Методика проведення практичних і семінарських занять

Лекція 1. Форми і методи навчання у вищій школі

1. Методика читання лекцій.

2. Методика проведення практичних і семінарських занять

3. Методика оцінювання знань, умінь і навичок (приймання іспитів і заліків)

4. Організація самостійної та індивідуальної роботи студентів

5. Методи та форми активізації навчального процесу

Методика читання лекцій

Лекція — основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, яка призначена для засвоєння теоретичного матеріалу. Як правило, лекція охоплює основ­ний теоретичний матеріал окремої чи декількох тем навчальної дисципліни. Тематика курсу лекцій визначається робочою навчальною програмою. Можливе читання проблемних лекцій, зміст яких стосується даної дисципліни, але не охоплений навчальною програмою. Такі лекції проводяться провідними вченими-фахівцями для студентів і працівників вузів у спеціально відведений час. Лекції читають професори і доценти (викладачі) вузу. У виключних випадках читання лекцій дозволяється викладачам за відповідним рішенням кафедри.

Лектор, якому доручено читати курс лекцій, зобов'язаний перед початком відповідного семестру подати на кафедру конспект лекцій (авторський підручник, навчальний посібник), контрольні завдання для проведення підсумкового контролю, передбаченого навчальним планом і програмою для цієї дисципліни. Лектор зобов'язаний дотримуватися навчальної програми за темами лекційних занять, але не обмежуватися в питаннях трактування на­вчального матеріалу, формах і способах доведення його студентам.

Лекція з елементами проблемного навчання починається не з оголошення теми лекції, а зі створення перед студентами про­блемної ситуації, вирішуючи яку разом з аудиторією, лектор уво­дить своїх слухачів у світ знань нової інформації. Після того як удалося сформулювати проблему, її необхідно структурувати на 2—3 проблемні питання (у звичайних лекціях це еквівалентно основним питанням лекції). Тепер кожна проблема повинна бути сформульована самостійно. Кількість проблемних питань зале­жить від змісту проблеми та вміння педагога розчленити інфор­мацію на самостійні «порції» закінченої інформації. Кожна про­блема повинна бути чітко сформульована. Після структурування проблеми, окремі проблемні питання розміщуються у визначеній за значущістю послідовності, у якій рішення однієї проблеми сприяло б постановці наступної. Розроблена послідовність про­блемних ситуацій представляє план лекції в традиційному його розумінні.

Підготовка до виступу на лекції

Ораторське і педагогічне мистецтво — це засіб впливу на лю­дей і одночасно засіб керування ними. Успіх приходить, якщо ми враховуємо інтереси людей, їх психологічні особливості, потре­би, сприйняття і розуміння ситуації. Ораторське мистецтво — це мистецтво підготовки промови з конкретним впливом на розум, почуття і волю слухачів. Головне правило лектора — знати кому, що, де і як сказати. Відомий римський оратор Марк Тулій Цице­рон у своїй праці «Три трактати оратора» зазначав, що для досяг­нення мети під час своєї промови оратор повинен робити три ре­чі: 1) переконливо доводити свої ідеї; 2) впливати на волю і почуття слухачів; 3) доставляти задоволення аудиторії. Тому ус­піх публічного виступу, як і тисячі років тому, залежить від знання прийомів ораторського мистецтва, культури мовлення і невпинної праці. Нагадаймо заповідь ораторського мистецтва: «Поетами народжуються, а ораторами стають».

Гарну мову дуже часто порівнюють з деревом, що росте, де корінь — спонукальний мотив, стовбур — головне питання, гіл­ки — допоміжні питання, листки — порівняння, квіти — ритори­чні прийоми. Результативність лекції залежить від багатьох фак­торів, зокрема, від ситуації, у якій вона читається; типу аудиторії, з якою викладач працює; індивідуальних якостей самого лектора та ін. Студенти жартують над викладачами, виділяючи такі типи лекторів: «півні» — скльовують текст із конспектів; «солов'ї» — ті, що «співають», не дивлячись не тільки в конспект, а й на ау­диторію; «маятники» — постійно бігають по аудиторії, тримаючи в руках картки з опорним текстом. Ознакою ефективного, успіш­ного лектора, що вміє працювати з аудиторією, є здатність вико­ристовувати у своїй роботі сукупність стилів і жанрів виступів, усіх прийомів впливу на аудиторію, уміння швидко адаптуватися в новій ситуації.

Лекцію слід розглядати не тільки як засіб передачі інформації з голови викладача в голову студента. Насамперед лекція — це: засіб обміну думками; засіб полеміки (дискусії); форма управлін­ня навчально-творчою діяльністю студентів. У цьому контексті постає дуже важливе питання; чим визначається ораторська май­стерність педагога? Насамперед рівнем харизматичності, яскра­вою особистістю оратора, вмінням впливати на аудиторію, заці­кавити студентів практичною цінністю предмета, культурою мовлення. При цьому постійна праця і вдосконалення лекторсь­кої майстерності — умова гарного результату.

Чим більше ми врахуємо інтереси студентів, особливості їх сприйняття інформації, рівень підготовленості, потреби — тим більше в лектора шансів на успіх. Основою цього є вміння воло­діти словом, мистецтво викладача переконувати людей. Успіш­ному оволодінню лекторською майстерністю сприяє вивчення досвіду кращих ораторів, критичне оцінювання власного досвіду і прагнення до самовдосконалення.

За змістом і формою представлення інформації лекції поділя­ють на такі види: проблемні, інформаційні, підсумкові, консуль­таційні (оглядові), а за типом їх подачі слухачам — монологи (без акценту на реакцію аудиторії); діалоги (постійна взаємодія зі слухачами); дискусії (розкриття протиріч у ході лекції).

Підготовка до лекції

Звичайно підготовка до лекції включає складання плану і пе­ріод збирання інформації. Після цього лектор структурує матері­ал і визначає час на його викладання. Лектору потрібно ретельно готуватися і відразу намітити: головні проблемні аспекти, змісто­вні елементи, технологічність викладання матеріалу, порядок і форми завершення лекції. При цьому бажано добирати приклади з практики і «моменти розрядки» (психологічного розвантаження аудиторії). Особливу увагу слід звернути на підбір наочних засо­бів (плакатів, таблиць, слайдів тощо). Важливо викладачеві на­лаштуватися на відповідну аудиторію (поставити себе на місце студента, який буде сприймати матеріал). Цей механізм психо­логічного «вживання» в інший образ у психології називається емпатією.

Крім матеріалу, викладеного в письмовій формі, існує екс­промт викладача, тобто ті факти, що згадуються за аналогією в процесі викладення основного матеріалу. Звідси висновок: ви­кладач повинен знати більше, ніж планує викласти за планом чи програмою.

Підготовка оратора до лекційного виступу

Ця підготовка включає такі етапи:

1) визначення типу виступу, який може бути: інформаційний (дає конкретний опис, виявлену закономірність, пропонує визна­чені результати); пропагандистський (необхідно переконати ау­диторію, надихнути, залучити до участі тощо); комбінаційний;

2) вибір стилю виступу, який може бути: науковим (характери­зується обґрунтованою аргументацією й академічністю); діловим (використовується серед підприємців, практиків); співбесідою (довірча розмова куратора з аудиторією);

3) визначення варіантів промови: а) зачитувати з конспекту, б) відтворювати по пам'яті, в) викладати вільно або імпровізува­ти. У залежності від типу і способу підготовки вибирається інди­відуальний варіант читання лекції;

4) визначення чіткої композиційної побудови лекції (вступ, основна частина, закінчення).

При цьому необхідно пам'ятати психологічну складову засво­єння інформації студентами залежно від форми подання інфор­маційного матеріалу. Наприклад, якщо студенти сприймають на­очний матеріал — працює зорова пам'ять, сприймають інфор­мацію на слух — слухова пам'ять, вступають у полеміку — по­чинають міркувати. Багатьма дослідженнями визначено, що для підвищення ефективності сприйняття інформації лектору необ­хідно використовувати комплексний підхід.

Кожен черговий лекційний матеріал викладач компонує на­вколо головної ідеї («опорної бази»). Бажано, щоб навчальний матеріал однієї лекції можна було розібрати за 2 академічні години (одна пара) з логічним її завершенням. Під час підготовки до ви­ступу варто пам'ятати, що для підвищення ефективності засвоєння навчального матеріалу необхідно дотримуватися таких вимог:

середня довжина речення не повинна бути більше ніж 15 слів;

— повинна бути розмаїтість у пропозиціях;

— цілком розгорнуту думку бажано укласти в один параграф;

— використовуйте загально прийняті скорочення;

— використовуйте наочні графічні засоби подання інформації;

— перегляньте кілька разів текст і за можливістю скоротіть його.

Для більш якісної підготовки до виступу психологи рекомен­дують лекторові шліфувати лекційний матеріал за такою послі­довністю: 1) виступ у собі (матеріал потрібно «пережити», щоб він мав особистий відбиток; 2) виступ для себе (внутрішній мо­нолог за текстом; 3) виступ для уявних слухачів (тренування до­повіді).

Психологи відмічають: існує три типи запам'ятовування сту­дентами навчального матеріалу: 1) безпосередній відбиток сен­сорної (почуттєвої) інформації; 2) короткочасне; 3) довгостроко­ве запам'ятовування.

Безпосередній відбиток сенсорної інформації у пам'яті люди­ни здійснюється системою, що утримує досить точну і повну ін­формаційну картину протягом дуже малого проміжку часу (до 0,5 с). У короткочасну пам'ять потрапляє вже інтерпретована ін­формація. Наприклад, якщо на сенсорному рівні ми сприймаємо звуки, то в короткочасну пам'ять потрапляють слова і фрази. Ко­роткочасна пам'ять здатна утримувати невеликий обсяг інформа­ції шляхом безупинного уявного повторення, що дозволяє швид­ко і безпомилково приймати рішення. Довгострокова пам'ять — найбільш важлива і найбільш складна із систем пам'яті. Її єм­ність практично не обмежена і містить весь придбаний людиною досвід.

Викладач повинен вчитися полемізувати. Необхідність веден­ня дискусій виникає внаслідок незгоди в оцінках і думках з тими чи іншими питаннями. Викладачеві необхідно зважити на те, що студенти інколи прагнуть спростувати те, що доводить лектор. Для цього необхідно вміти аргументовано довести істину.

Читання лекції

У лекції визначальним є зміст. Мова не повинна бути склад­ною. Говорити потрібно просто, переконливо, відверто, зрозумі­ло. Залежно від мети лекції коригується структура і метод подачі матеріалу, уточнюється план, відбираються необхідні аргументи. Досвідчені лектори прагнуть завчасно врахувати склад, рівень та інтереси слухачів, їх настрій і можливу реакцію.

В основу лекції, що викладається за допомогою методу «опо­рної бази», покладено принципи базового нагромадження з кож­ного питання найбільш важливого матеріалу з метою підвищення продуктивності процесу навчання.

Основні принципи цього методу: виклад матеріалу великими часовими «порціями»; повторення викладеного кілька разів; зво­ротний зв'язок з аудиторією у вигляді обговорення матеріалу.

Для реалізації цих принципів необхідно, щоб кожна чергова лекція починалася з короткого змістовного огляду раніше викла­деного лекційного матеріалу — вікторин, з метою оцінки вхідно­го контролю знань і повнішого засвоєння інформації. На це ви­трачається близько 5—7 хв.

Технологія проведення вікторин будується з коротких запи­тань з можливістю швидких відповідей. При цьому доціль­но заохочувати студентів балами рейтингу за правильні відпо­віді. Можливий варіант, коли викладач пропонує студен­там самостійно готувати вікторини перед кожною лекцією по черзі.

Психологи визначають, що в лектора є три основні засоби впливу на аудиторію:

1) лінгвістичні (зміст промови);

2) пара лінгвістичні (темп, інтонація, модуляція голосу тощо);

3) кінетичні (жести, міміка, пози оратора).

У ході викладу лекційного матеріалу стежите за дотриманням граматичних норм і слововживання. Уникайте канцеляризмів, шаблонів, адже вони ускладнюють сприйняття інформації і нері­дко заплутують слухачів.

Спеціалісти в галузі лінгвістики радять лекторам уважно стежити за правильністю словосполучень, уникати багатослів­ності, повторення сказаного близькими за змістом словами. Ле­ктор повинен прагнути урізноманітнити свій лексичний запас, уникати штампів, ширше використовувати синоніми. При побу­дові пропозицій підбирайте слова з властивою їм семантикою і стилістичними особливостями. Лектору важливо знати не тільки що сказати, але і як сказати. Наприклад, психологи відмічають, що зміною тону голосу лектор може подати на 40 % більше ін­формації.

Фахівці доводять, що приблизно третина слів оратора зай­ві. Тому прагніть уникнути зайвого багатослів'я і надмірної поспішності у викладенні матеріалу. Контролюйте темп і ритм мови. Оптимальним вважається темп зі швидкістю 120 слів за 1 хв.

Істотно на зміст виступу впливають паузи. За багатьма дослі­дженнями паузи становлять 10—15 % часу промови лектора. Па­узи в ході виступу бувають різні: люфтпауза (для вдиху повітря), граматична (використовується для уважного читання текстової інформації), педагогічна (для осмислення і засвоєння інформації слухачами); «дірява» (лектор втратив хід мислення, забув інфор­мацію або не знає, що сказати далі).

Що робити лекторові, якщо він втратив послідовність висту­пу? Якщо маємо «діряву» паузу, досвідчені лектори в такому ви­падку радять скористатися однією із порад:

• спокійно оголосіть невеличку перерву;

• зробіть короткі висновки з раніше викладеного матеріалу (наприклад: «Підводячи підсумки, дозвольте мені ще раз обрису­вати дану ситуацію...»);

• повторіть ще раз останнє речення (наприклад: «Хочу ще раз підкреслити, що...»);

• поставте питання слухачам або запропонуйте їм задати пи­тання Вам (наприклад: «Чи немає у вас запитань щодо викладе­ного матеріалу?»);

• перейдіть до наступного питання або змініть тему (напри­клад: «Перейдемо до наступного питання...»);

• у вас повинен бути напоготові який-небудь жарт або цікава історія (наприклад: «Мені на думку спав один ціквий епізод...»);

• зверніться до своїх тез — шпаргалки (для цього необхідно використовувати цупкий папір, писати на ньому тільки на одній сторінці, крупним шрифтом, виділяти важливі думки кольоровим фломастером).

У ході виступу необхідно контролювати свою поведінку і стан слухачів, оскільки вони взаємозалежні. Слухачі дивляться на ле­ктора, стежать за його зовнішністю, жестами і мімікою. Необхід­но прагнути говорити природнім, невимушеним голосом. Особ­ливу увагу слід приділити жестикуляції. Хоча жести є результа­том наших душевних рухів, їх необхідно контролювати. При цьому жести можуть бути логічними (визначені тим, що гово­риться) і емоційними. Уникайте механічних жестів: невиправдані і часті випади руками, енергійне і безглузде рубання повітря то­що. Позу під час виступу вибирайте стійку, але не одноманітну, щоб не стомлюватися.

Зверніть увагу на свою міміку, за допомогою якої можна пе­реконливо показати і гордість, і збурення, і сарказм тощо. Якщо, наприклад, удається сказати смішне при серйозному обличчі, то сказане виглядає ще більш смішним.

Особливого уміння від лектора потребує виклад матеріалу по пам'яті або із зоровою опорою на текст. Засвоєння матеріалу слухачами в даному випадку порівняно з його зчитуванням збі­льшується у три рази.

Роблячи начерки виступу, врахуйте, що при нормальному те­мпі викладання можна прочитати текст із 30 рядків (комп'ютер­ний інтервал 1,5) за дві хвилини, а розповісти його — за три хви­лини. Виступ не повинен бути перевантажений цифрами. До речі, цифровий матеріал варто зачитувати для більшої аргументовано- сті. Висновки необхідно знати напам'ять.

Зверніть увагу на зворотній зв'язок безпосередньо на лекції — постійно контролюйте взаємодію з аудиторією. Учіться спостері­гати за слухачами, адже увага — ті єдині двері, через які прохо­дить усе, що може бути сприйнято людиною. Про рівень залу­чення уваги студентської аудиторії говорить такий критерій: чим більше слухачі зосереджені на Вашій лекції, тим менше руху в аудиторії. Лектору важливо «завойовувати» увагу аудиторії й утримувати її, регулюючи вищевикладені аспекти виступу.

Загальні рекомендації для лектора: прагніть не читати, а говорити; логічно будуйте думки і речення; визначайте послі­довність і несуперечність суджень; підбирайте аргументовані фа­кти і докази; будьте в гарному настрої і доброзичливі; приділяйте увагу ерудиції; контролюйте аудиторію; вмійте розпізнавати кри­тичні моменти лекції; аналізуйте свій виступ.

У табл. 5 подано карту оцінювання лекції, за якою можна проаналізувати виступ лектора, а також мати уявлення про ос­новні критерії лекційної майстерності. Кількісна оцінка лек­ційної майстерності ведеться за п'ятибальною шкалою. При цьому можна підрахувати середній бал або рейтинг (сума ба­лів) за окремими критеріями. Викладачі мають надавати мож­ливість магістрантам самостійно проводити таке оцінювання під час навчальної практики з дисципліни «Методика викла­дання у вищій школі», ознайомлюючись із досвідом читання лекцій кращих викладачів.

Методика проведення практичних і семінарських занять

Практичне заняття — форма навчального заняття, на якому викладач організує детальне закріплення студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни, в резуль­таті чого формуються уміння і навички практичного застосуван­ня знань теоретичного матеріалу шляхом індивідуального вико­нання студентами відповідних завдань.

Практичні заняття проводяться відповідно до розробленого тематичного плану й охоплюють весь матеріал. Перелік тем практичних занять визначається робочою навчальною програмою дисципліни. Проведення практичного заняття ґрунтується на по­передньо підготовленому методичному матеріалі (тестах для ви­явлення рівня знань студентів), практичних завданнях різної складності; наочному матеріалі; методичних вказівках; засобах оргтехніки. Назване методичне забезпечення готує викладач, якому доручено проводити практичні заняття, за погодженням з лектором дисципліни.

Практичне заняття включає проведення попереднього контро­лю знань студентів, постановку загальної проблеми викладачем та її обговорення, рішення завдань з їх обговоренням і оцінюван­ням результатів. Оцінки, отримані студентом на окремих практи­чних заняттях, враховуються при виставлянні підсумкової оцінки з навчальної дисципліни.

Практичне заняття повинно формуватися у відповідності з на­ступною такою: мета, вихідні дані, методичні вказівки, алгоритм рішення, завдання для самостійної роботи (за аналогією з розгля­нутим раніше алгоритмом), контрольні запитання студентам для закріплення матеріалу, оцінювання рівня сформованості умінь, обговорення ходу заняття і питання до викладача, видання дома­шнього завдання студентам.

У структурі заняття самостійна робота домінує. Викладач бере участь на стадії постановки завдання, при розробленні методич­них вказівок і здійснює контроль. При цьому практична робота може бути організована за допомогою комп'ютерів при виконан­ні задач на оптимізацію і з використанням спеціалізованих при­кладних програм.

Практичне заняття може проводитися у вигляді розрахункової роботи, ділової або дидактичної гри, аналізу виробничих ситуа­цій, роботи з документами, колоквіуму, дискусії, контрольної ро­боти. Нижче наведено форму плану-конспекту практичного за­няття, яку викладач може використовувати для його підготовки.

Модель семінарського заняття в активній формі

Підготовка творчо обдарованих фахівців різноманітних сфер виробництва неможлива без активізації форм і методів навчаль­ного процесу. Однією з основних форм практичної підготовки є семінарське заняття, яке необхідно побудувати в активній формі процесу дієвого засвоєння студентами навчальної інформації за моделлю управління їх навчально-творчою діяльністю, тим са­мим інтенсифікувавши процес підготовки кадрів.

Мета проведення семінару в активній формі (САФ) — активі­зувати процес мислення студентів шляхом безпосереднього залу­чення їх до організації та керівництва заняттям. Ця дидактична форма також призначена сформувати і закріпити вміння з колек­тивної підготовки, обґрунтування, прийняття та оцінювання управлінських рішень, що є обов'язковим елементом творчої сформованості керівників і спеціалістів виробничої сфери.

Активна форма занять передбачає якісні зміни у взаємовідно­синах між викладачами і студентами: джерелом інформації стає не тільки викладач і відповідна навчальна і наукова література, а й сама аудиторія. Студенти з об'єкту управління стають суб'єктами, адже в цьому випадку вони самі навчають один одного. Викладач створює таку дидактичну систему, за якої учні самостійно органі­зовують проведення навчального заняття, виконуючи не тільки ретрансляторські функції з передачі інформації, а й розробляють ал­горитм управління навчально-творчою діяльністю, що забезпечує загальне підвищення ефективності процесу засвоєння знань і фор­мування творчого досвіду особистості. При цьому відношення ви­кладачів зі студентами стають суб'єкт-суб'єктними.

В основі проведення САФ лежить моделювання конкретних ситуацій (виробничих, соціальних, економічних, політичних). Для майбутніх менеджерів активна форма навчання є найбільш ефективною не тільки у контексті придбання навичок взаємовід­носин в системі управління виробництвом, але й для виявлення резервів покращання методів і стилю керівництва.

Порядок підготовки і проведення семінарів в актив­ній формі

САФ включає дві частини: підготовчу і основну. Етапи підго­товчої частини (виконує викладач разом зі студентами):

1. Ознайомлення з темою семінарського заняття.

2. Призначення ведучого (з числа студентів) семінарського заняття і арбітра по ведучому (також з числа слухачів)

3. Розробка ведучим регламенту семінарського заняття.

Перші два етапи здійснюються викладачем заздалегідь, тобто до проведення семінарського заняття (наприклад, у кінці попере­днього заняття). Регламент семінарського заняття розробляється ведучим заздалегідь і самостійно, для чого він повинен уважно ознайомитися з темою семінарського заняття і вивчити питання, які повинні бути розглянуті за його планом. При розробленні ре­гламенту рекомендується скористатися формою, наведеною в табл. 7.

Таблиця 7

ПЛАН ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ В АКТИВНІЙ ФОРМІ

Етапи семінарських занять Тривалість Час
п/п виступу, хв. початок кінець
Вступне слово викладача    
Вступне слово ведучого 3—5    
Виступ з питання t    
Питання до доповідача 2—5    
Відгук і оцінка арбітра по допо­відачу 2—5    
Висновок ведучого з питання і пе­рехід до наступного питання 1—2    
Заключне слово ведучого 3—5    
Відгук і оцінка арбітра по веду­чому 2—3    
Заключне слово викладача (підве­дення загальних підсумків, вистав­лення оцінок, завдання на наступне заняття) 5—10    

 

Загальна тривалість часу виступу (t) з питання залежить від його складності і значущості, а також від обсягу матеріалу, який необхідно розглянути за планом семінарського заняття. Після складення регламенту ведучий заздалегідь (до семінарського за­няття) повідомляє виступаючим час, який відводиться на допо­відь. Ведучому надається право призначати доповідачів за темою семінарського заняття, а також арбітрів по кожному доповідачу. При цьому кожен студент за одним питанням може бути допові­дачем, а за іншим — арбітром. Основна частина семінарського заняття здійснюється згідно з блок-схемою, подано на рис. 2.


Рис. 2. Блок-схема проведення семінарського заняття в активній формі

 

Семінарське заняття в активній формі організовують і прово­дять самі студенти. Його особливістю є те, що слухачі оцінюють свої дії самостійно, мотивуючи і обґрунтовуючи прийняті рішен­ня. Викладач дає оцінку роботі учасників семінарського заняття (ведучого, виступаючих, арбітрів) в кінці заняття при підведенні підсумків.

Семінарське заняття в активній формі передбачає наявність іг­рових моментів, що досягається за допомогою створення і підтри­мки «ігрового настрою». Ігрова ситуація задається ведучим, який повинен мати відповідні здібності організатора і лідерські якості. Він повинен творчо спланувати, підготувати і провести семінар, щоб протягом усього заняття інтерес аудиторії не слабшав.

Функції і роль студентів при проведенні САФ

Склад учасників — студенти академічної групи, з числа яких виділені: ведучий семінару; арбітр по ведучому; виступаючі з пи­тань (число виступаючих повинно бути не менше, ніж кількість питань теми, що розглядається); арбітри по виступаючих.

Функції ведучого. Основна частина семінарського заняття (після попередніх рекомендацій викладача) починається із вступ­ного слова ведучого (див. рис. 2). Ведучий повинен повідомити тему семінару, назвати питання, які будуть обговорюватися, зро­бити короткий вступ. Після цього він називає назву питання, яке буде розглядатися, прізвище виступаючого, повідомляє виступа­ючому регламент, називає арбітра з питання. Після закінчення виступу доповідача ведучий організовує діалог у формі «питан­ня — відповідь», а потім обговорення доповіді. Після цього веду­чий надає слово арбітру, який ознайомлює слухачів з оцінками студентів, які брали участь в обговоренні питання. Далі ведучий підводить підсумки, а потім переходить до обговорення наступ­ного питання семінарського заняття.

Після розгляду і обговорення всіх питань теми семінарського заняття ведучий підводить загальні підсумки шляхом короткого узагальнення всіх розглянутих питань, акцентуючи увагу аудито­рії на ключових моментах теми. Після цього надає слово своєму арбітру і викладачеві.

Функції арбітра по доповідачу. Арбітр повинен добре орієнтуватися в питанні, за яким він дає оцінку-рецензію. При виставленні оцінки виступаючим арбітр користується шкалою оцінок, наведеною в табл. 8.

Таблиця 8

ШКАЛА ОЦІНОК ЯКОСТІ ПРОВЕДЕННЯ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Фактори, що враховуються Оцінки
відмінно добре задові­льно незадо­вільно дуже погано
1. Для доповідачів        
1.1. Дотримання регламенту          
1.2. Розкриття змісту питання          
1.3. Залучення практичного ма­теріалу, прикладів, цитат, гра­фічних ілюстрацій          
1.4. Змістовність, логіка ви­кладання, стиль мовлення          
Фактори, що враховуються Оцінки        
відмінно добре задові­льно незадо­вільно дуже погано  
1.5. Вміння зацікавити ауди­торію          
2. Для ведучого          
2.1. Розробка і дотримання ре­гламенту занять          


 

2.2. Знання питання, вміння виправити, доповнити

 

2.3. Вміння організувати об­говорення

 

2.4. Психологічний такт, стиль мовлення

 

 

Особлива увага арбітра повинна бути приділена розкриттю змісту питання. Якщо доповідач питання розкрив не повністю або допустив помилки (пропущені основні моменти), то арбітр повинен звернути на це увагу аудиторії і зробити відповідні по­правки і доповнення.

Функції арбітра по ведучому. Арбітр по ведучому оці­нює його виступ за згаданою шкалою. При цьому ведучий САФ оцінюється за двома критеріями: 1) за підготовку і організацію семінарського заняття; 2) за проведення заняття. Особлива увага арбітра повинна бути зосереджена на вмінні ведучого організува­ти обговорення всіх питань, для того щоб план семінарського за­няття був виконаний повністю.

У процесі проведення семінарського заняття оцінка дій його учасників дається самими студентами, а в кінці заняття (при під­веденні підсумків) — викладачем.

Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими сту­дентами з метою підвищення рівня їх підготовки і розкриття інди­відуальних творчих здібностей. Індивідуальні заняття організову­ються за графіком індивідуального навчального плану студента і можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з певної ди­сципліни, а в окремих випадках — повний обсяг навчальних за­нять для конкретного освітнього чи кваліфікаційного рівня.

Консультація — форма навчального заняття, при якій студент одержує відповіді або пояснення від викладача на конкретні пи­тання певних теоретичних положень та аспектів їх практичного застосування. Консультація може бути індивідуальною або про­водитися для групи студентів. Обсяг часу, відведений викладаче­ві для проведення консультацій з конкретної дисципліни, визна­чається навчальним планом. Як правило, це 2 академічні години.

3. Методика оцінювання знань, умінь і навичок (приймання іспитів і заліків)

У навчальному процесі використовують такі види контролю: вхідний, поточний, проміжний, підсумковий і відстрочений.

Вхідний контроль ставить за мету виявити базовий рівень під­готовки студентів за дисциплінами, що є основою курсу, який вивчається; розподілити студентів за рівнем підготовки для ди­ференціації і індивідуалізації навчальної діяльності. Основні фо­рми вхідного контролю: тестування, співбесіда, опитування.

Поточний контроль здійснюється з метою перевірки рівня знань студентів на етапі первинного засвоєння навчального мате­ріалу; створення надійної системи управління навчально- творчою діяльністю з опанування змістом дисципліни. Основні форми контролю: дидактичні і ділові ігри, семінарські заняття в активній формі, тренінги, тестування, складання і розв'язання тематичних кросвордів, участь у вікторинах, наукових гуртках, конференціях тощо.

Проміжний контроль оцінює знання, уміння і навички студе­нтів за результатами вивчення окремих навчальних модулів (роз­ділів) або тем навчальної дисципліни. Формами проміжного кон­тролю знань є: атестація, модульний контроль (модульна контрольна робота), рубіжний контроль та ін.

Підсумковий контроль проводиться з метою оцінювання ре­зультатів навчання студентів на визначеному освітньому (квалі­фікаційному) рівні на окремих його завершених етапах. Основ­ними формами контролю є іспит і залік. Якщо у вищому навчальному закладі використовується модульно-рейтингова технологія навчання, та оцінки підсумкового контролю можуть визначатися рейтингом студентів виключно за підсумками скла­дання навчальних модулів дисципліни (іспит або залік відсутній).

Слід зазначити, що всесвітньо відомі педагоги (К. Ушинський, П. Каптєрєв, М. Пирогов) піддавали критиці «Екзаменаційний на­прям» як офіційний звіт про знання. Вони вважали його контролем «миттєвих знань». Іспит, за їх глибоким переконанням, — це «... значна частина часу, що відбирається від навчального процесу. Під- готовка до іспитів, як правило, поспішна і безсистемна. Іспити ви­кликають штучне збудження в учнів сил, напруження, що шкодить здоров'ю. Відповіді на іспитах бувають випадковими і не можуть бути надійним показником зусиль учителя і учня впродовж року».

Відстрочений контроль застосовують з метою перевірки оста­точних знань студентів (через певний час після іспиту або залі­ку), а також для визначення ефективності використання дидакти­чних засобів і напрямів удосконалення навчального процесу. Основні форми контролю: олімпіади, комплексне тестування, опитування.

Організація складання іспитів і заліків

Підсумковий (семестровий) контроль з навчальної дисципліни проводиться в терміни, встановлені навчальним планом.

Семестровий іспит — це форма підсумкового контролю за­своєння студентом теоретичного і практичного матеріалу з на­вчальної дисципліни за семестр.

Семестровий залік — це форма підсумкового контролю за­своєння студентом навчального матеріалу виключно на підставі результатів його навчально-творчої діяльності за програмою кур­су протягом навчального семестру (оцінки на практичних, семі­нарських заняттях, результати виконання самостійної та індиві­дуальної роботи).

Студент вважається допущеним до семестрового контролю з конкретної дисципліни (семестрового іспиту, заліку), якщо він виконав усі види робіт, передбачені навчальним планом на се­местр з цієї дисципліни. Іспити складають студенти в період ек­заменаційних сесій, передбачених навчальним планом. Вищий навчальний заклад може встановлювати студентам індивідуальні терміни здачі заліків і іспитів. При використанні модульного ко­нтролю іспити можуть не проводитися.

Іспити проводяться відповідно до розкладу, який доводиться до відома викладачів і студентів не пізніше, ніж за місяць до по­чатку сесії. Порядок і методика проведення заліків та іспитів ви­значаються вищим навчальним закладом.

Залежно від успішності студента протягом семестру виклада­чем може бути передбачити можливість «автоматичного» скла­дання іспиту або заліку. При цьому умови обмовляються викла­дачем на першому занятті з даного предмета.

Питання до іспиту складаються в кількості не менше, ніж 50— 70 на групу. Залежно від змісту і значущості навчальної дисцип­ліни у фаховій підготовці спеціаліста іспит може включати тео­ретичні питання, практичні ситуації і задачі. При підготовці до іспиту викладач складає екзаменаційні білети (30 на групу). Ек­заменаційні білети затверджує завідувач кафедрою. Зміст питань в екзаменаційному білеті повинен відбивати три рівні сформованості знань: репродуктивний, дійовий, творчий.

Викладачеві необхідно в ході проведення іспиту намагатися не допускати списування, взаємних консультацій студентів. Прийма­ючи іспит в усній формі, педагог повинен дотримуватися таких педагогічних прийомів і принципів: добровільний початок іспиту (черговість складання іспиту визначається за бажанням студентів); доброзичливе відношення до студентів; не переривати відповідь студента; кількість додаткових питань повинна визначатися їх до­цільністю; додаткові питання не повинні бути провокаційними.

Результати складання іспитів і диференційованих заліків оці­нюються за 4-бальною шкалою («відмінно», «добре», «задовіль­но», «незадовільно»), а заліків — за двобальною («зараховано», «не зараховано»). Із впровадженням Болонських освітніх станда­ртів вищий навчальний заклад використовує 100-бальну та літер­ну шкалу за системою «ECTS», які адаптовані до національної 4- бальної шкали (табл. 9). Оцінки вносяться викладачем в екзаме­наційну відомість і залікову книжку. У випадку неявки студента на іспит або залік в екзаменаційній відомості (графа оцінок) за­писується — «не з'явився». Якщо студент пропустив багато за­нять, викладач повідомляє про це деканату, який у відомості ро­бить запис: «Не допущений».

Уніфікована шкала оцінювання студентів за системою ccts та національною 4-бальною системою

Оцінка за ECTS Національне 4-бальне оцінювання
літерна 100-бальна
A 90—100 «Відмінно» (5) — відмінне виконання лише з незначною кількістю несуттєвих помилок
В 85—89 «Дуже добре» (4+) вище від середнього рівня, але з кількома по­милками
С 75—84 «Добре» (4) — в цілому правильна робота з певною кількістю по­мітних помилок
Д 70—74 «Задовільно» (3) — непогано, але зі значною кількістю грубих по­милок
Е 60—69 «Достатньо» (3-) — виконання задовольняє мінімальні критерії
FX 35—59 «Незадовільно» (2) — потрібно доопрацювати матеріал перед тим, як отримати залік
F 0—34 «Незадовільно» (2-) — необхідно переробити (серйозна подальша робота)

Загальні критерії оцінювання знань студентів на іспиті:

«Відмінно» — основні питання розкриті на високому теоре­тичному і практичному рівнях, студент без ускладнень орієнту­ється в матеріалі, повністю відповідає на додаткові запитання. Якість відповідей свідчить про вільне володіння матеріалом лек­ційних і практичних занять, а також про ознайомлення з додатко­вим матеріалом з навчальної дисципліни.

«Добре» — розкриті основні питання, а на додаткові сту­дент повністю не відповідає. Якість відповідей виявляє вільне володіння лекційним і практичним матеріалом. Ознайомлення з додатковими джерелами не систематизовано.

«Задовільно» — студент володіє тільки загальним понятійним апаратом, він в цілому орієнтується в досліджуваному предметі, але при розкритті основних питань допускає суттєві помилки.

«Незадовільно» — студент робить принципові помилки у відповідях, утрудняється дати обґрунтовані відповіді на всі основ­ні питання викладача, не володіє основним понятійним апаратом.

Повторна здача іспитів допускається не більше двох разів з кожної дисципліни: один раз викладачу, другий — комісії, що створюється деканом факультету. Студенти, що одержали під час сесії незадовільні оцінки і не склали іспит повторно комісії, при­значеній деканом, відраховуються з вищого навчального закладу. У табл. 10 наведено карту кількісного оцінювання організації про­ведення іспитів і заліків у вищому навчальному закладі за 5-

Методичні основи організації тестового контролю знань

Управління якістю підготовки фахівців багато в чому визна­чається системою зворотного зв'язку на етапах вхідного, поточ­ного, проміжного, підсумкового і відстроченого контролю, який називають ще контролем залишкових знань.

Викладач не повинен бути байдужим до того, як прочитані ле­кції і проведені практичні заняття відклалися у пам'яті студента. У даному випадку його має цікавити не сам акт проведення конт­рольної акції, а, насамперед, перевірка власного досвіду і спро­можності ефективно впливати на формування знань, вмінь, нави­чок, а також розвиток творчих здібностей студентів. Тому контроль знань — це ще й можливість удосконалювати форми, методи і засоби педагогічної майстерності. Успішне вирішення цих завдань багато в чому буде визначати загальний рівень якості вищої освіти.

Для проведення контролю знань студентів через обмеженість часу зручно використовувати тестові програми. Основна мета те­стового контролю (ТКЗ) — оцінювання рівня засвоєння знань студентів після вивчення дисципліни й одержання інформації для удосконалення процесу підготовки кадрів.

Відповідно до загальної мети можна виділити такі основні функ­ції ТКЗ: 1) діагностична; 2) навчальна; 3) організуюча; 4) виховна.

Функція діагностики випливає із самої суті контролю, спря­мованого на збирання, аналіз та інтерпретацію результатів оцінки для визначення реального рівня сформованості знань студента.

Навчальна функція спрямована на досягнення однієї з найваж­ливіших цілей — оволодіння студентами змістом освіти (певної дисципліни). Мається на увазі той факт, що студент при вирі­шенні тестового завдання ще раз повторює пройдений матеріал і краще закріплює отримані знання.

Організуюча функція педагогічного контролю виявляється в його впливі на організацію навчального процесу. Залежно від отри­маних результатів контролю викладач вносить відповідні зміни в навчальний процес, що виявляються в нових підходах, формах, методах та дидактичних засобах навчання.

Виховна функція. Тестова перевірка допомагає студентам удо­сконалювати свої знання, систематизувати їх, розвивати пам'ять, мислення, гуманізувати освітній процес і на цій основі формува­ти гармонійно-розвинуту творчу особистість.

Як один з елементів процесу навчання ТКЗ регламентується відомими загальними принципами педагогіки: 1) об'єктивності і справедливості оцінювання; 2) науковості; 3) ефективності й оперативності; 4) систематичності; 5) єдності вимог; 6) гласнос­ті та ін.

Перед тим, як визначити основні вимоги щодо методології складання тестових програм, зупинимося на термінології. Тест (англ. «test» — іспит) — завдання стандартної форми, що має за мету визначити рівень засвоєння знань, розумового розвитку, спеціальних можливостей та інших якостей особистості людини.

Тест педагогічний являє собою сукупність завдань зростаючої складності, що дозволяють точно оцінити знання, уміння, навич­ки й інші характеристики особистості студента, які цікавлять пе­дагога. Наприклад, такі як повнота (наявність повного ланцюга системи знань); систематичність (упорядкованість і стрункість); науковість (глибоке засвоєння наукових понять, законів, теорій); міцність (можливість довгострокового зберігання в пам'яті нако­пиченої суми знань і засобів діяльності).

Відповідно до змісту завдань педагогічного контролю педаго­гічний тест повинен задовольняти такі вимоги: 1) чіткий ком­плекс тестових завдань; 2) оптимальний рівень складності; 3) на­дійність; 4) валідність; 5) можливість оцінювати знання студента за рівнем сформованості його творчого досвіду.

Тест повинен включати комплекс завдань різноманітних видів, для того щоб всебічно оцінити рівень засвоєння навчальної інфор­мації: розуміння, пізнання, відтворення, застосування, творчість. Особливо складно діагностувати творчий рівень, тому що творча діяльність заснована на сукупності умінь: інтелектуально- логічних, інтелектуально-евристичних, методологічних, світогля­дних, комунікативних, автодидактичних тощо. Для цього необхід­но розробити комплекс тестових завдань зростаючої складності.

Рівень складності має бути таким, щоб студент розумів сут­ність і завдання тесту, а питання в тесті повинні відповідати складності контрольного матеріалу.

Надійність — одна з найважливіших характеристик тесту. Те­стова програма повинна дозволяти визначити й оцінити знання, уміння і навички з максимальною точністю.

Валідність показує цінність тестових завдань, які повинні бу­ти пов'язані з практичними або емпіричними показниками.

Для реалізації цих умов існує класична процедура складання тестів, що має таку послідовність етапів.

1 етап. Викладач повинен визначити мету тестування (що він хоче оцінити: Знання?, Уміння?, Якого рівня? тощо); виділити вимоги (критерії) до оцінюваних знань, умінь, навичок (розроби­ти шкалу оцінювання, модель інтерпретації отриманих оцінок). Наприклад, оцінка репродуктивного рівня знань за 5-бальною шкалою.

2 етап. Розглядається план тесту, визначається кількість за­вдань, встановлюється рівень їх складності. З погляду практич­ного підходу, якщо в якості критерію прийняти 5-бальну шкалу оцінки, то кількість завдань у тесті повинна дорівнювати або бу­ти кратною п'яти. Тоді легко визначити результати оцінки: п'ять правильних відповідей — оцінка «відмінно», три правильних відповіді — оцінка «задовільно».

Що стосується оптимізації кількості варіантів можливих від­повідей, то їх не повинно бути від 3 до 5, адже при їх суттєвому збільшенні тест перетворюється в лотерею з вірогідністю 50 % на 50 %. Якщо в тесті налічується три альтернативні варіанти відпо­відей — маємо 33 % того, що студент вгадає відповідь; відповід­но: чотири варіанти — 25 %, а п'ять — 20 %. Збільшувати кіль­кість альтернативних відповідей більше п'яти не рекомендується, тому що зниження відсотка можливості вгадування відповіді зменшується незначно, а час, що буде витрачено студентом на обмірковування, може набагато збільшитися (рис. 3).

Рис. 3. Залежність вірогідності вгадування правильної відповіді (Впв) від кількості альтернативних варіантів у тесті (N)

 

3 етап — складання і підбір завдань. Тут необхідно керувати­ся такими вимогами: 1) кількість завдань у тесті повинна забез­печити рішення поставлених перед тестуванням цілей (тобто кі­лькість завдань повинна бути такою, щоб найбільш повно охопити досліджуваний матеріал); 2) форма завдань повинна бу­ти різноманітною і залежати від предмета тестування. Будь-який тест складається з таких елементів: 1) інструкція до тестування (наприклад: назвіть правильні відповіді, складіть схему тощо);

2) текст тестового завдання; 3) варіанти відповідей (якщо тести закриті). Відкриті тести передбачають вільну відповідь, а закри­ті — один правильний варіант і мають різноманітну форму по­становки задачі. Ось деякі з варіантів закритих тестів.

1. Тест на впізнавання (або «програмований контроль знань»). Він передбачає вибір студентом із декількох альтернативних ва­ріантів правильного. Основна перевага таких тестів — швидкість тестування і простота оцінки, а недолік — відповіді навмання.

2. Тест на достовірність передбачає відповіді типу «так» або «ні», «правильно» або «неправильно». Текст тесту дається у фо­рмі однієї відповіді, питання або формули; перевага — простота, а недолік — неможливість перевірити глибину знань.

3. Тестове завдання на доповнення. Цей тест складніший і йо­го на практиці називають «економічний диктант». Він має таку структуру: 1) інструкція: доповніть або підставте у формулу від­повідне значення; 2) текст тесту подається у вигляді речення, в якому наріжне слово або цифра відсутні і їх потрібно вставити, додати (наприклад: продуктом праці управлінського працівника є...). Тут є деякі дидактичні правила: а) в кожному завданні по­винно бути одне доповнення; б) доповнення краще приводити в кінці речення; в) запитання потрібно формулювати чітко, без двозначного тлумачення.

4. Тест на відповідність. Пропонується зіставити одне з од­ним визначені позиції, поняття, явища. Наприклад: інструкція для студента: «Встановіть відповідність між школами управлін­ської думки і хронологією їх діяльності». У цьому виді тестів є можливість більш глибоко перевірити рівень знань.

5. Тест на послідовність дій. У тестах цього виду необхідно встановити правильну послідовність, технологію, алгоритм або процедуру (прийняття управлінських рішень) тощо. Тест можна ускладнити, якщо в одній колонці помістити нумерацію етапів, а в іншій — їх найменування. Тести такого виду рекомендується застосовувати при контролі засвоєння методик, процедур, тобто якщо процес нагадує алгоритм. Цей вид тестів являє собою ще більш високий рівень складності, ніж попередні. Він дає можли­вість перевірити й оцінити знання, уміння й навички. До недолі­ків цього виду тестів відноситься небезпека запам'ятовування початкового варіанта дій як правильного, так і неправильного.

. Тест на конструювання. Ці тести можна ефективно викори­стовувати для перевірки правильності побудови структур, графі­ків, розроблення моделей тощо. Наприклад, дається інструкція: побудуйте оргсхему або графік. Далі наводиться текст, що скла­дається з набору визначених понять, які студент має вишикувати в логічний ряд. Може бути полегшений варіант: дається готова схема, але без позначень. Студент повинен ці позначення перене­сти на схему. Тут уже можуть вирішуватися продуктивні і творчі завдання, але в такому випадку тест потрібно зробити відкритим, що збільшить час на тестування і перевірку результатів.

7. Тест у формі ситуаційного завдання. Цей вид тестів най­складніший. Він дає можливість всебічно оцінити роботу студен­тів над темами курсу, перевірити самостійність їх мислення при прийнятті рішень. Його структура може бути подана в такій фор­мі: а) інструкція для студента: «Проаналізуйте запропоновану си­туацію, прийміть і обґрунтуйте управлінське рішення»; б) в текс­товій частині пропонується управлінська ситуація. Сама від­повідь передбачає творчий варіант рішення задачі.

Дуже важливо використовувати в одній картці тестового кон­тролю різноманітні форми тестування і поступово підвищувати рівень складності завдань. Наприклад, тест можна побудувати за такою схемою: перше запитання — репродуктивного рівня (на впізнавання, де потрібно визначити відоме поняття за запропоно­ваним визначенням); друге завдання подане у формі тесту на кла­сифікацію; у третьому завданні можна запропонувати знайти ви­значення відповідного поняття; четверте завдання може бути подане в історичному аспекті (визначення прізвища відомого ді­яча в галузі науки, історичної події); п'яте завдання може подава­тися у формі визначення послідовності дій. Такий підхід дозво­ляє об'єктивно оцінити знання і врахувати різноманітні аспекти навчальної діяльності: уміння впізнавати і розуміти матеріал, класифікувати явища й процеси, визначати послідовність логіч­них операцій, систематизувати і синтезувати ситуації і процеси.

Організація процесу ТКЗ має враховувати такі вимоги.

1. Тестовий контроль залишкових знань повинен проводитися разом на потоці або в академічній групі.

2. Тестування повинна здійснювати комісія у складі виклада­чів, які викладали дисципліну (мінімум 2 особи), для об'єктив­ності результатів. При цьому студенти одержують картки-завдання і картки для відповідей (рис. 4).

3. Час тестування повинен бути регламентований із розрахун­ку 1—1,5 хв на кожне запитання.

4. Кількість варіантів карток повинна бути у півтора рази бі­льшою, ніж кількість студентів в аудиторії.

5. Комісія перевіряє результати тестування за «ключем», від­мічаючи в картці студента правильні відповіді колом, а неправи­льні закреслює. У графі «оцінка» проставляється цифрою і про­писом оцінка за кількістю правильних відповідей, ставляться підписи членів комісії.

Рис. 4. Приклад картки-відповіді з тестового контролю знань

 

Для визначення рівня залишкових знань (Рзз) при тестовому контролі можна використовувати індексний метод:

В якості критерію оцінки приймаємо Рз.з = 1,0. При цьому як­що Рз.з = 1,0, то студент підтвердив свій рівень знань. Якщо Рз.з < < 1,0 студент має залишкові знання нижчі, ніж при підготовці до іспиту. Якщо Рз.з > 1,0, то рівень залишкових знань студента ви­щий, ніж на етапі складання іспиту. Це може говорити про не- об'єктивність викладача на іспиті, неправильність складання тес­тових завдань і відповіді навмання, а може засвідчити процес самоосвіти студента. Зазвичай, рівень залишкових знань студен­тів нижчий за екзаменаційний і залежить в основному від трива­лості часу між іспитом і тестом. За даними спостережень автора, вже після 3-х місяців після складання іспиту знання забуваються на 5—10 %, після 6-ти місяців на 20—25 %, після 9-ти — на 25— 30 %, а після одного року втрачаються на одну третину і більше (рис. 5).


Рис. 5. Залежність рівня залишкових знань (Рз.з) студентів від часу (t) між семестровим контролем і тестуванням

 

Рівень залишкових знань набагато в чому залежить від якості підготовки студентів, методів і форм навчання, а також від того, на якому рівні засвоєння творчого досвіду знаходився студент. Як правило, рівень залишкових знань знижується незначно в тих студентів, які працювали регулярно, і навпаки, ті студенти, що вчилися неритмічно, через рік тримають у пам'яті не більше 50— 60 % вивченого раніше матеріалу.

Аналіз практики зарубіжної вищої школи свідчить про істотні зміни в оцінюванні знань і відповідає таким вимогам: 1) система має відображувати глибину засвоєння навчального матеріалу (диференціація); 2) необхідно, щоб система стимулювала активну самостійну роботу в оволодінні професійними дисциплінами, ви­являла творчу і талановиту молодь (сприяння елітарній освіті); 3) система має забезпечувати об'єктивність та індивідуальний підхід в оцінюванні рівня сформованості знань і якості навчання кожного студента як особистості.

Організація проведення державних кваліфікаційних іспитів

Державна атестація студента здійснюється державною (ква­ліфікаційною) комісією після завершення навчання на визначе­ному освітньому (кваліфікаційному) з метою установлення від­повідності рівня освітньої (кваліфікаційної) підготовки вимогам освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівця.

Державна комісія створюється за наказом керівника вищого навчального закладу як єдина для денної (стаціонарної) і заочної (дистанційної) форм навчання з кожної спеціальності. За наявно­сті великої кількості випускників створюється кілька комісій, але однієї і тієї ж спеціальності. При малій кількості випускників може бути організована об'єднана комісія для споріднених спеці­альностей.

Державна комісія перевіряє теоретичну і практичну підготов­ку випускників; вирішує питання про присвоєння їм відповідного освітнього рівня (кваліфікації), вручення державного документа про освіту (диплому); систематизує пропозиції щодо поліпшення якості освітньо-професійної підготовки фахівців у ВНЗ.

Державна комісія створюється щорічно і діє протягом кален­дарного року. До складу комісії входять голова і члени комісії. Голова комісії призначається міністерством, якому підпорядко­ваний вищий навчальний заклад, за пропозицією ректора вузу з числа провідних науково-педагогічних працівників.

До складу державної комісії входять: декан факультету або його заступник, завідувачі кафедр, професори, доценти (виклада­чі) профілюючих кафедр, провідні спеціалісти виробництва і працівники науково-дослідних інститутів. Персональний склад членів державної комісії затверджується ректором вищого навча­льного закладу не пізніше, ніж за місяць до початку роботи дер­жавної комісії.

Робота державних комісій проводиться в терміни, передбачені навчальними планами ВНЗ. Графік роботи комісії затверджуєть­ся ректором вищого навчального закладу. Розклад роботи держа­вної комісії, погоджений з головою, затверджується проректором по навчальній роботі на підставі представлення декана факульте­ту і доводиться до відома студентів не пізніше, ніж за місяць до початку складання державних іспитів або захисту дипломних проектів (робіт).

До складання державних іспитів і захисту дипломних проектів (робіт) допускаються студенти, що виконали усі вимоги навчаль­ного плану. Списки студентів, допущених до складання держав­них іспитів або захисту дипломних проектів (робіт), пред'явля­ються в державну комісію деканом факультету. Державній комі­сії перед початком іспитів або захисту дипломних проектів (ро­біт) деканом факультету представляються зведені дані про вико­нання студентами навчального плану і отримані ними оцінки по теоретичних дисциплінах, курсовим проектам (роботам), практи­кам, державним іспитам (тільки перед захистом дипломних чи проектів робіт).

Державній комісії можуть бути представлені також інші мате­ріали, що характеризують наукову і практичну цінність викона­ного проекту (роботи) — друковані статті за темою досліджень, документи, що вказують на практичне її застосування.

Складання державних іспитів (захист дипломних проектів) проводиться на відкритому засіданні державної комісії при обов'язковій присутності голови комісії. Захист дипломних прое­ктів (робіт) може проводитися як у вузі, так і на підприємствах, для яких дипломна тематика представляє науково-теоретичний чи практичний інтерес.

Державний іспит проводиться як комплексна перевірка знань студентів по дисциплінах, передбачених навчальним планом. Державні іспити проводяться за білетами, складеними в повній відповідності з існуючим положенням про організацію навчаль­ного процесу у вищій школі. Тривалість державних іспитів не повинна перевищувати шести академічних годин на день.

Результати захисту дипломних проектів (робіт) і складання державних іспитів визначаються оцінками «відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно» і оголошуються в самий же день після оформлення протоколів засідання державної комісії. Сту­денту, що захистив дипломний проект (роботу), склав державні іспити відповідно вимогам освітньо-професійної програми, рі­шенням державної комісії присвоюється відповідний освітньо- кваліфікаційний рівень (кваліфікація) і видається державний до­кумент про освіту (диплом).

Студенту, який одержав підсумкові оцінки «відмінно» не менш як із 75 % навчальних дисциплін, передбачених навчаль­ним планом, а за іншими дисциплінами — оцінки «добре», склав державні іспити і захистив дипломний проект (роботу) на оцінку «відмінно», а також з кращого боку проявив себе в науковій ро­боті, видається диплом про освіту з відзнакою.

Рішення про оцінку рівня сформованості знань при захисті ди­пломного проекту (роботи), а також про присвоєння студенту- випускнику відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня і видачу йому державного диплома приймається державною комісією на закритому засіданні відкритим голосуванням звичайною більшіс­тю голосів членів комісії, що брали участь у засіданні. При одна­ковій кількості голосів «за» і «проти» голос голови є вирішальним.

Студент, який при складанні державного іспиту або при захи­сті дипломного проекту (роботи) одержав незадовільну оцінку, відчисляється з вищого навчального закладу і йому видається відповідна академічна довідка. У випадках, коли захист диплом­ного проекту (роботи) визнається «незадовільним», державна ко­місія встановлює, можливість студента надати на повторний за­хист той самий проект із доробкою, або зобов'язує його писати дипломну роботу за новою темою.

Усі засідання державної комісії протоколюються. До протоко­лів вносяться оцінки, отримані на державних іспитах (захисті ди­пломного проекту), записуються питання, що задавалися студен­ту, оцінювані відповіді, зауваження членів комісії, вказується отриманий освітньо-кваліфікаційний рівень, робиться відмітка про видачу диплома про освіту. Протоколи підписують голова і члени державної комісії, що брали участь у засіданні. Книга про­токолів зберігається у вищому навчальному закладі.

По завершенні роботи державної комісії її голова складає звіт. У звіті голови державної комісії відбивається аналіз рівня підго­товки випускників і якості виконання дипломних проектів (ро­біт); відповідності їх тематики сучасним проблемам, загальної оцінки знань студентів, недоліків у підготовці по окремих дисци­плінах. На основі аналізу голова дає рекомендації науково- педагогічному колективу ВНЗ з поліпшення навчального проце­су. Звіт голови державної комісії обговорюється на засіданні вче­ної ради факультету.