Становлення державного апарату в Україні

Богдан Хмельницький на першому етапі боротьби був досить обе­режним щодо гасла про незалежну козацьку Україну. Козацтво, яке стало провідником національного-визвольної боротьби й інтенсивно форму­ва­ло зародки національної державності, спромоглося до 1648 р. виробити в узагальненій і розпливчатій формі лише ідею обмеженої автономії. В козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси (бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними (утворення власної держави). Отже, ні Б. Хмель­ницький, ні його соратники, піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної української держави. Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхід­ності домогтися автономії, виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування "Ординації" 1638 р. (за "Орди­нацією" був скорочений реєстр та скасовано козацьке самоврядування).

У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої i союзу з ним проти магнатів i шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмель­ницький, переосмислюючи уроки кампаній 1648 р., по-но­вому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: ство­рення незалежної соборної держави в етнографічних ме­жах України. За словами М. Грушевського, з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисiлем, у лютому 1649 р. він кілька разів ак­центував увагу на своєму намірі звільнити "з лядської не­волі... народ всієї Pyci", відірвати "від ляхів всю Русь i Україну". Причому до складу держави мали ввійти всі ет­нічно українські землі "по Львів i Галич".

Тому під час походу українського війська в червні 1649 р. він має уже чітко сформовану мету: добитися створення незалеж­ної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмель­ницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався від­новити політичний діалог з Польщею, планував створити антитурецький альянс разом з Росією та Швецією.

Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсiй, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою "високу государеву руку" низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва — носії національної ідеології в її визволь­ному, конструктивно-державницькому аспекті. Якщо бо­ротьбу з повстан­цями католицька держава освятила іменем Папи Римського, то патріарх Паїсiй пропонував ство­рити міжнародну православну Лігу за участю уряду Геть­манщини — репрезентанта національної української державності.

Реалізацію планів створення Української держави довелося від­класти через несприятливі обставини. Польща ще не була розгромлена, магнати нізащо не хотіли змиритися з втратою своїх володінь в Україні. Татари також побоювалися сильної й незалежної України, хан намагався не допустити повної перемоги Б. Хмельницького (це відіграло фатальну роль під Зборовом і Берестечком). Та й український народ не був достатньо одностайним: поглибилися суперечності як між селянством і козацтвом, так і між козацькою старшиною і шляхтою, почалася боротьба за здобутки повстання. Назрівали соціальні конфлікти. Все це змушувало гетьмана вести обережну й помірковану політику, шукати нових союзників. У цей час Хмельницький відрядив посольство до Москви, уклав угоду з Семигороддям, розпочав переговори з Янушем Радзивіл­лом. А поза тим провів широку мобілізацію в Україні, готуючись до майбутньої війни, знову заручився підтримкою Криму.

8 серпня 1649 р. була укладена Зборівська угода, за якою виділя­лася козацька територія, до якої входили Київське, Чернігівське й Брац­лавське воєводства. Воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля. Систему козацького управління, що була юридично визнана Польщею у серпні 1649 р., було названо Гетьманатом. Збо­рівька угода не відповідала грандіозним задумам Хмельницького, однак він вирішив використати здобуті права для державного будівництва на відвойованих землях.

Територія трьох воєводств, на котру поширювалася влада геть­ма­на, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, називалася Гетьманщи­ною. Столицею Гетьманщини вважався Чигирин, пізніше — Глухів i Батурин. Гетьманат, або держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею i списом, який стримів у землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Війська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зоб­ражався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.­

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б. Хмельницькому вдалося сформувати — 150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як i раніше, вважалася загально­козацька ра­да, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспуб­ліканські методи не влаштовували Б. Хмель­ницького, i він вперто запроваджував принцип макси­мальної централізації управління, а в перспективі — сис­тему спадкоємного гетьманства, зосередивши в своїх ру­ках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової i судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився у підпорядкуванні скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.

Адміністративно територія поділялася на полки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7 – 10, а то й 20 – 22 сотні. У містах фактично існувало двовлад­дя: поряд з городовими отаманами функціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаганням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке по­чало орієнтуватись на статті Литовських статутів i давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плу­танини та зловживань.

Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала характерні ознаки держави:

Політична влада. Її уособлювала козацька старши­на — нова генерація українського панівного класу. Зосе­редження в руках фактично довічно обраного гетьманом Б. Хмельницького основних політичних, адміністративних, судових та військових функцій призвело до того, що найважливіші питання він вирішував самостійно, пере­творившись на військового диктатора. Його влада була більшою за президентську і наближалася до царської. Не випадково сам Б. Хмельницький був носієм ідей україн­ського монархізму у формі самодержавного гетьманства, яке б передавалося за спадковістю, а не через процедуру виборів.

Вищим законодавчим органом влади була загальна рада (коло), в якій брали участь усі козаки. У її компетенції були питання військового устрою, війни i миру, об­рання старшини, розподілу земель, переговорів з пред­ставниками інших країн. Водночас вона була й судовою інстанцією. Збиралася рада раз на рік (1 січня), а також за потреби (неординарні ради). Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалися чер­нецькою або чорною радою.

Вища виконавча влада у Війську Запорізькому належала кошу в особі кошового отамана, який діяв у межах своїх "вольностей".

Розподіл владних повноважень був умовним, здійснювався на основі започаткованого в Київській Pyci звичаєво­го права, регулюючого документа щодо цього не існувало.

Чітко окреслена територія: Київське, Чернігівське, Брацлавське воє­водства. За Білоцерківським договором 1651 р. — Київське воє­водство.

Політичний устрій. Його утворю­вав своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрація, курінні й городові отамани. Магістрати й ратуші здобули право на самоврядування. Найважливішим структурним підрозділом гетьманського уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління.

Адміністративний устрій. Територія України поділялася на полки, число яких було несталим. Так, в 1649 р. їх було 16, в 1650 р. — 20 і т. д. На чолі полку стояв полковник. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани.

Суд i судочинство, судова система. Судочинство в основному було в руках козацької старшини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суддів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах вбивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів. Продовжували діяти Литов­ські статути, Магдебурзьке право. З’явилося й нове джерело права — гетьманські універсали як акти вищої виконавчої влади, обов’яз­кові для всього населення Гетьманщини.

Соціально-економічний устрій. Основною формою землево­лодіння на території Наддніпрянщини стало дрібне селянсько-козацьке.

Фінансова та податкова системи, збройні сили, міжнародні зв’язки. Це свідчило про зрілість внутріш­нього державно-господарського механізму, зовнішніх зносин.

Виникнення і розвиток державних та військових структур відбувався поза класичною схемою: держава — військо. Якщо у сусідніх народів армія створювалася для вирішення завдань зовнішньої політики, то в Україні ор­ганізоване у військову силу козацтво створило (за традиціями Запорозької Січі) в 1648 р. свої державні інститути з метою максимальної мобілізації сил народу. Військові структури були не тільки ініціатором побудови державної системи, а й базою для її створення. Провідна їх роль ви­явилась у тому, що козацька військова адміністрація кон­тролю­вала всі сфери суспільного життя, крім релігійної. Водночас відбувався процес згортання республікансько-демократичних інститутів на користь монархічної форми правління.

Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови в середині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуа­ція. Про незавершеність цього процесу свідчать не диференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовле­но визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набу­ли люмпенізація суспільства, анархо-охлократичнi рухи соціальних низів (анархія (лат. anarchia — безвладдя) — суспільно-політична ідея, в основу якої покладено запе­ре­чення державного управління суспільством; охлократія (грец. ochlos — натовп і cratos — влада) — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу).