Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури та цивілізації

У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: мі кажемо “Культурне життя”, а також “Цивілізоване життя”, “Культурне суспільство” та “Цивілізоване суспільство” і т. ін. Ті ж саме простежується і у історії людської думання: терміни “культура” та цивілізація” увійшли в науковий обіг у ХvІІІ ст., в епоху Просвітніцтва, де сморід часто фігурували як синоніми. І пізніше (наприклад, в концепції російського соціолога М.Данільовського) сморід досить часто позначали ті ж саме, хоча у вихідному значенні латинський термін “civilis” перекладається як “громадський” та “міський”. Проте вже у перший третині ХІХ ст. американський соціолог Л.Морган позначив терміном “цивілізація” певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. За Морганом, для дикунства булі характерні стадне життя, збиральництво, використання для житла природних схованок (печер, гротів та ін.), примітивними кам’яними знаряддями праці. Варварство вже характеризувалося родовою організацією життя, використанням вогню, прирученням тварин, елементарним землеробством, побудовою житла та виготовленням глиняного посуд. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації – епоха міст, виникнення сім’ї, виготовлення та використання металів, появою держави та відкриттям і використанням листи. Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуло у записах, не покладаючись на нестійку людську пам’ять та крихкість окремих людських життів. Проте стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засідок. Першимі гаслами цивілізації стають “зручність, ефективність, комфорт”. Через це вже у ХІХ ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подане у концепції “Морфології культури” О.Шпенглера (див. розд. 9). Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. Після книги О.Шпенглера “Занепад Європи” проблема взаємозв’язку культури та цивілізації стає визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією – саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходити псевдокультура, заснована на неконтрольованих вибухах негативної енергії.

Як же можна оцінити концепцію О.Шпенглера? Як вона співвідноситься із підходом Л.Моргана? Ськоріше за все, позиція О.Шпенглера є занадто радикальною в певному одному аспекті розгляду взаємовпливів культури та цивілізації. Реальній їх зв’язок, напевне, значно складніший. Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на грунті певних культурних досягнень; у цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняється від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стає важливим стимулом та соціально історичною формою розвитку культури. Але інтереси культури та цивілізації починають протистояти одне одному не лише тоді, коли, наприклад європейська культура вступає у епоху Відродження; такі протистояння спостерігалися година від годині і у попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які булі вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошів та вишуканих втіх. У тій же година навіть такі “замовлення” культуротворцям не завжди і не обов’язково впливали на культуру негативно: інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобі та напрямів культурного процесу. У свою чергу і спонтанний розвиток культури не завжди стимулював та підкріплював цивілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект “ідеальної держави”, відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною. З позиції концентрації людських зусиль задля досягнення певних соціальних цілей культура дійсно далеко не завжди може бути корисною, але, як мі з’ясували, не в тому полягає її сутність. А тому слід визнати, що культура та цивілізація постають двома різними сторонами людського суспільно-історичного буття; їх протистояння, але і взаємне стимулювання постає нормальним явищем. Проте це не означати, що воно не потребує усвідомлення та свідомого втручання, але задля того, щоби таке втручання було виправданим та розумним, слід мати уявлення і про сутність культури і про сутність цивілізації і про складність їх взаємовпливів.

Сьогодні поняття “цивілізація” найчастіше застосовують на означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими словами: цивілізація — це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати у суспільстві в “законсервованому” стані, можуть тимчасово не знаходити свого “адресата”, а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною мірою. На противагу цьому, цивілізація — це такий щабель у розвитку суспільства, на якому весь зміст культури розгортається не в потенційному, а в актуальному плані, він увішай діє, живе і, головешці, продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального життя суспільства.
2 білет
1.Охарактеризуйте основні моменти протистояння емпіризму та раціоналізму в епоху Нового часу. Наведіть аргументи «за» і «проти» до кожної із позицій.За умов бурхливого розвитку наукового пізнання методологічним пошукам у філософії Нового часу належало вагоме місце; філософи цієї епохи вважали, що прагнення мати істинні знання можуть бути задоволені лише наукою, а для науки найпершого значення набуває проблема пошуку істинного методу пізнання; у методології Нового часу на першому плані опинилися емпіризм та раціоналізм, які, фактично, окреслювали засади мислення “здорового глузду”.Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Безсумнівна користь такого методу, ефект його застосування полягає, за словами Ф.Бекона, у тому, що він дає нам змогу бачити світ "таким, яким він нам дається, а не таким, як підкаже кожному його мислення". Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.Раціоналісти, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки". Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти лише в самому людському розумі. Цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію – виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.
2.Розкрийте сутність та спрямування ідей гуманізму у філософії та культурі доби Відродження. Як розуміють гуманізм у наш час?У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі. Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії. Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками–. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.Поджо Браччоліні наголошував на тому, що притаманне природі не можна засуджувати. У земному житті людина керується корисністю і бажанням досягти насолоди; це є природним, а тому необхідним і прекрасним. Лоренцо Валла доводив, що високе і піднесене знання повинно бути водночас і корисним, і що реальне буття належить лише окремим реальним речам, які можна сприймати і якими модна оперувати. Джаноццо Манетті у своєму творі "Про гідність і вищість людини" прославляє її як вище творіння Бога. Саме через це людське тіло наділене гармонією і красою, але ще вище стоїть злагодженість і гармонія розуму, бо тільки завдяки розумові людина не лише продовжує, а й завершує процес божественного творіння. Призначення людини — пізнавати й діяти.Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик. Ідея гуманізму в наш час проявляється в актах міжнаціональної підтримки націй та держав в боротьбі з міжнародним тероризмом, у випадках стихійних лих (засухи, землетруси, техногенні катастрофи). В результаті сучасного розвитку історії ми спостерігаємо збільшення впливу ідей гуманізму в міжнародному житті та житті народів нашої країни. Значення цих ідей дуже важливе у внутрішньому житті кожної країни.
3.Прокоментуйте поширене розуміння істини : «Істиною є відповідність наших уявлень реальному стану речей». Що є позитивного і помилкового у такому розумінні?Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, належить Аристотелю: істина є відповідність наших знань дійсності. Але воно настільки широке і абстрактне, що його дотримувалися всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти. Істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. Насамперед істина — це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання. Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.
3 білет
1.Філософія і свідомість. Їх співвідношення. Яке з цих понять ширше, свою думку аргументуйте.
Філософія – особлива форма пізнання світу, «філо» - схильність, любов , «софія» - мудрість. Колись навіть «любомудріє» прирівнювали до «філософії». Проте загальноприйнятого розуміння цього терміну, немає. Проте нічого не було б без людини. Кожна людина є розумна, вона усвідомлює себе, і те що її оточує, вона володіє можливістю оцінити дійсність. Людина має свідомість, а це говорить про те, що людина спирається на знання, або інші інтелектуальні діяльності. Філософія відіграє в житі людини значну роль, вона допомагає людині зорієнтуватись у власній реальності, та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя. На мою думку, свідомість не є чимось надприродним. Свідомість може перебудовуватись, внаслідок зовнішнього впливу, відповідно реагувати на нього. Проте «свідомість» набагато ширше поняття ніж «філософія», так як, ніякої «філософії» без свідомості, а точніше різних відомостей, не було б.
2."Пізнай самого себе" - улюблена фраза Сократа і Сковороди. Прокоментуйте даний вислів. Що може бути результатом самопізнання, наведіть аргументи.
Так як в часи Сократа (469-399до н.е) появились так звані «софісти» - платні вчителі мудрості, вони почали вчити риторику, мистецтва аргументації. Їх цікавило саме це, а не пошук істини, проте вони поширювали знання. Саме проти такого, виступив Сократ . «Пізнай самого себе» - цим він на увазі, що справжні знання слід шукати в собі. Сократ проводив «сократичні бесіди», де вводив людей в стан суперечностей з самим собою, він вважав що людина яка зайшла в цю суперечність, буде прагнути розвязати цю суперечність. Знання робить для людей багато користі, а незнання самого себе — приносить лише нещастя. Хто пізнав себе, той знає, що для нього корисно, і свідомо оцінює свої можливості. Реалізуючи їх, людина задовольняє свої потреби і живе щасливо. Сократ стверджував, що мужні духом здатні довести розпочату справу до кінця. Задля цього вони повинні здобути освіту і осягнути призначення людини. Лише тоді такі люди можуть стати корисними діячами, відомими благодійниками людства. Водночас без належної освіти вони залишаються недосконалими людьми, бо не здатні усвідомити сутність обов’язку людини. Тому вони схильні до злочинних вчинків, а, отже, стають ворогами людського роду. Мислитель уважав, що результатом самопізнання і самовдосконалення людини має стати формування доброчесної поведінки. Нові моральні критерії, визначення сенсу життя і мети виховання необхідно шукати, на думку мислителя, у внутрішньому світі, в моральній природі людини. Формування доброчесної поведінки він пов’язував із оволодінням громадянськими чеснотами: справедливістю, мудрістю, хоробрістю, благочестям, незворушністю, розсудливістю, адже справедливість, як і будь-яка інша чеснота — це мудрість.
3.Креаціоністська та еволюціоністська теорії походження свідомості. Які між ними відмінності. Наведіть основні позитивні та негативні фактори цих теорій.Особливість філософського аналізу свідомості полягає у розкритті її буттєвих коренів, найважливіших ознак, властивостей та функцій. Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості, а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає та зазнає певних змін в процесі розвитку суспільства. Тому до філософських проблем свідомості належить насамперед проблема її походження; це повинно бути зрозумілим у загальному плані хоча б тому, що ми досить часто, намагаючись дещо зрозуміти, шукаємо його коренів, тобто звертаємося до питання про його походження.Сучасна філософія і наука, не може дати остаточного і безсумнівного розв’язання цієї проблеми, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв’язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну(релігійну), дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну.Еволюціоністська теорія досить проста, є «теорія панспермії», яка говорить про те, що насіння життя «сперма», розвіяна по всього Всесвіту, і коли їй підходять умови, то вона розквітає і дає результат. Також теорія «Дарвіна» - говорить про удосконалення та пристосування усіх живих організмів, що стається внаслідок боротьби.Креаціоніонітська концепція, іншими словами релігійна, говорить про те, що свідомість є даром божим. Бог «вдунув у неї дух живий». Основний позитивний момент такої теорії, є те, що вона зводить людську думку про створення світу до чогось більш простішого. Проте вона пояснює лише чому свідомість притаманна людині.
6 білет
Співвідношення філософії і науки.Здавна ведуться дискусії про співвідношення філософії і науки про те, де проходить межа між ними, що може дати філософія для розвитку науки, яка роль науки для розвитку філософії.Порівняння пізнавальних можливостей філософії і конкретних наук, з’ясування місця філософії в системі людських знань має давні традиції в європейській культурі. Ще в античності Платон і Арістотель намагалися розмежувати особливості науки і філософії. Аристотель стверджував, що філософія - наука наук тому, що вона пізнає природу сущих, а його зовнішню сторону і окремі прояви залишає на частку мистецтв і наук. Однак у цей час знання древніх, що йменувалося як "філософія", носило синкретичний характер і містило в собі зачатки і наукового, і філософського знання, воно включало в себе і різноманітні конкретні спостереження з їх емпіричними узагальненнями, і теоретичні, умоглядні роздуми про світ і про себе , про цінності і сенс життя. Філософію і науку зближує те, що і філософське, і наукове знання, спираючись на досвід і розум, відображають світ у загальних та абстрактних поняттях, для них загальне - пошук істини і прагнення логічного обґрунтувати знання, висловити його в теоретичній формі; критичність і скептичне ставлення до авторитетів, інтелектуальна самостійність.Проте філософія не тільки система об’єктивного пізнання про світ, а й світогляд, що є системою ціннісних орієнтацій. Тому вона виконує не тільки ряд функцій, які ріднять її з наукою - узагальнення, відкриття загальних закономірностей і зав’язків, але і виконує ті функції, які не можуть виконувати приватні науки.Завдання з’ясування ціннісних підстав науки і культури загалом має філософський характер, бо предметом філософських роздумів є не світ сам по собі, а відношення «людина і світ».Філософія задає загальні світоглядні орієнтири у виборі проблеми дослідження, обґрунтуванні гіпотез і оцінки отриманих результатів. Філософський аналіз, узагальнення й інтерпретація нових наукових результатів не лише встановлює їх зв’язок і розходження з раніше накопиченим знанням, а й закладає методологічні засади формування нової системи поглядів.Філософія виконує по відношенню до науки критичну функцію, інтегрує природничо, гуманітарне, технічне знання, формуючи наукову картину світу. Філософські основи науки забезпечують своєрідне «стикування» нового наукового знання з панівним світоглядом, культурою, включаючи його у соціокультурний контекст епохи; функцію обґрунтування вже здобутих знань; евристичну функцію, беручи участь у будівництві нових теорій, перебудову нормативних структур науки і картин реальності.Філософські ідеї і уявлення об’єктивно присутні в науковому дослідженні й існують незалежно від того, усвідомлює це дослідник чи ні. Дуже часто від вихідних філософських ідей залежить ступінь обґрунтованості гіпотези і концепції. Стверджуючи вплив філософії на науку, слід зазначити, що вчений в своєму науковій творчості щодо незалежний від того, яку позицію він займає по відношенню до тих чи інших філософських доктрин.
Пізній період античної філософії. Її актуальність.
Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу. Епікурейство заснував Епікур і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар. Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невмирущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхідності в космосі (припускаючи, що атом володіє здатністю довільно відхилятись від траєкторії свого польоту), можливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, — це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша — уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і, безпристрасність. Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон, звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями: 1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими. 2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень. З. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? — Зберігати самовладання (автаркію). Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливостях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумніватися сприяли розвиткові наукового критичного мислення. Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк. У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека, Епіктет та Марк Аврелій Антоній.Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладання, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. (Того, хто бажає, доля приваблює, того, хто не бажає, штовхає). Стоїки пояснювали свою думку притчею про карету та собаку: собака прив'язаний до карети, що їде; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикання, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині у її відношенні до долі лишається одне: визначити внутрішнє ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого — спокій, незворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях — Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого — до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування — прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму — Плотін та Прокл. Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обставинам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток інтелектуальних досягнень наступній епосі — християнському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середньовіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на духовному як першому початку буття.Ж.Батай назвав людину «розвідником усіх форм сущого». (немає конкретного формулювання цього питання, тому дуже важко на нього відповісти, однак я добавив більш-менш актуальну інформацію)Ж.Батай, відомий французький філософ ХХ ст. назвав людину «розвідником усіх форм сущого», і, на мою думку, цим він хотів відзначити складність та багатоаспектність людини, її унікальну здатність проникати в усі шпаринки буття, переводити всі та всілякі виміри природно-космічного буття в елементи свого зацікавлення, свого творчого натхнення, пізнання, інтелектуального конструювання.У зв’язку із цим заслуговує на увагу розуміння буття людини та людської історії Г.Гегелем, який вважав, що в людині та історії знаходять своє виявлення найперші, духовні за суттю та матеріальні за формами прояву потенції і властивості буття. Людина постає не просто виявленням, а, так би мовити, авангардом світового процесу, тому її найперше життєве завдання полягає у саморозвитку та самореалізації усіх можливостей, які відкриваються перед нею як можливості подальшого збагачення змісту своєї діяльності. У міркуваннях Г.Гегеля також присутній мотив того, що через людину світ (буття) пізнає себе самого, але відбувається це через збирання крихіток досвіду життя та життєвих проривів багатьох індивідів.Сутнісною основою буття людини постає діяльність як специфічний прояв людської активності. Фундаментальна особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що з її допомогою людина переводить властивості, параметри, якості природно-космічних процесів у складники власної життєдіяльності і навпаки – людські потреби, наміри та виміри – у реальні фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – із її особливим життєвим універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений космічний процес, в якому проявляється хитрість людського розуму: людина на основі пізнання спрямовує частину природи на її саму, отримуючи від того потрібні собі результати. Своєю чергою, природні процеси, проходячи через горнило людської діяльності, вперше виявляють свої якості та властивості, набувають виразних окреслень у своїх предметних характеристиках. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності; те ж саме можна сказати і про численні фізичні якості речей, виявлених людиною на основі діяльності у своїх взаєминах із світом.
7 білет
1.Якими рисами характеризується міфологічний світогляд? Що у ньому може бути привабливим? Чи присутній він у сучасному світі?
Міфологічний світогляд - це така система поглядів на світ і місце людини в ньому, яка заснована не на теоретичних доводах і міркуваннях, а на художньому переживанні світу або на громадських ілюзіях.
Характеристика міфологічної свідомості:
1. синкретичність (злитість, нерозчленованість). У будь-якому міфі співіснують об'єктивні знання про світ, зачатки релігійних вірувань, мистецтва;
2. нечутливість до суперечностей. Основа міфу - людська фантазія;
3. немає причинно-наслідкових зв'язків між предметами і явищами.
У міфологічному свідомості присутні:
а) метаморфоза
б) асоціації (дихання <=> душа, сон <=> смерть)
в) телеологична (зв'язок не від причини до слідства, а від мети до причини)
г) символічність (оперування не поняттями, а конкретними символами)
д) колективність (міф - це завжди продукт колективної свідомості) е) авторитарність (міфи не залишають можливості для особистого прояви індивіда і не допускають критики своїх положень).
На відміну від міфу філософія пропонує інші шляхи вирішення світоглядних проблем:
1. замість образу - раціональні поняття
2. філософія несінкретічна (чітке протиставлення суб'єкта і об'єкта)
3. у філософії є причинно-наслідкові зв'язки.
Коротко розглянути міфологічний світогляд можна таким чином: Бог-прародитель знаходиться всередині космосу, підвладний усім космічним процесам (причинно-наслідкового зв'язку, процесу вмирання і народження). Виробляє з себе живі організми, останньої завершальній щаблем у цьому процесі еволюції є людина.Космос діє по одному складному принципом: причинно-наслідковому процесу, процесу вмирання і народження (зима, весна). Причинно-наслідковий космічний процес існує завдяки дії чотирьох стихій. З цих чотирьох стихій складається весь світ і всі живі організми.
Завдяки тому, що їх чотирьох стихій складаються всі живі організми, все живе може сприйматися як споріднене, пов'язане за змістом.
Таким чином, людина сприймає світ, ряд викладених принципів є основа міфологічного світогляду.
Система міфологічного сприйняття навколишнього середовища, її основні визначальні положення:
1. Людина сприймає навколишню середу, так само як і себе, тобто як якесь абстрактне істота, що мають особистісні якості і усвідомленість.
2. Крім усвідомленості, людина наділяє навколишнє середовище особистісними якостями.
3. Визначення Тотему. Сакрального (містичного, магічного) тваринного (істоти, стихії), з якого людина себе виробляє.
4. Людина проектує свої відносини на природу, вважаючи, що вона, у свою чергу, проектує свої на людину.
5. Формування подоб в процесі вивчення навколишнього середовища (як в зовнішніх, так і у внутрішніх якостях). Виявлення подібностей в організації життя природи і людини.
6. Визначення законів існування якостей навколишнього середовища, накладання на себе певних зобов'язань, заснованих на знанні природних законів (виникнення табу, тобто заборон на щось, амулетів, оберегів тощо) і, як наслідок, формування з індивідуальних законів громадські для державної системи.
2. Чому філософію Сковороди називають «філософією серця»? Розкрийте зміст основних ідей філософії Сковороди.
Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя."Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри.У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.
3. Поясніть своє розуміння відомої тези «Філософія є прислужницею теології». Якою мірою цю тезу можна вважати виправданою та прийнятною для сучасної філософії.
Християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не лише догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії. З огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати свої основні положення на віру. Внаслідок того між філософією та релігією утворилась проміжна сфера — сфера теології. Теологія (богослов'я) — це ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати. Філософія, по-перше, розробляла інтелектуальний інструментарій, що його використовувала теологія, по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому — і знати її. Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Даміані, й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.
10 -11 білет
1)Опишіть суть методу пошуку істини Сократа. Поясніть сенс його філософської тези “Пізнай самого себе”Сократ (469—399 рр. до н.е.)вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, які повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (Пізнай себе!), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло космічних перевтілень, потенційно знає усе. Сократ вважав, що пізнати космос неможливо, бо людина в такому випадку заплутується в безвихідних протиріччях. Пізнати людина може тільки те, що в його владі, тобто свою душу. Звідси прийняття Сократом вимоги «Пізнай самого себе». У філософії центральними для нього стали не онтологічні проблеми, а етичні і гносеологічні, причому останні - як доповнюючі етику.Для того щоб стати моральною і вихованою людиною, необхідно добре знати самих себе: і те добре, що є в нас, і наші недоліки. Крім того, треба знати або хоча б уявляти, якими ви хотіли б або вважали за необхідне стати, до чого ви прагнете, що для вас означає, наприклад, поняття «моральна людина». Тільки в такому випадку, порівнявши себе з вашим ідеалом, ви зможете побачити, що вам слід вдосконалювати в собі, й визначити, як це слід робити.Шлях до самопізнання в кожного свій, але розпочинати його слід з аналізу своїх вчинків і поведінки й оцінки їх або спостереження за собою.
2) В чому проявляється активність суб’єкта у пізнанні? Чи існує відмінність між об’єктом і предметом пізнання?Ідея активності суб'єкта пізнання стосовно об'єкту обгрунтовується і в агностицизмі II Канта. Суб'єкт не є чистим аркушем паперу , на якому об'єкт залишає свій відбиток Свідомість суб'єкта активно формує об'єкт пізнання на основі відчуттів, з одного боку, і апріорних (додосвідні) форм свідомості, з іншого боку. Таким обра - зом, пізнаються не предмети, існуючі в дійсно сти, а їх моделі , створені суб'єктом пізнання. Позиція діалектичного матеріалізму протистоїть як суб'єктивного ідеалізму і агностіцп їм у, так і споглядальному матеріалізму. Визнаючи активність суб'єкта, на відміну від споглядального матеріалізму, діалектичний матеріалізм під активністю увазі не тільки розумову, але і практичну. діяльність суб'єкта Природа, не кажучи вже про соціальної дійсності, перетвориться людиною У результаті практичної діяльності формується і сама людина. Тому в практиці, з точки зору діаіектіческого матеріалізму, створюється як суб'єкт, так і об'єкт пізнанняСуб’єкт і об’єкт пізнання не можна вважати еквівалентними термінами, оскільки перший термін – це це людина, включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-виробничі форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, а другий – це це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта.
3) Спробуйте прокоментувати положення Епікура про те, що основним завданням філософії постає позбавлення людини страхів людини.Епікур вважав, що головним завданням філософії є лікування людської душі від страху та страждань, які можуть бути викликані внаслідок хибних думок та дурних бажань, навчання людини блаженному життю. Початком і кінцем такого блаженного життя є ніщо інше як гедонізм (насолода). Для Епікура задоволенням вважалася відсутність страждань або ж інакше кажучи душевних і тілесних відчуттів. Людина на його думку повинна вчитися шукати його як у собі самій так і навколишньому світі, якщо у неї не вистачає засобів для того, щоб купити задоволення. Кінцем цих задоволень він вважав відсутність людського страху. Джерело страху Епікур вбачає у вченні про безсмертя душі та вічних мук у загробному світі. На його погляд душа і тіло складаються з атомів. Атоми після смерті людини розпадаються. І як висновок, людське життя до моменту народження обмежується смертю, а навколо нього утворюється порожнинаЕпікур сформулював низку чітких аргументів і пропонував своїм учням заучувати їх як таблицю множення. Багато хто з цих аргументів активно обговорювалися за минулі 23 століття і досі допомагають людям подолати страх смерті;• смертність душі;• смерть є ніщо;• аргумент симетрії.
12 білет
1)Поясніть особливості та здобутки пізніх шкіл античної філософії. Чому твори представників цієї філософії є актуальними?

Антична філософія – великий ідейний здобуток людства, вона уперше окреслила основні проблематики філософії, визначила людське розуміння світу, космосу, природи, суспільства.

В Античній філософії було чітко продемонстровано логіку розвитку людського мислення. У Стародавній греції появились Натурфілософські школи. Натурфілософія – це філософія осмислення природи, ще її називали фізичною, а філософів фізиками.

В першому етапі в розвитку античної філософії, природа поступила як об’єкт, і зразу появилась проблема, пошук вихідного початку буття. Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес. Від нього до нас дішли такі тези як: «Усе з води» та «Усе має душу». Він перший висунув думку про першопочаток світу «архе», також він почав обгрунтовувати її, посилаючись на те, що без води нема життя. Усі його тези зводились до одного початку «води». Проте, що було б з водою, якби вона перетворилась на все? На це, його учень Анасимандр, і стверджував що «архе», ні на що не схоже. Проте на його думку, першопочатком усього було повітря. Також, у цій школі зародилась така теза як, «все подібне до числа або пропорцій», ця теза належить Піфагору. Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обичслення, число хоч воно й є, проте воно неведима, тобто дуже абстрактне. Після цього інші вчені, почали пристосовуватись до нього, і шукати зв'язок між абстракціями і життям. Також були ще інші школи, Елейська ,Атомізму, Еволіціонізму, Ноології. Наприклад школа ноології, мала таку думку, все що існує складається з частинок, те саме ми бачимо і зараз, тількі тоді вони називались «гомеомерій», а зараз атом.

Багато проблема над якими роздумували античні мислителі, не втратили своєї актуальності і зараз. Антична філософія не лише дає нам цінну інформацію про результати роздумів відомих мислителів, але й розвиває більше філософське мишлення , у тих хто з великім бажанням вглубляється в їх творіння.