Причини української поразки
SCAN&OCR © WWW.UNTP.ORG.UA
Роман Коваль
ПІДСТАВИ НАЦІОКРАТІЇ
Зміст
Від автора
Причини української поразки
Влада національного духу
Почуття кровної спільноти
Турнір націй
Воля до Батьківщини
Мир чи війна?
Демократія чи державність?
Лад української держави
Формула духовного визволення українців
Авторитет влади
Творімо українську легенду
Ідеал держави
Від автора
Світоглядні постулати українського націоналізму відомі: «Нація понад усе!», «Держава вище класів і партій!», «Київ проти Москви!», «Україна для українців!», «Усе те добре, що добре для блага, сили і розвитку моєї нації, зле все, що цю силу й розвиток послаблює».
Але політична, програма, сучасних українських націоналістів до кінця не дописана. Не дана відповідь який устрій прагнуть встановити українські націоналісти? Монархічний, парламентський, совєтський, комуністичний чи, може, президентську республіку? Як творитиметься еліта: представницьким шляхом, чи яким іншим? Яка концепція міжнаціональних взаємин? Який об'єм соціальних та політичних прав неукраїиців? Чи може неукраїнець очолити українську державу? Чи можуть неукраїнці взагалі розраховувати на участь у владі? Проводитиметься державна політика асиміляції національних меншин чи ні? Яке ставлення націоналізму до критеріїв громадянства? Хто може бути громадянином України? Скількома роками повинен вимірюватися ценз осідлості? Кому має належати земля в Україні? Державі, українському селянинові чи, може, й чужинцеві? Які мають бути взаємини держави і церкви?
Питань, як бачимо, чимало. На них треба дати відповідь.
Причини української поразки
«Якщо наша хвалена республіка несподівано існує вже досить довгий час, то цим вона зобов'язана лише тому, що в будь-яку хвилину готова взяти на себе будь-який грабіжницький договір, платити скільки вимагатимуть, поступатися будь-якою територією, яку забажають отримати і т.і., - писав Адольф Гітлер. - Чужим державам така німецька республіка дуже подобається. Ворогу завжди зручніше мати справу з людьми слабкими і покірними... Вороги люблять німецьку республіку і дають їй можливість жити, бо знають, що кращого помічника в справі поневолення німецького народу їм не знайти» («Майн Кампф»).
Ця оцінка Веймарської республіки аналогічна нашій оцінці нинішньої, кінця XX століття «самостійної» України.
«Українська республіка» існує вже багато років завдяки президентам, які проводили політику нерішучої, але безвідмовної жінки, готової виконати всі забаганки енергійного партнера. Президент неукраїнської України на переговорах з Росією та США приймає найпринизливіші умови. Тому й його - гнучкого і покірного - люблять чужинці, люблять за те, що не пручається, коли вони додушують український нарід.
Національні меншини в Україні щиро вдячні антиукраїнській владі за протекціоністську стосовно них політику, за створення ним максимально сприятливих умов для поширення неукраїнського роду на козацьких землях.
А от українським патріотам в такій Україні вготована доля крайньо-правих, екстремістів, заколотників, політичних маргіналів. Ось-ось їх оголосять ворогами «багатонаціонального народу України» - за те, що хочуть аби в центрі політичного спектру України домінували синьо-жовті барви.
Президент України мав би очолювати українську провідну верству, здійснювати добір кращих, ставити українських патріотів на відповідальні посади. А що ж бачимо ми? Сонмище «російськомовних» волоцюг - корнєєвих, звягільських, масолів, йоффе, лобових, гурвіців, дворкісів, табачників, гриньових - і опозицію до них: зграю жидофільствуючих дисидентів.
Очоливши «українську республіку», приходьки ніколи не вкажуть на головну причину українських поразок - відсутність українського Проводу, українського за походженням і духом. Вони демонстративно «шукають» причини невдач українського народу в економіці, стверджують, що як тільки-но покращаться економічні показники, все нормалізується і Україна буде. Вони намагаються підмінити українські національні цінності соціальними, довести українцю, що ніякої різниці між високими виробничими показниками і українською ідеєю нема, що розквіт економіки автоматично призведе до розквіту України і побудови української держави.
Не дивно, що в Україні атеїсти-інородці висувають на перший план матеріальне. Засовуючи на задвірки українську ідею, пропонуючи економічні рецепти виходу з катастрофи, вони - свідомо чи несвідомо - підривають фундамент національної держави українського народу, а значить ставлять під сумнів існування українського народу - бездержавні народи приречені.
Президент, посадовці і депутати несуть особисту відповідальність за дії чужоземного проводу, за експлуатацію чужинцями українського народу.
Якщо інонаціональний провід в Україні буде замінений на український, тоді навіть за самих несприятливих економічних умов відкриється українська перспектива. Навіть якщо на той час міжнародним законодавством буде закріплений підневільний стан українського народу. Всі ці Ялтинські, Массандрівські, Завидовські договори, «Старти», Лісабонські протоколи та інші грабіжницькі угоди, які порушують наш суверенітет, стануть каталізатором, збуджувачем національного переможного руху.
«В історії досить часто траплялося так, - писав А.Гітлер, - що мирні угоди, що як удари батога падали на плечі переможеного народу, служили сигналом до початку підйому. Як багато ми могли б в цьому відношенні зробити з Версальського грабіжницького договору! Хіба німецький уряд, якби він був гідний свого звання, не зумів би з цього нечувано ганебного, безкінечно здирницького договору викувати зброю проти ворога та довести національні пристрасті до точки кипіння? Хіба не зуміла б дійсно геніальна пропаганда використати садистичну жорстокість цього договору, щоб вивести власний народ з байдужості, викликати в народі обурення, а потім перевести це загальне обурення в справжню лють проти грабіжників?.. Ми повинні добитись того, щоб усі ці 60 млн. зненавиділи цей грабіжницький договір до глибини душі, щоби ця гаряча ненависть загартувала волю народу і все це вилилось в один загальний заклик: «Дайте нам знову зброю!» («Майн Кампф»).
Якщо українці зрозуміють, що не «виважена» політика поступок і компромісів з ворогом, не ринкові реформи є запорукою невмирущості нашої нації, а ненависть до поневолювача, бажання й уміння тримати в руках зброю, можна буде з впевненістю сказати: «Українська нація є і буде вічно!»
Влада національного духу
Під націократичним державним устроєм ми розуміємо, насамперед, владу Проводу нації, владу політичної аристократії, яка дієво прагне добра нації.
В традиційному розумінні аристократія - це еліта Роду (родів), яка, уособлюючи найкращі риси свого етносу, репрезентує цей етнос, формує його завдання.
Коли винищувалася чи деградувала еліта, гинула нація. Зрозуміло, що вона не зникала з лиця землі, а «лише» опускалася щаблем нижче у своєму «розвитку», ставала етномасою, яку асимілювали більш активні, владоспроможні етноси. Не дивно, що народи, котрі розвивалися екстенсивно, посідаючи чужі землі, перш за все винищували еліту.
Знищивши українську еліту, російські і більшовицькі загарбники нав'язували українцям новий провід, до складу якого увійшли не тільки росіяни, але й вислужники інших національностей, в тому числі й українці.
Новостворений провід, підпорядкований Москві, нав'язував поневоленому українству тип мислення та спосіб життя нації-переможниці. І знівельоване українство позбулося права на владу і державність. Встановилася влада іншого народу...
Що ж ми бачимо зараз? Старий неукраїнський провід не зник (і не міг зникнути, бо не було боротьби за його скинення), він частково трансформувався, підфарбувався, зробив кадрові перестановки: замість вибулих перших осіб прийшли колаборанти, які раніше були на других ролях, але так само немилосердно і завзято винищували все українське... Поповнився провід когортою тих, хто не ґвалтував особисто, але сприяв насильникам... Серед керівників з'явилися й ті, кого режим визискував, закидував до концтаборів і врешті-решт зламав - і сьогодні вони «освячують» антиукраїнський режим.
Нині, як і раніше, перед нами стоїть проблема, яка ще трохи і може стати вічною: витіснення чужоземного проводу та сформування українського - за походження і за духом.
Цей ідеалістичний Провід сформулює національні завдання і змобілізує українців на їхнє здійснення. Він керуватиметься національними інтересами, здійснюватиме національну політику та національну владу.
Нині, коли елітні українські роди перервалися, розсіялися, розчинилися, а їхні поодинокі нащадки загубили історичну пам'ять, надії покладаємо на кращих представників різних родів, не тільки старшинських чи гетьманських, але українських обов'язково! Тобто, ми говоримо про поліродову, національну еліту. Формування її - головний імператив часу!
Стрижень нового Проводу повинні скласти українські військовики.
Влада української нації, яку здійснюватиме її Провід, не заперечуватиме якихось інших форм політичного управління - чи то демократичних, чи то монархічних. Націократія означатиме, перш за все, перерозподіл – мирний або немирний - влади на користь національної еліти.
Рисою, що вирізнятиме представника української еліти, є, насамперед, нестримне прагнення влади національного духу. І цей фанатичний потяг до влади, безкомпромісний змаг за неї вмотивований не меркантильними потребами, марнославством чи хворобливою амбіційністю, а ідеалізмом - жертовним прагненням здобути добро для української нації.
Зрозуміло, що добро нації здобувається в боротьбі з ворогом, боротьбі жорстокій, з численними жертвами з обидвох сторін. І добре, коли жертв буде більше з тієї сторони. Значно більше...
Благо нації досяжне лише у своїй державі, де панує національний Закон, а не закони інших країн, де панує рідна, а не чужа віра, у державі, яка здатна карати за порушення витворених нею законів.
Нації-держави завжди творилися шляхом насильства. Тому для українських військових цей шлях буде природнім і єдино можливим.
Почуття кровної спільноти
«Народ України», «багатонаціональний народ України», «російськомовне населення», «народи України», «українці єврейського походження», «какая разница какой национальности человек», «український народ - це не тільки українці»...
До яких тільки вивертів не вдаються вороги, аби позбавити українців права на державну владу?! Навіть графу «національність» в паспорті скасували, щоб приховати колоніальний характер влади в Україні.
Російські засоби масової інформації нав'язують нам думку про «общєє проісхождєніє» українців та росіян, київські мас-медіа поширюють думку про «братерство» з російським народом. В той же час самих українців вороги намагаються розділити на «західняків», які буцімто є ледь не поляками, та східняків, які нібито майже не відрізняються від росіян.
Повторюю: все це робиться для того, щоб довести неправомірність «претензій» українців на свою національну державу. Логіка у ворогів така: якщо в Україні живе багато народів, то й держава повинна бути багатонаціональною, себто неукраїнською, точніше антиукраїнською - бо корінне населення відсторонене від влади.
Чому ж таке можливе в Україні? Хто дозволив зайдам так нахабно порядкувати в Україні? Українці, яким віками прищеплювали комплекс неповноцінності.
Влада в Україні продовжує бути антиукраїнською, її закони дискримінують автохтонне населення, допомагають чужинцям утвердитися на нашій землі, надають всі політичні права навіть тим, хто активно бореться проти незалежності України.
«Демократична опозиція» не відстає від колоніальної влади в упаданні перед чужинцями. Комуністи орієнтовані на Росію, російську національну меншину в Україні, ліберали - на США, Західну Європу, світове жидівство, на ту ж, врешті-решт, Росію.
Нація українська була і є: це Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола Міхновський, полковник Болбочан, холодноярці, Дмитро Донцов, герої Організації Українських Націоналістів та Української Повстанчої Армії, Зеновій Красівський, Василь Стус, Валентин Мороз, Олекса Тихий, Кузьма Дасів, Панас Заливаха, Григорій Гребенюк, Володимир Стадниченко, Степан Хмара, Анатолій Щербатюк, Ліна Костенко, Іван Гончар, Іван Гнатюк, Ірина Калинець, Володимир Яворський, Ярослав Дашкевич, Василь Рубан, інші українські патріоти та їхні діти....
Ряд цей нескінченний...
«Теоретикам націотворення» слід затямити: нація існує не поза нами, а в нас, не поза тобою, а в тобі. Не стояти поруч неї треба, скептичним поглядом оцінюючи її, а разом йти до свого національного «я».
Нація допомагає, кожному з нас бути собою. Вона вивищує. Нація - це вищий рівень мого «я».
Знаємо, що у мільйонів українців ослабнув інстинкт збереження Роду. До того ж, змішані шлюби набули масштабів стихійного лиха. У змішаних шлюбах, як правило, програє українська сторона і рід український переривається. Але ще не пізно змінити ситуацію. Треба лише прийти до влади, взяти під контроль засоби масового впливу на свідомість людини. «Аби лише телеграф діяв, хто б ним не управляв - коритися будуть», - писав А. Герцен.
Коли націоналісти прийдуть до влади, українська пропаганда наголошуватиме на почутті етнічної, кровної спільноти як основи української держави. «Спільне походження українців», «спільна доля українців» (як в минулому, так і в майбутньому), «порядкуючий авторитет батьків» - такі основні складники нової української пропаганди.
Лев Ребет в «Теорії нації» писав: «Тугою мальовані спогади і асоціації мають велику об'єднуючу силу...».
Виходить, що трагічна доля українців дає нам шанс. Але, щоб цей шанс був використаний, українцям необхідно плекати «волю до Батьківщини», волю нестримну, всепоборну, яка змітає на своєму шляху чуже, шкідливе, вороже.
Ми ніколи не відмовлялись і ніколи не відмовимось від обов'язків спадкоємців Етнічного Господаря України. Ідея нації стане релігією українців. Телеграф буде захоплений. Національний храм під назвою «УКРАЇНА» постане з руїн на грані тисячоліть!
Турнір націй
Чи треба українським націоналістам так наполегливо говорити про забезпечення прав національних меншин, як того вимагає міжнародне законодавство, як це роблять українські демократи, що опікуються національними меншинами більше, ніж інтересами українців.
Українські націоналісти виходять з концепції міжнаціональних взаємин, яка стверджує виключність українських інтересів. Інтерес будь-якої нації, стверджує вона, вступає в конфлікт з, інтересами іншої нації. Укладати тимчасові союзницькі угоди доцільно з нацією, з якою не маєш спільних кордонів, а отже й територіальних суперечок. Дружи через сусіда - це стародавнє римське правило діє й сьогодні.
Інтереси нації не замикаються у власних кордонах. Економічні, насамперед торгівельні інтереси, наукові, мистецькі, військово-стратегічні підштовхують націю до активної міжнародної політики. Нації стверджуються на міжнародній арені, вголос заявляють про свою силу, вартість, самодостатність.
Зрозуміло, що перед активним виходом назовні нація повинна утвердитися на своїх теренах в боротьбі з тими національними меншинами, які претендують на якісь виключні для себе права, на необґрунтоване розширення своїх повноважень. Нація-автохтон або беззаперечно перемагає, або змушує меншину шукати інших теренів для вдоволення своїх амбіцій, або ж поступається їй, погоджуючись на виборені меншиною особливі права (наприклад, на право росіян чи татар мати свою територіальну автономію в Криму). Локальна поразка етнічного господаря веде до посилення ворохобницької діяльності цієї та інших національних меншин, зростання сепаратистських рухів, і врешті допровадить до розвалу державності.
Добре, коли етнічний господар після локальної поразки перейде в наступ, навіть на іншому напрямі, дістане сатисфакцію, урівноваживши, стабілізувавши політичну ситуацію.
Український нарід продовжує бути учасником запеклого турніру націй, коли вибуває слабший. Він відновить традиції козацького народу-войовника з його нестримним гоном до панування, стане маршевою колоною.
Нації, що хочуть бути великими, лишаються учасниками історичного турніру; нації, що не прагнуть цього, зникають з політичної арени, перетворюються в етнографічні групи - декор державних націй.
Повторюю: інтереси нації-автохтона не збігаються з інтересами національних меншин. З власної волі ніхто свого не віддасть: український нарід стремить до тотального опанування своєї території, він не зацікавлений в існуванні районів чи областей, де діятимуть закони, котрі обмежували б юрисдикцію Києва.
Важливим, необхідним елементом націоналістичної концепції міжнаціональних взаємин є поняття «чужий». Нехіть до чужого існувала серед українців. Голос крові, голос Роду виокремлював, виштовхував чужонаціональне, інородне тіло. В XX ст., коли постали десятки мегаполісів, які стали котлами асиміляції, ситуація значно погіршилася: відірвані від землі, від предківських хліборобських традицій українці перестали відчувати межу між собою і чужим, що призвело до розмивання національної ідентичності українців у великих містах. Тому в своїй пропаганді українські націоналісти повинні наголошувати на предківському понятті «чужий», реанімувати його. Це питання життя української нації!
Світобаченню сучасного українського націоналіста цілком відповідають слова козаків Острянина: «Як наша земля очиститься, будемо панувати!»
Очиститься шляхом асиміляції або елімінації.
Коли ж твердо станемо на своїй землі, тоді глянемо суворо й на інші землі - чи не порушуються там права українців?
Воля до Батьківщини
Ідеологія націоналізму ґрунтується на культі Роду. Говорити ж про культ предків треба обережно: адже в нашій історії були не лише Байда Вишневецький, Міхновський, Коновалець, Стус, але й Ярема Вишневецький, Галан, Сташинський, Щербицький...
Те ж саме можна сказати й про традиції: не всі вони сприяли утвердженню національного. Ксенофілія, зрадництво, крайній індивідуалізм, сентиментальність, всепрощення - ці традиції маємо закреслити і лишити в минулому. Український націоналізм повинен стати апологією національного колективізму, самопожертви, фанатичної непримиримості до ворожого.
Найважливішою проблемою сьогодні є прищепити українцю фанатичну волю до Батьківщини, себто бажання за будь-яку ціну побудувати власну, національну державу. Власне, мова йде про реалізацію принципу: «Здобудеш українську державу, або загинеш в боротьбі за неї».
Пересічний росіянин готовий за державні інтереси проливати кров скрізь - в Афганістані, Угорщині, на Курилах, в Криму, Таджикистані, на Кавказі. Росіянин щиро вважає Крим російською територією, часткою своєї батьківщини, а переважна більшість українців не відчуває духовного зв'язку з Кримом, не вважає його історичною українською територією. Чи готовий психологічно роззброєний українець захищати свою Батьківщину в Криму, на Донбасі, Закарпатті, Буковині?
Для українських націоналістів незалежність України та соборність її земель є абсолютною цінністю. Якщо цю ідеалістичну чесноту вдасться прищепити українському широкому загалу, за долю України можна не переживати - наша Батьківщина буде в віках: Кубань, Крим, Таганрог, Стародубщина, Холмщина стануть землями однієї – української - держави. Український націоналізм «свідомий величезного значення об'єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування... Неможливість чи невміння досягнути свого державного об'єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції» (Микола Сціборський, «Націократія»).
Сьогодні в Україні відсутній національний ідеалізм, домінує матеріалізм - комуністичний і ліберальний. Масами оволодів меркантильний інтерес. Більшість українців не готові поступитися особистим інтересом заради інтересу загальнонаціонального, державного. Сьогодні в Україні лібералами та їхніми посібниками - демократами - абсолютизується ідеал особистої свободи, свободи від відповідальності перед своїм народом, своєю державою.
Український націоналіст відчуває відповідальність не лише перед своєю родиною, перед сущим поколінням, але й перед минулими та майбутніми поколіннями. Заради них, заради нескінченності українського шляху український націоналіст готовий обмежити себе, своїх близьких та незнайомих.
Український націоналіст - ідеальний українець, для якого інтереси нації абсолютні. Тільки в цьому сенсі ми вживаємо це поняття.
Поки на нашій політичній арені домінуватимуть партії організованого антиукраїнського нігілізму - комуністи і ліберали - ми лишатимемось жалюгідною Малоросією. В такій державі ми почуватимемо себе вигнанцями, відчуватимемо «розпач і гнів в центрі цієї цілості, загроженої расовим викорчовуванням» (Ю.Липа). Але в найтяжчі хвилини віра в Україну тримає нас. Нація може загинути, говорить розум, нація вистоїть - говорить віра.
Зберегти віру в націю в часи безвір'я, запалити волею до Батьківщини мільйони українців - грандіозне завдання, яке стоїть перед українськими націоналістами. Ми віримо, що виконаємо свою місію, віримо в презумпцію величі української нації, ми віримо, що Україна має вічне майбутнє.
Мир чи війна?
Ми мирні люди, ми прагнемо миру, але на наших, справедливих умовах.
Ми хочемо миру, але не за рахунок національного рабства. Ми виступаємо проти деморалізуючої пропаганди лібералів, для яких мир - самодостатня цінність, вагоміша за національну свободу. Хай краще поганий мир, кажуть вони, аніж війна за свободу.
Ми, нащадки Міхновського, Донцова, Коновальця, заперечуємо це і говоримо, що «в обранні засобів визволення Української Нації, націоналізм не обмежує себе ніякими «загальнолюдськими» приписами «справедливості», милосердя і гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів - вони часто стають джерелом внутрішнього розладу й причиною національної поразки. Усе те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; усе те зле, що цю силу й розвиток послаблює - це основна заповідь українського націоналізму» (Микола Сціборський, «Націократія»).
Для перемоги необхідно знати ХТО загрожує нашому існуванню.
Ворог нації повинен стати особистим ворогом кожного українця, говоримо ми. Помста ворогам української нації не менш солодка, ніж любов до Батьківщини. Жертвоприношення ворогів - необхідний елемент національного ритуалу. Що може бути кращим, ніж знищити ворога Батьківщини!
Людина, яка не сповідує цих принципів, не є сином України.
«З'єднайтеся під знаком ненависті, яку ніщо не сміє роззброїти!» - закликав Роберт Андріво і мав рацію. Ненависть, дійсно, добрий дорадник. Вона заперечує половинчастість, яка є виявом внутрішньої деградації. Ненависть не обдурить, вона змобілізує, вона перехилить чашу терезів на нашу користь.
Ми мирні люди. Ми ненавидимо лиш тих, хто проти нас, хто хоче війни проти України.