Сучасна модель управління інноваційним процесом як результат синтезу різних підходів.
В стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) зазначено, що „основою стратегічного курсу [економічного і соціального розвитку України], його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави” [1,2].
Виходячи з сучасного стану вітчизняної економіки, в якій значна частина підприємств з різних причин працює нерентабельно, актуальною є проблема оздоровлення їх ділової активності. Проблемою є приведення у відповідність стратегії інноваційного розвитку підприємств до стратегії інноваційної моделі розвитку економіки держави [3,4].
Поряд із здійсненням комплексу заходів, спрямованих на приведення системи державного управління у відповідність до вимог інноваційної моделі економічного зростання (нормативно-правового, податкового регулювання, інформатизації, розвитку інноваційної інфраструктури, інвестиційної та фінансової підтримки підприємств, вдосконалення вітчизняної системи впровадження науково-технічних досягнень, захисту прав інтелектуальної власності та системи освіти і підготовки кадрів) найбільш актуальною є проблема побудови відповідної стратегії управління інноваційною діяльністю підприємства на засадах причинно-системного інноваційного підходу [5,7,9].
Згідно цієї стратегії шлях до внутрішньої і міжнародної конкурентоспроможності йде через усвідомлення підпорядкованості певним закономірностям поводження суб’єктів господарювання на сучасних ринках. Також ключовою ланкою у підвищенні конкурентоспроможності підприємства є людські ресурси, зокрема розвиток і ефективне використання персоналу в організаціях.
Сучасне інноваційне управління також повинно базуватись на прогнозуванні та виявленні причин і взаємозв’язків, які виникають в діяльності систем, а також глобальних явищ і подій, поєднаних з функціонуванням підприємства в навколишньому середовищі. Це дозволяє не тільки прогнозувати етапи розвитку, але і формувати умови, найбільш ефективні для розвитку підприємства та суспільства в цілому, оперативно адаптуватися до змін в навколишньому середовищі, уникаючи криз чи руйнування підприємства як системи.
Побудова інноваційної стратегії підприємства ґрунтується на основі комплексу універсальних закономірностей динамічного розвитку систем [8,9], що пов'язані із побудовою й удосконалюванням структури підприємства; із розвитком внутрішніх взаємозв'язків між підрозділами; управлінням розвитком зовнішніх зв’язків та із перехідними процесами підприємства на якісно новий рівень розвитку згідно наступних принципів:
1. Основним продуктом діяльності будь-якої організації (підприємства) є не тільки продукція чи послуги, але, перш за все, розвиток людини, яка приймає участь у процесі діяльності підприємства, здобуває більш глибокий досвід побудови структури, розвитку взаємозв’язків, управління процесами життєдіяльності різних рівнів, і зростаючи сама, збагачує суспільство.
2. Вибір стратегії і мети пов’язаний із формуванням більш ефективних взаємозв’язків на підприємстві, що буде основою нових якісних відносин у суспільстві, де головним кінцевим продуктом є вищий ступінь інтеграції підприємства в навколишнє середовище.
3. Вибір ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових) пов’язаний із формуванням умов, при яких в діяльності підприємства застосовуються новітні технології синтезу, в т.ч. і переробка відходів, а не надмірне використання природних ресурсів.
4. Розподіл ресурсів пов’язаний із створенням умов, при яких чітким плануванням досягається динамічна усталеність оптимального розвитку підприємства в часі й у ринковому просторі.
5. Технологія і безпека діяльності пов’язані із формуванням умов, при яких в процесі діяльності забезпечується професійне, культурне зростання персоналу і здоровий спосіб життя.
6. Регулювання, координація діяльності пов’язані із забезпеченням оптимуму зв'язків між підрозділами, делегування повноважень, регулювання для максимального узгодження цілей і завдань усіх підрозділів підприємства.
7. Забезпечення здійснення переходу від жорсткого управління підприємством до розширеного самоврядування із максимальною участю персоналу в управлінні підприємством, що надає можливість активізації нововведень.
8. Інтеграція досвіду інноваційного господарювання і управління – як результат накопичення співробітництва між підрозділами, формування більш ефективних команд для впровадження інновацій. Колективна стратегія, самоврядування, своєчасне врахування помилок і досягнень в управлінні підприємством, пошук нових інноваційних можливостей.
9. Випуск продукції і послуг, що стимулюють інноваційний, культурний розвиток споживачів. Створення умов довгострокових творчих зв'язків підприємства і споживачів, які стимулюють розвиток зворотного зв'язку між підприємством та споживачами, якість технології, продукції, рівень кваліфікації персоналу.
10. Витрата необхідної частини прибутку підприємства, яке повинно саморозвиватися, на інноваційний розвиток системи управління, підвищення кваліфікації персоналу.
Оскільки „новизна” – це новий вид принципу, методу, продукту, технології, механізму системи управління є кінцевим результатом інноваційного процесу, який стимулює розвиток всього суспільства. Тому інноваційний механізм управління підприємством нових ринкових умовах потребує нової якості операцій і процедур управління, заходів оргструктур, інформаційних систем.
Інноваційне управління підприємством передбачає оперативне впровадження нових технологій виробництва продукції, здійснення комерційної (господарської) діяльності, застосування ефективних методів впливу на підсистеми управління, обробки, використання та передачі інформації, оперативну зміну організаційної структури, враховуючи швидкоплинні зміни в навколишньому середовищі.
Впровадження такого інноваційного управління передбачає концепція органічних систем або самоменеджменту, що є своєрідним і оригінальним поглядом на природу і сутність організації як системи, можливостей організаційних структур, еволюції систем і управління організацією в цілому
Його оригінальність і своєрідність досягається насамперед за рахунок міждисціплінарного синтезу теорії менеджменту із природничонауковими дисциплінами .
Концепція органічних систем або самоорганізації з'явилася завдяки науковим дослідженням бельгійського фізика І. Р. Пригожина, що знайшов особливість, характерну для нерівновагих фізичних процесів обміну енергією і речовиною із навколишнім середовищем. Цю особливість І. Пригожин сформулював у теоремі: «При зовнішніх умовах, що перешкоджають досягненню системою рівноважного стану, стаціонарний стан системи відповідає мінімальному виробництву ентропії». Таким чином, негативна ентропія (10) (позитивний зворотний зв'язок) системи виявляється в тому, що хаос на мікрорівні мимовільно і необоротно формує повну упорядкованість на макрорівні. І, незважаючи на те, що ці спостереження були зв'язані із областю природно-наукових знань, ідеї фізичної самоорганізації елементів систем поширилися й у сфері економічних знань.
Саме так уперше з'явилася концепція самоорганізації в контексті менеджменту.
Подальший розвиток даної концепції був викликаний рядом причин. Це, насамперед, економічні, соціальні і глобальні екологічні зміни, що відбувалися і будуть відбуватися як наслідок розвитку новітніх технологій, високої динаміки факторів зовнішнього і внутрішнього середовища управління, зміни поводження ринкових агентів, прискорення всіх процесів у рамках ринку і трансформації стратегій конкуренції (партнерство й інтеграція). Відкритість і поступове розмивання організаційних меж; виникнення тимчасових взаємодій між учасниками ринкових відносин на основі взаємної вигоди (більшої системи); нерівновага соціально-економічних систем; розвиток горизонтальних систем управління (6); посилення ролі людського фактору і феномена підприємництва в рамках організації; поширення застосування мережі Інтернет в управлінні організаційними процесами; виникнення питань самоорганізації – ось далеко не повний перелік передумов і пояснень появи теорії менеджменту органічних систем.
Причинно-системний інноваційний підхід, як розвиток теорії самоменеджменту, розроблений наприкінці 90-х років, розглядає поетапний, причинно-наслідковий розвиток підприємства як відкритої системи в узгодженні просторових параметрів діяльності та часовому циклі із 4-х фаз: структуроутворенні, організації і розширенні взаємозв’язків, управлінні внутрішніми та зовнішніми взаємозв’язками, перехідній фазі системи в нову якість при умові якісних зрушень, або руйнування системи в випадку відсутності якісних зрушень у розвитку системи (9).
Тому з точки зору цього підходу, процес розвитку підприємства циклічно повторює 3 названі етапи, які завершуються 4-м – перехідним для підприємства в нову якість, а без постійного і поетапного введення інновацій – це неможливо.
Процес управління підприємством на засадах причинно-системного інноваційного підходу складається із окремих етапів, які відрізняються:
- організацією праці;
- управлінням окремими елементами внутрішнього середовища;
- фінансуванням етапів інноваційного процесу, котрий являє собою єдиний потік.
Чим вище рівень інноваційної спрямованості, впровадження інновацій, тим вище рівень конкурентоспроможності підприємств торгівлі. Але для поетапного введення комплексу інновацій підприємство повинно бути відкритою системою, яка постійно самонавчається і саморозвивається.
Згідно причинно-системного інноваційного підходу процес управління підприємством завжди спрямований на реалізацію закінчених наукових досліджень і розробок та інших науково-технічних досягнень в новий або удосконалений технологічний процес, який використовується в практичній діяльності, покращенні структури підприємства, ефективності взаємозв’язків його підсистем, системи управління, підготовки та перепідготовки кадрів, тощо.
Тому новітні наукові дослідження в управлінні організацією передбачають поетапність впровадження інноваційного процесу, що являє собою єдиний динамічний і комплексний потік інновацій, і який складається із окремих стадій (детермінант), де кількісні витрати фінансів, людських ресурсів, інформації, часу переростають в нову якість виробничого процесу, нову структуру, нові, більш ефективні взаємозв’язки підсистем, нову систему управління та систему підготовки і перепідготовки кадрів з наступними етапами інноваційної дифузії з розповсюдженням новизни в новому, більш широкому просторі, нових ринках, новій фінансовій сфері, тощо.
Етапи:
1. Сучасний розвиток економіки – це інноваційний розвиток. На сьогодні теоретики і практики менеджменту сходяться в думці, що з підвищенням числа нових продуктів на ринку і скороченням їхнього життєвого циклу для підтримки ефективності підприємства необхідна висока щільність новаторських ідей.
2. Важливе значення має управління людьми для всіх організацій – великих і малих, комерційних і некомерційних, промислових і діючих у сфері послуг. Без людей немає організації. Без потрібних людей жодна організація не зможе досягти своїх цілей і вижити. Безсумнівно, що управління трудовими ресурсами є одним з найважливіших аспектів теорії і практики управління
3. Нестійкість і невизначеність соціально-економічних процесів, їхній перехідний характер стали причиною стрімкого стрибкоподібного розвитку підприємництва й усвідомлення ролі самоорганізації. Подібні тенденції привели до необхідності переходу від жорсткого адміністративного управління до створення гнучких адаптивних систем на основі самоменеджменту. Причому, у рамках самоменеджменту, основна увага приділяється не стільки саморозвиткові менеджера-фахівця (хоча і цьому, в тому числі), як створенню і подальшому успішному становленню самоорганізованих систем.
4. Теорія менеджменту органічних систем обґрунтовує причини неефективності вертикальних ієрархічних систем управління. Головна причина полягає у тому, що вертикальна ієрархія не враховує важливість процесів горизонтального «розшарування» у нижніх рівнях управління. Таким чином, ігнорується факт самоорганізації. Як наслідок –значна розбіжність первинного завдання і кінцевого результату виконання цього завдання.
5. Центральне поняття самоменеджменту – «м'яка система» як організація, керована на основі принципів самоменеджменту і самоорганізації. Для таких систем характерні певні особливості в їхньому формуванні і функціонуванні. Загальні характеристики їх такі:
- самоорганізація;
- властивість антидиссипації як можливості формування упорядкованості навіть у самих хитливих і несприятливих умовах;
- цілісність як результат тимчасової оптимізації горизонтальних структур за допомогою самоменеджменту;
- тимчасовий і неформальний характер відносин.
6. Постійна рівновага підприємства і його функціонування досягається завдяки підтримці горизонтальних структур управління. Самоорганізація стає причиною постійного надлишку ресурсів.
7. Управління процесами діяльності підприємства на засадах причинно-системного інноваційного підходу обумовлюється динамікою зміни фаз циклічного розвитку підприємства в навколишньому середовищі.
Список використаних джерел до розділу 2.1.4.
1. Закон України „Про інноваційну діяльність” , м. Київ, 4 липня 2002 р., N-1V 04.
2. Закон України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, м. Київ, 16 січня 2003 р., № 433-1V.
3. Указ Президента України «Про концепцію державної промислової політики», 12.02.2003 р. №102/2003.
4. Указ Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року „Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку”, м. Київ, 20.08.2001 р. № 640/2001.
5. Водачек Л., Водачкова О. Стратегия управления инновациями на предприятии. – М.: Экономика, 1989. – 241 с. Егоров А.О., Никулин Л. Ф., Фаткин Л.В. Менеджмент и самоменеджмент в системе рыночных отношений. М.:, 1996. – 326 с.
6. Егоров А.О., Никулин Л. Ф., Фаткин Л.В. Менеджмент и самоменеджмент в системе рыночных отношений. М.:, 1996. – 326 с.
7. Зиндер Е.З. «ЗД-предприятие» - модель стратегии трансформирующейся системы. // Computer World Россия, 2000, №4, С. 22-28.
8. Контуры инновационного развития мировой экономики: Прогноз на 2000-2015 гг. Под ред. д.э.н. А.А.Дынкина, М.: Наука, 2000. – 262 с.
9. Поляков В.А. Модели управления предприятием. Организационный механизм. – Минск: ВЭВЭР, 2001. – 176 с.
10. Поляков В.А. По вопросу о сущности понятий: нестабильность и индетерминизм // Х1У межд. чтения «Великие преобразователи естествознания. Илья Пригожин. – Мн.: Гос.унив.информ. и радиоэлектр., 1998. – С. 128–130.
11. Тарасов В. Причины возникновения и особенности организации предприятий нового типа // Проблемы теории и практики управления. 1998. Эксперт. №1 С. 43.
2.1.5. Ключові характеристики нових моделей управління інноваціями: цілі, задачі, функції управління інноваційним процесом як результат синтезу
Так, наприклад, в одній із робіт О. І. Пригожина дається таке визначення: "...Інновація (нововведення) - це цілеспрямована зміна, що вносить у визначену соціальну одиницю - організацію, поселення, суспільство, групу - нові, відносно стабільні елементи".
У сучасній науковій літературі виділяються два підходи до визначення структури будь-яких інноваційних процесів, які визначають ключові характеристики нових моделей управління інноваціями: предметно-феноменологічний, або предметно-технологічний на рівні індивідуального нововведення (мікрорівень), а також підхід на рівні взаємодії окремих нововведень (макрорівень).
Перша модель розділяє структуру процесу нововведення з точки зору змістовної його сторони, тобто розглядає процес утілення деякої нової ідеї в дійсність.
Друга модель визначає, насамперед, взаємодією окремих нововведень: їхнім сполученням, конкуренцією, послідовною зміною один одного. З огляду на той факт, що будь-яке нововведення є процес, що протікає в часі, дослідниками розробляється концепція "життєвого циклу" нововведення. У процесі нововведення виділяються етапи, що розрізняються за видами діяльності, які забезпечують створення та виконання нововведення.
Мій власний досвід винахідника та практика нововведень дозволяє так розділити процес управління інноваційним процесом наетапи, у кожного з яких є свої цілі, задачі, функції управління відповідним етапом інноваційного процесу для досягнення результату синтезу етапів – впровадження новації:
Етап народження нової ідеї або виникнення концепції нововведення. Умовно цей етап я називаю також етапом відкриття, що є, як правило, або результатом фундаментальних і прикладних наукових досліджень, або результатом "раптового осяяння".
· Етап винаходу, тобто створення нововведення, утіленого в який-небудь об'єкт.
· Етап нововведення, при якому певне нововведення знаходить практичне застосування. (Завершується цей етап, як правило, одержанням стійкого ефекту від даного нововведення.).
· Етап поширення нововведення, що полягає, зокрема, у його широкому впровадженні в нові сфери.
· Етап реалізації нововведення в конкретній області, при якому нововведення фактично перестає бути таким і поступово втрачає свою новизну. (Як правило, цей етап завершується появою реальної альтернативи або заміни даного нововведення більш ефективним.).
· Етап скорочення масштабів застосування нововведення, пов'язаний із заміною його наступним нововведенням.
Конкретний інноваційний процес не обов'язково містить у собі всі розглянуті етапи в їхній строгій послідовності. Більш того, зазначені етапи можуть мати різну тривалість. Так, наприклад, після наукового відкриття можуть пройти роки, перш ніж з'являться сприятливі соціальні й економічні умови для його використання. Може виявитися досить важким і сам процес поширення нововведення.
З іншого боку, ефективність від реалізації нововведення також може проявлятися протягом тривалого періоду часу.
Таким чином, сучасні моделі впровадження інновацій можна розглядати як комплексний, цілеспрямований процес створення, поширення та використання визначеного нововведення.
Метою будь-якої інновації є задоволення потреб і інтересів людей новими засобами. Це, у свою чергу, веде до визначених якісних змін системи та способів забезпечення її ефективності, стабільності та життєздатності.
Інноваційний процес завжди пов'язаний із переходом у якісно інший стан, що супроводжується ретельним переглядом усіх застарілих положень і норм. Йому властиві внутрішня логіка і спрямованість, що, у свою чергу, визначається логікою розгортання від ідеї самого нововведення до його практичного використання, а також логікою відносин між учасниками інноваційного процесу. Інноваційний процес має визначену стійкість завдяки наявності механізмів самовідтворення. Різні набори цих механізмів, їхнього сполучення обумовлюють як різноманіття інноваційних процесів, так і індивідуальний підхід до кожного з них.
Автори системної концепції нововведень(Лапін Н. І., Пригожин О. І., Сазонов Б. В., Толстой В. С.) усе різноманіття інноваційних процесів зводять до двох найбільш значимих форм, які і зараз характеризують сучасні цілі, задачі, функції управління інноваційним процесом як результату синтезу:
1. Просте відтворення нововведення характеризується тим, що нововведення створюється лише в тій організації, у якій його виробництво було вперше впроваджене. Цей цикл містить у собі наступні стадії: формування передумов нововведення - потреби в ньому, наукове відкриття, створення самого нововведення, включаючи його перше освоєння, поширення нововведення серед користувачів, використання та споживання нововведення.
2. Розширене відтворення нововведення характеризується тим, що процес уведення нововведення поширюється на багато організацій. У цьому циклі при створенні нововведення та його розподілі між користувачами додаються нові стадії:
· поширення методів виробництва нововведення та форм його використання;
· широке виробництво нововведення, що забезпечує задоволення потреби в даному нововведенні.
Інноваційні процеси виражають не тільки внутрішню, предметну логіку нововведення, але і логіку його взаємодії з навколишнім середовищем. З цього погляду нововведення характеризується динамічним співвідношенням параметрів, що виражають як його вплив на навколишнє середовище, так і зворотний вплив самого середовища на нововведення. Динаміка цих характеристик у часі утворює життєвий цикл нововведень: старт, швидкий ріст, зрілість, насичення, фініш або криза.
Таким чином, будь-яке нововведення є динамічна система, що характеризується як внутрішньою логікою (сам інноваційний процес), так і зовнішньою взаємодією з навколишнім середовищем (життєвий цикл інноваційного процесу). Структура інноваційного процесу змінюється при переході нововведення від однієї стадії до іншої.
Від динамічних характеристик інновації залежать і її кінцеві результати - завершеність і ефективність, які, у свою чергу, визначають, наскільки успішно протікають усі стадії інноваційного процесу. Критичним моментом при цьому є перехід від простого відтворення до розширеного. На практиці ж цей перехід у багатьох випадках не здійснюється, що, у свою чергу, обумовлює незавершеність відповідного нововведення й виникнення багатьох проблем.
Ефективність інновації, на відміну від завершеності (незважаючи на їхній очевидний взаємозв'язок), являє собою вплив уже реалізованого потенціалу інновації на різні параметри самої системи, у якій і здійснювався інноваційний процес. Це необхідно враховувати насамперед під час обговорення питання про масштаб інновації.