ШТРИХ ДО ПОРТРЕТА СВІТЛАНИ ЙОВЕНКО РОБОТИ РАФАЕЛЯ БАГАУТДІНОВА
Печальна жінко, відступи на крок,
Дай таїну збагнуть цих дивних ліній.
Вона як тихий-тихий срібний іній,
Що ліг на пасмо і на твій бузок.
Дай слова твого магію збагнуть,
Тонкого, ледь угаданого слова,
Що смутком дорогим звучить
так фіалково.
Вдихнути хочу – і боюсь дихнуть.
Вродлива жінко, до твого лиця
Хто обирав так необачно долю?
І нащо сивина тобі оця
З прилученістю до чужого болю?
Тобі – із глибини старих дзеркал
Дивитись би і світло й безпечально,
А ти до світу голосом відчайним...
Бо все крутіш його трагедій вал.
Весела жінко, ох, лукавиш ти!
Ну, що твій сміх? Ти лиш стрибок із кручі.
За ним так зручно біль ховать пекучий
Всевідання і самоти.
Воздасться пересмішниці за все.
Ці жальця слів і зору іронічність –
Уже їх завидюща пересічність
Давно очима мстивими пасе.
Чужий талант... І думати не смій,
Що це так легко безталанний зносить...
О, як дитинно захисту він просить
Від холодів і глупства,
погляд твій!
СКРИПКА ПАГАНІНІ
В музейній тиші
Примовкає Генуя.
Нам світ являє
Так не часто генїв!
Єдиний раз
У кілька сотень літ
Народжуються генії
На світ.
Важким, як присуд,
Командорів кроком
Проходять роки,
Роки,
Роки,
Роки…
Порожній кін.
А зал мовчить і жде.
Чекає скрипка:
"Де ж він,
Де ж він,
Де?!"
Ось підійшов. Торкнувсь.
Але не він!
Так доторкнутись
Може лиш один.
Між тисяч рук людських
Собі на муку
Вона впізнає,
Відгада ті руки!
І оживе,
Й щось вимовить несміло,
І розчахне враз душу
Наболілу,
За сотні літ
Враз душу одведе!
То ще не дійсність.
Він іще не йде,
Той, чиє серце
Скрипка сповіда…
Все важче й важче
Вічності хода.
В музейній тиші
Завмирає Генуя.
Чекає скрипка:
"Озовись, мій генію!"
ЛЕБЕДІ НА КИЛИМІ
Не винуйте лебедів –
лебеді не винні.
Просто від художника
дух точився винний,
Просто йшли замовники
зі смаком не строгим.
І ридав на килимі
лебідь до незмоги.
Витирав розчулено
свої млосні очі,
Бився птах знеславлений
у красивім розпачі.
У екстазі робленім
бився безголосо.
І були фальшивими
і екстаз, і сльози.
Бігли геть патьоками
лебедів печалі.
І були, без сумніву,
не для них Версалі.
Недосяжні Дрездени
танули у мреві,
І таким відгонило
все наскрізь дешевим!
Ой, були в натруску там
і талант, і вміння…
Не винуйте лебедів!
Лебеді не винні.
Не тавруйте лебедів
теми мілизною.
Прийде ніч улеслива
несмаку в покої.
По інтимних спаленьках
пройде безшелесно.
Міцно під перинами
буде спати несмак.
І тоді із марення,
з ремісництва п'яного
Раптом зринуть лебеді,
наче із обману,
Розітнуть на радостях
тишу непорушну,
І полинуть лебеді
із осель задушливих.
Бо дзвенять їм клекітно
ріки незлинялі.
То, скажіть, навіщо їм
всі оті Версалі?
Коли зорі в груди їм
будуть бити дробом,
Коли світ під крилами
більше не підробка
Й не підробка
синява, зливами наллята.
Не винуйте лебедів,
їм тепер літати.
ОСТАННІЙ ЛЕЛЕКА
Стояв біля траси.
Туманилось небо імлою.
Сказала я птасі:
– Ходімо, ходімо зі мною! –
А птаха не хоче,
А птаха журливо зітхає:
– У пісні красиво,
Красиво і тепло, я знаю.
Та вмерти найкраще
Під небом, вітрами наллятим.
Бо в пісні красиво,
Красиво й задушливо надто.
КНИГИ
Книги, написані кимось "в стіл",
В ночах, чорніших від чорного льоху,
В дикім розгулі відьомських сил,
Будьте безжальним свідоцтвом епохи.
Книги, страждальні, що зняті з хреста,
Речники з печеними устами,
Нині вас день мій правдивий горта
Й сивіє тяжко мій день над вами.
Книги, вигнанці у ріднім "раю",
Кревним своїм же зацьковані братом,
Випало вам в цю важку крутію
Не на свята додомоньку вертати.
Бо ж налукавив дороговказ
Та й поводив манівцями, дай, Боже...
О, чи багато сьогодні нас
В очі вам глянуть без сорому зможе?
РОБОТА
І знову день – мов світлі соти.
Свій шлях облітує бджола.
Поезія – моя робота,
Душі й бентежного чола.
Щодня. Щомиті. Так невпинно –
Як серце кров жене палку.
Але на подиху єдиному.
Але в найстислішім ривку.
Лише тоді, як плодом спілим
Нависне вечора імла,
Збагну, яку важучу брилу
Сьогодні вдень я підняла.
***