Економічний та монетарний союз ЄС.

Економічний та монетарний союз (Economic and Monetary Union) - процес гармонізації економічної та монетарної політики країн-членів Союзу з метою запровадження єдиної валюти – євро. Був предметом обговорення однієї з двох міжурядових конференцій, які завершили свою роботу в Маастрихті в грудні 1991 року. У Договорі про ЄС (Маастрихтська угода) передбачається досягнення Економічного та монетарного союзу трьома етапами:

-перший етап (1.07.90 – 31.12.93): вільний рух капіталу між країнами ЄС, тісніша координація економічної політики та співпраця центральних банків;

-другий етап (1.01.94 – 31.12.98): зближення економічної та монетарної політики країн-членів (заради забезпечення стабільності цін і систем державних фінансів), і створення Європейського валютного інституту та Європейського центрального банку (1998 року);

-третій етап (з 1.01.99): остаточне визначення обмінних курсів та запровадження єдиної валюти на валютних ринках і в безготівкових розрахунках; від 1 січня 2002 року введення готівкового євро. Згідно з Договором про ЄС, для участі в третьому етапі ЕМС держави-члени повинні відповідати кільком критеріям, так званим “критеріям конвергенції”. З дванадцяти країн, які висловили бажання брати участь у третьому етапі ЕМС, 1 січня 1999 року виконали вимоги критеріїв конвергенції тільки одинадцять. Греція приєдналася до них пізніше, 1 січня 2001 року. Три “старі” держави ЄС поки що залишаються поза межам зони євра: Сполучене Королівство і Данія скористалися правом на неприєднання, що засвідчив протокол до Договору про ЄС, Швеція ж відклала рішення. Нові члени ЄС автоматично стали членами ЕМС, але з обмеженим статусом – до зони євро вони поки що не приєдналися.1 січня 2002 року банкноти та монети нової валюти були запроваджені в обіг у дванадцятьох країнах ЄС, поступово замінюючи національні валюти. 28 лютого 2002 року завершився перехідний період подвійного обігу національних валют і євра. Тепер євро – єдина валюта для понад 300 мільйонів європейців. Подальший успіх Економічного та монетарного союзу пов’язаний з дотриманням бюджетної дисципліни та точнішої координації економічних політик країн-членів.

Європейські політики.

ЄС проводить багато політик, серед яких: політика сусідства, монетарна політика, спільна зовнішня та безпекова політика, с/г політика ЄС, торговельна політика, транспортна політика.-Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Мароко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.-Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. -Спільна сільськогосподарська політика(ССП — одна з найважливіших і найвитратніших сфер діяльності ЄС (понад 40 % бюджету ЄС). Належить до виняткових повноважень Спільноти.- Поняття “єдина торгівельна політика ЄС” з’явилося в Договорі 1957 р. про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) відомому також під назвою Римський договір. Єдина торгівельна політика є фактично політикою Співтовариства у сфері регулювання зовнішньоторговельних відносин. Мета єдиної торгівельної політики Співтовариства полягає у прагненні сприяти гармонійному розвитку світової торгівлі, поступовій відміні обмежень в міжнародній торгівлі і зниженню митних бар’єрів.-Спільна транспортна політика - покликана виробити спільні правила щодо руху міжнародного транспорту, маршрут якого починається чи закінчується на території держав-членів або перетинає її. Вона також визначає умови, за яких перевізники-нерезиденти можуть надавати послуги в країнах ЄС і, нарешті, передбачає заходи щодо підвищення безпеки транспорту.

Спільний доробок» ЄС.

Важливою особливістю правопорядку Євросоюзу є те, що його основою є так званий «спільний доробок» (acquis communautaire). Особливе значення концепції «acquis communautaire» полягає в тому, що вона гарантує гомогенність правової системи Євросоюзу, оскільки базується на ідеї неможливості зміни його складових у процесі співробітництва з іншими суб’єктами міжнародного права. Вона в цілому забезпечує цілісність цієї системи та обов'язкове однакове застосування права Євросоюзу в усіх країнах-членах.Перш ніж вступити до Європейського Союзу, країни-заявники повинні прийняти «спільний доробок». Винятки можливі лише за особливих обставин, і їхня сфера обмежена. Союз сповнений рішучості зберігати доробок Спільноти у його цілісності та розвивати його далі.Взагалі, «спільний доробок» можна визначити як сукупність спільних прав і зобов’язань, обов’язкових до виконання в усіх країнах – членах ЄС. Доробок постійно змінюється і узагальнюється. Він охоплює:

-зміст, принципи та політичні цілі угод;

-закони, ухвалені на виконання угод, та рішення Суду ЄС;

-декларації та резолюції Союзу;

-заходи в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики;

-заходи у сфері правосуддя та внутрішніх справ;

-міжнародні угоди, укладені Спільнотою, а також державами-членами між собою у сфері діяльності Союзу.

Посилання на acquis communautaire зустрічається в Договорі про Європейський Союз, Договорі про заснування ЄС, проекті Конституції Євросоюзу, в документах, ухвалених органами Євросоюзу, в міжнародних угодах Співтовариства, рішеннях Суду ЄС. Посилання на acquis communautaire є також в актах Євросоюзу, які регулюють сферу зовнішніх відносин об’єднання.

Етапи розширення ЄС.

Перші етапи поглиблення європейської інтеграції характеризувалися тим, що вони протікали на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами досить сильного колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільш потужних центрів Глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічне піднесення Співтовариств створювало передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно підсилювалися започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом - і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Таким чином, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, в згодом — і Європейського Союзу. Ця мета диктувалася геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації. Вперше рішення про необхідність одночасного поглиблення інтеграції та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі в грудні 1969р. З того часу вже відбулося декілька етапів розширення ЄС: у 1973р. до "шістки" (Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург) приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981р. - Греція; у 1986р. - Іспанія і Португалія; у 1995р. - Австрія, Фінляндія і Швеція; у 2004р. до ЄС приєдналися Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина; у 2007р. – Болгарія та Румунія. Швейцарія Ліхтенштейн і Норвегія у різний час теж подавали заявки на вступ до ЄС. Однак, Норвегія двічі відмовлялася від приєднання після референдумів 1972р. та 1994р.; заявки, подані Швейцарією і Ліхтенштейном, були відкладені після референдуму 1992р. у Швейцарії, за результатами якого було вирішено не приєднуватися до Європейської економічної зони. Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Союзу.