Концепція суспільства в індивідуалізмі.

У третьому питанні слід розглянути концепції суспільства в індивідуалізмі. Представники методології індивідуалізму – Дж.Хоманс, Дж.Лінд, Г.Блумер та ін. Основна ідея методології індивідуалізму зводиться до наступного: усяке соціальне явище, у тому числі й громадське життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки складається, насамперед, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

З погляду представників індивідуалізму, схема дії містить у собі наступні елементи: діюча особа; залученість до ситуації; переслідування будь-якої мети через дію; маніпулювання ресурсами для досягнення мети; більш-менш чітко визначена поведінка.

Що ж таке сукупність індивідуальних дій? Пояснення цьому явищу пропонує ряд теорій соціальної взаємодії. Однією з таких теорій є теорія

соціального обміну американського соціолога Дж.Хоманса. Хоманс звертає увагу на вплив на поведінку людей винагород і витрат. Він сформулював наступні положення своєї теорії:

1. Чим частіше вчинок винагороджується, тим частіше він повторюється.

2. Якщо в минулому одержання винагороди відбувалося у визначеній ситуації, то люди прагнуть створити таку ж ситуацію.

3. Коли потреби людини майже цілком задоволені, вона у меншій мірі прагне прикладати зусилля для їхнього задоволення.

Іншою теорією, яка базується на методології індивідуалізму, є символічний інтеракціонізм. Найбільш видні представники символічного інтеракціонізму – Дж. Мід та Г. Блумер. Мід стверджував, що поведінка індивіда - це реакція на поведінку іншого індивіда. Людські істоти живуть у світі значимих об’єктів. Значення виникають тільки в процесі соціальної взаємодії. Різні соціальні групи виробляють різні світи, і ці світи міняються, коли складові їхні об’єкти змінюють своє значення.

Відповідно до символічного інтеракціонізму, взаємодія між індивідами є безупинним діалогом, у процесі якого люди просліджують, інтерпретують наміри один одного і реагують на них. Інтерпретація стимулів полягає у встановленні зв’язку стимулу із символом і виборі відповідної реакції на основі осмислення цього символу. Установлення соціального зв’язку, комунікація стають можливими завдяки тому, що люди надають те саме значення даному символу.

За Дж. Мідом, соціальне “Я” містить у собі два моменти: власне “Я” і “Ми”. Власне “Я” – це індивідуальна свідомість. “Ми” – це індивідуальна свідомість в очах інших. “Я” – це завжди діалог “Я” і “Ми”. “Я” оцінює свої дії через внутрішнє освоєння “Ми”. Таким чином, суспільство виявляється як би усередині “Я”. Соціальне “Я” стверджується в сукупності процесів міжіндивідуальної взаємодії. Багатство і своєрідність закладених у тій чи іншій особистості реакцій, способів діяльності, символічних змістів залежить від розмаїтості і широти системи взаємодії, у яких вона присутня.

Таким чином, у поясненні питання, що таке суспільство, які механізми його утворення і функціонування, соціологія спирається на різноманітні методологічні підходи, які нерідко погоджуються один з одним, але можуть вступати й у протиріччя.

29. Філософські погляди Готфірда Лейбніца, Спінози,Лейбніца

 

Критика офіційних релігій, пантеїстичні та натуралістичні ідеї знайшли продовження у філософії Дені Дідро та інших французьких матеріалістів XVIII ст., вплинули на німецьку філософію кінця XVIII — початку XIX ст., особливо на погляди Готхольда Лессінга, Йоганна Гете, Йоганна Гердера (німецьких романтиків — просвітників), а потім на раннього Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля, Людвіга Фейербаха. Порівняно з Нідерландами, Англією та Францією в XVII ст. Німеччина пережила спустошливу тридцятирічну війну (1618 — 1648), політично роздрібнена, стояла значно нижче за рівнем суспільно-політичного розвитку. Але із Середньовіччя тут існувало декілька університетів, які стали осередками наукової та філософської думки. В одному з них навчався майбутній геніальний вчений-енциклопедист та видатний філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц, який завершив філософію XVII ст., став попередником німецької класичної філософії.

Система Готфріда Лейбніца склалася як підсумок двадцятирічної еволюції, у процесі якої критично переосмислювались основні ідеї Демокріта, Платона, Августіна, Декарта, Гоббса, Локка, Спінози та ін., систематизувалась усе раціональне у попередній філософії з новітніми науковими знаннями на базі запропонованої власної методології, найважливіша вимога якої — універсальність та чіткість філософських роздумів. Готфрід Лейбніц залишив велику філософську спадщину. Основні твори: «Міркування про метафізику», «Нова система природи» та ін., де розвивається вчення про буття у формі понять про субстанції. Але на відміну від попередників вважав, що кількість субстанцій не обмежена, тому що кожна річ є субстанцією. Кожна субстанція — це одиниця буття, чи монада, своєрідний духовний атом — Дзеркало Всесвіту. Первісні якості монади — самостійність, самодіяльність. Тому, завдяки монадам, матерія має здатність до вічного саморуху. Сила, що лежить в основі розвитку монад, — це сила уявлення, що називається перцепцією. Звідси висновок про одухотвореність усієї природи. Але Готфрід Лейбніц відмовився від погляду Рене Декарта про те, що душа завжди має свідомість, мислення, вважав, що свідомість властива лише тим монадам, що мають здатність до самосвідомості, чи апперцепції, тобто лише людині.

Методологія Гогфріда Лейбніца знайшла відображення в теорії пізнання. Перехід до пізнання зв'язаний з апперцепцією — усвідомленням особистого внутрішнього становища, тобто з рефлексією. У гносеології Готфрід Лейбніц прагнув подолати недоліки емпіризму (сенсуалізму) та декартівського раціоналізму, переконливо доводив, що пізнавальна діяльність людини, навіть в умовах найпростішого досвіду, потребує певних принципів, що роблять можливим осмислення. Звідси дотепне та влучне доповнення, яке Готфрід Лейбніц зробив до основного принципу сенсуалізму: немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях, крім самого розуму, який не можна вивести з ніяких почуттів.

Розвиваючи картезіанську концепцію уроджених найважливіших принципів пізнання, Готфрід Лейбніц, замість сенсуалістського образу людини як чистої дошки ввів порівняння її з глибою мармуру, прожилки якої намічають форму майбутньої статуї. Чуттєвий досвід обов'язково необхідний у пізнавальній діяльності душі, але лише для реалізації потенційних можливостей, що закладені в ній.

Отже, раціоналізм Готфріда Лейбніца, як і раціоналізм Рене Декарта та Бенедикта Спінози, зовсім не ігнорував досвід, без якого неможливі ні життя, ні пізнання, а розрізняв істини фактів та істини розуму (метафізичні, одвічні). Істини розуму не потребують виправдання досвідом: тільки істини фактів відшукуються завдяки досвіду, хоча й мають практичну цінність, але практика значно нижча, аніж теоретична цінність істин розуму. Між тим наукове осмислення досвіду все ж можливе, якщо ґрунтується на законі достатньої основи. За найважливішим законом, сформульованим Готфрідом Лейбніцем, усе відбувається внаслідок певної причини, має для існування якусь підставу. Завдання пізнання фактів — відкрити причинну залежність. Монадологія знайшла відображення й у вирішенні проблеми свободи. Готфрід Лейбніц, так само як Томас Гоббс і Бенедикт Спіноза, відмовився від поняття вільної волі. Людська діяльність завжди обумовлена зовнішніми й особливо внутрішніми причинами. Тому зовсім неможлива вільна воля, але можлива свобода, яка зв'язується з необхідністю. Новим у розумінні свободи є розкриття багатозначності поняття, що використовується у різних розуміннях, диференційоване необхідністю, встановлення того, що свобода є, по суті, свобода дій і має свої рівні та різновидності. За їх визначенням треба враховувати характер необхідності, з якою людина має справу, але якщо у людини залишається можливість вибору, то зберігається й свобода.

Широку популярність здобула розвинена Готфрідом Лейбніцем теорія оптимізму. У трактаті «Теодицея» («Виправдання бога») є намагання довести, що, незважаючи на безумовну наявність у світі недосконалості та морального зла, світ, створений Богом, усе ж таки найкращий з усіх можливих. Риси недосконалості та явища зла — необхідна умова гармонії світу. Заслугою Готфріда Лейбніца є і розвиток діалектичних ідей, хоча у вченні до кінця і не подолано механізм, властивий тоді філософії. Висунуто найважливіші діалектичні положення: ідея цілісності, тобто незводимості цілого до сукупності його частин, ідея розвитку випадковості мають інше визначення, аніж у сфері необхідності. Готфрід Лейбніц залишався до Іммануїла Канта найбільшим філософським авторитетом у Німеччині. Багато ідей знайшли позитивний розвиток у німецькій класичній філософії. У XX ст. ідеї «монадології» розвивають представники персоналізму та інших ідеалістичних філософських, теологічних шкіл.

Філософія Бенедикта Спінози.

Одним з найяскравіших представників філософії XVII ст. є нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза. Народився Бенедикт Спіноза в Амстердамі в сім'ї купця, який належав до єврейської общини. У середині XVII ст. Нідерланди (Голландія), як і Англія, — передова капіталістична країна Європи. Ще в середині XVI ст. тут сталася буржуазна революція, що завершилась встановленням першої в Європі буржуазної республіки. У XVI ст. тут йде бурхливий розвиток техніки, науки (математики, астрономії, фізики, механіки), культури. Деякі нідерландські університети стають осередками передових наукових та філософських ідей.

Усі політичні, соціальні, економічні та духовні процеси знайшли відображення і в творчості Бенедикта Спінози. Слідом за Френсісом Беконом та Рене Декартом основною метою філософії вважав завоювання влади над зовнішньою природою та удосконалення природи людини. Філософську концепцію прагнув будувати на ґрунті безумовних, достовірних вихідних істин. Зразок достовірності та логічної обґрунтованості вбачав у геометрії. Тому головну працю «Етика» виклав так званим геометричним методом (спочатку висловлюється визначення, потім формулюються аксіоми, на основі яких доводяться теореми). Бенедикт Спіноза, як і Рене Декарт, — один з представників раціоналізму, але прагнув подолати дуалістичне картезіанське вчення про субстанцію. Тут Бенедикт Спіноза продовжував традиції пантеїзму Джордано Бруно та, спираючись на механіко-математичну методологію, вбачав завдання у створенні цілісної картини природи. Природу Бенедикт Спіноза розумів як єдину, вічну, безмежну субстанцію, що не потребує для свого існування будь-якого іншого початку, отже, як причину самої себе. Визначаючи реальність безлічі різноманітних окремих речей, філософ розумів їх як сукупність модусів — поодиноких проявів єдиної субстанції. Якісна характеристика субстанції розкривається Бенедиктом Спінозою у понятті атрибуту — невід'ємної властивості субстанції. Кількість атрибутів у принципі незчисленна, але кінцевому людському розуму властиві лише два з них — протяжність та мислення (у Рене Декарта це атрибути двох різних субстанцій). Тобто позиція Бенедикта Спінози — матеріалістичний монізм.

Вчення Бенедикта Спінози про природу хоча й стало основним змістом його системи, але самим розглядалося лише як відправний пункт вчення про етику. У моральному вченні на передній край висувалася проблема свободи, на людину поширювались закони механістичного визначення, заперечувалась свобода й доводилась необхідність усіх без винятку дій людини. Позитивним у вченні про свободу є встановлення діалектичного зв'язку між свободою та необхідністю, але обмежується свобода лише пізнанням необхідності, оскільки розумілась як виразне та чітке уявлення про те, що необхідне. У такому розумінні, з позиції Бенедикта Спінози, найбільш вільним є усунений від життя та практики мудрець, основний зміст життя якого є «інтелектуальна любов до Бога» чи пристрасть до пізнання природи. Таке розуміння свободи абстрактне, антиісторичне, відірване від різноманіття суспільного та особистого життя. Серед проблем філософії, що розроблялись, значне місце займають проблеми релігії. І хоча закладено основи наукової критики Біблії, релігійних забобонів та марновірства, навряд чи можна вважати Бенедикта Спінозу атеїстом, швидше — антиклерикалом. У XVII ст. атеїзм ототожнювався з аморалізмом, тому Бенедикт Спіноза не визнавав своє вчення ні атеїстичним, ні антирелігійним, критикував усі офіційні релігії й водночас закликав до справжньої релігії, яка б означала найбільшу моральність та ґрунтувалась би на максимально достовірному знанні.

Раціоналізм Рене Декарта.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку став французький філософ Рене Декарт. Найважливішою характеристикою філософії Рене Декарта є антиемпіризм. Проте свою методологію будував на принципах раціоналістичної дедукції (логічний умовивід від загального до окремого), вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає критичному аналізу та сумніву. Не викликають сумнівів лише найочевидніші положення та судження (саме очевидність вважав критерієм істини). А найбільш очевиднішим із суджень є твердження «Я мислю — отже, я існую». Тому найочевидніше має стати вихідним положенням філософії. З очевидного положення випливають два основні висновки: по-перше, розумовоосягнений світ істинніший, вищий, аніж світ чуттєвий; по-друге, самосвідомість людини має дуже велику цінність. Суть дедуктивного методу Рене Декарт зводить до чотирьох правил: перше — вихідний пункт наукового пізнання — визнання джерел, початку. Істинними можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність для розуму самоочевидна; друге — формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ, кожну складну проблему слід ділити на простіші; третє — дотримуватись певного порядку мислення — йти від простого до складного, і четверте — досягнення повного пізнання, повноти пізнання.

Критерій ясності й очевидності приводить Рене Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Рене Декарту належить ідея створення загального наукового методу — універсальної математики, що забезпечить панування над природою. Дуже влучно охарактеризував значення наукового методу, що дозволить: по-перше, перетворити пізнання на організовану діяльність, вільну від випадковостей; по-друге, орієнтуватися не на окремі відкриття, а поєднувати зусилля усіх наук. Наукові знання, як їх уявляє Рене Декарт, це не окремі відкриття, а їх система. Суттєве місце у філософії Рене Декарта займає поняття субстанції, яку визначив як річ (будь-яке суще), що не потребує для свого існування нічого іншого, крім самої себе. Створений світ поділяє на два роди субстанції — духовну та матеріальну. Головна ознака духовної субстанції — неподільність, матеріальної — подільність до безмежності. Основні атрибути субстанції — мислення та протяжність. Духовна субстанція містить у собі ідеї, що властиві їй із самого початку, а не здобуті у досвіді. Рене Декарт прихильник теорії вроджених ідей і роздуму як умови загального та необхідного знання, тобто науки та філософії. Матеріальна субстанція ототожнюється з природою і вважається, що все у природі підкоряється суто механічним законам, що можуть бути відкриті за допомогою математичної науки — механіки. До Рене Декарта ніхто не наважувався ототожнити природу з протяжністю, тобто з кількістю. Отже, уявлення про природу як величний годинниковий механізм, що заводиться Божим першопоштовхом, яке зародилося ще у Кеплера та Галілея, у Рене Декарта остаточно оформлюється у філософську картину світу, що одержала назву картезіанської (латинське ім'я Декарта — Картезіус), складала основу філософії та природознавства аж до початку XIX ст. Вплив Рене Декарта знайшов прояв і в тому, що так само, як і Галілей у Італії, який уперше почав писати італійською мовою, Михайло Ломоносов у Росії, який почав писати російською, а не старослов'янською, Картезіус уперше у Франції написав свій основний твір «Роздуми про метод» не латинською, як тоді прийнято, а французькою мовою. Ця традиція продовжена французькими просвітниками, що сприяло поширенню філософських ідей серед мас.

30. ….

31. Філософія Нового часу

Періодом Нового часу (Х V І ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.

Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія ( ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.

Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством.

Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальноосвітня позиція.

Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:

1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням машинного виробництва;

2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;

3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);

4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);

5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”

6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;

7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;

8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;

9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.

Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.

1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).

2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.

3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.

4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.

5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Юм.

Ф. Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”.

Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією.

Його цікавило: метод пізнання. За Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).

За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.

Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь.

Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового.

Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на “абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань. То­мас Гоббс ство­рив пер­шу в іс­то­рії фі­ло­со­фії за­кін­че­ну кар­ти­нуме­ха­ніс­тич­но­го ма­те­рі­а­ліз­му, за­пе­ре­чивши іс­ну­ван­ня душі як особ­ли­вої суб­стан­ції – ті­ла. Та­ка по­зи­ція при­ве­ла його до ме­ха­ніс­тич­но­го ро­зу­мін­ня лю­ди­ни. За Гоббсом, лю­ди, як тва­ри­ни, – склад­ні ме­ха­ніз­ми, дії яких виз­на­ча­ють­ся зов­ніш­ні­ми впли­ва­ми.

Йдучи за ем­пі­рич­ною тра­ди­цією, зак­ла­де­ною Френ­сі­сом Бе­ко­ном, То­мас Гоббс вва­жав іс­тин­ним дже­ре­лом піз­нан­ня по­чут­тя. Але, на від­мі­ну від Бе­ко­на, на пе­ред­ній план То­мас Гоббс ви­су­вав проб­ле­ми на­у­ко­во­го ро­зу­мін­ня су­спіль­ства, дер­жа­ви, пра­ва, ре­лі­гій­ної ві­ро­тер­пи­мос­ті. Са­ме ці пи­тан­ня при­вер­та­ли най­біль­шу ува­гу в епо­ху бур­жу­аз­ної ре­во­лю­ції в Ан­глії, су­час­ни­ком якої був фі­ло­соф. Вчен­ня То­ма­са Гоб­бса про дер­жа­ву та пра­во ста­ло ши­ро­ко ві­до­мим. Вчен­ня ба­зу­єть­ся на роз­різ­нен­ні двох ста­но­вищ людсь­ко­го су­спіль­ства – при­род­но­го і гро­ма­дянсь­ко­го. При­род­не ста­но­ви­ще – ви­хід­не, тут кож­ний має пра­во на все, що мо­же за­хо­пи­ти, тоб­то пра­во збігається з си­лою. То­му при­род­не ста­но­ви­ще є стан «вій­ни усіх про­ти всіх».

Томас Гоббс не шко­ду­вав фарб для зоб­ра­жен­ня хи­жос­ті лю­дей у їх при­род­но­му виг­ля­ді, ви­ра­жав цю пох­му­ру кар­ти­ну ві­до­мим да­вньо­римсь­ким прис­лів’­ям «Лю­ди­на лю­ди­ні – вовк». Та­ке ста­но­ви­ще, за То­ма­сом Гоб­бсом, пог­ро­жує лю­ди­ні са­моз­ни­щен­ням. Звід­си вис­но­вок про не­об­хід­ність для усіх лю­дей змі­ни­ти при­род­не ста­но­ви­ще на ста­но­ви­ще гро­ма­дянсь­ке, дер­жав­не. Лю­ди зму­ше­ні ук­лас­ти су­спіль­ну уго­ду для за­без­пе­чен­ня за­галь­но­го ми­ру та без­пе­ки, на ос­но­ві яких і ви­ни­кає дер­жа­ва. Хо­ча з по­ло­жен­ням То­ма­са Гоб­бса про пер­вин­ну аг­ре­сив­ність лю­ди­ни нав­ряд чи мож­на по­го­ди­тись, йо­го ідеї про при­род­не, а не над­при­род­не по­хо­джен­ня дер­жа­ви ста­ли бе­зу­мов­ним кро­ком упе­ред на шля­ху дос­лі­джен­ня проб­ле­ми.

Поглибити і дедалі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ–матеріаліст XVII століття Джон Локк (1632–1704) у працях “Дослід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне правління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства"(1695).Проблемі методу пізнання і комплексу питань гносеології присвячений основний філософський твір Локка “Дослід про людське розуміння.” Трактат починається критикою вчення про вроджені ідеї. Локк доводить, що вроджених ідей немає ані в теоретичному мисленні, ані в моральних переконаннях, все людське знання походить з досвіду – зовнішнього (відчуттів) та внутрішнього (рефлексії). Ідеї відчуттів – основа наших знань про світ. Локк розподіляє їх на два класи: на ідеї первинних та вторинних якостей. Ідеї первинних якостей (густина, протяжність, фігура, рух та ін.) – копії самих цих якостей, тоді як ідеї вторинних якостей (колір, запах, смак, звук та ін.) не схожі на якості самих речей. Вчення Локка про розрізнення первинних та вторинних якостей спирається на протиставлення об’єктивного та суб’єктивного, його розвиток пізніше призвів до формування суб’єктивного ідеалізму.

32. Матеріальні основи розвитку суспільства

 

Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висунули принципи матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб людини. Саме потреби спонукають виробництво безпосередніх засобів до життя. Для того, щоб мислити, займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, люди повинні їсти, пити, мати житло, й одягатися.. Звідси випливає, що основою будь – якого суспільства виступає виробництво безпосередніх засобів для життя.

Більшість представників суспільних наук і природознавців вважає, що саме виробництво матеріальних благ, праця спричинили виділення людини із царства природи і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи.

Праця – процес цілеспрямованої діяльності . направлений на перетворення природи з метою створення економічних умов життєдіяльності людини.

За своєю формою праця є соціальним процесом. Праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Матеріальною основою розвитку суспільства є суспільне виробництво.

Суспільне виробництво – це виробництво і відтворення носіїв життя. Суспільне виробництво має діяльний характер, специфічною ознакою якого є цілеспрямованість. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі, розмірковує над засобами їх реалізації, розробляє програму дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, співвідносить їх з результатами. Саме свідомим формуванням цілей, розробкою програм дій, створенням засобів праці людська діяльність принципово відрізняється від інстинктивної поведінки тварин.

Суспільне виробництво поділяється на матеріальне виробництво, виробництво потреб, духовне виробництво, виробництво форм спілкування і виробництво людини.

Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво – це передусім діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Воно включає промисловість і сільське господарство. Провідну роль в системі матеріального виробництва відіграє:

1) аграрне виробництво (продукти харчування і сировина для промисловості);

2) промислове виробництво (засоби виробництва і засоби споживання);

3) інформаційне виробництво(продукування ідей, знань, інформації, форм зв’язку).

Духовне виробництво – процес направлений на створення духовних засобів для задоволення духовних потреб. Духовне виробництво існує у трьох формах: масове, індивідуальне, спеціалізоване.

Масове духовне виробництво – це усна народна творчість: народні пісні, думи, оповідання, перекази, прислів’я, й приказки. Його суб’єктом є народ. Він передається з уст в уста, втілюється в предмети побуту, реалізується в танцях, звичаях, обрядах.

Індивідуальне духовне виробництво – це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом – художником, вченим, письменником, композитором, поетам, вчителем. Воно має елітарний характер.

Спеціалізоване духовне виробництво (професійне) – здійснюється в межах тих чи інших установ, що спеціалізуються на певних видах духовного виробництва.

Єдність матеріального та духовного виробництва базується на задоволенні потреб людини, які з одного боку, є спонукальним чинником будь – якої діяльності, з другого постають відносно самостійним процесом виробництва потреб.

Виробництво потреб – об’єктивна необхідність живого організму, особистості, соціальних спільнот чи суспільства, що відбиває характер та зміст об’єктивного природного та соціального зв’язку суб’єкта і навколишнього середовища. Людська потреба зумовлена суперечливою природою людини і умовами її існування. Природні закономірності зумовлюють потреби людини в їжі, одязі, житлі, соціальні та культурні. «Не хлібом єдиним живе людина».Вона має багато потреб. Їх перелік визначається багатогранною сутністю самої людини, а історична форма – умовами її існування: географічні, економічні, культурно – історичні. Мали місце два погляди на переваги потреб: географічний - перебільшує роль природного середовища. Технократичний – перевагу надає технологічному способу виробництва.

Виробництво форм спілкування - це виробництво конкретно – історичних способів зв’язку між людьми в процесі їхньої суспільної взаємодії, це засіб організації суспільних відносин у межах конкретної соціальної системи. Історично першою формою спілкування була первісна община, що узагальнила досвід первісного стада, роду, сім’ї. Другою формою була держава. Поряд з державою існують і інші, менш загальні форми організації спілкування – громади, спілки, товариства, братства і інші. Виробництво людини як суспільний процес можна розглядати у двох аспектах – широкому і вузькому. У першому випадку виробництво людини охоплює всі життєві процеси – від матеріального до духовного виробництва. Виробництво людини пов’язується з виробництвом засобів життєдіяльності. У вузькому розуміння виробництво людини - це процес її безпосереднього виховання, соціалізації індивіда й особистості.

Історичну конкретну форму матеріального виробництва відбиває спосіб виробництва матеріальних благ, який є єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили - це знаряддя й засоби виробництва та самі люди, які приводять у рух їх завдяки своїм знанням, досвіду, трудовим навичкам здійснюють виробництво. Головним елементом продуктивних сил є людина. Саме вона виготовляє знаряддя праці, і характеризується досвідом, знаннями, навиками і вміннями, які передає молодшим поколінням.

Виробничі відносини – це сукупність матеріальних, економічних відносин, які складаються між людьми у процесі виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ. Основою виробничих відносин є відносини власності. Форма власності визначає тип виробничих відносин. Виробничі відносини складають економічну основу суспільства.

Філософія А. Шопенгауэра

Однією з найяскравіших фігур ірраціоналізму (від латів. irrationalis - безрозсудний, несвідомий; течія у філософії, супротивна раціоналізму, і що обмежує або заперечує можливості розуму в пізнанні дійсності, що затверджують нераціональний, алогічний характер буття) є Артур Шопенгауэр (1788-1860), який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля (передусім його панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно). Шопенгауэр тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою. Він вважав себе послідовником філософії І. Канта і захоплювався філософськими ідеями Сходу (особливо буддизму).

Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він оспорив само поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, : інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, : світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення.

Якщо ідея раціональної причини світу була природна для європейської свідомості, то ідея вольового первоимпульса, не підвладного ніяким раціональним, етичним і навіть естетичним обмеженням, була для Європи чужорідним явищем. Не випадково сам Шопенгауэр визнавав, що в числі джерел, що стимулюють його думку, одне з перших місць займали буддійські уявлення про майе (ілюзії) і нірвану (згасання життя, порятунок). Його воля як першопричина світу є "ненаситним сліпим потягом, темним глухим поривом". Світ, по Шопенгауэру, безглуздий, а уся історія світу - це історія безглуздих хвилювань вольових іскр, коли воля вимушена поглинати саму себе, оскільки, окрім неї, нічого немає і вона до того ж - голодна і жорстока, постійно тче павутину страждання. Звідси біль, страх і страждання. Так само і буддизм проголошує земне буття в психофізичній оболонці людської особистості невикорінним стражданням.

Відстоюючи примат волі по відношенню до розуму, філософ висловив немало тонких і оригінальних ідей відносно особливостей вольових і емоційних складових духовного світу людини і їх життєвої значущості. Він піддав критиці помилкову позицію прибічників крайнього раціоналізму, згідно з яким воля являє собою простий придаток розуму або просто ототожнюється з ним. По Шопенгауэру, воля, тобто хотіння, бажання, мотиви спонукання людини до дії, і самі процеси його здійснення специфічні: вони значною мірою визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Проте Шопенгауэр перетворив волю на зовсім вільне хотіння, тобто він абсолютизував волю, перетворивши її із складової духу в самодостатній початок. Більше того, Шопенгауэр розглядав волю як щось споріднене "несповідимим силам" всесвіту, вважаючи, що усьому сущому властиві "вольові пориви". Воля для Шопенгауэра - абсолютний початок, корінь усього сущого. Світ мислився їм як воля і представлення. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом усієї філософії мислителя.

В протилежність Канту Шопенгауэр затверджував пізнаваність "речі в собі" (явленої природи). Перший факт свідомості він бачив в представленні. Пізнання здійснюється або як інтуїтивне, або як абстрактне, або рефлективне. Інтуїція - це перший і найважливіший вид знання. Весь світ свідомості кінець кінцем покоїться на інтуїції. По Шопенгауэру, істинно здійсненим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі; наукове мислення завжди свідоме. Воно усвідомлює свої принципи і дії, а діяльність художника, навпаки, несвідома, ірраціональна: вона не здатна утямити собі власну суть.

Етика Шопенгауэра песимістична (від латів. pessimus - найгірший). Страждання, по Шопенгауэру, властиво життя невідворотно. Те, що називають щастям, має завжди негативний, а не позитивний характер, зводиться лише до звільнення від страждань, за яким повинні послідувати нове страждання або томлива нудьга. Цей світ ніщо інше, як арена замучених і заляканих істот, які живуть лише завдяки тому, що одна істота винищує інше, а самозбереження - ланцюг тяжких смертей. З визнання домінуючої ролі страждання виходить співчуття в якості найважливішого етичного принципу Шопенгауэра. Протиборчим станом духу, що перешкоджає стражданню, є стан повної відсутності бажання. Симптом цього - перехід до повного аскетизму. Шопенгауэр бачив дозвіл трагедії людському життю в умертвінні плоті і в згасанні раціональних шукань людини. Більше того, песимістичний волюнтаризм Шопенгауэра припускав в якості результату апологію самогубства.

На закінчення слід сказати, що Шопенгауэр був першокласним письменником, блискучим стилістом. Жоден автор філософської літератури, по словах В. Виндельбандта, не умів формулювати філософську думку з такою ясністю, з такою конкретною красою, як Шопенгауэр. У нього був дар представити в дійсно блискучому і прозорому викладі безліч філософських ідей. Переконання Шопенгауэра зробили великий вплив не лише на окремих великих мислителів і письменників (Ніцше, Л. Толстой), але і на ряд напрямів філософської думки. Варто відмітити, що багато в чому під впливом Шопенгауэра сформувалися естетичні погляди композитора Р. Вагнера.

34. Філософський зміст категорії буття.

Вчення про буття дістало назву “онтологія” (від грец. суще + вчення). Цей термін запровадив у ХVІІ століття німецький філософ Р. Гокленіус. Онтологія є окремою галуззю філософського знання, сутність якого виявляється в аналізі відношень, зв’язків і взаємодій між такими категоріями і поняттями, як “людина”, “світ”, “буття”, “матерія”, “свідомість”, “простір”, “час”, “рух” та ін. (схема 5.1.). Всі ці категорії та їх відношення ми розглянемо у цьому і наступних розділах. Почнемо з категорії “буття”.

Дієслово “бути” в минулому, теперішньому, майбутньому часі, а також зв’язка “є” належать до найбільш вживаних слів у багатьох мовах (“есть” – у російській, “ist” – німецькій, “is” – англійській, “est” –французькій мовах). Філософія використала термін “бути”, “буття” для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово “буття” набуває у філософії особливого змісту, зрозуміти який можемо, тільки звернувшись до розгляду філософської проблеми буття.

Проблема буття належить до так званих “вічних питань” філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а, отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, способи і форми його існування вирішується ще філософами стародавнього світу. Так, давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає. Всі ці ідеї містяться в його твердженні: “Слід говорити і думати, що суще є, бо буття є, тоді як нічого іншого нема”. Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію в тлумаченні буття. Буття – це світ ідей, що є справжніми, незмінними і існуючими вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і явища. Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття – у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погляди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках ХХ століття, об’єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, що має назву екзистенція. Екзистенція – це ірраціональне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує “предметне буття”. Неотомісти вищою реальністю визнають “чисте буття”, розуміючи його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відношення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософський аналіз не поширюється на об’єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам’ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виокремити такі відносно самостійні форми буття(схема 5.2).

1. Буття природи, яке деталізується і у свою чергу поділяється на буття недоторканної природи, тобто буття речей і процесів, які існують незалежно від людини і її діяльності, і на буття рукотворної природи, або буття речей і процесів, створених людьми. Природа в цілому безмежна у просторі, часі і вічна. Друга, або олюднена природа, залежна від першої. З одного боку, в другій природі втілений матеріал першої, тобто об’єктивна, первинна реальність, з другого – у ній втілені праця, воля і знання людини, її душа. Друга природа – це знаряддя та умови праці, засоби зв’язку, потреби людського духу, все те, що становить цивілізоване буття, матеріальну і духовну культуру.

2. Буття людини,в якому для зручності аналізу слід вирізнити тілесне існування людини як частини природи і специфічне людське буття. Людина є тілом природи і в цьому відношенні вона піддається дії її законів. Наявність тіла зумовлює смертність людини, котра втягнена в діалектику буття-небуття, і, як усі тіла природи, проходить стани виникнення, становлення і загибелі. Людське тіло, як і всі тіла природи, піддане дії закону збереження речовини й енергії, тобто його складові переходять в інші стани першої природи. Для існування людського тіла необхідне повсякденне його відтворення (харчування, захист від холоду, інших небезпек). Матеріалізм надає цим фактам першочергового значення, вважаючи, що матерія первинна, а дух, свідомість – вторинні. Щоб мислити, необхідно забезпечити життя людського тіла. Звідси необхідність збереження життя, самозбереження людини і виживання людства, а це, у свою чергу, викликає потребу в харчуванні, одязі, житлі, чистому навколишньому середовищі.

3. Буття духовного, яке існує як індивідуалізоване духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття індивідуалізованого духовного – це внутрішній світ людини. Він охоплює свідоме і позасвідоме. Дух – поняття, тотожне індивідуальному, свідомості, а у вузькому розумінні – це

мислення. Свідомість – це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його на образи і поняття. Вона існує як невидимий процес вражень, почувань, переживань, думок, а також ідей, переконань, цінностей, установок, стереотипів. Свідомість має незворотний характер, швидкоплинний і неоднорідний. За формою цей процес хаотичний, водночас має певний порядок, стійкість, структуру, той чи інший ступінь дисципліни і волі.

Свідомість людини є водночас і її самосвідомістю, тобто усвідомлення людиною свого тіла, думок і почуттів, свого ставлення до інших людей і становища у суспільстві, або самопізнання. Самосвідомість – це своєрідний центр нашої свідомості.

Специфіка індивідуальної свідомості – в її смертності, але деякі частини перетворюються на позаіндивідуальну духовну форму, а також стають здобутком інших людей. У вчинках людей об’єктивуються фрагменти їхньої свідомості, за ними судять про думки, мотиви, мету, ідеї людей. Специфіка буття поза індивідуальним духовним, полягає у тому, що його елементи зберігаються, удосконалюються і вільно пересуваються у соціальному просторі і часі.

4. Буття соціального, яке поділяється на буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства в цілому. Кожна людина безперервно вступає в контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім’ї, виробничої спільноти (колективу), нації. Таким чином, вона існує в тісному зв’язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах властивих даному соціуму суспільних відносин: моральних, правових, економічних та ін. Діалектика соціального буття детально буде розглядатиметься в розділі “Філософський аналіз суспільства”.

Отже, категорія буття – гранично загальна абстракція, яка об’єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей, соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості. І хоча ці речі і процеси стосуються різних сфер буття, усі вони об’єднані певною спільною основою. Але чи можна говорити про єдність безмежно різноманітного світу? Відповідаючи “так” на це питання, ми доходимо висновку про єдність – основу всього сущого. Про цю єдність йтиметься в наступному параграфі цього розділу.