Зростання національної свідомостіна Західній Україні
Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобе-режжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонахРосійської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Падура, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі бачили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, забувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у відновлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленнюпольської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселенихпричорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак украї-нофільства.
Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенціюпочатку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищоїосвіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою,40 належало перу священиків.
Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні станесвітська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім,не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовенства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнемледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосередженав таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, щомали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у культурному житті.
Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства пере-шкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів.Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінційних і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, примножуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч ігостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тихнебагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чивзяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкриваласяу контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих українських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролисяза відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледвебільше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.
Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навітьдля найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції,що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західно-української верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові:чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився вінкористуватися «мовою селянства».
Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалисяпольською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанинимісцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких еле-ментів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освіче-них людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум»у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті виклада-лися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, щоїх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну українськоїнімецькою.
Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта такожнароджувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли нечути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілку-валися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національноїсвідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрійської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого середовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдаліближче сприймати нову ідею української нації.
«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурнимиаспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків,розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, щоперемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали при-клад із харківських романтиків.
Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початковоїосвіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа МихайлаЛевицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство»,що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні текстиукраїнською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такийкрок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селянимогли б навернутися до римо-католицтва.
І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги,оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, такі на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернутиувагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основноюсправою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численнимицерковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гіб-рид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мовидля літературного вжитку.
Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукра-їнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групибули історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латин-ською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.
«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудженнянаціональної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молодіідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером бувМаркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський та-лант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилеви-чем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий«Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставилаперед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янськихта чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню дум-ку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити йогодолю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.
Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовоюселянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вонипрямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варторозраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як ІзмаїлСрезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенецьБартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.
Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах«Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам,вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночасначальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопотуз одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давномертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицькийсвященик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Буда-пешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Ли-ше невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою ре-акцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький по-слідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».
Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства можевживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове поколіннязахідноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членівіз народу.
Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникненняневеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу,належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств,чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремийнарод, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало середсамих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові пре-стижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьореніприкладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потре-бам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.
Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною йЗахідною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де щезберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Протежорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тількиукраїнський рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особіцарського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицькаверхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зростання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посиленийвзаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.