2
Про те, що бога всує не гнівить,
Його діла всевишні та й не судить.
Душа щаслива кожну мить
Віддать служінню богові і людям.
Щаслива її втішена душа:
Навчать дітей, допомагать болящим
І ближньому служить – хіба не щастя?
(А в тиші голос: – А хіба не лжа?
Лжа!.. Але чом на цей самообман
Душа та не повстане хоч би словом?..)
– Княжно, вас кличуть гості і маман.
– Ні… Передайте їм – я нездорова…
Час – наче кров з малих судин тече.
В їдальні сміх, жива розмова. Хто там?
Капніст, Базіль, Глафіра… Ну а ще?
Ще? Але ж їй яка у тім турбота…
Ейнаре сивий, вчителю старий,
Вам звикла сповідатися душею.
Цей жереб і безжальний, і святий
Був донедавна не тяжким для неї.
О, не торкався ще лиця її
Ані на мить вогонь земного шалу!
Пребути добрим ангелом сім'ї,
Служити богу – так собі поклала.
Та нині
(осінь),
нині
(вечір, темінь),
Неначе світ весь захитався враз…
І знов:
– Княжно, свою нову поему
Читатиме Шевченко. Кличуть вас.
І ось,
І ось
(Як сяйво од свічок!) –
Вона,
Вона
Ступає у вітальню,
Мов по льоду
кригкому
робить
крок,
Мов на кострище
сходить
враз
відчайна.
Вітається (ні тіні від сум'ять),
– Панове (не здригнеться навіть жилка),
Я, грішна, вас примусила чекать.
Карать мене, карать – і тільки!
В цю мить – його лиш чує між усіх,
Не дивлячись – його, його лиш бачить,
Здається, нить тоненьку поміж них
Натягує хтось – доторкнутись лячно.
– Шаную думку вашу, – він навстріч. –
Ця сповідь серця буде не чужа вам…
– Спасибі.
Й строгих не підвівши віч:
– Вам буть духівником хто має право?
І все. Ні слова більше. Й часу лік
Вже свій у неї віднині й прісно.
Стояв надворі сорок третій рік.
Шевченко прочитав уперше "Тризну".
Ейнаре мій любий
(заснув яготинський дім),
Запам'ятайте
(яка в цьому домі тиша!):
Віднині на небі, на зорянім небі моїм
Зоря яскравітиме щонайбільша.
Шевченко імення їй…
Друже мій,
Запам'ятайте навік це імення.
Воно ще промовить душі людській.
Поет.
Самітник.
Геній!
На ньому бунтарства лежить печать.
Як душу мою він сум'ятну вразив!
До нас – десь на тиждень чи два. Написать
Портрет на замовлення має князів.
Я згадую день
(О, душа, як жебрак,
Знаходить і в крихітці згадок утіху):
Він літа цього
(десь у червні? Так.)
З Капністом уперше до нас приїхав.
А саме гроза починалась, і грім
Все дужче свою вивляв затятість.
Я в дім поспішала, із гостем новим
В саду ледве встигнувши привітатись,
Бо злива, пропахчена степом наскрізь,
Уже насувала, стрімка і навальна,
Та, боже, як захватом він світивсь,
Коли по хвилині забіг у вітальню!
Гукнув:
– О краса! Перед мене дуб
Навпіл блискавицею розкололо!..
..Я спомин оцей прикладаю до губ,
Щоб з ним не розстатись уже… Ніколи!
…Чомусь голова моя вся у вогні.
Бентежні закралися в душу демони.
Ейнаре мій добрий,
сьогодні мені
Подарував він свою поему.
І все в ній до мене промовило враз!
(Зі скарбом оцим як віднині жити?)
Йому проказала:
– За вас
Всевишнього буду всю ніч молити!
В думках додала:
"І за тих, за тих,
Чий образ мені і печально, і грізно
Майнув крізь імлу хуртовин густих,
Неначе промовив: "Про нас ця тризна.
Нас мало – живих. Та щороку могил
Вздовж трактів сибірських все більше,
більше…"
Ейнаре мій,
тиша яка навкіл!
Мене і гнітить, і розчавлює тиша".
Вдалині від столичної метушні,
Від суєт і блискучих розваг веселих
Так повільно і довго тяглися дні,
Та діждали зими, і зима – ах, зима! –
захурделила.
Задзвеніла щедрівками біля вікна,
Захмелила святами різдвяними душу.
Але ходить ізранку сумною княжна.
Чом, княжно, так очима тужиш?
Гостя міцно дурманить веселощів дим,
З яготинського дому тікає зранку.
Полонить його, кажуть, Закревських дім.
Там – вона… та весела чорнявка… Ганна.
Нею, нею він марить і нею снить!
А вона –
ах, лукава, ну де її сором?
Як-не-як, а заміжня, та, бач,
мимохідь
Обпікає поета жагучим зором.
І не знає, й повік не збагне того,
Чим отак легковажить і грає вбого.
Скільки митей в натхненні украв свого
Геній!.. Любий!.. Заради кого?
Що ж княжна?
За обов'язок мала свій
Дві записки йому написать повчальних.
Він в одвіт – ані слова їй!
Днів із п'ять пропадав десь по селах дальніх.
Але вечір вчорашній з усіх вечорів
Серце бідне княжни щонайтяжче вразив.
Жартував – але як!
Аж Глафірі обличчя вогонь палив.
Реготав.
На Варвару не глянув і разу.
В шумних витівках – леле! –
не знав межі,
Був хлоп'ям
(а раніш уявлявся ж їй богом,
Тим, хто звідав безодні усіх лицемірств і лжі…),
Як страждала вона за нього!
Тамувала у горлі відчаю крик,
Бо кохала –
Невже?
І побачивши раз великим,
Прагла бачить великим його повік.
Отаким як тоді…
як тоді…
навіки!
Над усім і всіма!
Над мізерним!
Над
Мислей людських і пристрастей мілиною!
Що це – виклик?
Акторство?
Чи маскарад?
Глум – над ким?
Чи не над собою?
Говорив, що нема наливок міцніш,
Ніж в тієї, у котрої чорні вічі…
Чом, княжно, із кімнати біжиш?
– Бо задушливо… дихать нічим! –
Шаль на плечі – куди?
– Я на хвильку… В сад. –
Там зима.
Там пітьма.
Й на деревах – окаті птиці.
– Не біда! –
Але ж небо й зимой оцей зорепад!
Небо?
Неба вона боїться.
Це воно таємничим своїм письмом
Щось таке їй в дитинстві колись написало…
Й ніби доля – трагічний німий огром –
Враз наблизилась, поряд стала.
– Не навік, – проказала. – Це все –
навік. –
Посміхнулася гірко: – Це звуть любов'ю.
Ти поплач. Ще загубиш лік
Дням отим безголосся свого й безмов'я.
Не кляни. Гріх клясти… Небо доль людських,
О, не кожному генія зірка означує!.. –
Проказала – й нема. Тільки рипнув
тихесенько сніг.
І – нікого. Лиш тьма незряча.
Сніг, і тиша, і тьма навкруг.
Небо зірку зелену вгорі вигойдує…
Хто сказав, що навік? Свій пекельний круг
Ця душа наболіла й за вік не пройде.
– Роботу скінчено. Своїм портретом
князь
Здається, задоволений, і завтра…
– О так! – поривна, з місця підвелась. –
В портреті рис така глибока правда.
– Про іншого все думалось мені,
Про того в'язня, страдника отого.
Я дзвін кайданів його чув вві сні!
Скажіть, чи батько схожий ваш на нього?
– Можливо… Лиш віддалено. Лицем.
Той, другий, – весь напруга, весь затятість!..
Втім, деяких всім наболілих тем
У цьому домі звикли не торкатись. –
Сказала і помітила: між них
Аж вітерцем тугим війнуло наче.
З-під брів поглянув, брів своїх низьких:
– Не знав, – пробурмотів. – Пробачте. –
А їй вже уявлявся санний шлях,
Дзвінкі сліди голубуватих колій,
Мчать –
і ніяк не зійдуться в снігах
Дві лінії, як дві скорботні долі.
А десь немов далекий чути дзвін,
А біль в душі так тоскно: від'їжджає…
А він – яка суворість нині він,
І як вона вчорашнє все прощає!
І враз отямившись
(у білій тишині,
Мов прагнучи важку зламать загату):
– Так швидко від'їжджаєте? Мені
Ще стільки треба вам сказати!
У тім житті майбутньому, – сказать, –
На тім шляху, у тім важкім борінні,
Я буду кожен крок благословлять,
Ваш крок високий людям на служіння.
Затим, щоб оспівали ви любов,
Настраждану, в суєтах незмілілу.
Свобода і Вітчизна –
знов і знов
Їх оспівайте.
Це лиш вам під силу!
А нині – я дарую вам девіз:
Душею, серцем –
вище!
вище!
вище!
Хай воскрешають краплі ваших сліз
Ростки добра на згаслім попелищі!..
Так говорила. Та всміхавсь на те
Шевченко ("О, наївносте щаслива!").
– Добра? Але добро чи проросте
Там, де хоч раз сльоза упала сива?
Хотілось би й мені на власний смак
Сяку-таку благеньку бачить правду.
Таж не виходить, бачте!
(Глухо як
Дзвін виринає – й знову тоне: завтра…)
– Варваро Миколаївно, за все
Я вдячний вам
(Мій світоньку, про що він?).
І хай вам щастя й справді принесе
Цей ваш талан терпіння і любові!
Ну а мені щось бачиться таке…
Не був ізмалку навчений терпінню.
І шлях… Аж ген! То мій, напевне, шлях.
Вам – інше. Вам – не приведи такого…–
Кричала зором,
всім єством до нього:
"На тім шляху твоєму збила б ноги,
Сама б перетворилася на прах,
Лише б з тобою!
Тільки б разом пить
Гірких страждань вготовану нам чашу!"
Вона про все йому сьогодні скаже,
Так вирішила в цю відчайну мить.
До нього прийде…
Ввечері… Законам
Отим блюзнірським непідвладна вже,
Зізнається, що любить… що до скону!..
(Княжно моя, печаль моя, невже?)
Вона мені про ангелів, про бога,
Та про спокуту, та про небеса.
Яка наївність – ця її сльоза,
І ці записки, в котрих засторога.
Святая душе, о, якби ти знала
Ті справи грішні, божі справи злі!
Я ангелів не бачив на землі,
А бога, бога ще прокляв ізмалу,
Болить чоло, болить мені чоло.
Не од вина, княжно, хмільним буваю.
Не небо – ні, уже не уповаю,
Якщо на нім святиться рабства зло.
Я рабства знав.
Душа від рабства п'яна
У рабстві й не переставала жить.
Мені омани лиш дали надпить,
Її назвавши волею. Омани!
Я пив брехливу, пив її, прокляту,
Аж світ в очах чорнів од гіркоти.
Яка ж то воля, коли пута знято,
Але нема, нема куди іти?
Клекочуть гніву людського вулкани!
Тож ну, прокинься, воле, і повстань!
О, на шаблюках завтрашніх світань
Іще заблисне панська кров погана!
Ті словеса, ну що ті словеса?
Душа людська жадає слова, слова!
Щоб зазвучало страшно – аж громово,
Щоб аж хитнуло з ляку небеса.
Княжно моя! У клітці золотій
Пречиста птахо із крилом відтятим!
Ти з голосу свого не вчи співати,
Згрубів од стуж мужичий голос мій.
Терпіннячку земному не навчай,
Високих слів оспівувальних – досить.
Того, хто в серці пекло вічне носить,
Княжно, чи втішать словеса про рай?
Сніги… Сніги – та понад всі світи
Прослали крижану свою запону.
Уже візник запряг у сани коней.
Чи встигнем, брате, ще до темноти?
Віри своєї схиляю небо.
Боже, у відчаю на краю
Ось я з молитвою йду до тебе:
Допоможи!
Чуєш – кохаю його! До загину!
Спрагло! Розпачливо! Назавжди!
Боже, коханням його –
хоч краплиною –
Нагороди!
Ти ж милосердний мій! Ти ж великий!
Зглянься – благаю!
Почуй – молю!
Боже (за нього), боже (навіки)
Душу згублю!..
– В чмуля донька – чмулівна,
В князя донька – князівна.
Що ж ти, доню, наробила –
Полюбила нерівню.
Видно, доля така.
В нього брівонька тонка.
Крий нас, боже, полюбила,
Полюбила бідака.
– Та у нього ж ні свити,
Ані їсти, ані пити.
Ну, а що як доведеться
Корівок доїти?
– Ой, не знаю, не знаю,
З ним зречуся і раю,
На край світа ладна піти,
Як він забажає!
– Бійся, дочко, бога,
Слухай батька свого.
Не побачить тобі щастя
Від злидня отого.
– Я і не боюсь,
Богу всю ніч молюсь.
Що як прийде і промовить:
"На кріпачці женюсь"?..
– Степане-хлопче, що таке ти граєш?
Наврочуєш чи, може, провіщаєш?
А дудка гарна, дудка – хоч куди!
Втім, я до пана. Чуєш, проведи.
Така надворі крутить хуртовина!
Кажу: мені до пана. Проведи-но!
Княжні вклонивсь покірливо Степан:
– Вже дві години, як поїхав пан.
А добрий був! Таких не бачив зроду.
Чи правда, що не панського він роду?
Дай, боже, в світі талану йому!
Цих слів уже не чула.
В ніч-пітьму,
В сліпучу безвість снігового шалу
З крутого ганку вже вона збігала,
Вже бігла, потопаючи в снігах,
Не тямлячись – туди!
мерщій!
на шлях!
І плакала загублена в заметах,
І слід саней шукала – де там, де там!
Все замела хурделиця нічна…
В ту ніч – не неї впала сивина.
В ту ніч кінця й скорботного начала
Вона молитись богу перестала
В жару думок і важкості повік
Своє князівство прокляла… навік.
Замість 9 розділу
"Ваша переписка с Шевченко, а также и то, что Ваше сиятельство еще перед этим обращалось ко мне за посредничеством в деле облегчения участи вышеупомянутого простого солдата, доказывает, что Вы принимали в нем участие непристойное, если учесть его испорченные и развращенные нравы".
(З листа шефа жандармів графа С. Орлова до Рєпіної. 1848 р.)
Шляхи людські, несповідимі ви.
Хто вам призначив так перетинатись
І залишать сліди, немов рови,
Комусь в душі – і потім розбігатись?
Чиєсь узвишшя пам'яті круте
Вкривать, як білим саваном, наметом…
Їй часто, часто снилось небо те,
Що над її дитинством, і комета.
Все ж вірила, наївна: це вона
Так страшно перекреслила їй долю…
Отак жила.
Сама собі.
Одна.
Вже без бажань, надій і навіть болю.
Перепаливши в муках всю себе
(Вже буде сном здаватись та хуртеча).
І глянуть якось в люстро голубе
Зіниці… Не зіниці – порожнеча.
І візьме ще не раз того листа,
Перечитає вдруге… і вдесяте.
З недобрим усміхом затиснувши уста,
Листи-прохання буде знов писати.
Солдат? Простий солдат? Та ви усі
Не гідні й пороху на черевиках в нього!..
І ствердне вид. Так по сухій грозі
Мертвіє й твердне степова дорога.
Нелегко буде молодій траві
Зарощувать сліди старого горя.
…Вони іще зустрінуться. В Москві.
Але нескоро. Так, іще не скоро.
П'ятнадцять літ завісами юги
І шумовинням вод високих зійде.
В той день вже підуть танути сніги,
Бо ж десь уже невдовзі і великдень.
Приглушений в кімнату долинав
Дзвін…
А вона все не могла повірить.
– Шевченко?
– Так?
Без усміху. Стояв.
Смушанку в кулаці зібгавши сіру.
– Звідкіль?
(Немов не відала, звідкіль!)
– Та вже ж із пекла, – усміхнувсь
недужо –
Із тих кругів, де в безмірі свавіль
Не тіло – душу розпинають, душу.
"І розп'яли…" – подумала. Цей вид
Зболілий і натомлені ці плечі…
Які то біди свій лишали слід,
Зхльостали душу то ж які хуртечі?
Ось тільки погляд… Щось таке у нім
Затяте… гостре… щось – непромайнуле.
Життя пройшлося колесом важким,
Та бач, на пустку вже ж не обернуло.
Щось говорила (про листи, про те,
Що клопоталась… неодноразово…
Зверталася до графа, до Орлова…
На жаль… все воно вийшло на пусте).
І вбік дивилась, і на ту жарінь
Глузливих його слів аж паленіла.
– Ет, ласка панська – то ледачий кінь,
Там, посестро, й устанете, де сіли.
Так бесіда велася, по грузьких
Вибоях та по жевріючих вирвах.
Чим далі – розуміла: поміж них
Розверзнута й неподоланна прірва.
І знов жалобно десь ударив дзвін
(Бездонна прірва… Хто у тому винен?),
І він підвівся. Тут – проїздом він.
До неї – мимохідь… на півгодини.
І уклонився. Зором – вже був десь.
А де? Звідкіль їй знати. Десь неблизько.
Весь – біль. І твердь. Непримиренність – весь!
І вже за ним шляхи, як леза, блискали.
І над потоком Вічності-ріки
Стояла слава, грозами сповита.
А вже за ним ішла його любов,
Ота… поміж любовей всіх – єдина.
Аж багровіла кров з-під підошов…
Одна… І мала ймення – Україна.
…Княжна, біліша білої стіни,
Вуст на прощання вже не розтулила…
Вже більше не зустрінуться вони.
Так доля їй – а чи обом? – звеліла.
Тепер навіки.
Тепер уже навік.
Пішов… Хіба тепер? А не тоді ще?
Десь візників знадвору чувся крик,
І поряд схлип чийсь… мов на кладовищі.
Хто, хто тут плаче?
В пустці німоти
Прислухалася: хто? Аж обімліла:
Душе моя, це ти?
Невже?
Це ти?..
Ти плачеш… Я тебе іще не вбила?..
1 Батько княжни Варвари Миколаївни
Рєпніної, Микола Рєпнін, брат декабриста
Сергія Волконського, був у згадувані часи
віце-королем Саксонії.
2 Шарль Ейнар, швейцарець,
духовний наставник Варвари Рєпніної.
КАНІВСЬКА ГОРА
Посеред серця, побіля Дніпра,
Зросла а чи була тут споконвіку
Оця гора, ця Канівська гора,
Як мій народ,
така гора велика.
Я йшла до неї, цілий вік ішла,
Я прагнула сягнуть її узвишшя,
Як духу вселюдського, як чола
В мить одкровення, мить
найяскравішу.
Була вона, мов океан людський,
Здавалось, то восходили народи,
І доби, і віки у думоньці трудній,
Отак, як я, до висоти восходили.
Була гори важкою крутизна,
Я з дня у день ту крутизну долала,
Але вона все вищала! Вона
Раптово ще крутішою ставала.
Здавалося ж, так близько вже була,
Лише ступи… на сходинку…
останню.
Я чула сплеск орлиного крила,
Було таким щасливим осягання!
Хмеліла я! І аж сама немов
Зростала духом що не день стрімкіше.
Та знала: завтра ця вершина знов
Отак, як нині, стане знов підніжжям.
При молодому голосі Дніпра
У вітрі, що так міцно б'є у груди,
Мені гора, ця Канівська гора,
Що день –
то недосяжнішою буде.
***
Такий його був заповіт:
Щоб і ріка і сонце біля скроні,
І щоб гора, з якої цілий світ
Його очам виднів, як на долоні.
Я нині тут.
Мені у душу осінь
Бентежно листом сипле
золотим.
Дивлюсь... Це заповідане збулося.
Все нині тут. При ньому.
Все із ним.
І цей Дніпро, немов його
Безсмертя,
І ця гора, мов Слава Кобзаря,
І над усім –
орлиця в круговерті.
Здалось: це Мисль його –
аж ген – ширя.
МОНОЛОГ ФРАНКА
Я каміння рубав.
Я одне тільки святоньку мав – роботу.
Крихти правди шукав.
Руки склавши ні дня не сидів.
Тільки б очі народу моєму
Ніхто не посмів колоти,
Що ледачих він родить синів.
Я крізь неуцтво й глупство дрімуче
Прорубувавсь люто,
Переорював поле думок –
Аж ламалися лемеші,
Щоб народу моєму
Ніхто не посмів дорікнути
Темнотою його та убозтвом душі.
А таки ж дорікнули…
Дні свої перепалюючи без ліку
На високім багатті,
Якому імення Мисль,
Я забув, я забув, необачник,
На схилі віку
Про зарібок подбати хоча б якийсь.
А таки ж дорікнули…
Як збирали мене
У останню мою дорогу,
То якраз вболівальнички
При нагоді знайшлись отій,
Дорікнули народу моєму,
Що сина свойого
У сорочці ховає чужій.
ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Боюсь торкнутись імені твойого,
Але зоря, ота. що у вікні,
Твоя зоря, задумлива і строга,
Зорить подовгу уночі й мені.
Молюсь на неї, сподіваюсь їй,
Її тремтіння ніжно зберігаю.
Сім струн твоїх у тиші золотій,
Сім вічних струн в душі моїй співає.
І вже не знаю, на якій із хвиль
Моя ріка в твою впадає круто.
До слова – слово, як до болю біль,
До думи – дума, як до рути рута.
І вже не знаю, у чиїм житті,
З ким це було, з тобою чи зі мною?
На барикади мужності круті
Встає дзвінка поезія до бою.
А слово і тремтить, і поспіша,
І чути наче дзвонів десь бриніння,
Й сміється Мавка – страчена душа,
А у вікні зоря, оця, що й нині.
І небо многомудре та хмільне,
Оце, що й нині, вечорове небо.
І хай мене хтось тяжко дорікне
Нескромною причетністю до тебе.
Нехай! Та я, мов хвиля до ріки,
Мов зерня спрагле до свойого поля,
Таки причетна міцно й навіки
До слова, до надій твоїх і болю.
Причетна від найпершого "люблю".
Причетна до останнього "кохаю".
Мою причетність, як судьбу мою,
Твоя зоре ген-ген благословляє.
Благословляє й сіє на уста,
На серці сіє ломикамню сім'я,
І ожива те сім'я. Й пророста.
І зацвіта твоїм безсмертним ім'ям.
МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ
Максим Тадейовичу, гречка зацвіла,
Росою тяжко обважніла гречка.
Свій колообіг круг мого чола
Звершило сонце з ранку і до вечора.
Максим Тадейовичу, яблука в саду,
Давно доспіли яблука червоні.
А я прийду, іще не раз прийду
До Вашого трояндного осоння.
Ці яблука, троянди… І сльоза…
Вслухаюсь в голос Ваш віддаленілий.
Світ порожнеч не терпить. Снить лоза,
Нова лоза звестить брунатним тілом.
Замислив світ до риски повторить
Свою багатоплідну неповторність,
Як золотого слова світлу мить,
Як листу виноградного узорність.
Прекрасен світ і всі його діла!
Але без Вас, без Вас, в цю мить здалося –
Це так уперше гречка зацвіла,
Це вперше так на гречку впали роси.
ЛЕБЕДИНА БАЛАДА
Василю Симоненко
Ой летіли лебеді та над Україною,
Зорянопісенною, росянокалинною,
Ой кричали лебеді над одною хатою,
Мудро-Василевою, чебрецем наллятою.
Лебедями зронена, висотою мічена,
Покотилась слізонька в серце у Васильчине,
Зайняла вогнем його, жаром спопелила.
Ой мої ви лебеді, що ж ви наробили?!
Може, і не думано, може, й не навмисно.
А у серці ж лебедем лебеділа пісня.
А у ній, і пісні тій, – мила Батьківщина
Тополила місячно в ніч, як тополина.
Мовчазні постояли друзі край порога.
Полетіли лебеді – їм своя дорога.
За село, за виселок ромашковопінний,
Їм услід поглянути вийшла Україна.
Вийшла – і побачила: в сивій круговерті
Пролягла у лебедів путь – аж у безсмертя,
І кропила крилоньки злива їм провісна,
І була на крилоньках – Василева пісня.
ЖЕРТОВНИЙ ВОГОНЬ
Пам'яті Василя Стуса
та його побратимів
Не пригаса жертовний той вогонь
Ні під пльовками, ні під підошвами,
Ані попід тюремними замками
Не пригаса жертовний той вогонь.
У карцерному пітьмищі горить,
На тлі снігів північних – яскравіє,
Сліпим на зрячість подає надію,
Бо в сліпоті несила далі жить.
Вже й кат весь у трудах своїх упрів,
Вже ніч комусь новий свій вирок пише,
А він, отой вогонь, іще жаркіше,
Мов смолоскип – та й супроти вітрів.
О Україно, це з твоїх долонь
Дарована свята жарінь офіри!
Аби комусь не згасла в тебе віра –
Не пригаса жертовний той вогонь.
Страшні твої чорнобильські хрести,
Моя журо й довіку жалібнице,
Раба піж жестом ствердлої правиці,
Та все ж кажу: – Яка щаслива ти!
Щаслива тим, що в тебе є сини.
О, розгодинь свої стражденні очі!
Бо ж то за тебе у похмурих ночах
Горять жертовним полум'ям вони.
Цілуй сивини ранні їхніх скронь,
Кажи їм: – Я жива! Жива, допоки
Отой вогонь горітиме високий
На лезі днів, і мислів, і безсонь...
Не пригаса жертовний той вогонь.
СКОВОРОДА
До істини путь відшукай найближчу!
Чи істина, друже, тобі болить?
Ще й як!..
Тож і йшов крізь хули кострища,
Крізь твань богословську сліпців-століть.
Тупої покірливості колодки
Збивав із мужичих лунких лобів.
Шукаючи шляху того короткого,
О, скільки він довгих сходив шляхів!
Набачився
Всякого і усього.
Аж білим укрився, неначе сад.
І ніс він Плутарха в хати убогі,
А люди гадали, що хліба шмат.
І як же тоді реготались п'яно
Трагічні оті парадокси книг!
Арканами розкошів і омани
Ловив його світ, а зловить не міг.
Летіли осяяно й нескінченно
Затятих думок перед ним ключі…
А істина сивою нареченою
Невтішно ридала,
Весь вік ждучи.
ТРИГОРСЬКИЙ РОМАН
Перебуваючи у вигнанні, О. С. Пушкін
часто гостював у поміщиці Осипової та її доньок.
Осінній дощ порозмивав дороги…
Що, до Михайлівського верст, напевне, з п'ять?
Ви, Пушкін, неможливі, їй же богу:
Лиш вами жити й вас так марно ждать!
Мовчить фортепіано. Звичним виском
Не зустрічає гостя Угадай.
Чи не послать людиною записку:
Мовляв, чекають, ждуть, мовляв, на чай?
Ах, нитка ця – що не стібок, то рветься,
І зір дівочий геть біжить від книг.
Чарівний Пушкін, маєте ви серце?
Ну що вам дощ і глевкота доріг?
В Тригорському вже паляться каміни.
На зиму йдеться. Все коротша день.
Ви не приїдете. Це дощ у всьому винен.
І, значить, знов у матінки мігрень.
Там, у Михайлівському, виповненім тишею,
В облозі вересневої пори
Ви, як завжди, засіли знов за вірші.
Надовго? Певне, тижнів аж на три?
Вже нині не підвласні ви суєтам.
Вже вас самим підвласне суще все.
І власний дух у вічній волі злету,
І долі вал, що жахно так несе.
Безчестя й честь, лихі безслав'я й слава –
Ви над усім. Ви злет і глибина.
Але скажіть, ця жінка – хто вона вам?
Коханка?
Служка?
Подруга?
Жона?
Ім'я їй – Муза. Лиш її неволю
Приймає дух ваш вільний і стрімкий.
Дитя крамольне, о вигнанцю зболений,
Зізнатись страшно, як ми заздрим їй!
Як хочемо служить вам замість неї,
З нічних свічок знімать легенько згар.
Кохати вас, вас ревнувати, генію, –
Ця нагорода тяжча від покар!
Чи ж легко пишеться вам? Вірш а чи поема
Вам нині даль являють золоту?
Ви не приїдете. І значить – все даремно,
Чекати й винуватити сльоту.
Ще довго днів тягнутиметься низка,
Гаї тригорські злотом одзвенять.
Ви з'явитесь бешкетливим хлопчиськом
В той день, як сили вже не стане ждать.
І знову буде в Осипових гамір,
І шум, і сміх, і метушня сестер.
І знов бігцем невправні ваші гами,
І ви – наш гість, щоденний відтепер.
Ще буде вид змарнілим від безсоння.
Але на нім – о ні, найлегший сум
Не видасть болю вашого бездоння
Й присутність нетутешніх дум.
ВАСИЛЮ ШУКШИНУ
І був у нього спокій – чоловічий
І чоловіча зваженість ходи.
Він так спокійно відійшов у вічність,
Немовби й не навік, не назавжди.
Пестунку-славу в брязкальцях мізерій
Не привітавши навіть мимохідь,
Пішов назавжди, за собою двері
Забувши у параднім причинить.
А шлях (за ті світи, за горизонти)
Вогнів, як недознятий кадр війни.
Тепер – ну що тепер оці гризоти,
Ці запізнілі наші – що вони?
Мовляв, та ми – коли б лише знаття –
О, будьте певні, ми б дооцінили!
Не в цьому річ. Не в цьому, друзі, річ.
(Таки вертаєм на суєтне знову)
Та ж не про славу,
він про совість мовив,
Бо що, крім неї, в світі варте свіч!
О, в полум'ї високих свіч отих,
Кому іще дано згоріти завтра,
Сьогодні гірко вимовивши правду
Про нас самих?
ЗА МОТИВОМ ЕДГАРА ПО
Сад мене засипав листом
Золотаво-золотистим,
Вереснево-стиглий сад.
Сум. Сивини. Спочив. Спад.
Ворон сів на сук осики,
Каркнув хрипко: – Вже – довіку.
Це і є увесь твій рай?
Край ним душу, серце, край.
Ворон, ворон, непоборний,
Чорний ти – і карк твій чорний.
Ти хоч трохи не покряч.
Нині
В мене
Сад мій,
Бач...
Сад мене засипав листом
Золотаво-золотистим,
Вереснево-стиглий сад.
Сум. Сивини. Спочив. Спад.
І не знаю, вже не знаю,
Де мій сад, а де сама я,
Мов золочене письмо,
Вдвох у тиші дзвонимо.
Й це, мій скептику великий,
Вже довіку, вже довіку,
Листом, слізьми з-під повік,
Плодом, голосом – повік.
ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
Допито джин.
Досказано слова.
Прощай, нелюба, але вірна зброє!
Все далі й далі берег відплива,
Зникає берег за дощем-імлою.
В обіймів спразі й мужності фронтів,
В жарких кориди пристрастях і в тиші
Твій смак, життя, серед усіх смаків
Я скуштував і сподобав найбільше.
Відклекоти й замри, отак, як є,
На вищій хвилі і на вищім звуці!
Відбій.
І чую: знову склянка б'є.
І береги туманами снуються.
Мій корабель – моє невороття –
Вже переплив меридіан штормовий.
І все ж я п'ю іще раз за життя,
Останню флягу – за життя, братове!
***