СТАН ЗАКОНОДАВСТВА І ОРГАНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Значення названих негативних тенденцій у розвитку законодавства України не слід недооцінювати, бо законодавство є наріжним каменем суспільної будівлі. Оскільки наріжний камінь є неякісним, суспільна будівля, на зведення якої витрачаються значні матеріальні, людські та фінансові ресурси, руйнується, а потім знову відбудовується на тому ж фундаменті і знову руйнується. У підсумку ми маємо дезорганізоване суспільство в той час, коли соціальний прогрес у сучасних умовах досягається перш за все за рахунок його організації. Для того, щоб на рівні управління державою приймати рішення, адекватні існуючій ситуації (в тому числі і в частині управління законодавчим процесом), треба дати об’єктивну оцінку цій ситуації. На жаль, така оцінка або дається некритично або не дається взагалі, що веде до прийняття неадекватних рішень, до стрільби мимо. У кінцевому рахунку це веде до подальшої дезорганізації суспільства. Ніхто із людей, які приймають державні рішення, сьогодні не хоче визнати, що за умови, коли головним чинником розвитку будь-якого суспільства є його організація, остання перебуває в Україні в стані руйнації, яку можна порівняти хіба що із станом матеріальної бази суспільства наступного дня після звільнення України від німецьких загарбників.

Нездатність до організації - це застаріла східнослов'янська хвороба. Більше тисячоліття тому східні слов’яни запросили варягів на князювання, щоб привнести ознаку порядку в суспільство. І здавалося, що експеримент удався: елементи прогресу в державно-правовому устрої східних слов’ян, попри всі негаразди, стали очевидними. Цей прогрес у розвитку державно-правового устрою був перерваний відомими історичними подіями. Надалі землі, на яких розташована сучасна Україна, і народи, які цю землю населяли, розвивались в межах держав, що панували на цих землях. Це мало місце впродовж семи з половиною століть. Наразі це привело до того, що сьогодні Україна не має власного позитивного історичного досвіду державно-правової організації, який би (досвід) можна було використати з практичною метою.

Звернення до імен князя Володимира Великого, княгині Ольги, князя Ярослава Мудрого і навіть до імені гетьмана Пилипа Орлика - творця конституції гріє слов’янську душу українця, але не дає ніяких конструктивних засобів для вирішення проблем сьогодення. За відсутності власного позитивного історичного досвіду державно-правового будівництва логічним було б звернутись до найближчого досвіду - російського. Але цей досвід є вельми своєрідним. Якщо європейські країни впродовж століть еволюційно і революційно розвивались від абсолютизму до демократії (тобто, до організації суспільства знизу), а особливо в цьому відношенні справляє враження Англія, то в Росії спроби демократичної трансформації авторитарно організованого суспільства почались пізно, коли суспільство уже перезріло для демократичних реформ. А тому ці спроби закінчились крахом. З’явились більшовики, які організували цю країну за принципами солдатського строю. Мирного часу така організація забезпечувала ефективність за рахунок мінімізації витрат на споживання при тому, що задовільні умови для відтворення робочої сили забезпечувались. А воєнного часу така організація була ефективною, бо була адекватною і умовам і потребам. Розквіту, а тим більше реалізації творчого, трудового, інтелектуального і морального потенціалу суспільства і окремих людей така система не забезпечувала і об’єктивно не могла забезпечити. Тому історично вона була безперспективною.

Більше того, радянський досвід - це не тільки час, утрачений для прогресивного розвитку. Це - і нажиті нові соціальні хвороби. Не будемо говорити про поширення атеїзму шляхом проведення широкомасштабної повсякденної пропаганди та позбавлення людей моральних орієнтирів, даних людству Спасителем дві тисячі років тому. Звернемо увагу на глибоко запроваджену в життя та у свідомість людей традицію імітаторства суспільної діяльності, яка подекуди досягає ознак того, що називається карикатурою. Коли спостерігаєш за діяльністю державних органів, коли слухаєш промови високих посадовців, виникає враження, що ми таке вже бачили. Апогею імітаторства досягай радянські чиновники, які говорили про титанічну діяльність свого вождя, що стояв при цьому в президії з видом людини, яка свідомість уже втратила, а впасти ще не встигла. Нашим чиновникам бракує майстерності, щоб досягти цього апогею. Та й обставини все ж стали іншими, зокрема таких вождів не стало.

Але ж імітація і сьогодні посідає чільне місце в діяльності державних органів. Вона глибоко проникла в науку, в діяльність законодавчої влади. Треба бути щирим та визнати, що імітація характерна і для діяльності судової гілки влади (вона, зокрема проявляється в тому, що в судовому рішенні часто можна знайти будь-які міркування за відсутності відповідей на основні доводи учасників судового процесу). Пролий імітації є закономірним наслідком недоліків організації суспільства, який (наслідок) в свою чергу за законом-зворотного зв'язку посилює ці недоліки.

Імітації немає там, де людина сама споживає результати своєї праці. Найманий працівник об'єктивно зацікавлений в імітації. Але ці прояви легко викорінюються при простому характері праці, коли елементи імітації проявляються в неналежній якості праці, яка (неналежна якість) легко виявляється засобами контролю. Чим складнішим є характер праці, тим складнішою є проблема контролю та оцінки якості праці та її результатів. Тому на рівні керівника величезної держави, якою був Радянський Союз, досягався максимальний розрив між реальною якістю його діяльності (людина ледве ноги переставляла, а здатність думати втратила зовсім) та оцінкою (титанічна діяльність). Україна не дуже далеко відійшла від такої ситуації. Прикладом є законодавчий брак, що подається як розбудова незалежної України в законодавчій сфері.

За викладених умов потрібна державна програма викорінювання імітації та заміни її раціональною організацією суспільства та напруженою творчою працею. На цьому шляху будуть знайдені засоби побудови правової держави в Україні та утвердження принципу верховенства права, що розуміється не тільки як примусове забезпечення панування права, а і як формування правосвідомості, що ґрунтується на цьому принципові.