Проблема свідомості у філософії та медицині

 

Серед фундаментальних філософських і природничонаукових проблем одне з головних місць займає проблема свідомості, бо вона не тільки важлива, але й винятково складна.

 

Свідомість є об'єктом вивчення багатьох наук. У своїй сукупності вони дають можливість найбільш повно і всебічно вивчити це явище. Поряд з філософією, інші гуманітарні науки, включаючи психологію, вивчають форми суспільної та індивідуальної свідомості. Природничі науки, в тому числі і медицина, вивчають стану переважно індивідуальної свідомості та їх матеріальний субстрат (механізми). Технічні науки досліджують і моделюють окремі функції свідомості, до яких відносять розпізнавання образів, пам'ять, інтелект та інші. Наведене поділ не претендує на строгість і повноту. Між науками є й перехресні сфери дослідження, що особливо добре видно на прикладі психології, де в якості предмета дослідження виступають і форми, і стану, і механізми, і функції свідомості.

 

Філософський підхід до свідомості припускає: аналіз категорії свідомості і близьких їй за змістом категорій; дослідження еволюції поглядів на свідомість в рамках провідних філософських шкіл; з'ясування витоків, формують факторів і передумов свідомості; аналіз сутності, структури та функцій свідомості, виявлення методологічного значення вчення про свідомість для сучасної науки і практики, в тому числі медичної; аналіз проблеми єдності мови і мислення; моделювання функцій мозку.

 

У більш загальному вигляді філософський підхід до проблеми свідомості припускає його аналіз в чотирьох тісно пов'язаних аспектах: онтологічному, гносеологічному, субстратном, соціально-історичному.

 

Для повного розкриття змісту проблеми свідомості необхідно розглянути ряд основних категорій: ідеальне, душа, дух, психіка, несвідоме, розум, розум. Свідомість - одна з основних категорій філософії, психології та соціології, що позначає вис-ший рівень духовної активності людини як соціальної істоти. Ідеальне - це суб'єктивний образ об'єктивної реальності, результат освоєння світу людиною, представлений у формах його свідомості, діяльності і культури. Психіка - властивість високоорганізованої матерії, що є особливою формою відображення суб'єктом об'єктивної реальності. Несвідоме - сукупність психічних процесів, операцій і станів, не представлених у свідомості. У ряді психологічних теорій несвідоме - особлива сфера психічного чи система процесів, якісно відмінних від явищ свідомості. Розум - здатність міркування, що дозволяє пізнавати все відносне, земне, кінцеве. Розум, сутність якого полягає в цілепокладання, відкриває абсолютне, божественне і нескінченне.

 

Історія розвитку поглядів на свідомість показує, що на ранніх ступенях розвитку філософії не було строгого розчленовування свідомості і неусвідомленого, ідеального і матеріального в трактуванні психічних явищ. Так, основа свідомих дій людини позначалася, наприклад, Гераклітом терміном «Логос», під яким розумілося слово, думку і сутність самих речей. Цінність людського розуму визначалася ступенем його прилучення до цього логосу - об'єктивного світопорядку. Так само і в навчаннях інших ранніх грецьких мислителів психічні процеси розглядалися нарівні з матеріальними (повітря, рух атомів та ін.)

 

Вперше грань між властивими людині процесами свідомості і матеріальними явищами була намічена софістами, а потім Сократом, що акцентував своєрідність актів свідомості в порівнянні з матеріальним буттям речей.

Об'єктивне зміст даних актів було зведено Платоном в особливий світ ідей, протилежний всього матеріального. Платон вважав, що як для всього космосу безтілесний розум є перводвигателем, джерелом гармонії, силою, здатною адекватно мислити саме себе, так і в індивідуальній душі кожної людини розум споглядає самого себе і, разом з тим, є активним початком, регулюючим людську поведінку.

 

Аристотель розглядає свідомість і душу як різні сутності, з яких свідомість є вищою. Він говорив про те, що ми до цих пір не володіємо жодними даними про свідомості або здатності мислити; мабуть, це зовсім інший вид душі, здатний відрізняти вічне з тлінного; тільки свідомість може існувати окремо від усіх інших психічних функцій.

 

Важливу роль в формуванні поглядів на свідомість як особливу форму психічного відіграли досягнення природознавства і медицини. Вони дозволили відмежувати свідомість, як здатність людини мати знання про власні розумових і вольових актах, від інших проявів психічного. Особливо значимі погляди, діяльність, відкриття Клавдія Галена - римського лікаря і натураліста. Ретельно вивчаючи анатомію, він прийшов до висновку, що мозок є органом мислення і відчуття. Тим самим він підтвердив здогад, висловлену Гіппократом, і, разом з тим, зруйнував міф Аристотеля, який відводив мозку роль охолоджувача теплоти, що йде від серця. Від Гіппократа Гален сприйняв вчення про пневме, проте в нього він вніс багато нового, створивши по суті свою теорію. Гален вважав, що пневма - це якийсь матеріальний першоджерело життя, за своїми властивостями невідомий йому. Людина народжується з фізичної первинної пневмою. Вдихаємо повітря стикається з нею. Серце, постачаючи легкі кров'ю, натомість отримує повітря з первинної пневмою. У серці, яке уявлялося Галену як горнило життя, повітря перероблявся, тоншають. У результаті цього виходив новий вид пневми - тваринна. Призначення даної пневми - управління життєвими процесами організму. Тваринна пневма, що потрапила в шлуночки мозку, піддається новому стоншенню, в результаті чого вона перетворюється на психічну пневму, від якої залежать довільні рухи і психічні процеси. Психічна пневма, на думку Галена, рухалася по нервах, які були її провідниками. З головного мозку на периферію вони несли імпульси, що викликають руху, а з периферії до центру - відчуття. У цій теорії намічалися проблиски деяких припущень про кровоносної і нервової системах людини.

 

В античній філософії зміст свідомості являє собою відбиток матеріального чи слід, спогад ідеального. Розум або розум космичен і є синонімом універсальної закономірності. У середні століття свідомість трактується як надмировое початок (Бог), яке існує до природи і творить її з нічого. При цьому розум тлумачиться як атрибут бога, а за людиною залишається лише крихітна «іскорка» всепроникного полум'я божественного розуму. Разом з тим, в надрах християнства виникає ідея спонтанної активності душі, причому в поняття про душу включалося і свідомість. За Августином (354-430), все знання закладено в душі, яка живе в Бозі. Несвідома душа була залишена за рослинами і тваринами, у людини ж всі психічні акти, починаючи з відчуття, наділені ознаками свідомості.

 

Важливим у трактуванні свідомості в епоху Середньовіччя є відкриття самосвідомості, духовного досвіду і докладне вивчення взаємин душі і духу, в тому числі техніки їх злиття.

 

Матеріалістичні традиції в епоху Середньовіччя розвивали арабомовних мислителі - Ібн Сіна (980-1037), а також Іоанн Дуні Худоба (1266/1270-1308), який висунув вчення про те, що матерія мислить.

 

На розробку проблеми свідомості у філософії Нового часу найбільший вплив справив Декарт, який затвердив безсумнівність акта свідомості та існування свідомого суб'єкта. Даний погляд зробив величезний вплив на всі наступні вчення про свідомість, яке ототожнювалося зі здатністю суб'єкта мати знання про власних психічних станах. Свідомість стає атрибутом субстанції, його зміст пов'язано з внутрішнім і зовнішнім досвідом, з вродженими ідеями. Лейбніц розробив вчення про несвідоме. Французькі матеріалісти XVIII століття, насамперед Ламетрі і Кабаніс, спираючись на досягнення передової (для свого часу) фізіології та медицини, обгрунтували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку, відмінною від інших його функцій тим, що завдяки їй людина здатна здобувати знання про природу і самому собі.

 

Нова епоха в поясненні генезису і будови свідомості була відкрита німецьким класичним ідеалізмом, що показав різні рівні організації свідомості, його активність, діалектику чуттєвого і логічного, індивідуального і соціального. Кант виділив у свідомості додосвідні знання і сприйняття, підкресливши творчу активність свідомості. Гегель впритул підійшов до проблеми соціально-історичної природи свідомості і затвердив принцип історизму в розумінні свідомості. Він виходив з того, що свідомість особистості (суб'єктивний дух), будучи необхідно пов'язано з об'єктом, визначається історичними формами суспільного життя.

 

Позитивне знання про свідомість суттєво збагатилося завдяки досягненням нейрофізіології (зокрема, вченню І. Сєченова та його послідовників про рефлекторної діяльності мозку) та експериментальної психології. У домарксистских концепціях свідомості спостерігається тенденція до раціоналізації його змісту, до вивчення творчої активності та до абсолютизації автономності та індивідуальності свідомості. В цілому ж основні напрями у філософії вважають свідомість або властивістю матерії, що з'явилися на певному щаблі її розвитку (матеріалізм), або особливою, чужої матерії, духовною субстанцією (ідеалізм). Таким чином, в історії філософії існує кілька концепцій свідомості. Представники об'єктивного ідеалізму (Платон, Фома Аквінський, Гегель і ін) трактують свідомість, дух як вічне першооснова, яке лежить в основі всього сущого. Ця вихідна передумова об'єктивного ідеалізму фактично знімає питання про походження і сутність свідомості. Представники суб'єктивного ідеалізму (Дж. Берклі, Д. Юм, Е. Мах, Р. Авенаріус тощо) заперечують існування будь-якої реальності поза свідомістю суб'єкта або розглядають її як щось, повністю визначає його активність. Позиція суб'єктивного ідеалізму абсолютірует відчуття людини, відриває чуттєві образи від їх матеріального джерела і тим самим вступає в непримиренну суперечність з наукою і суспільною практикою.

 

Особливе місце в історії філософії займає дуалістичний підхід до проблеми свідомості, класичним представником якого був Р. Декарт. Дуалізм визнає існування двох субстанцій - матеріальної і духовної, розглядаючи душу і тіло, як не залежні один від одного початку.