Соціальна структура українського суспільства. Причини загострення соціальних проблем
Сучасна соціальна структура українського суспільства багато в чому відображає реалії попередніх років. Соціальна політика командно-адміністративної системи господарювання визначала спрощену структуру суспільства, розділяючи його на два класи і прошарок, при цьому протиріччя між ними називалися неантагоністичними. Звідси порушення соціальної справедливості і, як наслідок, соціальна нестабільність. Втілюючи в життя теорію безкласового суспільства, спрощуючи об'єктивні процеси, які відбувалися в суспільстві, прищеплювалася ідея поєднання соціальних інтересів між класами, зближення міста і села, що призвело до деформації суспільної свідомості, соціальної та духовної культури.
Сучасне українське суспільство характеризується невизначеністю соціальних цінностей. Старі цінності (соціальна однорідність, колективізм, пріоритет держави над правами індивіда) вже не діють. А нові, притаманні ринковій системі господарювання (свобода, рівність можливостей, диференціація доходів), не повністю сформовані.
Як показують соціологічні опити, сучасне українське суспільство розділяється на прибічників ринкових відносин, демократії, самозахисту та на прихильників адміністративних методів, державного соціального захисту тощо. До соціалістичних форм соціальних відносин більш тяжіють старі люди, які звикли до старої "рівноправної" системи розподілу.
Сучасні соціологи виділяють шість основних верств суспільства, кордони між якими досить розмиті [69]:
вищий клас – "оновлена олігархія", яка сформувалася на базі найдієздатнішої частини партноменклатури і складає не більше 1% населення, але, порівняно з попередньою партноменклатурою, володіє не меншою владою та набагато більшою частиною суспільного багатства;
правляча бюрократія, що різко збільшилася чисельно та укріпила свої позиції (приблизно 4 – 5 % населення);
зародки середнього класу – середні підприємці, кваліфіковані робітники, управлінці нижніх рівнів, викладачі, вчені (приблизно 14 – 15% населення). Це вузький, соціально однорідний середній прошарок населення, який концентрується у великих містах;
"базовий" прошарок, який концентрує в собі приблизно дві третини населення; внаслідок економічних реформ цей прошарок виявився ще менш забезпеченим, ніж був раніше;
нижній прошарок суспільства, що суттєво зріс порівняно з радянським періодом (9 – 12 % населення). Це соціально слабкі, недієздатні групи населення, некваліфіковані та багатодітні робітники;
"соціальне дно" складає 7 – 9% населення; ця частина населення втратила зв'язок з більшістю суспільних інституцій та живе за власними законами.
Відбувається переміщення сотень тисяч, мільйонів людей в інші (більш низькі) верстви.
Нинішня соціальна структура України недосконала, в певному значенні безструктурна, суперечлива. Для неї характерне переважання маргінальних шарів (безробітних, біженців, убогих).
Спостерігаються дві крайні в матеріальному відношенні групи: багаті і бідні, причому, за даними різних джерел, співвідношення за рівнем доходів складає приблизно 1 : 20 ¸ 1 : 50 [60, 61].
Англійський соціолог Чарльз Бут запропонував свого часу класифікацію населення Лондона, розділивши його на три класи – нижчий, середній і вищий, взявши за критерій кількість кімнат, що займає сім'я, і кількість слуг, найнятих нею. Якщо запропоновані критерії і викликають сумніви, то сам принцип розподілу населення на три класу цілком прийнятний і реально відображає існуючу структуру, якщо мати на увазі кількість і якість матеріальних і духовних благ, доступних тим або іншим верствам населення.
Потрібно зазначити, що співвідношення трьох названих класів у нас і на Заході є абсолютно нероззмірним. Якщо у високорозвинений країнах найчисленнішим є середній клас, який поступово поглинає крайні класи, то в Україні багаточисленним є нижчий клас. Що стосується середнього класу, то його питома вага може підвищуватися при умові нормалізації економічних та політичних процесів, підвищення продуктивності праці, стабілізації суспільства загалом.
Виходячи з проведеного аналізу соціальної структури суспільства, можна виділити основні причини загострення соціальних проблем та форми їх прояву (деякі з них визначені в посланні Президента Верховній Раді [8]):
надзвичайно складні стартові умови (1993 р. – інфляція 10 256%; 1994 р. – падіння ВВП, що склало 23%, промислового виробництва – десь 27%, сільського господарства – 17%.);
відсутність стратегії й тактики діяльності держави в сфері соціальних відносин;
слабкість законодавчої та нормативно-правової бази соціального управління (в жодній із сфер економічної діяльності поки що не має логічно завершеного системного законодавчого забезпечення: підривають ділову активність постійні зміни чинного законодавства; особливо руйнівним для економіки стало прийняття законів, які не враховують реальної соціально-економічної ситуації, вступають у конфлікт з бюджетом, з іншими законами, прийнятими раніше);
недостатня послідовність у здійсненні реформ, ряд помилок та прорахунків (неефективний і логічно незавершений процес приватизації; багато нерозв'язаних проблем на фондовому ринку; відсутність розвинутого страхового ринку; повільне реформування фінансової сфери, недосконалість бюджетної системи; існування надскладної податкової системи; хронічна дефіцитність державних фінансів; постійне невиконання державою своїх фінансових зобов'язань);
нерозвиненість системи соціального партнерства, недостатній розвиток малого та середнього бізнесу; в результаті частка цього сектора економіки у створенні валового внутрішнього продукту лишається надзвичайно низькою;
невідповідність підсистеми соціального управління загальній системі управління економічним розвитком, не досить ефективне ядро управлінської еліти, висококваліфікованих менеджерів. Наявна система підготовки та перепідготовки кадрів, особливо державної служби, ще далека від вимог сьогодення. Як наслідок, кадровий потенціал ринкових перетворень лишається вкрай обмеженим. Саме цим пояснюються помилки у кадровій політиці, перманентні зміни у вищих ешелонах влади;
слабка орієнтація соціальної політики на захист прав та інтересів населення, недостатня робота над формуванням принципово нової, адаптованої до ринкової економіки соціальної інфраструктури, зокрема зволікання з проведенням реформи системи пенсійного забезпечення та житлово-комунальної сфери.
Ці та інші явища не можуть недооцінюватися. Вони повинні враховуватися при формування та реалізації в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, механізмів економічного саморозвитку та самозростання.