Формується низка принципово нових течій у філософії.
Основні з них:
| Течія | Представники | Основні проблеми | ||
| Позитивізм | О. Конт М. Шлік, Р. Карнап, Г. Рейхенбах, О. Нейрат, Б. Рассел | Наскільки можливою є філософія в статусі науки? Завдання філософії – верифікація наукового знання. | ||
| Марксизм | К. Маркс, Ф. Енгельс | Філософія – наука про загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення, підґрунтя ідеології перетворення суспільства на комуністичних засадах. | ||
| Ч. Пірс, Д. Дьюї, Д. Мід. | Філософія не повинна займатися роздумами про початки буття, а має виробити науковий метод, що дозволить розв’язати проблеми, які постають перед конкретними людьми. Істиною є успіх, продуктивність, корисність конкретної ідеї в досягненні мети, що постає в досвіді. | ||
| Феноменологія | Е. Гуссерль | Висуває цілком нове трактування природи свідомості. Філософія є феноменологією, або наукою про чисту свідомість як споглядання значень, сконструйованих самою свідомістю. | ||
| Методологічні концепції науки | К. Поппер, Кун (Томас Семюел), І. Лакатос | Як виникає наукова теорія? Яким є критерій вибору з певної кількості конкурентних теорій? | ||
| Неокантіанство | В. Віндельбанд Г. Ріккерт | Завдання філософії – формувати світогляд на основі теорії абсолютних цінностей. | ||
| Філософія життя | В.Дільтей Ф. Ніцше | Культура, мораль, наука здійснюють підміну “життя” як вічного руху колективно-егоїстичним способом виживання людей. Лише нова людина, “надлюдина”, здатна ствердити свою свободу в самотньому протистоянні світу і в такий спосіб пройнятися світовою гармонією. | ||
Екзистенціалізм 
| М. Гайдеґґер, К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, А.Камю | Буття і реальність, про які запитує філософія, існують лише у свідомості людини як її суб'єктивний світ. Те, що може дослідити філософія, – це механіка трансформації зовнішнього світу в структуру особистісного ставлення до світу. | ||
| Психоаналіз | З. Фрейд | Підвалиною людського буття є сфера несвідомого. Буття людини двоїсте. Воно детермінується, з одного боку, підсвідомою психічною енергією ірраціональних потягів, поривань, інстинктів, а з другого – раціоналістичною свідомістю. | ||
| Новітній психоаналіз | К. Ґ. Юнґ, Е. Фромм | Сфера несвідомого включає в себе фундаментальні образи-символи, сформовані за архаїчної доби, вони є певним проектом, матрицею, згідно з якою в людства формується ставлення до дійсності – архетипи колективного несвідомого. | ||
| Структурний аналіз | М. Фуко, К. Леві-Стросс | Несвідоме ховає в собі структуру, тобто сукупність регулятивних залежностей, соціальних взаємин, що виявні в мові спілкування. Воно – ірраціональне, а тому виявити ірраціональну структуру культури можна лише символічно, користуючись аналізом засобів мови. |
Натурфілософія ф.шеллінга
Фрідріх Выльгельм Йозеф фон Шеллінґ — німецький філософ, ідеаліст.
У філософській еволюції Шеллінґа філософія природи — найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа — самостійний предмет філософського дослідження.
Шеллінґ вважає, що через усю природу проходить протилежність об'єкта і суб'єкта. Прообразом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов'язані між собою і взаємнопротилежні. Це — перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів.
Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінґа було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінґ проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природи.
Філософія природи Шеллінґа час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично, вона відіграла визначну роль.
Різноманітність філософських шкілПозитивізм (франц. positivisme – умовний, позитивний, побудований на думці) – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.Основні ідеї та настанови позитивізму:
1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного.
2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою.
3. Суспільство також піддається науковому пізнанню.
4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.
Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830 – 1842 рр.
Він увійшов в історію філософії як творець концепції еволюції. Спенсер наголошував на трьох важливих моментах еволюції:
1.Перехід від відокремленого стану елементів до зв'язаного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвиватись, система повинна утворитись.
2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію органів, поділ праці в суспільстві тощо.
3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до визначеності.
Махізм і емпіріокритицизм («друга хвиля» позитивізму)До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фізика Ернста Маха (1838 – 1916) і швейцарського філософа творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843 – 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов позитивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироблені для точної емпіричної науки.
Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта – Спенсера, криза механіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструкторів, які не вкладались у межі традиційної гносеології, що розглядала пізнання як «копіювання» дійсності.
Конвенціоналізм – філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».
Суть цієї концепції полягає у тому, що принципи наукової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати певні наукові твердження істинами, укладаючи конвенцію щодо їх істинності.Неопозитивізм і аналітична філософіяНеопозитивізм – один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрунтуються на фактах.Заснований під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848 – 1925) і Б. Рассела. Неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвенціоналізму.Центральною для неопозитивізму є проблема значення наукових висловів.
Аналітична філософія (назва походить від методу, яким користувалися його представники – аналізу мови).До цієї течії належать: Б. Рассел, Д. Мур, Л. Вітгенштейн, Г. Райл, Д. Остін.Мова розуміється як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях («мова – гра»).Представники аналітичної філософії різко розмежували філософію і науку, але не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання.
«Критичний раціоналізм»Карл Поппер (1902 – 1994) – відомий мислитель XX ст. Вихідною концепцією його філософії є раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень – ідей, гіпотез, теорій.Він піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Підкреслює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його думку, розум людини не є «чистою дошкою».
Ірраціоналізм у сучасній філософіїІрраціоналізм –вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання – інтуїція, почуття.
Каркегор і Шопенгауер – мислителі, яких вважають засновниками сучасного ірраціоналізму.
Ірраціоналізм проголошує основою світу і людини (отже, основою світогляду) волю, інстинкти, життєві поривання, протиставляючи їх розумові, вважаючи їх такими, що вислизають з раціоналістичної схеми, непідвладні розумному пізнанню та регулюванню.
Одним із засновників ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813 – 1855).
Основні погляди :
- зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики;
- обрав не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної людини), він абсолютизує одиницю, ставить її над родом;
- різко виступив проти всевладдя розуму (і відповідно принципу необхідності) у філософії;
- розум, пізнання він розглядає як щось вороже вірі, людському існуванню взагалі, як те, що обтяжує людський вибір. Бог у його вченні є ірраціональною істотою;
Волюнтаризм – філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму.Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості.Згідно з його ученням, за кожним конкретним феноменом «світу уявлень» приховується його «ідея», всезагальне.
«Філософія життя»Наприкінці XIX – у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, З. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об'єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювала людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істота - з волею, інстинктами, підсвідомим.Філософія життя– напрям у некласичній філософії кінця XIX – початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.
Фрідріх Ніцше. Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля».Він змальовує динамічну, процесуальну картину світу. Життя – постійне становлення, бродіння, процес. «Воля» у Ніцше – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це – воля до влади.Людину Ніцше розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом.Він заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Ніцше заявив: «Бог – помер».Він одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою.
ПсихоаналізБлизькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зиґмунд Фрейд (1856 – 1939).Психоаналіз –один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру – як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини. Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого.Концепція психоаналізу внутрішньо суперечлива. З одного боку, розум (свідоме) постає лише як маска несвідомого, як щось позбавлене самості, самодієвості, а з іншого – свідоме здатне перемагати несвідоме (долати неврози), тобто наділене самістю.Анрі Бергсон (1859 – 1941). Основною категорією його філософії є життя, яке він розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий порив».В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу. В розуміння часу внесено ідею часовості людського буття ( людське існування - це постійне співвідношення минулого досвіду, минулих переживань і сучасного; це і націленість на майбутнє, проект майбутнього ).«Творча еволюція» мислиться ним як не детермінований, тобто позбавлений причинної зумовленості процес. В пізнанні людини він розрізняв інтелект і інтуїцію.
ПрагматизмПрагматизм виник у США наприкінці XIX ст. і набув найбільшого впливу в першій чверті XXст.Прагматизм(грецькою pragma – справа, дія ) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.Засновник прагматизму Чарльз Пірс (1839 – 1914). Він розглядав «мислення (пізнання) як діяльність спрямовану не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і середовищем, на витворення оптимальних реакцій на задоволення його здатностей пристосування.Суть прагматизму, за Пірсом, полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.Пірс переосмислює і проблему істини. Він ототожнює її з практичною ефективністю знання.Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.
Феноменологія
Феноменологія–( грецькою phainomenon – той, що з'явився ) – вчення про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання. Феноменологія заявила про себе однією з най унікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалася розв'язати основні філософські проблеми буття і пізнання. Творцем феноменології був німецький мислитель Едмун Гуссерль (1859 – 1938). Він запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає у тому, що людина «бере в дужки» віру в існування світу, припиняє дію тези про існування світу. Мета редукції – відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує життя людини в світі.На думку Гуссерля, актам свідомості властива інтенціональність – націленість, спрямованість на предмет.Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.Феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, аналіз всього спектру свідомості. Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості.
Екзистенційна філософіяЕкзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст.Екзистенціалізм(лат. existentia – існування) – суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889 – 1976) і Карл Ясперс (1883 – 1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Габріель Марсель (1889 – 1973) і Альберт Камю (1913 – 1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдеггер, Ясперс і Марсель (особливо два останніх) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.Головною метою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.
XXI століття і проблема людини.
З настанням століття ще більше загострився інтерес до проблеми людини. Адже здавна предметом інтересу людей, їх життєвих турбот і філософських міркувань стала людина, її життя і смерть, призначення і цінності, природа і сенс існування, перспективи майбутнього, її розвитку. Наростаюча в сучасних умовах критика науки, і особливо природничо-наукового підходу до вивчення людини та її навколишнього світу, усвідомлення його обмеженості, викликали переорієнтацію філософії з науки на культуру. Здійснений цивілізаційний поворот, трансформація індустріальної цивілізації на інформативне суспільство різко підвищують роль людської індивідуальності, творчого початку в людині, у розвитку всіх сфер суспільства.
Відхід з історичної сцени домінуючих ще недавно тоталітарних режимів у багатьох країнах, деколонізація, що прийшла, дедалі більше посилюється тенденція переходу до соціально-орієнтованого демократичного і правового суспільства, катастрофічне падіння матеріального добробуту і соціального статусу людини в Україні, що є наслідком загострення уваги до осмислення екзистенціальності — способу буття, стало важливою особливістю сучасності. В історії розвитку науки про походження людини склалися дві основні тенденції збагнення людини: натуралістична, що випливає з нерозривного взаємозв'язку людини і природи, та ідеалістична, що акцентує увагу на духовності людини. Тенденції доповнюють одна одну і проявляються уже в філософії античності. В сучасності йдуть наполегливі намагання створити так звану розуміючу соціологію, психологію особи, орієнтовані на суб'єкти наукової галузі знань.
У сучасних умовах наука формує так звану картину світу, а філософія ж є теоретично виражений світогляд, де картина світу — лише момент. Для картини світу характерний об'єктивний підхід, де немає волі, спонтанності, творчості. Філософія ж як стрижень світогляду виражає ставлення людини до світу. Адже у сферу філософії входить не навколишній світ людини, а зміст її буття у світі, людина — не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний до зміни світу в самому собі.
Соціальна філософія
Соціальна філософія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.
Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію
Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами.
Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.