Творімо українську легенду

Ми лицарі, що скинемо прокляття,

За смерть ми смертю покараєм вас.

(З пісні УПА «Гімн безсмертної батави«)

 

Політика без мас - політикування. Політика починається, коли вдається зрушити маси. Але коли маси виходять на вулицю, це вже перестає бути політикою, це вже рух: національний, соціальний чи релігійний.

Єдиною масовою силою в Україні 90-х був комуно-соціалістичний рух. Він не є релігійним чи соціальним рухом, бо виник з метою не розкріпачити українських трудівників, а поневолити їх - духовно і економічно. Цей рух є продовженням КПСС, він імперський за формою і за змістом: його метою є інтеграція України та її «рабсили» в економіку Росії та поповнення українськими рекрутами її армії й військово-морського флоту.

КПУ, СПУ, ПСПУ складають основу цього руху. До влади в Україні ці партії прийшли невластивим для себе шляхом - парламентським, який уторували їм українські демократи.

На початку 90 років XX ст. існував й соціально-антикомуністичний рух з фрагментами української національної ідеї - т.зв. демократичний рух. Пік його прийшовся на жовтень-грудень 1991 року.

Єдиним і останнім успіхом української демократії був референдум 1 грудня, напередодні якого демократи України, ще не скомпрометовані, більше того, міфологізовані американською пропагандою, запропонували ситу, з молочними ріками Україну, яка впевнено і швидко крокуватиме на Захід.

Напівправдива пропаганда демократів-самостійників була почута, бо громадянам злиденного СССР набридла КПСС з її лицемірством. Водночас молоде покоління вабив незнаний, багатий спокусами Захід.

Населенню демократичні агітатори натякали: з вашого боку ніяких жертв ніхто не вимагатиме, щоб досягти щастя, треба лише прийти на виборчі дільниці і проголосувати «за» Самостійну Україну. Після цього ви ледь не відразу опинитесь в достатку.

Демократи самонадіяно не подбали про підготовку народу до думки, що передумовою високого добробуту є національна свобода, яку треба здобути в боротьбі, важкій і тривалій. Оскільки боротьба (традиційна боротьба, коли один вбиває іншого) за національну свободу демократами не планувалася, то й не було названо ворога, панування якого треба скинути. Більше того, демократи «поставили національно поневолених українців в один ряд з поневолювачами і приписали тим і другим одні й ті ж стремління та мотиви боротьби» (Григорій Гребенюк). Ворог був зачислений в союзники.

Громадяни СССР, які в ту мить перебували на території УССР, шлунком сприйняли економічні аргументи демократів і проголосували за достаток, за багату Самостійну Україну, відділену кордоном від вічно голодної Росії.

Інфантильна українська демократія сприйняла результати референдуму як свідчення високої національної свідомості українського народу і водночас як переконливий аргумент на користь демократії, вони повірили, що демократичними методами (плебісцитами, референдумами, виборами) можна «вибороти» українську державу. Методологічна помилка призвела до поразок, які не забарилися.

Як наслідок: егоїстичні індивідууми розчарувалася «ідеєю незалежності», а свідомі українці розчарувалися лідерами, навколо яких, власне, і будувалися всі політичні організації в Україні. Як образно висловилася одна киянка: «Я плакала на мітингах, коли слухала їх (політв'язнів-дисидентів - Р.К.), а вони виявилися брехунами». За розчаруванням в лідерах прийшов розвал демократичних організацій.

Результати виборів до Верховної Ради та президентських виборів 1994 року засвідчили ідейний крах української демократії.

Демократичний український рух втратив масовість, перестав бути рухом.

Поразка демократів була закономірною: вони хотіли побудувати українську державу, але не знали, як це зробити, тому й повели українців не в той бік - завдяки їм енергія українського народу витрачалася не на боротьбу з окупантом, а на голосування разом з ним за українську державу, на творення ілюзій про можливість національного визволення мирним парламентським шляхом, про примирення і дружнє співіснування поневолювача і поневоленого.

Надзвичайна амбіційність українських демократів та слабо розвинене почуття національної солідарності в їхньому середовищі призвело до того, що політичний плюралізм став сумною реалією українського суспільства, їхня мрія здійснилась, і Рух - єдиний рух, який нараховував близько півмільйона українців, раптом розсипався на партії, партійки та політичні секти, відразу розгубивши силу стихії.

Закономірна поразка української демократії може мати позитивний державотворчий ефект, оскільки чимало українців позбулися демократичних ілюзій, зрозуміли, що демократичним шляхом не звільниш рідну землю від жорстокого і підлого ворога, не побудуєш національної держави українського народу.

Довідались українці й про справжню ціну своїх кумирів. Активісти руху на власному досвіді переконалися, що оспівана українськими дисидентами американська демократія для українського народу не підходить, більше того, є злом, бо надає право голосу окупантам, національно, соціально та психічно неповноцінним – проституткам, гомосексуалістам, спекулянтам, сутенерам, космополітам, алкоголікам, вбивцям, лібералам, маніякам, наркоманам та іншим, інтереси яких не виходять за межі аморального, споживацького перебування на нашій землі. Вони загиджують Україну, догризають наш національний статок, а демократія (в тому числі і соціалістична) панькається з ними, надає їм можливість висловлювати свою думку, надає їм право вирішувати долю нашої Вітчизни. Багато з них не те, що не мають права голосувати чи якимось чином впливати на долю України, вони не мають права на існування!

Коли прийдемо до влади, змушені будемо допомогти їм стати суспільно-корисними. Якщо хтось не захоче цього, гірше для нього - місце паразитів в помийних ямах!

Українські націоналісти прийдуть до влади, коли зрозуміють вагу соціальних гасел та ініціатив, коли в ідеологію українського націоналізму гармонійно вкраплять ідею соціальної справедливості. Українські націоналісти повинні ідею національного визволення поєднати з ідеєю соціального розкріпачення. Тільки за цієї умови буде подолане відчуження між вулицею і націоналізмом, націоналістичні об'єднання стануть масовими, з квартир та невеликих залів вийдуть на площі міст, стануть народним, націонал-соціальним рухом. Лише тоді можливим буде вибухове зростання національних почувань українців, закладеться фундамент національної солідарності всіх трудових верств українського народу, а значить стане близькою перемога.

Коли українські націоналісти прийдуть до влади, вони насамперед розберуться з внутрішніми ворогами: і тоді український підприємець зможе вільно, не боючись рекету, розпочати свій бізнес; український пенсіонер не боятиметься вийти на вулицю; українська дівчина буде захищена від злочинних посягань чужинців; українських дітей захистять від пропаганди американської порнографії, від спровокованої демократичним хаосом агресивного криміналу, найбільш злісна частина якого буде локалізована в таборах суспільно-корисної праці.

Як бачимо, український націоналізм має захисний, очищувальний характер. Але ж той, хто тільки обороняється, не атакує, не має шансів перемогти. Тому нашим завданням є прищепити молодим українцям агресивність, войовничість, дух наступу, нещадність до ворогів. Треба романтизувати конфронтацію, бій з ворогом, освячувати почуття помсти, неминучої кари. Романтика зброї і пролиття «сторіками крові ворожої» - ось найнеобхідніший компонент дієвого націоналізму, адже реальну силу, а значить й переможну перспективу матимуть не політичні гуртки любителів українських пісень та українських вишиванок, а кулемети і автомати.

Чую вигуки: та це ж пропаганда фашизму! Це український шовінізм!

А хіба може поневолена нація бути шовіністичною? Раб ніколи не може бути шовіністом!

Тому всі звинувачення українців в шовінізмі чи фашизмі з боку жидівської та російської преси безпідставні.

Коли б ми мали сильну, авторитетну українську владу, яка забезпечила українцям національні права, навела в Україні порядок, хіба б думали ми про кропітку селекційно-санаційну роботу?!

Сьогодні питання стоїть так: або ми, українці, які не втратили національного почуття, житимемо в резерваціях, або вони будуть на сміттєзвалищах!

І це не українці так гостро поставили цю проблему. Це її поставили перед нами. Проблема національної та соціальної «санації» суспільства вже перестала бути теоретичною: тільки сьогодні Україну «вичищають» від усього українського. Коли ж до влади прийдемо ми, нам нічого не лишатиметься, як завернути цей процес.

Стосовно ще одного супутника демократії – космополітизму.

Космополітизм в Україні, як і його попередник інтернаціоналізм, ерзацний, несправжній. Ним українці, що перекинулися в стан ворога, свідомо чи несвідомо, намагаються приховати свою зраду.

Освальд Шпенглер закликав німців до боротьби проти «внутрішньої Англії». Ми ж закликаємо до боротьби проти «внутрішньої Росії».

Завдяки домінуванню російських, а в останні роки й американських органів масового збаламучення людей, на зміну українським ідеалам шляхетності і самопожертви, ідеалістичного героїзму, самопосвяти, войовничості та безкорисливої любові до Батьківщини прийшла розпуста, популяризація сексуальних збочень, пропаганда американської демократії та убогого матеріалізму, корисливість й утилітарне ставлення до держави.

Боротьба з внутрішнім ворогом буде тяжкою, вона означатиме не лише розвінчування російського шовінізму і вилущення малоросійства, виховання молоді в дусі «Призначення України» доктора Липи. Боротьба з ним означатиме нещадну боротьбу з усім тим, що чужинці принесли в наш дім: злодійством, розбещеністю молоді з її зневагою до «порядкуючого авторитету батьків», засміченністю сердець, брудом на вулицях, розтлінною літературою, мовою. Ця боротьба має розпочатись просвітницьким «Обережно: чужинці!», а завершуватиметься гаслом «Смерть окупантам!»

Без перемоги в цій боротьбі українці не стануть вільними, а Україна - самостійною, відповідно і великою.

 

Ідеал держави

Український націоналізм бореться за побудову національної соборної держави на українських етнічних землях, в якій джерелом влади буде українська нація і устрій держави відповідатиме прикметам, притаманним українській нації. Джерелом влади в Україні може бути лише український народ, безпосередніми керівниками української держави - українці. Себто, мова йде про побудову української України.

Змагання за поширення своєї мови - це змагання за поширення володінь кожного народу. Крим та Донбас ніколи не стануть українськими, коли там домінуватиме російська мова. Тому націоналізм змагає за найскоріше і всебічне впровадження української мови в усі ділянки життя українського суспільства, а також трансляцію українського радіо та телебачення на етнічні українські землі.

Зовнішня політика української держави заперечуватиме нинішні принципи позаблоковості, нейтральності та без'ядерності. Україна вестиме активну зовнішню політику в пошуках союзників, ініціюватиме створення навколо Києва військово-політичного блоку та осі Берлін-Рим-Київ-Стамбул-Пекін-Токіо. Україна має шанси стати структуротворчою домінантою для країн Східної Європи, які вбачають небезпеку в російській експансії.

Внутрішня політика буде спрямована на реалізацію принципу: «Геть чужинців з органів влади!» й протегування всьому українському: мові, книгодрукуванню, українському підприємцю, українському селянинові, українському військовику, українському робітникові, українському службовцю...

Український націоналізм насамперед утвердить новий Закон про громадянство, який відповідатиме національним інтересам українського народу. Лояльність до української держави і знання української мови стануть передумовою надання українського громадянства.

Отримати українське громадянство зможе:

- українець, де б він не був народжений, якщо він є лояльним до української держави,

- неукраїнець, народжений в Україні, якщо він лояльний до української держави,

- неукраїнець, народжений поза межами України, який проживає в Україні не менше 10 років і за цей час проявив себе лояльним до української держави жителем.

Не зможе отримати українське громадянство людина, яка заплямувала себе боротьбою проти українського народу.

Згідно з новим Законом про громадянство чужинець не зможе бути Президентом України, Прем'єр-міністром, Головою ВР, Міністром оборони, Міністром внутрішніх справ, Головою СБУ, Міністром іноземних справ, Генеральним прокурором, займати інші не менш відповідальні посади.

Про політичний лад української держави ми вже говорили в попередніх розділах: ми за сильну авторитарну форму правління, а на перехідному етапі - за диктатуру. Стосовно економічного ладу зазначимо насамперед, що економічні питання трактуємо як другорядні. Вони важливі, але визначальною проблемою є національне питання.

Україна не є територією для виробничої діяльності або місцем для «жратвы» чи відпочинку. Україна є Богом визначеним місцем для продовження Українського Роду. Тут народилася українська нація, тут ареал її життєдіяльності, тут вона має право на побудову своєї національної держави, звідси підуть в світ її майбутні покоління.

Національна держава «має свій власний, незалежний зміст і характер, що випливає із зверхності її мети та загальності її значення... Здорова й альтруїстична супроти власної нації ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Держава - це не крамничка, до якої ходять тільки «за потребою»... (М. Сціборський).

Земля і вода (підземна і наземна ) - спільне надбання всього українського народу - знаходиться у державній власності. Українському селянинові земля надається в довічне користування з правом довічного успадкування його дітьми, але без права продажу. Залізниці, повітряні та автомобільні шляхи сполучення, тяжка промисловість належить державі.

Іноземець не має права на приватне володіння землею та водами, а також життєвоважливими для України структурами виробництва й комунікацій.

Стосовно надуманої проблеми недоторкальності приватної власності. З яких це пір вона стала недоторкальною? Приватна власність нелояльного жителя України просто волає про необхідність експропріації, кличе позбавити його опертя в боротьбі проти України.

Стосунки держави і церкви визначатимуться взаємоповагою і взаємопідтримкою.

Враховуючи особливу роль релігії у формуванні української свідомості та становленні української держави, держава забезпечує необхідні і достатні умови для рівноправного функціонування традиційних українських церков та об'єднання їх надалі в єдину українську церкву. Дотримуємося принципу: «Богові богове, кесарю - кесареве», але коли діячі церкви загрожуватимуть загальнонаціональним інтересам, держава втручається у справи церкви.

Завершую розвідку словами Миколи Сціборського: «Держава - це не лише організована доцільність, це насамперед святе святих нації, що зобов'язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.

Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати у лоні нації всім її прошаруванням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціяльну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм зазначує у гаслі:

- Держава вище кляс і партій!»

 

 

 

Роман Коваль: народився 10 квітня 1959 року у Горлівці Донецької області. Українець. Лікар. У 90-х роках був головою націонал-соціального об’єднання «Державна самостійність України», засновник газети «Незборима нація», головним редактором якої є і сьогодні. Письменник. Автор книг: «Чи можливе україно-російське замирення?», «З ким і проти кого», «Про ворогів, союзників і попутників».