Кирило-Мефодіївське товариство
З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс цар-ським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу жарештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результатіпосилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.
Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широ-кого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з де-сятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молодіпредставники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник ПантелеймонКуліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством недуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували рядположень своєї програми.
Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містилисьу творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написанийв дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості,рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів булискасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступністьосвіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'ян-ські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вониповинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.
Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаровта його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалі-тарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України незмовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна,і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем».Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралосяна надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалеж-ності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох,сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати не-залежно.
Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилисяв питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова В іце були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку україн-ської культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись,що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимутьвластям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від нихШевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом рево-люції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати.Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що най-характерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичнудолю України.
Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили пока-рати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою.Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняйо легкі вироки, що передба-чали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше булопокарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішогоучасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав довироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать».Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевчен-ка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань.Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царськогоуряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнськоїполітики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.