Добре ж ти всім насолив, — сказав кіт. Не буде тобі тут порятунку. Недарма кажуть: що посіяв, те й пожнеш.

!Мисли'вці, наздожену'ть, вовчи'сько, ряту'ючись, схова'тися, жену'ться, Кри'ша, Ю'ріса, Кла'вса, Я'ніс, сподіва'тися, поряту'нку, недарма'.


Біблійні легенди

Створення світу

Спочатку Бог створив небо та землю. Земля була порожня, і над безоднею була темрява, Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: «Хай станеться світло!» І сталося світло. І побачив Бог, що світло добре, і Бог відділив світло від темряви. Бог назвав світло «день», а «темряву» – ніч. І був вечір, і був ранок – день перший.

Сказав Бог: «Нехай посеред вод буде твердь, і нехай вона розділяє води». І Бог учинив твердь, і відокремив воду під твердю від води над твердю. І сталося так. І назвав Бог твердь «Небо». І був вечір, і був ранок – день другий.

І сказав Бог: «нехай збереться вода з-попід неба до одного місця, і не хай з’явиться суходіл, І сталося так. І назвав Бог суходіл «земля», а місце зібрання води назвав «море». І Бог побачив, що добре воно. І сказав Бог: «Нехай земля вродить рослини: ярину, що розсіває насіння, плодові дерева, що родять плоди з насінням». І сталося так. І земля породила рослини: і траву, і плодові дерева. І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок – день третій.

Сказав Бог: «Нехай будуть світила на небесній тверді, щоб відділити день від ночі, і нехай вони стануть знаками для пір року, і днями, і роками. І нехай світила світять над землею». І сталося так. І зробив Бог два світила великі: велике світило, щоб воно керувало днем, і мале світило, щоб керувало ніччю, а також зірки. І Бог побачив, що це добре. І був вечір, і був ранок – день четвертий.

І сказав Бог: «Нехай у воді кишать живі створіння, й нехай птаство літає над землею під небесною твердю». І Бог побачив, що добре воно. І поблагословив їх Бог: «Виповнюйте воду в морях, а птаство нехай розмножується на землі!» І був вечір, і був ранок – день п’ятий.

Тоді сказав бог: «Нехай земля виведе з себе живі створіння: худобу, плазунів і диких звірів». І сталося так. І побачив Бог, що добре воно.

Створення людини

І сказав Бог: «Створімо людину за Нашим образом і подобою, і нехай панує над рибою, птаством, худобою, звірами, плазунами», ІЦ Бог створив людину на Свій образ як чоловіка та жінку. І поблагословив їх Бог: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над всіма плазунами!» І сказав Бог: «Оце дав я вам ярину, плодові дерева, нехай буде вам на поживу! А трава хай буде на поживу звірині, птаству, плазунам». І сталося. І побачив Бог: усе, що зробив, – вельми добре! І був вечір, і був ранок – день шостий.

А сьомого дня Бог спочив від усього свого діла. І благословив цей день.

Створення раю

У дні творення не було на землі жодної польової рослини, і жодна ярина польова не росла, бо дощу на землю Господь Бог не давав, і не було людини, аби порати землю. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. А відколи створив Господь Бог людину, він насадив рай в Едемі на сході і там осадив створену людину.

І зростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю , і дерево пізнання добра і зла. І річка з Едему виходить, щоб поїти рай. Людина мала порати й доглядати рай.

Адамові Господь бог наказав: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева добра й зла не їж, бо тільки-но з’їси із нього – напевно помреш!»

Вигнання з раю

Адам і Єва, його дружина, тоді ще не носили одягу й ходили голі, але нікого не соромилися.

Але змій був хитріший над усю польову звірину, яку створив Господь Бог. І спитав він жінку:

– Бог і справді заборонив їсти плоди дерев раю?

Жінка відповіла:

– Плоди дерев у саду ми можемо їсти, але плоди дерева, що в середині раю, Бог заборонив чіпати, бо можна померти.

І сказав змій жінці:

– Не вмрете! Бо відає Бог, що просто ваші очі розкриються, і ви, немов Боги, пізнаєте добро й зло.

Побачила жінка, що плоди ці їстівні й принадні, та й кортить усе знати. І взяла та скуштувала плід і дала чоловікові своєму, і він з'їв. І розкрилися очі в обох, і пізнали, що голі вони. І зшили вони фігове листя та поробили собі опаски.

І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяла денна прохолода. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І гукнув Господь Бог Адама:

– Де ти?

А той відповів:

– Я почув Твій голос у раю, злякався і сховався, бо я голий. Господь спитав:

– Хто сказав тобі, що ти голий? Чи не їв ти із забороненого дерева? Адам відказав:

– Жінка, яку ти дав мені, дала мені плід з того дерева, і я їв. Тоді Господь Бог звернувся до жінки:

– Що ти накоїла?

Жінка відказала:

– Змій спокусив мене, і я їла. І сказав Господь Бог змію:

– Будеш ти за це все проклятий і до кінця днів своїх плазуватимеш на череві та їстимеш землю. – А тоді звернувся до жінки: – Я примножу твої терпіння, і ти в муках народжуватимеш дітей, тягтимешся до чоловіка, а він пануватиме над тобою.

І наказав Адамові:

– За те, що ти послухав жінку та їв з того дерева, проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї все життя. Тернину й осот вона буде тобі родити, і ти будеш їсти польову траву. У поті свого чола ти їстимеш хліб, аж поки не повернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох і до пороху вернешся.

І дав Адам ім'я своїй жінці Єва, бо вона була мати всього живого. І зробив Господь Бог Адамові та жінці його одежу зі шкури й зодягнув їх. І сказав Господь Бог:

– Ось став чоловік, немов один із Нас, знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки ще й до дерева життя, аби з’їсти його плід і жити довіку.

І вислав його Господь Бог із раю, щоб порати землю, з якої він був узятий: вигнав Господь Бог Адама. А на схід від Едему поставив херувима з полум’яним мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя.

Вавілонська вежа

Це було так давно, що вже ніхто й не пам’ятає, коли це було. Розповідають, одначе, бу/цімто в ті часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли.

І закорті/ло людям лишити пам’ять про себе довічну:

– А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу! – мовив один.

Зраділи всі та й загукали:

– Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!

Обрали гору високу – та й почалася робота! Хто глину місить, хто з неї цеглини ліпить, хто у печах обпа/лює, хто на гору підвозить. А на горі вже люди ждуть, цеглини приймають та з них вежу складають.

Всі працюють, усі співають, весело всім.

Будувалася вежа не рік і не два, Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п’ять мільйонів! Та й собі довелося будинки побудувати, аби було де після трудів одпочивати, а побіля будинків насаджати дерев та кущів, аби птицям було де співати.

Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавілон.

А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча. І кожен уступ цієї вежі фарбували в інший колір: у чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх придумали зробити синім, щоб наче небо, а покрівлю – золотою, щоб, як сонце, виблискувала.

І ось вежа майже готова. Ковалі вже золото кують для покрівлі, маляри пензлі занурюють у відра із синьою фарбою. Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з’являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній за/мір (намір) – досягти неба, де живе Бог.

«Це тому примудрилися вони свою вежу Ви будувати, – подумав він, – що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони і домовились!»

І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.

Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.

В усьому місті Вавілоні люди перестали розуміти одне одного.

Маляр кричить:

– Фарба скінчилась!

А в нього виходить:

–Но мор пент!

– Нічого не розумію! – кричить йому інший.

А виходить:

– Женком пренепа!

І по всьму вавілону лунають слова, зрозумілі одним і незрозумілі іншим.

– Віндадори!

– Харакірі!

– Бобеобі!

–Дзин!

Покидали всі роботу, блукають, наче у воду опущені, та шукають: хто б міг їх зрозуміти?

І почали люди збиратися купками –хто з ким однаково говорить, той і намагається триматися того. І замість одного народу вийшла сила-силенна різних народів.

І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону – будувати свої міста. А вежа почала потроху розвалюватися.

Але поде/йкують, що досі у кожному місті можна знайти уламки цегли від Вавілонської вежі. Тому що багато хто носив їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі мир панував і люди розуміли одне одного.