до навчального курсу «ФІЛОСОФІЯ» для викладачів

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА ЛЕКЦІЙНИХ ЗАНЯТЬ

Автор: д.філос.н., професор кафедри гуманітарних наук Журба М.А.

Зав. кафедри гуманітарних наук,

к.філос.н., доцент Кузьміченко І.О.

 

Розглянуто на засіданні

кафедри гуманітарних наук,

протокол №1

від 28.01.2015 р.

Лекція 1. Філософія, її призначення, зміст і функції в суспільстві.

 

План

 

1. Витоки та необхідність вивчення філософії

2. Поняття світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія

3. Людське усвідомлення об’єктивної й суб’єктивної реальності

4. Функції філософії

 

1. Витоки та необхідність вивчення філософії

 

Філософія – одна з найдавніших галузей знання, духовної культури. Зародившись в VII-VI століттях до н.е. в Індії, Китаї, Древній Греції (рис.1), вона стала стійкою формою свідомості, що цікавила людей усі наступні століття. Покликанням філософів стала постановка світоглядних питань і пошук відповідей на них. З’ясування таких питань є життєво важливими для людей.

Приступаючи до вивчення філософії, багато хто вже має про цей предмет деяке уявлення: можуть з великим чи меншим успіхом пригадати імена прославлених філософів, а, можливо, навіть пояснити в першому наближенні і що таке філософія. У переліку питань - життєвих, виробничих, політичних, наукових і інших - звичайно вдається і без спеціальної підготовки виділити питання філософського характеру, скажімо, такі: cкінченний чи нескінченний світ, чи існує абсолютне, остаточне знання, у чому людське щастя і яка природа зла. Як влаштований світ? Як співвіднесені в ньому матеріальне і духовне? Хаотичний він чи упорядкований? Яке місце у світі займають закономірність і випадок, стійкість і зміна? Що таке спокій і рух, розвиток, прогрес і чи можна установити критерії прогресу? Що є істина і як відрізнити її від оман чи навмисних перекручувань, неправди? Що розуміють під совістю, честю, боргом, відповідальністю, справедливістю, добром і злом, красою? Що таке особистість і яке її місце і роль у суспільстві? У чому зміст людського життя, чи існує мета історії? Що означають слова: Бог, віра, надія, любов?

До давніх, "вічних" питань такого роду сьогодні додаються нові, серйозні і напружені. Яка загальна картина і тенденції розвитку сучасного суспільства, нашої країни в нинішній історичній ситуації? Як оцінити в цілому сучасну епоху, соціальний, духовний, екологічний стан планети Земля? Як запобігти навислій над людством смертельній загрозі? Як захистити, відстояти великі гуманістичні ідеали людства? Роздуми на такі теми породжені потребою в загальній орієнтації, самовизначенні людини у світі. Звідси і почуття давнього знайомства з філософією: з давніх часів і до сьогоднішнього дня філософська думка прагне розібратися в тих питаннях світорозуміння, що хвилюють людей і поза заняттями філософією.

Уходячи в "теоретичний світ" філософії, освоюючи його, людина відштовхується від раніше сформованих у неї уявлень, від продуманого, пережитого. Вивчення філософії допомагає вивірити стихійно сформовані погляди, додати їм більш зрілий характер. Але треба приготуватися і до того, що філософський аналіз виявить наївність, помилковість тих чи інших вірних позицій, підштовхне до їхнього переосмислення. А це важливо. Від ясного розуміння світу, життя, самих себе залежить багато чого - і в особистій долі людини, і в загальній долі людей.

 

 

Рисунок 1 – Предмет філософії

Представників різних професій філософія може цікавити, як мінімум, із двох точок зору. Вона потрібна для кращої орієнтації у своїй спеціальності, але головне - необхідна для розуміння життя у всій його повноті і складності. У першому випадку у поле зору потрапляють філософські питання фізики, математики, біології, історії, лікарської, інженерної, педагогічної й іншої діяльності, художньої творчості і багато інших. Але є філософська проблематика, що хвилює нас вже не тільки як фахівців, а як взагалі громадян і людей. А це нітрохи не менш важливо, ніж перше. Крім ерудиції, що допомагає вирішувати професійні задачі, кожному з нас потрібно і щось більше - широкий кругозір, уміння розуміти суть того, що відбувається у світі, бачити тенденції його розвитку. Важливо також усвідомлювати зміст і цілі власного життя: навіщо ми робимо те чи інше, до чого прагнемо, що це дасть людям, чи не приведе нас самих до краху і гіркого розчарування. Загальні уявлення про світ і людину, на основі яких люди живуть і діють, називають світоглядом.

 

2 Поняття світогляду. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія

 

Світогляд - сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають саме загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також - життєві позиції, програми поведінки, дій людей. Світогляд - необхідна складова людської свідомості. Це не просто один з його елементів у ряді багатьох інших, а їхня складна взаємодія. Різнорідні "блоки" знань, переконань, думок, почуттів, настроїв, прагнень, надій, з'єднуючись у світогляді, утворюють більш-менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе. У світогляді узагальнено представлені пізнавальна, ціннісна, поведінкова сфери в їхньому взаємозв'язку.

Життя людей у суспільстві носить історичний характер. То повільно, то прискорено, інтенсивно змінюються згодом усі її складові: технічні засоби і характер праці, відносини людей і самі люди, їхні почуття, думки, інтереси. Змінюються і погляди людей на світ, уловлюючи і переломлюючи зміни їхнього суспільного буття. У світогляді того чи іншого часу знаходить вираження його загальний інтелектуальний, психологічний настрій, "дух" епохи, країни, тих чи інших соціальних сил. Це дозволяє (у масштабі історії) іноді умовно говорити про світогляд у сумарній, безособовій формі. Однак реальне переконання, норми життя, ідеали формуються в досвіді, свідомості конкретних людей. А це значить, що крім типових поглядів, що визначають життя всього суспільства, світогляд кожної епохи живе, діє в безлічі групових та індивідуальних варіантів. І все ж таки в різноманітті світоглядів простежується досить стійкий набір їх основних "складових". Зрозуміло, мова йде не про їхнє механічне з'єднання. Світогляд інтегральний: у ньому принципово важливий зв'язок компонентів, їх "сплав". І, як у сплаві, різні сполучення елементів, їхні пропорції дають різні результати, так дещо подібне відбувається і зі світоглядом.

У світогляд входять і відіграють у ньому важливу роль узагальнені знання - життєво-практичні, професійні, наукові. Ступінь пізнавальної насиченості, обґрунтованості, продуманості, внутрішньої погодженості світоглядів буває різною. Чим солідніше запас знань у того чи іншого народу чи людини в ту чи іншу епоху, тим більш серйозні підвалини - у цьому відношенні - може отримати світогляд. Наївна, неосвічена свідомість не має достатніх інтелектуальних засобів для чіткого обґрунтування своїх поглядів, нерідко звертаючись до фантастичних вимислів, повір'їв, звичаїв.

Людина народжується двічі. У перший раз вона приходить у світ як жива істота, а потім, пристосовуючись до нього й одночасно "пристосовуючи" його до себе, вона упорядковує і гармонізує свою особистість, створює собі "карту-схему" дійсності, формує принципи світобудови і принципи життя, осмислює навколишнє, проясняє і конструює сенс життя. Затверджуючи себе за допомогою пізнавальних здібностей, людина виробляє інтелектуальне і ціннісно-емоційне відношення до світу, що у вигляді системи поглядів, ідеалів, принципів пізнання і діяльності складає світогляд. Світогляд - це не стільки зміст, скільки спосіб освоєння навколишнього світу на основі узагальнення природничо-наукових, технічних, соціально-історичних і філософських знань. У світогляді світ з'являється в його опосередкованності практичною і духовною діяльністю людини, у його перетвореному вигляді.

Термін "світогляд" з'явився лише наприкінці XVIII століття як переклад німецького слова weltanschauung, що означає "погляд на Всесвіт", а широке його поширення почалося лише в другій половині XIX ст. Однак окремі уявлення про самий світогляд, що відбивають його різні сторони, властивості, почали складатися набагато раніше. Як правило, це були уявлення про певне вище знання, найбільш коштовне і важко збагненне, володіння якими робить людину мудрою, тому що не тільки озброює її розумінням усього, що відбувається у світі і у самій собі, але й вчить її правильно жити, погоджувати свої дії з діями загальних сил з неминущими законами, що панують у світі і над самими людьми. Зачатки таких уявлень можна зустріти в поемах Гомера.

Протягом декількох десятків століть мислителі порушували питання про джерело світоглядних знань, критерії їхньої істинності. Однак проблема світогляду найбільш виразно була сформульована в Німеччині наприкінці XVIII століття. Німецький натураліст і філософ І. Кант, ввівши поняття "світогляд", прийшов до висновку: якщо існує наука, дійсно потрібна людині, то це та, котра дає йому можливість знати, "як належним чином зайняти своє місце у світі і правильно зрозуміти, якою треба бути, щоб бути людиною".

У сучасній літературі світогляд розглядається як "система поглядів на об'єктивний світ і місце людини в ньому, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе, а також обумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації" .

У світогляді акумулюються найрізноманітніші знання про світ і людину. Але не всяке знання, навіть таке, що перевірене наукою, є складовим світогляду. Його специфіка полягає в тому, що в ньому створюється не якась узагальнена людьми модель дійсності і буття людини в ній, а головним чином відбувається переосмислення різних типів відносин "людина - світ". З цього погляду у світогляді прийнято виділяти чотири аспекти - онтологічний, гносеологічний (пізнавальний), аксиологічний (ціннісний) і практичний. Вони фіксують і розкривають основні способи і грані людського буття. Онтологічне (онтологія – вчення про буття) відношення людини до світу виявляється в прагненні пояснити походження світу і людини, розкрити їхні структурні особливості, характер взаємозв'язку. Пізнавальне відношення людини до світу характеризується спрямованістю на відображення матеріальної дійсності в її об'єктивних, загальних вимірах. У зв'язку з цим формулюються погляди на можливості пізнання, його межі, найбільш оптимальні форми і методи пізнавальної діяльності.

Практичне чи праксеологічне відношення до світу – це відношення людини до світу і самої себе з погляду можливостей, меж і способів діяльності людини.

Домінуючим є ціннісне (аксиологічне) відношення - відношення людини до світу і своєї життєдіяльності через уявлення про сенс життя. Через нього переломлюється все інше світоглядне знання про світ і людину, відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т.д.).

Таким чином, у світогляді за допомогою різних форм відображення розкривається вся сукупність відносин "людина - світ", що називаються духовно-практичними. Іноді їх підрозділяють на духовні і практичні. При такому підході онтологічні і праксеологічні відносини визнаються відображенням практичних відносин, гносеологічні й аксиологічні відносини - духовних. Однак провести чітку межу у відносинах "людина - світ" і визначити їх як сугубо практичні і духовні можна лише при великих припущеннях, тобто розподілі, наприклад, пізнання і практики на самостійні, автономні, істотно не взаємозалежні один від одного реальності.

Для розуміння суті того чи іншого явища важливо знати, як воно виникло, на зміну чому прийшло, чим відрізнялися його ранні стадії від наступних, більш зрілих. До філософських роздумів, заняттям філософією люди приходять різними шляхами. Але є шлях, по якому колись прийшло до філософії людство. Щоб зрозуміти своєрідність філософії, важливо хоча б загалом уявляти собі цей шлях, звернувшись до перших кроків, джерел філософського мислення, а також до міфологічного (і релігійного) світорозуміння як передумові, предтечі філософії (рис.2).

Рисунок 2 – Типи світогляду

Міфологія (від греч. mythos - переказ, сказання і logos - слово, поняття, вчення) - тип свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій розвитку суспільства. Міфи існували у всіх народів світу. У духовному житті первісних людей міфологія виступала як універсальна форма їхньої свідомості, як цілісний світогляд.

Міфи - древні сказання про фантастичні істоти, про справи богів і героїв - різноманітні. Але ряд основних тем і мотивів у них повторюються. Багато міфів присвячені походженню і будові космосу (космогонічні і космологічні міфи). Вони несуть в собі спроби відповіді на питання про початок, походження, будову навколишнього світу, про виникнення найбільш важливих для людини явищ природи, про світову гармонію, безособову необхідність і ін. Формування світу чи його створення розумілося в міфології як поступальний розвиток з первісного безформного стану, як упорядкування, тобто перетворення з хаосу в космос, як творення через подолання руйнівних демонічних сил. Існували також міфи (їх називають есхатологічними), що описують прийдешню загибель світу, у ряді випадків - з наступним його відродженням.

Багато уваги в міфах приділялося і походженню людей, народженню, стадіям життя, смерті людини, різним іспитам, що встають на його життєвому шляху. Особливе місце займали міфи про культурні досягнення людей - добування вогню, винахід ремесел, землеробство, походження звичаїв, обрядів. У розвинутих народів міфи зв'язувалися один з одним, вибудовувалися в єдині оповідання. (У більш пізньому літературному викладі вони представлені в давньогрецькій "Іліаді", індійській "Рамаяні", карело-фінській "Калевалі" та інших народних епосах.) Втілені у міфі уявлення перепліталися з обрядами, слугували предметом віри, забезпечували збереження традицій і безперервність культури. Наприклад, із сільськогосподарськими обрядами зв'язувалися міфи про умираючих і воскресаючих богів, що символічно відтворювали природні цикли.

Міф, найбільш рання форма духовної культури людства, відтворював світовідчування, світосприйняття, світорозуміння людей тієї епохи, у яку створювався. Він виступав як універсальна, нерозчленована (синкретична) форма свідомості, поєднуючи в собі зачатки знань, релігійних вірувань, політичних поглядів, різних видів мистецтв, філософії. Лише згодом ці елементи одержали самостійне життя і розвиток.

Своєрідність міфу виявлялася в тому, що думка висловлювалася в конкретних емоційних, поетичних образах, метафорах. Тут зближалися явища природи і культури, на навколишній світ переносилися людські риси. У результаті олюднювалися (уособлювалися, одушевлялися) космос і інші природні сили. Це ріднить міф з мисленням дітей, художників, поетів, та й всіх людей, у свідомості яких в перетвореному вигляді "живуть" образи стародавніх казок, переказів, легенд. Разом з тим у вигадливій тканині міфологічних сюжетів полягала й узагальнена робота думки - аналіз, класифікація, особливе символічне представлення світу як цілого.

У міфі не розмежовувалися скільки-небудь чітко світ і людина, ідеальне і вищє, об'єктивне і суб'єктивне. Людська думка проведе ці розходження пізніше. Міф же - це цілісне світорозуміння, у якому різні представлення ув'язані в єдину образну картину світу, - свого роду "художню релігію", сповнену поетичних образів, метафор. У тканині міфу вигадливо сплетені реальність і фантазія, природне і надприродне, думка і почуття, знання і віра.

Міф виконував різноманітні функції. З його допомогою здійснювався зв'язок "часів" - минулого, сьогодення і майбутнього, формувалися колективні уявлення того чи іншого народу, забезпечувалося духовне єднання поколінь. Міфологічна свідомість закріплювала прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримувало, заохочувало визначені форми поводження. Воно укладало в собі також пошук єдності природи і суспільства, світу і людини, прагнення знайти розв'язання протиріч і знайти згоду, внутрішню гармонію людського життя. Міф у власному розумінні слова - як цілісний тип свідомості, особлива форма життя первісних народів - себе зжив. Однак не припинився початий міфологічною свідомістю пошук відповідей на питання про походження світу, людини, культурних навичок, соціального устрою, про таємницю народження і смерті. Час показав, що це - принципові, ключові питання всякого світорозуміння. Їх успадкували від міфу співіснуючі в століттях дві найважливіші форми світогляду - релігія і філософія. У пошуку відповідей на питання світорозуміння, поставлені в міфології, творці релігії і філософії обрали в принципі різні (хоча і понині вони іноді ще тісно зближаються) шляхи. На відміну від релігійного світогляду з його переважною увагою до людських тривог, надій, до пошуку віри, в філософії були винесені на перший план інтелектуальні аспекти світогляду, що відбило потребу, котра наростала в суспільстві, у розумінні світу і людини з позицій знання, розуму. Філософська думка заявила про себе як пошук мудрості.

Філософія (від греч. phileo - люблю і sophia - мудрість) буквально означає "любов до мудрості". Згідно деяких історичних свідчень, слово "філософ" уперше вжив давньогрецький математик і мислитель Піфагор стосовно людей, що прагнуть до високої мудрості і гідного способу життя. Тлумачення ж і закріплення в європейській культурі терміна "філософія" зв'язують з ім'ям давньогрецького мислителя Платона. У вченні Платона софія - це думки божества, що визначають розумний, гармонійний устрій світу. Злитися із софією здатне лише божество. Людям же посильні прагнення, любов до мудрості. Людей, що стали на цей шлях, стали називати філософами, а царину їхніх занять - філософією.

На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка принесла із собою принципово новий тип світорозуміння, міцним фундаментом для якого стали доводи інтелекту. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, висновки, докази поступово витісняють фантастичний вимисел, сюжети, образи і самий дух міфологічного мислення, надаючи їх сфері художньої творчості. З іншого боку, міфи, що існують у народі, переосмислюються з позицій розуму, одержують нове, раціональне тлумачення. Саме поняття мудрості несло в собі піднесений, небуденний зміст. Мудрість протиставлялася більш повсякденним розсудливості і розважливості. З нею пов'язувалося прагнення до інтелектуального збагнення світу, заснованого на безкорисливому служінні істині. Розвиток філософської думки означав, таким чином, що прогресує відмежування від міфології, раціоналізацію міфу, а також подолання вузьких рамок повсякденної свідомості, його обмеженості.

Крім пізнання світу любов до мудрості припускала також роздуми про природу людини, його долю, про цілі людського життя і його розумний устрій. Цінність мудрості вбачалася й у тім, що вона дозволяє приймати продумані, зважені рішення, вказує правильний шлях, служить керівництвом до людської поведінки. Вважалося, що мудрість покликана урівноважити складні взаємини людини зі світом, привести до згоди знання і дії, спосіб життя. Важливість цього життєво-практичного аспекту мудрості глибоко розуміли і перші філософи, і великі мислителі більш пізнього часу.

Таким чином, виникнення філософії означало появу особливої духовної установки - пошуку гармонії знань про світ з життєвим досвідом людей, з їхніми віруваннями, ідеалами. У давньогрецькій філософії було схоплено і передано наступним століттям прозріння того, що знань самих по собі недостатньо, що вони чогось варті тільки в сполученні з цінностями людського життя. Геніальним здогадом ранньої філософської думки було і розуміння того, що мудрість - не щось готове, що можна відкрити, затвердити і використовувати. Вона - прагнення, пошук, що вимагає напруги розуму і всіх духовних сил людини. Це шлях, який кожен з нас, навіть прилучаючи до мудрості великих, до досвіду століть і наших днів, усе-таки повинен пройти кожен сам.

 

3 Людське усвідомлення об’єктивної й суб’єктивної реальності

 

У суспільно-історичному житті людей у цілому й у кожнім з конкретних її "шарів" тісно переплетені об'єктивне і суб'єктивне, буття і свідомість, матеріальне і духовне. Адже свідомість включена в усі процеси, а відтак, і в результати людської діяльності. Будь-які предмети, створені людьми (будь то машини, архітектурні споруди, картини художників чи щось іще), - це опредметнена людська праця, думка, знання, творчість. От чому філософське мислення, пов'язане з осмисленням історії, вимагає складних процедур розмежування мислимого і реального. Цим і характеризується "біполярний", суб’єктно-об’єктний характер усіх типово філософських міркувань. Не випадково важливим завданням філософів, як і інших фахівців, що вивчають суспільно-історичне життя людей, стало пояснення механізмів появи та існування не тільки справжніх, але і перекручених уявлень про дійсність, подолання всіляких деформацій у розумінні об'єктивного змісту проблем. Звідси необхідність для філософа критичної позиції, врахування факторів, що спотворюють вірне розуміння. Одним словом, і ця частина задачі пов'язана зі з'ясуванням характерного для філософії значеннєвого полюсу "світ - людина - людська свідомість".

Сьогодні в умовах різких змін усталених форм господарського, політичного, духовного життя в нашій країні переглядаються усталені способи мислення, формуються інші погляди, оцінки, позиції. Ясно, що замкнута на самій собі, чисто умоглядна філософська думка не здатна уловлювати настільки швидкі зміни суспільної реальності. У таких умовах актуальні не стільки глибини "чистого розуму", скільки живе світорозуміння - розуміння сьогоднішніх реалій, рішення сучасних проблем, дуже драматичних і складних. Істин "чистого розуму" для цього явно недостатньо. Розуміння філософії як соціально-історичного знання (світогляду) орієнтує на відкрите мислення, яке готове до сприйняття і збагнення нових ситуацій реального життя і його проблем. Важливо дивитися правді в очі, прагнучи ясно і непередвзято виявляти суть того, що відбувається з нами "тут" і "зараз", який світ нам уготований завтра. І все-таки "чистим розумом" не варто зневажати. Адже історичні ситуації мають тенденцію загалом відтворюватися. До того ж помилки (у тому числі фатальні) нерідко кореняться в міцно закріплених (і, начебто, безперечних, а на ділі помилкових) станах духу, схемах інтелекту, навичках ментальності.

 

4 Функції філософії

 

Предмет і специфіку філософії не можна розкрити достатньою мірою повно, не піднімаючи питання про її функції. Перш за все – це світоглядна функція, яка пов'язана з абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу, на відміну від всіх інших видів і рівнів світогляду. І тут хотілося б звернути увагу на подвійний характер самих філософських концепцій, який виражається в їх тяжінні або до наукового знання - об'єктивної істини, або до псевдонауки.

Методологічна функція, полягає в тому, що філософія виступає як загальне вчення про метод і як сукупність найбільш спільних методів пізнання і освоєння дійсності людиною.

Слід виділити і прогностичну функцію філософії, формулювання в її рамках гіпотез про загальні тенденції розвитку матерії і свідомості, людини і світу. При цьому ступінь ймовірності прогнозу, природно, буде тим вище, чим більше філософія спирається на науку.

Критична функція філософії. Вона розповсюджується не тільки на інші дисципліни, але і на саму філософію. Принцип “піддай все сумніву”, з часів античності, що проповідується багатьма філософами, якраз і свідчить про важливість критичного підходу і наявності певної частки скепсису по відношенню до існуючого знання і соціокультурних цінностей. Він грає антидогматичну роль в їх розвитку. При цьому необхідно підкреслити, що позитивне значення має конструктивна критика, що лише грунтується на діалектичному запереченні, а не абстрактний нігілізм.

З критичною функцією філософії тісно зв'язана і її аксиологічна функція (від греч. axios – цінний). Будь-яка філософська система містить в собі момент оцінки досліджуваного об'єкту з погляду самих різних цінностей: соціальних, етичних, естетичних, ідеологічних і тому подібне. Особливо гостро ця функція виявляється в перехідні періоди суспільного розвитку, коли виникає проблема вибору шляху руху і встає питання, що слід відкинути, а що зберегти із старих цінностей.

Соціальна функція філософії є досить багатоплановою за своїм змістом і охоплює різні аспекти суспільного життя: філософія покликана виконати двоєдине завдання – пояснювати соціальне буття і сприяти його матеріальній і духовній зміні. При цьому слід пам'ятати, що в суспільному житті соціальні зміни, експерименти і реформи мають особливу цінність і значення. Тому перш ніж намагатися змінювати соціальний світ, потрібно заздалегідь його добре пояснити. Саме філософії належить прерогатива в розробці всеосяжних концепцій інтеграції і консолідації людського суспільства. Її завдання – допомогти усвідомити і сформулювати колективні цілі і спрямувати зусилля на організацію колективних дій з їх досягнення. При цьому ступінь життєвості філософської концепції визначається тим, наскільки кожен індивід може її зрозуміти і прийняти. Отже, не дивлячись на свій всеосяжний характер, філософія має бути адресована кожній людині.

З соціальною функцією тісно пов'язана функція гуманітарна. Мова йде про тому, що філософія повинна грати адаптаційну і життєстверджуючу роль для кожного індивіда, сприяти формуванню гуманістичних цінностей і ідеалів, затвердженню позитивного сенсу і мети життя. Вона, таким чином, покликана здійснювати функцію інтелектуальної терапії, яка особливо важлива в періоди нестабільного стану суспільства, коли колишні кумири і ідеали зникають, а нові не встигають сформуватися або завоювати авторитет; коли людське існування перебуває в “прикордонній ситуації”, на межі буття і небуття, і кожен повинен чинити свій нелегкий вибір.

Саме сьогодні ця функція особливо актуальна, і ми маємо бути вдячливі В. Франклу, що створив логотерапію (від греч. logos – сенс, і therapeia – лікування) – теорію, яка змогла допомогти мільйонам людей. Її завдання полягає в тому, щоб справлятися з тими стражданнями, які викликані філософськими проблемами, поставленими перед людиною життям. Назва теорії утворена по аналогії з психотерапією. Проте учений ставить логотерапію набагато вище за своїм значенням, бо людина, на його думку, – це більше ніж психіка, це дух, який і покликана лікувати філософія.

Слід підкреслити, що всі функції філософії діалектично взаємозв'язані. Кожна з них припускає останні і так або інакше включає їх. Не можна розірвати, наприклад, світоглядну і методологічну, методологічну і гносеологічну, соціальну і гуманітарну і так далі функції. І разом з тим лищше через їх цілісну єдність виявляється специфіка і сутність філософського знання.

Філософський словник: філософя, мудрість, світогляд, міфологія, міф релігія, онтологія, гносеологія, праксеологія, аксіологія, матеріалізм, ідеалізм, монізм, дуалізм, плюралізм, агностицизм, метод, діалектика, метафізика, суб’єкт, об’єкт, функції філософії (світоглядна, методологічна, прогностична, гносеологічна, критична, аксіологічна, соціальна, гуманітарна), об'єктивність, суб'єктивність.

 

Контрольні питання:

1. Визначте сутність предмета філософії та її значення для людини і суспільства.

2. Дайте визначення світогляду та охарактеризуйте його історичні типи.

3. Чим відрізняється суб’єктивне сприйняття від об’єктивного?

 

Завдання для самостійної роботи:

1. Що впливає на аксіологічний аспект свідомості. Чому він є домінуючим серед інших аспектів свідомості?

2. Обґрунтуйте доцільність вивчення філософії в житті людини.

 

Рекомендована література:

1. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник / В.Г. Кремень, В.В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. – 528 с. – Бібліогр.: в кінці розд.

2. Арутюнов В.Х. Філософія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / В.Х. Артюнов, М.М. Демченко, С.А. Йосипенко та ін. - К.: КНЕУ, 1999. – 184с.

3. Введение в философию: учебник для вузов: в 2 частях / Под ред. И.Т.Фролова. - М.: Политиздат -

Ч. 1: - 1990. – 367с.

4. Бичко А.К. Історія філософії: підручник / А.К.Бичко, І.В.Бичко, В.Г.Табачковський. - К.: Либідь, 2001.- 408с.

5. Радугин А.А. Философия. Курс лекций. / Радугин А.А. - М.: Центр, 1997. – 157с.

6. Спиркин А.Г. Основы философии: учебное пособие для вузов / Спиркин А.Г. - М.: Политиздат, 1988. – 592 с.

7. Голубницев К.В. Философия для технических вузов / К.В. Голубницев, Данцев А.А. – Ростов н/Д.: Фенікс, 2001. – 512 с. – (Серия „Учебники для технических вузов”)

 

Лекція 2. Інструментарій філосовського світосприйняття дійсності

 

План

1 Система філософських категорій і законів

2 Філософія як методологія

3 Типологія філософських систем

 

1 Система філософських категорій і законів

 

Що перебуває в постійному русі і розвитку світу відповідає таке ж динамічне мислення про нього. «Якщо все розвивається... то чи відноситься це до найзагальніших понять і категорій мислення? Якщо немає, значить, мислення не пов’язане з буттям. Якщо так, значить, є діалектика понять і діалектика пізнання, що має об'єктивне значення». По­нятія категорій і законів в їх співвідношенні і містять в собі таку «діалектику пізнання». Навіть найпростіша думка: «Три жовті листи впали на землю» – містить в собі такі поняття, як «предмет» (лист, земля), «якість» (жовтий), «кількість» (три), «рух» (падати). Якщо ми, сприймаємо об'єкти, не підводимо їх під які-небудь поняття, категорії, то ми взагалі приречені на те, щоб безглуздо дивитися на речі. Категоріальний склад мислення виступає в якості необхідної передумови і умови усякого пізнавального акту.

Категорії, що історично склалися, дані кожній всту­паючий| в життя людині як щось апріорне (додосвідне) по відношенню саме до нього, будучи апостеріорними (отримуючими після досвіду) в своєму становленні. У міру засвоєння категорії визначають зону і спрямованість бачення будь-якої форми даності – природною, соціальною або духовною. Вони орієнтують сутнісне розуміння світу людиною і людини в світі, організовують пізнавальну діяльність. Іншими словами, категорії наповнені і методологічним, і світоглядним змістом. Так, зміст категорії «буття» може бути і ма­теріалістичним і ідеалістичним. І це стосується всіх без виключення категорій.

Кожна наука володіє своїм арсеналом логічних засобів, що історично склався, специфічним, мислення, за допомогою яких здійснюється збагнення властивостей і суті їх об'єктів. Зрозуміло, будь-яка наука оперує поняттями різного ступеня спільності і значущості, але її «кістяк» складають основоположні поняття – категорії, які, узяті в системі, утворюють її так званий категоріальний лад. Категорії – це гранично загальні поняття у рамках даної наочної області. Навколо системи категорій, як електрони навколо ядра в атомі, будується вся система понять даної науки. Оскільки філософія є наука про найбільш загальні зв'язки і закони розвитку природи, суспільства і мислення, остільки і її категоріям властивий найбільш загальний, універсальний характер. Категорії філософії – це загальні поняття, найбільш істотні, закономірні зв'язки, що відображають, і стосунки реальності, вони, вузлові пункти в мережі, котрі допомагають пізнавати її і оволодівати нею».

Отже, філософські категорії відтворюють властивості і стосунки буття в максимально загальному вигляді. Проте, як і в будь-якій науці, не всі філософські категорії всеосяжні. Наприклад, гносеологічні категорії («знання», «істина», «омана») характеризують суттєві аспекти лише пізнавальній діяльності. Але є і універсальні філософські категорії. Регулюючи реальний процес мислення, вони в ході його історичного розвитку поступово виокремлюються в особливу систему: «зв'язок», «взаємодія», «інформація», «розвиток», «причинність», «структура», «система», «форма», «зміст», «суть», «явище» і ін.

У всіх перетвореннях як конкретно-наукового, так і філософського знання найбільш стійкою виявляється саме система категорій, хоча, зрозуміло, і вона зазнає певні зміни, підкоряючись принципу розвитку. Сучасне уявлення про зміст, наприклад, таких фунда­ментальних категорій, як «матерія» і «свідомість», суттєво відрізняється від того, як вони мислилися, скажімо, у філософії нового часу, а тим більше в давнину.

Для категорій філософії характерне те, що, як би об’єднуючи в собі результати розвитку окремих наук, вони фіксують саме світоглядні і методологічні мо­менти в вмісті наукової думки. Категорії філософії зв'язані так, що кожна з них може бути осмислена лише як елемент всієї системи. Не можна, наприклад, зрозуміти матеріальну і духовну реальність за допомогою однієї категорії «матерія», не удаючись до категорії «рух», «розвиток», «простір», «час», і багатьом іншим. Інакше ми не вийдемо за межі простої констатації реальності в її всеосяжності. Для осмислення реальності ми змушені привернути весь лад філософських категорій і понять, де одне характеризується через інше, в єдності з іншим, то зливаючись в ціле, то розходившись.

Порядок розташування філософських ктегорий в системі грунтується на обліку все зростаючій складності об'єктивних зв'язків і руху пізнання від простого до складного. Але для поглибленого розгляду тієї або іншої проблеми розум в праві вибрати той або інший «блок» категоріальної системи, не випускаючи при цьому з уваги, що система філософських категорій – це органічне ціле, із якого без шкоди для дійсного пізнання неможливо вирвати жодної ланки.

Філософія як наука постійно потребує розв'язання проблеми сис­тематизації своїх категорій і законів. В епоху античності перший си­стемний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять ка­тегорій: сутність, кількість, якість, "відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте це був лише перелік (ката­лог) категорій, механічна сукупність, у якій категорії не підпорядко­вувались ніякому висхідному переконанню або закону. Вони не бу­ли пов'язані ні одна з одною, ні із загальнофілософськими настано­вами. Ключові для Арістотеля категорії – «матерія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і створив. Це була формальна логіка. Вона сприймає схо­жість і відмінність предметів за їхньою зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до якісно-зовнішніх їхніх особли­востей.

У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розро­бив І. Кант. їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілі­сність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношен­ня (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя ка­тегорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. Але вона має серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема дже­рело розвитку самих категорій, і по-третє, категорії Канта – це апріорні поняття людського розсудку, тобто дослідні здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнання. Катего­рії кантівської філософії лише підібрані і формально упорядко­вані, але не виведені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою логі­кою, яку Кант назвав трансцендентальною.

Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Він вперше ввів у розуміння категорій ідею Становлення. Категорії в тако­му розумінні вже не каталог, не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов'язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат. Гегель виявив логічну ос­нову, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого поняття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння ка­тегорій у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходини аб­солютного духу. Таке тлумачення категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем діалектико-ідеалістичною логікою, логікою мислення, яка розвивається із самого себе.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відповідно у ній змінюється зміст і призначення філософських категорій; вони визначаються як за­гальні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джере­лом категорії – це відображення суспільно розвиненого люди­ною реального предметного світу. Оскільки категорії є відображенням об'єктивного в суб'єктивному, то вони мають відно­шення і до об'єкта, і до суб'єкта, тобто є об'єктивними за змі­стом і суб'єктивними за формою. Їхня суб'єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості, прита­манні тільки людині і мають смисл й практичну виправданість лише у колі людського існування. Проте суб'єктивність кате­горій не означає їхню довільність, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов'яз­кові і примусові для мислення кожного окремого індивіда. За­гальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі, а об'єктивність їх ґрунтується на колективному людському досвіді.

Але завершеної і загальновизнаної системи категорій не іс­нує, хоча висхідні точки побудови такої системи є. Це, насампе­ред, принцип відображення, який утверджує досвідне похо­дження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, згідно з яким категорії діалектики є во­дночас і універсальними формами буття, і універсальними фор­мами пізнання; принцип відповідності історичного і логічного, який вимагає розглядати логічну послідовність категорій відпо­відно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі за­гальноприйнятої класифікації категорій, хоча основа для такої класифікації є – це фундаментальні принципи діалектики, зо­крема принцип універсального зв'язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений план буття і свідомості, умовно можна назвати зв 'язками структури, і, навпаки, категорії, що відобра­жають мінливий план буття і свідомості, – зв'язками детермінації.

Насамперед філософська думка виявляє основні ідеї, уявлення, схеми, дії й ін., на яких базується суспільно-історичне життя людей. Їх характеризують як найбільш загальні форми людського досвіду чи универсалії культури. Важливе місце серед них займають категорії - поняття, що відбивають найбільш загальні градації речей, типи їхніх властивостей, відносин. У своїй сукупності вони утворять складну, розгалужену систему взаємозв'язків (концептуальні "сітки"), що задають можливі форми, способи дії людського розуму. Такі поняття (річ, явище, процес, властивість, відношення, зміна, розвиток, причина - наслідок, випадкове - необхідне, частина - ціле, елемент - структура й ін.) віднесені чи до будь-яких явищ, принаймні, до великого кола явищ (природа, суспільство й ін.). Наприклад, ні в повсякденному житті, ні в науці, ні в різних формах практичної діяльності не можна обійтися без поняття причини. Подібні поняття присутні у всякому мисленні, на них тримається здатність людини розуміти. Тому їх і відносять до граничних підстав, універсальних форм (чи "умов можливості" культури). Класична думка від Арістотеля до Гегеля тісно пов'язала поняття філософії з вченням про категорії. Ця тематика не втратила свого значення і тепер. У схемі "ромашка" серцевина відповідає загальному понятійному апарату філософії - системі категорій. На ділі, у дії - це дуже мінлива система зв'язків базових понять, застосування яких підпорядковане своїй логіці, регулюється чіткими правилами. Дослідження й освоєння категорій, мабуть, по праву називають у наш час "філософською граматикою" (Л. Витгенштейн).

 

2 Філософія як методологія

 

Кожна наука має свій метод. Проте філософія виступає як найбільш загальна методологія, і в цьому суть її власного методу. Можна сказати, що філософський метод (від грецького methodos – шлях пізнання) є система найбільш загальних прийомів теоретичного і фактичного освоєння дійсності, а також спосіб побудови і обгрунтування системи самого філософського знання. Як і методи інших наук, він бере початок в практичній діяльності людей і в своєму розвитку є віддзеркаленням логіки і закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Це відноситься, звичайно, тільки до такої філософії, яка спирається на науку.

Філософський метод задає загальні принципи дослідження і, по словах Ф. Бекона, порівнянний з факелом, освітлюючим шлях. Проте, різні філософські школи і напрями, відповідно до своєї специфіки і розуміння предмету філософії, формулюють і використовують різні філософські методи. Плюралізму філософських концепцій відповідає і плюралізм методів. Загальне, що властиве їм всім – це теоретичне мислення, виражене у філософських категоріях, принципах і законах.

Переходячи до конкретнішого розгляду питання про методи філософії, слід перш за все вказати на матеріалізм і ідеалізм. Про їх зміст мова йшла вище. У даному ж аспекті слід звернути увагу на те, що вони виступають як найбільш загальні підходи і способи розгляду буття і пізнання. Теорія пізнання із самого початку багато в чому визначається тим, що береться за первинне: матерія або свідомість, дух або природа, тобто матеріалістичні або ідеалістичні передумови. У першому випадку загальний процес пізнання розглядається як віддзеркалення в свідомості об'єктивної дійсності; у другому – як самопізнання свідомості, абсолютної ідеї, спочатку присутніх в речах (об'єктивний ідеалізм), або як аналіз наших власних відчуттів (суб'єктивний ідеалізм). Іншими словами, онтологія багато в чому визначає гносеологію.

Наступний аспект диференціації філософських методів – діалектика і метафізика. Під діалектикою мають на увазі перш за все вчення про найбільш загальні закономірності розвитку буття і пізнання, одночасно вона виступає і загальним методом освоєння дійсності. Хоча таке її розуміння було не завжди. Зародження і початок становлення діалектики пов'язане з періодом античності. Цей етап часто характеризують як стихійну, або наївну, діалектику, маючи на увазі перш за все те, що погляди перших філософів на світ були багато в чому наївні. Але разом з тим вони розглядали його неупереджено, в розвитку і русі. Проте, треба відзначити, що вже тоді виявлялося різне розуміння діалектики. Так, матеріаліст Геракліт в своєму ученні звертає увагу на постійний рух і зміну світу, на взаємний перехід протилежностей в нім, тобто перш за все на “діалектику речей”, на об'єктивну діалектику. Ідеалісти, що жили в цей же період, Сократ і Платон під діалектикою розуміли мистецтво вести суперечку, діалог з метою з'ясування понять і досягнення істини. Тут йде мова про “діалектику понять”, про суб'єктивну діалектику. Таким чином, діалектика в принципі сумісна як з матеріалізмом, так і із ідеалізмом. У першому випадку вона виступає як матеріалістична діалектика, в другому – як ідеалістична діалектика. Класичним представником ідеалістичної діалектики (так само як і діалектичного ідеалізму) є Г.В.Ф. Гегель, що створив систему діалектики як теорію і метод пізнання. А класиками матеріалістичної діалектики (так само як і діалектичного матеріалізму) є К. Маркс і Ф. Енгельс, які додали їй цілісний і науковий характер.

Діалектика виникла і розвивалася разом з метафізикою як протилежним нею способом мислення і пізнання. Її особливістю є тенденція до створення однозначної, статичної картини світу, прагнення до абсолютизації і ізольованого розгляду тих або інших моментів або фрагментів буття. Метафізичний метод характеризується тим, що розглядає предмети і процеси за одним принципом: або так, або немає; або біле, або чорне; або друг, або ворог і так далі У соціальній практиці цьому відповідає добре відоме гасло: “Хто не з нами, той проти нас”. При розгляді руху метафізики тяжіє до уваги різноманітних його форм до якої-небудь одній. Причому частіше спостерігається зведення вищої форми руху матерії до нижчої. Так, наприклад, для матеріалізму Нового часу було характерне зведення різних форм руху матерії до механічної. Тому він і отримав назву механістичного матеріалізму, який, у свою чергу, є проявом метафізичного матеріалізму.

Методологічний принцип, згідно якому вищі форми матерії можуть бути зведені до нижчих і пояснені на основі їх закономірностей, називається редукціонізмом (від латів. reductio. – відсовування назад, повернення до минулого стану). Редукционізм буває самих різних видів: механістичний – зведення вищих форм матерії до механічної; біологічний – зведення соціальної форми матерії до біологічної: психологічний – пояснення законів розвитку суспільства тільки психологічними чинниками і так далі.

Необхідно відзначити, проте, що сам по собі метод пізнання, який припускає розгляд предметів і явищ в статиці, спокої, а тим самим і “огрублення”, “спрощення” буття, що знаходиться в постійній зміні, має має прово на існування. Метод абстрагування, який при цьому застосовується, цілком науковий і використовується різними дисциплінами. І якщо за спокоєм не забувається рух, за статикою – динаміка, а за деревами – ліс, то такий елемент метафізики просто необхідний в пізнанні, бо він виступає як необхідний момент діалектичного пізнання. Методологічна помилка виникає тоді, коли цей момент спокою або яка-небудь одна характеристика, сторона предмету дослідження виривається із загального взаємозв'язку і взаємообумовленості і зводиться в абсолют. У цьому, до речі, гносеологічне коріння всіх однобічних теоретичних концепцій. Суть їх в тому, що ідеальний чинник (думка, свідомість, ідея) відривається від матеріального, абсолютизується і протиставляється матеріальному як абсолютний автономний деміург (творця) буття. При цьому забувається, що. врешті-решт, мислення, ідеальне виникає на базі матеріального.

Слідує, проте, відзначити, що погану послугу пізнанню надає не тільки абсолютизація спокою, але і абсолютизація його протилежності – руху. І те і інше є вираз метафізичного способу дослідження. І якщо в першому випадку ми встаємо на шлях, ведучий до догматизму, то в другому – на шлях, ведучий до абсолютного релятивізму. Для справжньої діалектики немає не тільки спокою без руху, але і руху без відносного спокою.

Релятивізм (від латів. relativus. – відносний) – методологічний принцип, що полягає в абсолютизації відносності пізнання і виникає із однобічного підкреслення постійної мінливості реальності і заперечення її відносної стійкості.

Окрім вказаних методів філософія включає інші. Відзначимо деякі з них, що мають найбільше, на нашу думку, значення. Сенсуалізм (від латів. sensus – відчуття) – методологічний принцип, в якому за основу пізнання беруться відчуття і який прагне всі знання вивести з діяльності органів чуття, відчуттів, абсолютизуючи їх роль в пізнанні (Епікур, Гоббс, Локк, Берклі, Гольбах, Фойєрбах і ін.).

Раціоналізм (від латів. ratio. – розум) – метод, згідно якому основою пізнання і дії людей є розум (Спіноза, Лейбніц, Декарт, Гегель і ін.).

Ірраціоналізм – філософський метод, який заперечує або, принаймні, обмежує роль розуму в пізнанні, а приділяє основну увагу ірраціональним способам збагнення буття (Шопенгауер, Кьеркегор, Ніцше, Дільтей, Бергсон, Хайдеггер і ін.).

Бурхливий розвиток науки і пізнання в останні десятиліття привели до осмислення методології як спеціалізованої області знання. У її рамках досліджуються внутрішні механізми, логіка і організація знання. Зокрема, розглядаються критерії науковості знання, проводиться аналіз мови науки, простежуються логіка і зростання наукового знання, структура наукових революцій та інші.

Всі названі філософські методи знаходяться між собою в діалектичному взаємозв'язку і утворюють цілісну систему, завдяки чому філософія і виступає як загальна методологія пізнання і освоєння світу. Але разом з цим філософія виступає, як вже мовилося, і як особлива теорія, що має свої категорії, закони і принципи дослідження. Ці дві якості філософії тісно взаємозв'язані між собою. Філософська теорія через загальність своїх положень, закони і принципи виступає в той же самий час і як методологія для інших наук. Проте ці дві якості філософії не слід змішувати.

 

3 Типологія філософських систем

 

Існують два основних способи систематизації філософського знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені, довершені, а некласичні системи не претендують на цілісність, завершеність, замкненість.

Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гума­ністичний зміст. Міра «гуманістичної насиченості» тієї чи іншої філософської позиції залежить головним чином від спо­собу філософствування: діалектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості, націленості на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на «вічні проблеми». Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще і тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому «софістичному» підходу відповідають слова Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю», а другому епістемному підходу відповідають слова Арістотеля: «Платон мені друг, але істина – дорожча». Для побудови системи філософії користуються такими принципами: монізму, дуалізму і плюралізму.

Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософсь­ких систем може спиратися на ідею первинності матерії і вто­ринності свідомості. В цьому випадку ми маємо справу з ма­теріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові філософських систем може спиратися на первинність ідеаль­ного і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це – ідеалістичний монізм (наприклад, філософська система Г. Гегеля). Філософські системи, які заперечують єдине нача­ло у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох начал, в історії філософської думки дістали відповідно назву дуалізму (Р. Декарт) і плюралізму (Г. Лейбніц).

 

4 Моделювання філософських проблем. Вирішення основного питання філософії

 

Уже давно було помічено, що філософська думка тісно пов'язана з тим чи іншим співвідношенням духу і природи, думки і дійсності. І справді, увага філософів постійно прикута до різноманітних відносин людини як істоти, наділеної свідомістю, до об'єктивного, реального світу, пов'язана зі з'ясуванням принципів практичних, пізнавально-теоретичних, художніх і інших способів освоєння світу. У залежності від того, як філософи розуміли це співвідношення, що приймали за вихідне, визначальне, склалися два протилежних напрямки думки. Пояснення світу, виходячи з духу, свідомості, ідей, одержало назву ідеалізму. У ряді моментів він перегукується з релігією. Філософи ж, що брали за основу природу, матерію, об'єктивну реальність, що існує незалежно від людської свідомості, примикали до різних шкіл матеріалізму, багато в чому близького своїми установками науці, життєвій практиці, здоровому глузду. Існування цих протилежних напрямків - факт історії філософської думки (рис.3).

 

Рисунок 3 – Розв´язання основного питання філософії

 

Однак тим, хто вивчає філософію, а часом і тим, хто професійно працює в даній області, буває нелегко зрозуміти, чому й у якому саме сенсі питання про співвідношення матеріального і духовного є для філософії основним і чи так це насправді. Філософія існує більше двох з половиною тисяч років, і нерідко бувало так, що протягом довгого часу це питання чітко не ставилося, не обговорювалося філософами. Полярність "матеріальне - духовне" то виступала чітко, то відступала в тінь. Її роль для філософії була усвідомлена не відразу, для цього потрібні були довгі століття. Зокрема, вона чітко виявилася і зайняла принципове місце в період формування власне філософської думки (XVII-XVIII століття), її активного відмежування від релігії, з одного боку, і від конкретних наук - з іншого. Але і після цього філософи далеко не завжди характеризували співвідношення буття і свідомості в якості основного. Не секрет, що більшість філософів не вважало в минулому і не вважає зараз своєю найважливішою справою рішення саме цього питання. На перший план у різних вченнях виносилися проблеми шляхів досягнення істинного знання, природи морального боргу, волі, людського щастя, практики й ін. Французький мислитель XVIII століття К. А. Гельвецій найважливішою справою, великим покликанням філософії вважав вирішення питання про шляхи досягнення людьми щастя. На переконання росіянина Д. І. Писарєва (XIX століття), головна справа філософії - вирішувати завжди насущне "питання про голодних і роздягнених людей; поза цим питанням немає анічогісінько, про що слід було б піклуватися, міркувати, клопотати" Французький філософ XX сторіччя Альбер Камю вважає найголовнішою проблему сенсу людського життя: "Є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема - проблема самогубства”.

У свій час І. Кант сформулював три питання, які мають, за його переконанням, принципове значення для філософії в найвищому "всесвітньо-цивільному" її смислі: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Ці три питання власне і відбивають три зазначених типи відносин людини до світу: пізнавальні, практичні і ціннісні відносини.

До фундаментальних філософських проблем зверталися і будуть звертатися мислителі різних епох. При всьому розходженні їхніх підходів і історичних змінах характеру самих проблем все-таки в їхньому змісті і розумінні, очевидно, буде зберігатися визначена значеннєва єдність і наступність.

Філософський словник: монізм, дуалізм, плюралізм, об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм, діалектика і метофізика, методологія, моделювання, ієрархія, матеріалістична і ідеалістична діалектика, метофізичний і діалектичний метод, редукціонізм, метод абстрогування, релятівізм, сенсуалізм, раціоналізм, ірраціоналізм, матеріалістичний і ідеалістичний монізм.

 

Контрольні питання:

1. Категорії за своєю природою апріорні чи апостеріорні по відношенню до людини?

2. В чому сутність філософського методу?

3. В чому полягає вирішення основного питання філософії?

 

Завдання для самостійної роботи:

1. Приведіть приклади філософських категорій;

2. Обгрунтуйте власну позицію щодо світосприйняття дійсності спираючись на основне питання філософії.

 

Рекомендована література:

1. Арутюнов В.Х. Філософія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / В.Х. Артюнов, М.М. Демченко, С.А. Йосипенко та ін. - К.: КНЕУ, 1999. – 184 с.

2. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. Підручник / В.Г. Кремень, В.В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. – 528 с. – Бібліогр.: в кінці розд.

3. Філософія: підручник / За заг. ред. Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. – Харків: Консум, 2000. – 672 с.

Лекція 3. Філософія Давнього Сходу

 

План

1 Своєрідність філософії Стародавньої Індії: онтологія, гносеологія, антропологія

2 Буддизм і його основні ідеї

3 Своєрідність філософії Стародавнього Китаю

4 Проблема людини у філософії та культурі Китаю: конфуціанство легізм і даосизм

 

1 Своєрідність філософії Стародавньої Індії: онтологія, гносеологія, антропологія

 

Характеризуючи стародавню філософію Індії, варто помітити наступне. По-перше, вона сформувалася в умовах деспотичних держав, де людська особистість була поглинена зовнішнім середовищем. Нерівність, твердий кастовий розподіл багато в чому визначили соціально-політичну і морально-етичну проблематику філософії. По-друге, великий вплив міфології (що носив зооморфний характер), культ предків, тотемізм позначилися на недостатній раціоналізованості і системності східної філософії. По-третє, на відміну від європейської філософії, східна філософія - автохтонна.

При всьому розмаїтті поглядів у древній індійській філософії слабко виражений особистісний компонент. Тому прийнято розглядати насамперед найбільш відомі школи. Їх можна розділити на ортодоксальні школи – мімансу, веданта, санкхья і йога, і неортодоксальні - буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Їхня відмінність, в основному, пов'язана з відношенням до священного писання брахманізму, а потім індуїзму - Ведам (ортодоксальні школи визнавали авторитет Вед, неортодоксальні заперечували його). Написані у віршованій формі Веди містять питання і відповіді на них про походження світу, космічний порядок, природні процеси, наявність душі, вічності світу і смертності окремої людини. Індійська філософська традиція сформувала ряд основних філософсько-етичних понять, що дозволяють скласти загальне уявлення про давньоіндійскі філософські вчення, де центральним є поняття карми - закону, що визначає долю людини. Карма тісно пов'язана з вченням про сансаре (ланцюга перероджень істот у світі). Звільненням, чи виходом із сансари є мокша. Саме шляхи виходу з мокші і відрізняють погляди різних філософських шкіл (це могли бути жертвоприношення, аскеза, практика йогів і ін.) Той, хто прагне до звільнення, повинен відповідати встановленим нормам і драхмі (визначеному способу життя, життєвому шляху).

У середині II тис. до н.е. на землі Північної Індії стали переселятися скотарські племена, що прийшли із Середньої Азії, Ірану і Поволжжя. Вони називали себе аріями (арійцями). Саме арійці принесли із собою Веди, що в перекладі із санскриту (давньоіндійскої мови) означає знахарство, знання. Створювалися Веди десь з 1500 по 600 р. до н.е. Вони являють собою великий звід релігійних гімнів, змов, повчань, спостережень над природними циклами, «наївні» представлення про походження-утворення світобудови. У даний час відомі чотири Веди: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Кожна Веда складається з чотирьох частин:

- самхити - релігійні гімни, «священне писання»;

- брахмани - книги, написані індійськими жерцями (брахманами) і адресовані насамперед брахманам, у яких описується правильність здійснення ритуалів і жертвоприношень;

- араньяки - книги лісових пустельників;

- упанишади (сидіння біля ніг учителя) - філософські коментарі до Вед.

Число упанишад достеменно визначити неможливо, тому що їхнє написання тривало аж до XIXст. Однак найбільшим авторитетом користуються давні упанишади, серед яких Чхандогья-упанишада, Айтарея-упанишада, Каушитаки-упанишада, Кена-упанишада, Тайттирия-упанишада й ін. Упанишадами завершується перший етап індійської філософії - ведичний.

Другий етап називається епічним (600 р. до н.е. - 200 р. до н.е.) У цей час створюються два великих епоси індійської культури - поеми «Рамаяна» і «Махабхарата». Приблизно в цей же час (VI - Vст. до н.е.) з'являються шість філософських шкіл - даршан, що ґрунтуються на визнанні святості і богооткровенні Вед: санкхья, вайшешика, ньяя, мімансу, йога, веданта. Паралельно виникають і три опозиційні системи, що піддають авторитет Вед сумніву: буддизм, джайнізм і чарвака-локаята.

Третій етап давньоіндійської філософії пов'язаний з написанням сутр (від III ст. до VII ст. ). До цього часу нагромадилася величезна філософська література, виникла нагальна потреба в її систематизації й узагальненні, що і було зроблено в сутрах - коротких підсумовуючих трактатах. В основі індійської філософської космології лежить ідея про вічну пульсацію Космосу, що ототожнюється з подихом Брахми - Бога-творця. Видих (буття) змінюється вдохом (небуття). Як і людина, Космос-Брахма проживає своє життя, що дорівнює 100 космічним рокам чи 8 640 000 000 земних років, після чого він вмирає і протягом наступних 100 космічних років триває Вічність Небуття (Маху Пралайя). Потім народжується новий Брахма і знову 100 космічних років триває Вічність Буття (Маху Манвантара). При цьому щораз з'являється все більш досконала людська раса.

У своєму розвитку кожна людська раса неминуче проходить чотири епохи (юги), рухаючись по спадній від Золотого століття до Залізного, втрачаючи при цьому Красу, Істину і Добро, поступово занурюючись у Зло, Неправду і Неподобство. Ми з вами живемо в останній з чотирьох юга - Калі-Юзі, що почався опівночі з 17 на 18 лютого 3102 р. до н.е. Завершиться Калі-Юга, як бувало вже багато раз, знищенням усього живого у вогні і воді. Однак засмучуватись не варто: до завершення нашої Калі-Юга залишилося більш 425 000 земного років!

Кожен новий Всесвіт утворить більш високу ступінь досконалості і є лише етапом в еволюційному розвитку світобудови.

Космізм індійської онтології (вчення про буття і небуття) виявляється у визнанні існування спрямованої еволюції всього і вся від природи до духу, що проходить через ряд проміжних стадій. Цей закон космічного порядку і доцільності змушує неживу матерію прагнути до перетворення в живу, живу - у ту, що усвідомлює, розумну, а розумну - до духовної, моральної досконалості. Увесь світ, природа і людство виявляються в однаковій мірі підлеглими закону космічної еволюції і порядку - Рита. Стосовно до окремої людини це виражається у необхідності постійного духовного самовдосконалення. Удосконалюючи себе, людина збільшує ступінь досконалості світобудови. Роблячи зло, людина не тільки наносить шкоду собі, своєму еволюційному розвитку, але й гальмує розвиток суспільства, природи, Космосу. Аморальними можуть бути не тільки явне, конкретне діяння людини - вчинок, але і зле слово, і кепська думка. Людське Діяння, Слово і Думка здобувають, за законом Рити, космічний масштаб.

Уявлення древніх індусів про основи світобудови дуже складні і різноманітні. Проте можна виділити три основних образи-поняття, за допомогою яких описується світ: пракрити, пуруша, майя.

Спочатку світ являє собою нерозчленований матеріальний стан - пракрити. Пракрити складається з трьох енергій - «гун»:

- гуна саттва - легкість, спокій, святість, височина, світло;

- гуна раджас - діяльність, боротьба, сила;

- гуна тамас - пасивність, масовидність, тучність, ленність, морок.

У кожнім явищі, у кожнім предметі відбувається боротьба цих гун, що виділяє речі і явища з невиявленого, нерозчленованого стану предбуття і переводить їх у виявлений, розчленований стан буття.

Пракрити протиставляється пуруша - чиста свідомість. У Ригведе Пуруша - це першолюдина, принесена в жертву богам, з тіла якої був створений Всесвіт і люди. В Упанишадах міфологічний зміст цього поняття був замінений філософським, і "пуруша" стало означати індивідуалізований духовний початок. Головна задача і призначення пуруши полягає в тому, щоб усвідомити свою специфіку, незвідність до пракрити.

Справжнє «обличчя» пракрити виявляється в тім, щоб заслонити від пуруши вищу реальність - Брахму. Пракрити намагається запевнити пурушу, що світ і є такий, яким він здається, є пуруше, що за нею, пракрити-матерією, більше нічого не сховано. Насправді ж природа буття усього лише сновидіння, міраж, майя.

Так вперше в історії філософської думки (задовго до І. Канта) була поставлена велика гносеологічна проблема: розрізнення сутності й ілюзорності, справжнього і несправжнього буття.

Перший акт свідомості, яка пізнає, складається з визнання ірреальності, недійсності цього світу.