Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар-­ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж­арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті­посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ-­кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де-­сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді­представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон­Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не­дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд­положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились­у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний­в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості,­рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були­скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність­освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'ян-­ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони­повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров­та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі-­тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не­змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна,­і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем».­Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося­на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж-­ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох,­сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не-­залежно.

Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися­в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В і­це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн-­ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись,­що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть­властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них­Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево-­люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.­Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най-­характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну­долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока-­рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою.­Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передба-­чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було­покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого­учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до­вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать».­Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен-­ка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.­Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського­уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської­політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.