Теоретичні основи інтеграції

Перші спроби теоретичного осмислення процесів регіональної інтеграції були розпочаті в 50-і роки економістами неоліберального напрямку А. Мюллер-Армаком, А. Предолем, В. Репке.

Виходячи з постулату про ринок як ефективний регулятор економіки, вони розуміли під інтеграцією створення єдиного ринкового простору в рамках декількох країн, де була б забезпечена свобода ринкових сил. Для досягнення такого стану необхідне скасування будь-якого значного державного втручання в зовнішньоторговельну і валютну сфери, яке повинне призвести до оптимального функціонування розширеного ринку відповідно до принципу порівняльних витрат. Таким чином, проблема інтеграції прихильниками ринкової чи неоліберальної школи зводилася до об'єднання ринків країн на основі принципів вільної торгівлі.

Ринково-інституціональний напрямок (М. Амче, Б. Белаша, Г. Кремер) намагався знайти компроміс між ринковою і державно-регульованою сторонами інтеграційного механізму. Під впливом ідей неокейнсіанства його представники визнавали, що вирішення таких завдань, як подолання депресії, підтримка відсталих регіонів, неможливе без коригувального політичного втручання в хід інтеграційного процесу. Третій — дирижистський напрямок (Р. Купер, А. Маршалл, Г. Мюрдаль). Згідно з ним для справжньої міжнародної інтеграції необхідна не формальна свобода конкуренції на світовому ринку, а забезпечення реальної «рівності кроків», що неможливо без активного втручання держави в ринкові процеси, без координації не тільки економічної, а й соціальної політики, особливо в галузі розподілу доходів, для вирівнювання умов розвитку окремих держав і регіонів.

Американський економіст Б. Белаша уперше ввів двоякий погляд на інтеграцію — як на процес і як на стан. Розглянута як процес, вона включає заходи, покликані усунути дискримінацію між господарськими одиницями, які належать до різних національних держав; як стан вона може бути представлена відсутністю різних форм дискримінації між національними господарствами.

Сучасні погляди на МЕІ, які відносяться до так званої традиційної теорії, виходять при аналізі практично тільки з економічних передумов, створюваних у рамках митного союзу (що передбачає ліквідацію торгових бар'єрів, впровадження визначеного координуючого регламенту і т.д.).

Відповідно до такого підходу в процесі інтеграції створюються нові товарні потоки між країнами-членами інтеграційного угруповання, які усувають виробництво дорожчих аналогічних товарів усередині даної країни. Потім товари, виготовлені в країнах, що інтегруються, поступово заміщають імпорт відповідних товарів із третіх країн. Таким чином, «чистим результатом» нових товарних потоків у рамках інтеграції є зростання виробництва і, відповідно, добробуту в країнах-членах, зростає рівень міжнародної спеціалізації. Усе це дозволяє підвищити ефективність виробництва в цілому й у кожній країні. Таке трактування має, однак, і слабкі сторони, тому що виходить зі стандартних ситуацій. У дійсності нерідко окремо взята країна досягає таких самих показників, а іноді навіть кращих, ніж «інтегрована», якщо застосовує односторонні заходи для лібералізації зовнішньоторговельної політики. Тим самим ця країна одержує переваги «інтегрованої», залишаючись поза груповою регламентацією.

Представники деяких інших сучасних теоретичних шкіл висувають як домінуючі передумови економічної інтеграції позаекономічні фактори: забезпечення більш надійної обороноздатності, престижність вступу в «елітний клуб» і т. п. Не заперечуючи важливе значення політичних факторів, навряд чи можна відводити їм вирішальну роль у процесі МЕІ.

Відомий також інший підхід: створення інтеграційної системи дозволяє учасникам поставити загальну мету і спільно її досягти (зростання виробництва, зайнятості, соціальна стабільність і т.п.). У цьому випадку явний акцент робиться на збільшення значення держави у вирішенні завдань економічної інтеграції, коли саме її зусиллями створюється загальний ринок, приймаються оптимальні заходи, які забезпечують виробництво товарів і послуг.

Виходячи з цього, доводяться переваги митного союзу в порівнянні з лібералізацією зовнішньоторговельного обміну.

Це доповнюється тезою, згідно з якою державна політика дозволяє виробляти суспільно корисні товари і забезпечувати ними населення. Такий підхід суперечить принципам ринкових відносин. Власне кажучи, це теоретичне виправдання відомої практики «інтеграції зверху», не кращим прикладом якої була РЕВ.

Трохи пізніше була висунута інша гіпотеза, за якою країни прагнуть до інтеграції для подолання «фактору обмеженості» (маються на увазі природні ресурси, сировина, енергоносії і т.д.). Тим самим виникають умови для збільшення виробництва, кращого використання статичних (розміри підприємств) і динамічних (вчитися виробляти) факторів, які забезпечують зростання місткості ринку, кращу організацію виробництва. Це звичайно ілюструється даними про ріст торгівлі між країнами ЄС, утому числі внутрішньофірмової торгівлі, широкої диверсифікованості товарів однакового призначення за зовнішнім виглядом, дизайном, якісними характеристиками.

В інших випадках акцент робиться на особливе значення технологічних факторів МЕІ. Зростання їх значення на сучасному етапі змушує країни різко збільшувати витрати на НДДКР. Зменшити їхню частку дозволяє об'єднання зусиль і ресурсів у даній сфері шляхом інтеграції. Ще однією важливою перевагою МЕІ, на думку багатьох дослідників, є загострення конкуренції — ефективний стимул підвищення якості товарів і послуг.