Соціальна структура та економічні зміни в Україні. Закріпачення селян.

Вище ми розглянули політичні наслідки Люблінської унії. А якими ж були соціальні та економічні зміни в Україні?

Треба чітко зазначити, що ще до цієї унії в Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, далекий від устрою Київ­ської Русі. Розвиток відносин України через Польщу з Західною Європою мав вирішальний вплив на форми економічного розвитку українських земель. Це зумовило організацію суспільства на західний зразок, зміцнило економічні зв’язки України з Заходом. Зверніть увагу: рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну в цілому був таким великим і відчутним у житті суспільства, принаймні суттєвішим, ніж в попередній період.

У подальшому в цій лекції ми будемо аналізувати зовнішньо­економічні зв’язки України з Заходом, а тепер необхідно ґрунтовно вивчити проблеми соціально-економічного розвитку українських земель у XIV – XVI століттях.

Територіально і за кількістю населення українські землі складали основну частину польсько-литовської держави, яка була найбільшою в Європі. Загальна чисельність населення Речі Посполитої становила 7,5 млн. чоловік. Українці серед них — майже 2 млн., що складало 28% населення Речі Посполитої, але статис­тика того часу, зрозуміло, була приблизною. Із 815 тис. кв. км загальної площі території держави поляки заселяли тільки 180 тис. кв. км, але складали близько половини її насе­лення. До етнічних груп передусім належали литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Люблінська унія 1569 р. повністю знищила залишки адміністра­тив­ної системи давніх руських князівств, а українські землі Речі Посполитої були поділені на шість воєводств (Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке) та 2 райони — Холмщину і Підляшшя. Найбільше Київське воєводство фактично знелюдніло, порівнюючи з тим, якою була Київщина на початку литовського панування, коли вели­кий князь Вітовт в своїй експансії досяг Чорного моря, а в степах України побудував багатокілометрові лінії укріплень для захисту поселень від татар. Та по мірі зміцнення Кримського ханства, посилення наскоків татар осіле населення відходило на північ, доки наприкінці XV ст. в півден­ній третині України зовсім зникли осілі поселення.

Закінчувався період середньовіччя. Із заходу через Польщу в Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків. Якщо спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, нечіткими і людина могла переходити з одного стану в інший, то з часом розмежування між станами, особливо між шляхтою (дворянством) та іншими верствами населення, стало спадковим і майже непроникним. Зверніть увагу, що на початку доби, яку ми розглядаємо, станова належ­ність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Найбільш важливим станом, що сформувався у ХІV – ХVІ ст., була шляхта. До цього стану належали різні соціальні групи, передусім вели­чезна більшість знаті, що пізніше стала називатися польським словом "шляхта". Тисячі родин, у тому числі давні вихідці з селян чи міщан, отримували статус шляхти, відбуваючи службу в кавалерії (в походах, охороні замків або кордонів, будучи озброєними слугами магнатів). Нерідко їхнє життя мало чим відрізнялося від життя селян.

Жителі українських міст сформувалися в окрему спільність — міщани. По мірі зростання їх чисельності великим містам надавалось цінне Магдебурзьке право. Воно було створене на зразок управління німецького міста Магдебурга (приблизно 1188 рік) й принесене в Україну через Польщу. Це право передбачало надання містам самоврядування. У 1356 р. Магдебурзьке право отримав Львів, у 1374 р. — Кам’янець-Подільський, у 1432 р. — Луцьк і в 1497 р. — Київ. Міста звільнялись від управління й суду державних урядовців і феодалів та дарувалось право на створення органів місцевого самоуправління.

Магдебурзьке право дало можливість певною мірою "європеїзу­ва­ти" життя в містах України, ввести його в чіткі правові норми. Магде­бурзьке право встановлювало виборну систему органів міського само­управ­ління та суду, визначало їхні функції, регламентувало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини.

Поширення Магдебурзького права в Україні сприяло формуванню нових рис у світобаченні та ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм. Магде­бурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Шляхта і міщани відзначалися своїми особливими правами, а ознакою селян (вони складали майже 80% населення України) були повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову або натуральну ренту.

В тому разі, якщо селянин виконував ці зобов’язання, — а в XIV ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищуючи 14 днів відробітку на рік, — його не можна було лишити земельного наділу. Більше того, селянин міг продати чи відписати свій наділ у спадщину.

Коли землі було багато, а населення мало, селянам удавалося забезпечувати собі відносно широкі права. Це були вільні люди, які могли подавати в суд на знать, а за певних обставин покидати маєток свого феодала. Наприклад, у Карпатах, де переважало тваринництво, селяни були цілком незалежні від феодалів (багато сіл мали Молдавське право — коли сплачували натуральний оброк, як правило, вівцями). По Німецькому праву підприємливий селянин (або солтис) за договірну встановлену плату феодалові отримував право заснувати село на його землях та управляти ним. На степових кордонах Центральної та Східної України багатьох селян звільняли від зобов’язань перед феодалами за те, що вони служили як прикордонна варта.

Численні права та привілеї, даровані різноманітним соціальним групам Великого князівства (особливо середній та дрібній шляхті), давав Литовський статут (кодифікований звід законів). Він видавався у 1529, 1566 та 1588 рр. Статут не тільки підтверджував шляхетські права, а й включав також звичаєві права, впроваджував нові юридичні поняття, що походили з Німеччини.

Литовські статути та їх значення для України у ХV – ХVІ ст. важко переоцінити. Вони створили основу правової системи, що згодом роз­винулась за доби Козаччини. Навіть у XIX ст. в деяких регіонах Східної України закони, по суті, спиралися на цей статут. Станова система та Литовські статути справили великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як установлені та гарантовані законом права. Усвідомлення цього пов’язувало українців із західною політичною та правовою думкою. На жаль, інший продукт Київської Русі — Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності.

Яким же був економічний розвиток українських земель цієї доби? Феодали до середини XVI ст. виробляли продукти переважно для своїх потреб. Тривалі військові компанії не давали їм можливості займатися комер­ційною діяльністю. Для селян це був золотий вік: знать не втру­ча­лась в їхні справи, колонізація збільшила кількість наявної землі, а вдо­ско­налення сільськогосподарських знарядь підняло продуктивність праці.

Протягом XVI ст. в Європі пожвавилась господарська діяльність. Населення швидко зростало. Зростали й ціни на про­дукти. Між 1500 та 1600 рр. так звана революція цін, спричинена напливом срібла і золота з Нового Світу, призвела до небаченого підвищення цін на харчові продукти — на 400 – 500%, а подекуди й навіть 800 – 1000%.

Український хліб та м’ясо через Польщу потрапляли в Європу.

Східноєвропейська продовольча лихоманка, в якій важлива роль відводилася й Україні, призвела до того, що феодали стали перетво­рю­вати свої володіння на комерційно орієнтовні господарства — фільвар­­ки (у перекладі з німецької — хутір, ферма). Завдання було одне: вироб­ляти продовольство ефективніше й у більшій кількості.

Важливо відзначити, що польські або полонізовані магнати, щоб сприяти колонізації земель у Східній Україні, заохочували селян займати ці землі. Вони пропонували організувати так звані слободи (тобто посе­лення, звільнені від оплати будь-яких повинностей та оброків протягом 15 – 30 років), таким чином, в малозаселеному Придніпров’ї система фільваркових господарств розвивалась із запізненням. А з’явившись, вона значно змінилася під впливом місцевих умов.

Все це економічно зміцнило в першу чергу шляхту Речі Посполитої, яка значно поширювала свої і без того чималі привілеї та політичний вплив.

Вчорашні воїни, а сьогоднішні підприємці-шляхтичі прагнули обме­жу­вати право короля вступати у війни, не бажаючи брати участь у висна­жливих кампаніях, коли можна було з власних фільваркових господарств отримувати великі прибутки. Наприкінці XV – на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві сеймики, а згодом — і загальний сейм Речі Посполитої (найвища законодавча влада). Отже, тепер шляхта могла більш, ніж знать будь-якої країни Європи, обмежувати прерогативи своїх королів. У 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шлях­та отримала право обирати собі монархів і визначати їх пре­рогативи.

Щоб досягти привілеїв польських шляхтичів, українські дворяни повинні були все більше полонізуватися.

Зміцніла шляхта почала розглядати селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла значно посилювати вимоги до селян. Якщо у Галичині XV ст. відробіткова рента становила приблизно 14 днів на рік, то через 100 років кожний дорослий селянської сім’ї мусив працювати в маєтку на пана 2 дні щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийнятий так званий "Устав на волоки", який мав за мету впровадження єдиної систе­ми землеподілу, але одночасно став способом збільшення відробіт­ко­вої ренти (а общинні землі ділилися на волоки, тобто лани — по 16 – 21 га, причому кращі землі віддавалися під фільварки, а гірші — селянам). Пізніше селян змусили відробляти три – чотири дні на тиждень, інколи — і більше. Тому вони мали обмаль часу для того, щоб обробляти свої наділи, а там більше скористатися з підвищення цін на продовольство. Селяни не могли зберегти навіть попередній рівень життя.

Феодали позбавляли селян традиційних форм самоуправління, нівелюючи тим Молдавське та Німецьке право, все більше втручалися в життя селян, а з появою "Уставу на волоки" право селян на власну землю вже не визнавалося — нею володів тепер феодал (а обробляв — селянин!).

Селяни робили спроби кидати своїх феодалів (було таке право), але в 1496 р. це право селян було обмежене, а у 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана.

Отже, селяни були позбавлені особистих прав, позбавлені мож­ли­вості переселятися, свавільно експлуатувалися — вони стали кріпа­ками, рабами.

Як бачимо, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно відроджувалося.

Українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490 – 1492 рр. Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи, та без допомоги досвідченого у військо­вих — політичних справах стану селянство було неспроможне побороти монополію феодалів на владу і привілеї.

Завершуючи розгляд другого питання, можна зробити висновки:

1. Україна у складі Речі Посполитої відчула стимулюючий вплив Заходу, але одночасно її поневолення заклало серйозні протиріччя між українцями та поляками на століття.

2. Економіка України, як і Польщі, в період зернового буму стала надто однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосереди­лася в сільському господарстві.

3. Зросли соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися, міста і торгівля не могли в значній мірі реалізувати свої потенціальні можливості.

4. Так як влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед українців, котрі не могли і не хотіли стати запроданцями, зростало невдоволення.