Функціональний, системний, ситуаційний і процесний підходи в управлінні інноваційним процесом.

Морозов Олександр Федорович

Проф. Каф. Менеджменту НТУУ “КПІ”

Інноваційний менеджмент

ЛЕКЦІЯ № 7

( 2 години)

Тема 2.1.

Підходи до управління інноваційним процесом на рівні підприємства

Зміст

Характеристика підходів до управління інноваційним процесом на підприємстві: функціональний, системний, ситуаційний, процесний.

Трансформація підходів до управління інноваційним процесом. Сучасна модель управління інноваційним процесом як результат синтезу різних підходів.

Ключові характеристики нової моделі управління інноваціями: цілі, задачі, функції управління інноваційним процесом як результат синтезу різних підходів.

Менеджери в інноваційній сфері. Особливість праці менеджераьу сфері інновацій. Технологія, методи і прийоми інноваційного менеджменту.

Процесний піхід до управління інноваціями. Умови і принципи організації інноваційної ддіяльності на приємстві. Рівні організації інноваційного процесу: інтегративний, стратегічний і тактичний. Визначення ролей і відповідальності учасників інноваційного процесу.

Шановні студенти!

Не буду оригінальним, якщо скажу Вам таке.

Уявімо собі, що Ви зараз вже дипломовані бакалаври, отримали цікаву і добре оплачувану роботу за фахом та є усі підстави Вам здійснити реальні кроки з управління підлеглого Вам підприємства на шляху перебудови його виробництва на новий інноваційний рівень.

Ви від мене на наших лекціях вже це чули не один раз.

Але я продовжую вірити в одну істину, що повторення є корисним для пізнання світу і положень нашого курсу.

Тому!

На шляху до такої цілі Вам край необхідно розібратись з темою, що визначена сьогодні як тема моєї лекції, а саме, “Підходи до управління інноваційним процесом на рівні підприємства”.

Зробимо наступний крок до поставленої цілі і домовимось про те, що весь час будемо разом працювати над тим, щоб зрозуміти зміст цього процесу у зв’язку з розкриттям структури побудови підходів до управління інноваційним процесом на рівні підприємства – що і є темою лекції № 7.

Отже!

Формування управління інноваціями було відгуком на потреби сучасної економіки та спробою скористатися перевагами нової техніки технології і зумовлене науковими новітніми розробками найбільш ефективних методів менеджменту.

Зараз відомо не менш як чотири основні підходи, що внесли суттєвий вклад у розвиток теорії та практики управління інноваціями:

· функціональний,

· системний підхід;

· ситуаційний підхід.

· процесний підхід;

Важливим також є розгляд підходів до формування основ управління з позиції виділення різних наукових шкіл.

Історчна справка.

Школа наукового управління (1885—1920 pp.). Засновником школи наукового управління вважається Фредерік Тейлор, що працював у металургійній компанії. Своїми експериментами і науковими працями він намагався довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформовані на їх підставі "принципи наукового менеджменту" здійснять революцію у виробництві, замінять авторитарні методи управління на більш раціональні наукові підходи. Головні свої ідеї Тейлор сформулював у вигляді принципів "наукового управління":

· розробка оптимальних методів виконання роботи завдяки науковому вивченню витрат часу, затрачених рухів і зусиль працівників;

· абсолютне дотримання розроблених на наукових підставах стандартів і правил;

· підбір, підготовка і розстановка працівників на ті робочі місця і завдання, на яких вони принесуть найбільшу користь;

· оплата за результатами (менші результати — невелика оплата, більші результати — вища оплата);

· використання функціональних менеджерів, які забезпечують виконання робіт і їх контроль за спеціалізованими напрямами;

· підтримка товариських відносин між працівниками і менеджерами.

Значний внесок у розвиток цієї школи зробив американський промисловець, король автомобілебудування США Генрі Форд (1863—1947 pp.), ім'я якого стало символом XX ст., зразковим утіленням "американської мрії". Саме Г. Форд сформулював організаційно-технічні принципи управління, якими і користувався в своїй практичній діяльності.

Крім Тейлора і Форда школу наукового управління вдосконалювали Г. Емерсон, Френк і Лілія Гілберт, Генрі Гант, А. Хопф та ін.

Класична школа управління (1920—1950 pp.). "Батьком" класичного менеджменту вважається французький підприємець і інженер Анрі Файоль (1841—1925 pp.), який створив першу цілісну класичну школу управління і сформулював її основні принципи і функції.

Основні принципи адміністративного управління А. Файоля:

· Влада невіддільна від персональної відповідальності.

· Розподіл праці за спеціалізацією (але у цьому процесі є межа, за якою ефективність управління падає),

· Єдність розпорядження, або єдиноначальність (що суперечить функціональному підходу до управління, введеному Ф. Тейлором).

· Дисципліна, обов'язкова для всіх, що передбачає взаємоповагу керівників і підлеглих, дотримання укладених угод.

· Єдність управління за принципом "один керівник і єдиний план для сукупності операцій, що мають спільну мету".

· Підпорядкування індивідуальних інтересів загальному.

· Справедлива винагорода для всіх.

· Спеціалізація, у межах розумного, яка послаблюється із збільшенням масштабів підприємства.

· Ієрархія, що допускає мінімізацію управлінських ступенів для оптимального використання горизонтальних зв'язків.

· Порядок, який ґрунтується на принципі: "кожному своє місце і кожний працівник на своєму місці".

· Відданість персоналу загальній справі.

· Постійність персоналу, оскільки висока плинність — наслідок невмілого управління.

· Ініціатива працівників, яка потребує від керівника застосування винагороди і відмову від особистої амбіційності.

· Корпоративний дух, тобто єдність інтересів робітників і колективізм у роботі.

Управляти, як вважав Файоль, — "це означає передбачити, організувати, розпоряджатись, координувати і контролювати".

Послідовниками Файоля можна вважати Л. Гюліка, Л. Урвіка, Дж. Муні, К. Адамецького, А. Рейлі, Ч. Барнарда та інших учених, які розвинули і конкретизували це вчення.

Теорія ідеальної бюрократії (з 1920 p.). Сформував теорію "ідеальної бюрократії" відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920 pp.).

Сутність цієї теорії складають поняття:

· чіткий розподіл праці, що веде до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді;

· ієрархія управління, за якою кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому;

· наявність взаємопов'язаної системи узагальнених правил і стандартів, що забезпечують координацію виконання різних завдань;

· відсутність непорозуміння в міжособових стосунках;

· організація найму на роботу в суворій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень;

· стратегія довгострокового найму співробітників;

· рух нагору в середині організації на підставі компетентності і широких знань, що набуваються з вислугою років.

Школа людських стосунків (з 1930 p.). Творцем школи людських стосунків є американський соціолог і психолог Елтон Мейо (1880—1949 pp.). Багаторічними дослідженнями, проведеними під його керівництвом у м. Хоторні (це поблизу Чикаго), було встановлено, що продуктивність праці робітників підвищується не стільки через підвищення заробітної плати, скільки через зміни взаємин між виконавцями і менеджерами в кращий бік, ріст задоволеності своєю працею і стосунками в колективі. Основна заслуга Мейо полягає в тому, що він довів залежність результатів праці від правильно підібраних прийомів управління міжособистісними стосунками.

Виникнення школи людських стосунків безпосередньо пов'язано також з іменем німецького психолога Гюго Мюнстерберга (1863 - 1916 pp.). У своїй праці "Психологія і промислова ефективність" він сформулював основні принципи, згідно з якими необхідно відбирати працівників на керівні посади, а також довів важливість гуманізації процесу управління, оскільки менеджер повинен керувати передусім людьми, а не машинами.

Серед учених, котрі досліджували цей напрям, слід відзначити роботи Мері Фолетт (1868—1933 pp.), яка проаналізувала стилі управління і розробила теорію лідерства, а також наукові розробки Ф. Герцберга, Д. Мак-Грегора, Р. Блейка, К. Арджіріса.

Емпірична школа управління (з 1940 p.). Емпіричну школу управління репрезентують вчені, які поєднали розробку теорії з вивченням практики управлінської діяльності на ґрунті синтезу основних ідей класичної школи та школи людських стосунків.

Одним з видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Друкер (1909 p.).

Небезпідставно Друкеру приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальну дисципліну, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція "управління за цілями", яка зробила "революцію", в світовій управлінській науці.

Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів:

· визначення чітких стратегічних цілей;

· залучення до процесу визначення цілей усіх працівників системи;

· оцінка ефективності на підставі результатів.

До провідних представників емпіричної школи відносяться також А. Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, в яких теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю.

Школа соціальних систем (з 1970 p.). Засновниками школи стали Ч. Барнард, Д. Марч, Г. Саймон, І. Ан Сорф, Вони сформулювали ідею про те, що будь-яка організація як відкрита складна система має тенденцію пристосовуватись до досить складного зовнішнього середовища, і головні причини того, що відбувається в системі, треба шукати поза нею. Запропонований ними системний підхід до управління дає змогу уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері переростає в проблему для іншої.

Ситуаційні теорії менеджменту (з 1980 p.). Серед "синтетичних" учень про управління особливе місце посідає ситуаційний, або кейсовий підхід (від англ. case — ситуація). Це скоріше спосіб мислення, ніж набір конкретних дій. Розроблений у Гарвардській школі бізнесу, він допомагає майбутнім менеджерам швидко розв'язувати проблеми.

Найбільш досконалими ситуаційними теоріями с теорія адаптації (стратегії пристосування), теорія глобальної стратегії і теорія управління за результатами, створена фінськими фахівцями.

Формування поведінкового менеджменту стало результатом посилення взаємозв'язків концепції людських відносин із психологією, соціологією та ергономікою. Представниками його є Р. Лайкерт, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор.

Дуже популярною серед системних концепцій менеджменту є теорія "7-S", яку розробили дві пари американських дослідників (першу пару склали Томас Пітере і Роберт Уотермен, другу — Ричард Паскаль і Єнтьні Атос). Учені дійшли висновку, що ефективна сучасна організація формується на базі семи взаємопов'язаних елементів, зміна кожного з яких веде до зміни шести інших. Засадничими моментами цієї концепції є: стратегія, структура, системи, штати, стиль, кваліфікація та цінності, які можна так чи інакше поділяти.

Теорія організаційної культури (з 1985 p.). Ця теорія є ще одним новим підходом до розробки теорії і практики сучасного менеджменту. Серед його представників відзначимо В. Сате, Е. Шайна, І. Парсонса, Р. Квіна, Дж. Рорбаха. У межах теорії менеджменту організаційна культура розглядається як потужний Інструмент, що дає змогу орієнтувати всі підрозділи організації і окремих осіб на досягнення спільних цілей, мобілізувати ініціативу співробітників, виховувати відданість організації, поліпшувати процес комунікації, поведінку.

Набуває все більшого поширення теорія культури управління — теорія раціональної організації праці апарату управління, розкриття ролі культурного елементу в ньому.

"Нова школа" характеризується прагненням впровадити в науку управління методи і апарат точних наук (кібернетика і теорія дослідження операцій).

Представниками цієї школи є Р. Акофф, С. Бір, Д. Берталанфі, Р. Люс та ін.

Функціональний, системний, ситуаційний і процесний підходи в управлінні інноваційним процесом.

Функціональний підхід трактує управління інноваціями як серію безпосередніх взаємопов'язаних дій по втіленню змін на краще, більш ефективне, інноваційне виробництво.

Ці дії, кожна з яких сама по собі вже є інноваційним процесом, значною мірою визначають успіх діяльності організації. Вони дістали назву "управлінські функції". Кожна управлінська функція — це також процес.

Отже, процес управління інноваціями являє собою суму змін всіх функцій виробництва, що оновлюється нововведеннями.

Процес управління інноваціями містить функції планування, організування, мотивації, контролювання та регулювання інноваційного процесу. Цих п’ять первинних функцій управління інноваціями поєднані з процесами комунікацій та прийняття рішень.

Керівництво інноваціями (це неодмінно лідерство) — це також окрема, важлива і самостійна діяльність.

а) Функція планування інновацій передбачає інноваційне рішення про те, якими мають бути цілі організації (підприємства) і що слід зробити, щоб досягти їх. Передусім треба відповісти на такі питання: стан справ, бажані результати, шляхи досягнення їх. Планування нововведень — це один з способів, за допомогою якого керівництво спрямовує зусилля всіх членів колективу на досягнення його інноваційних цілей.

б) Функція організації впровадження інновацій. Організувати впровадження інновацій — означає створити деяку структуру з метою досягнення певної мети. Сюди входить розподіл робіт між працівниками, делегування завдань і повноважень. Функція організування забезпечує організованість, дисципліну, відповідальність за доручену справу.

в) Функція мотивування впровадження інновацій. Керівник має завжди пам'ятати, що навіть прекрасно складений план, найдосконаліша структура організації втрачають зміст, якщо працівники не виконують доручену їм роботу або виконують її неякісно, безініціативно. Функція мотивуваннявпровадження інновацій спрямована на забезпечення виконання працівниками підприємства делегованих їм обов'язків. Для цього в організації мають бути створені умови для матеріальної та моральної зацікавленості працівників у виконанні робіт з впровадження інновацій.

г) Функція контролювання впровадження інновацій — це процес забезпечення досягнення організацією своїх інноваційних цілей. Існує три аспекти управлінського контролю впровадження інновацій: встановлення стандартів, зміни того, що було фактично досягнуто за відповідний період, порівняння досягнутого з очікуваним результатом.

Розглянуті функції управліннявпровадження інновацій мають дві загальні характеристики: всі вони потребують прийняття рішення. Тому прийняття рішення і комунікації належать до сполучних процесів управління.

д) Функція регулювання впровадження інновацій — вид управлінської діяльності, спрямований на усунення відхилень, збоїв, недоліків тощо в керованій системі шляхом розроблення і впровадження керуючою системою відповідних заходів.

Регулювання покликане усунути всі недоліки, відхилення, збої, виявлені у процесі контролювання процесу впровадження інновацій. При цьому регулювальні заходи можуть застосовуватись на всіх попередніх етапах технології менеджменту (планування, мотивування, організування). Для цього вдаються до коригуючих дій, що базуються на виборі таких рішень:

· усунення відхилень;

· перегляд стандартів та критеріїв;

· усунення відхилень з переглядом стандартів і критеріїв.

Особливість регулювання впровадження інновацій полягає в тому, що, на відміну від функцій планування, організування та мотивування, які удосконалюються безпосередньо в керуючій системі організації, регулювання впровадження інновацій, як і контролювання, вдосконалюється в керуючій та керованій системах.

Системний підхід до впровадження інновацій. Система — це деяка цілість, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких певною мірою характеризує ціле. Згідно з системним підходом керівник має розглядати організацію як сукупність взаємопов'язаних елементів, таких як люди, структура, завдання, технологія, що орієнтовані на досягнення певних цілей і тісно переплетені з зовнішнім світом.

Дещо спрощено організацію впровадження інновацій як систему можна описати так. Організація отримує з зовнішнього середовища інформацію про інновацію, капітал, матеріали, трудові ресурси. Ці компоненти мають назву "входи". У процесі впровадження інновацій ці входи перетворюються на підприємстві у інноваційну продукцію або послуги. Вони і є виходами організації. Якщо організація управліннявпровадженням інновацій ефективна, то в процесі перетворення новацій у інновації утворюється додаткова вартість. За цих умов збільшується обсяг продажу, зростають прибуток, задоволення працівників результатами своєї праці.

Ситуаційнийпідхід впровадження інновацій ґрунтується на тому, що пріоритетність методів управління впровадженням інновацій визначається ситуацією. Через те що існує безліч факторів як у самій організації, так і у зовнішньому середовищі, не існує єдиного "кращого" методу управління впровадження інновацій. Щодо конкретної ситуації найефективнішим методом впровадження інновацій є той, що найбільш повно відповідає її суті.

«Ситуаційний підхід»впровадження інновацій не обмежується галуззю організаційних структур, але все більш виразно виявляється і у вивченні інших елементів управління. Так, ситуаційний підхід до проблеми керівництва розроблявся Ф. Фідлером у його дослідженні «Теорія ефективності керівництва». Цей автор намагався категоріально визначити різні типи і ситуації групової поведінки людей в організації і відповідно стиль керівництва, найбільш ефективний для даної ситуації. Аналогічний підхід характерний і для У. Уайта, що в роботі «Організаційна поведінка: теорія і її застосування» прагнув визначити типи групової поведінки в організації і досліджувати вплив різних методів керівництва на групову поведінку і поведінку індивідуумів. Ці й інші дослідження свідчили про те, що ситуаційний підхід починає превалювати й у цій галузі, а це означає визначений відхід від традиційного прагнення американської теорії управління формувати універсальні принципи керівництва людьми в організації.

Слід зазначити, що прихильники ситуаційного підходу вбачали можливість подолання існуючих розбіжностей між біхевіористською і математичною інтерпретаціями проблем управління впровадженням інновацій. Аналізуючи сутність методів дослідження операцій, Моклер справедливо підкреслював, що в основі обох підходів лежить саме аналіз ситуації. Однак він писав, що фахівці з дослідження операцій дуже часто не застосовують ситуаційне мислення, будучи заглибленими в механіку лінійного програмування, теорії черг, теорії ігор тощо. І чим більше ці люди заглиблюються у свої методи, тим далі вони відходять від проблем бізнесу і стають менш здатними знаходити спільну мову з менеджерами.

Методологія ситуаційного підходу дозволяє, на думку його прихильників, послідовно перебороти цей недолік. Однією з конкретних спроб представити методи дослідження операцій з позицій ситуаційного підходу є робота Д. Міллера і М. Старра «Управлінські рішення і дослідження операцій». Автори цієї книги навмисно будують виклад матеріалу не навколо різних методів, таких як лінійне програмування, теорія черг, теорія ігор тощо, а на основі типів ділових ситуацій і таких напрямків ділової діяльності, як ринкові операції, виробництво, фінанси й ін. Вони не стільки прагнуть зробити читачів книги фахівцями з різних методів дослідження операцій, скільки намагаються показати менеджерам і фахівцям з дослідження операцій, як можна використовувати методи кількісного аналізу в різних конкретних ситуаціях.

Ситуаційний підхідвпровадження інновацій переводить теорію управління і навчання менеджерів у галузь реальності. Занадто часто теоретики управління схилялися до розробки загальних теорій і внаслідок цього втратили зв'язок з реальністю дійсної роботи з управління. Як видно з приведених міркувань, «ситуаційний підхід» починав ставати домінуючою тенденцією в американській теорії організації та управління.

Через ситуаційний підхід реалізується принцип адаптивності, що є основним принципом стратегічного управління впровадженням інновацій. Його суть полягає в тому, що всі внутрішньоорганізаційні побудови (культура організації, оргструктура, система планування тощо) є реакцією організації на відповідні зміни в зовнішньому оточенні і деякі зміни у внутрішньому середовищі.

Наприклад, якщо зовнішнє середовище відносно стабільне, керівництво організації прагне до більшої централізації управління, створенню твердої організаційної структури управління, орієнтованої на управлінський контроль у всьому технологічному ланцюжку. Коли зовнішнє оточення нестабільне й у ньому відбуваються постійні зміни, що містять у собі небезпеку і несуть нові можливості для організації, - керівництво змушене більше піклуватися про проблему виживання організації, більшу гнучкість системи управління. Організаційні структури стають більш децентралізованими, гнучкими, що дозволяють швидко й адекватно реагувати на зміни, що відбуваються.

Новий підхід у дослідженнях і в системі підготовки управлінських кадрів у галузі впровадження інновацій втілився в перенесенні акценту на вивчення дійсних умов, конкретної ситуації, у якій знаходиться та чи інша фірма, і розробку на цій основі специфічної, унікальної, якщо це необхідно, організаційної структури, що відповідає конкретним умовам і вимогам. Ситуаційний підхід до менеджменту показаний на рисунку 3.1.

«Ситуаційний підхід» до організаційних структур одержав найбільш послідовну розробку в праці П. Лоуренса і Дж. Лорша «Організація і середовище». Вони називають свій підхід «випадковою» теорією організації, вихідним положенням якої є твердження, що не існує єдиного способу організації і що на різних стадіях розвитку того чи іншого підприємства необхідні різні типи організаційних структур.

Основний зміст книги Лоуренса і Лорша складає аналіз різних типів організаційних ситуацій, потреб, обумовлених різними ступенями росту компанії, її взаємодії із середовищем. На цій основі стає можливим вибір структури, що відповідає дійсним потребам фірми у впровадженні інновацій.

Процесний підхід був вперше запропонований прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися визначити функції менеджменту. Проте вони розглядали ці функції як незалежні одна від одної. На противагу цьому процесний підхід розглядає функції управління як взаємопов'язані.

Управління впровадженням інновацій розглядається як процес, так як робота по досягненню інноваційних цілей за допомогою інших - це серія безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких також є процесом, називають управлінськими функціями. Сума всіх функцій являє собою процес управління впровадженням інновацій.

Процесний підхід до управління відображає прагнення теоретиків і практиків менеджменту інтегрувати всі види діяльності за рішенням управлінських проблем у єдиний ланцюжок, розірваний у результаті «надмірного захоплення» функціональним підходом, за якого кожна з функцій розглядається поза зв'язком з іншими. При цьому увага фокусується на взаємозв'язку окремих дій, кожна з яких, у свою чергу, є процесом. Таким чином, управліннявпровадженням інновацій - це управлінські функції, що динамічно змінюються в просторі й часі, які зв'язані між собою. Метою їх є вирішення проблем і задач організації процесу впровадження інновацій.