Зміни в Російській Імперії

У середині XIX ст. імперський устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного­удару, котрий породив сумніви в його ефективності та міці. Суворим випробуванням­режиму, що його протягом свого 30-річного царювання так заповзято оберігав Мико-­ла 1, стала Кримська війна 1854—1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт ве-­ликих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардінії та­Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити­свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі­збіжжям через причорноморські порти.

Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій,­тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншу­частину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царської­армії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати — або для­служби на передовій, або для охорони кордонів, або дяя роботи візниками чи на бу-­дівництві фортифікацій. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свід-­чить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив­про утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за від-­новлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацьких­повинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись слу-­жити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад­180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування крі-­пацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував одну­з внутрішніх хвороб, що підточували імперію.

Ще очевиднішими ці недуги були на фронті, де попри весь героїзм захисників­Севастополя російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця по-­разка значно підірвала престиж Росії, вона переконливо засвідчила, як далеко поза-­ду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян ви-­являлася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французь-­кі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у західно-­європейців, незважаючи на те, що останні перебували за тисячі верст від своїх баз; за­нечисленними видатними винятками командування росіян виявилося некомпетент-­ним, а царським солдатам, хоч і досить хоробрим, бракувало як ініціативи, так і­технічних умінь. Пригнічений цією поразкою, Микола 1 помер у 1855 р. Його син­Олександр II зійшов на трон, цілком усвідомлюючи нагальну необхідність реформ.

Звільнення кріпаків. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий­цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують­його знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозу-­міти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне­настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вима-­гали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив­цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення провести ряд реформ,­спрямованих насамперед на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гост-­рих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у про-­веденні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чор-­номорських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світо-­вій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність­праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського­фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, крі-­пацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не ви-­правдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна без-­господарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш­як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспро-­можні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про­те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впро-­вадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо­у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками,­то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не­меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають­на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка пере-­лякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні­між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис.­селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричини-­лося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць­Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу.­Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка­в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала крі-­пацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала­у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, кот-­рий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олек-­сандр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків­і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом пере-­йменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громад-­ські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній­комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій­Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший украї-­нець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтав-­ської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити на-­строї на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні­в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянини, що представляли різноманітні­інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя,­Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони ро-­зуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було:­коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царський­уряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться інтереси дворянства — го-­ловної опори режиму. Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми:­особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголо-­сити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня во­ля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селян­раптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться.­Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землею­чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, не­дивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянам­землі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибут-­ків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушувати­селян обробляти неродючі грунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати ро-­боту в селищах і містах, щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для там-­тешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакам­щедрі наділи. Проте за прибутки, втрачувані внаслідок звільнення селян, помі-­щики вимагали грошової компенсації. У багатому ж чорноземом південному ре-­гіоні України переважав інший підхід. Тут поміщики воліли, щоб кріпаки відбуваючи­панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували го-­ловним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні­за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу перева-­жали також в інших частинах України. На Лівобережжі й особливо у Полтавській­губернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки. У недавно

освоєній Південній Україні, де бракувало робочої сили, великі землевласники висту-­пали за продовження кріпосного права десь на 10 років. А на Правобережжі польські­магнати взагалі не хотіли давати селянам землі. Однак, незважаючи на перешкоди,­за наполяганнями царя Головна комісія продовжувала діяти.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.­Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю­суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще­не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-­ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну­від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-­тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-­ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-­ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-­ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-­нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових­зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-­форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-­ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-­му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було­мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-­тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви-­плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості­земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,­або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-­ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-­жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—­оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана­земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти. Причому­селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате­в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше­землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колиш-­ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на­ЗО °о. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на­сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних­хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі­ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди­лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі­перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків­на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-­ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.­Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи­набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості поль-­ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання­поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і розда-­вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити­за землю.

Інша особливість реформ на' Україні зумовлювалася формами землеволодін-­ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі­був у колективній власності, а плата заних входила в обов'язок общини. Але на­Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже­70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських­селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відпо-­відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того­розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян­від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили­державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи­майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-­щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично­була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-­порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто­отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.­звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.­Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порів-­няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних­селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-­валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянам­нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-­шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Півден-­ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила­пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та­католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-­но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.­Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати­свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Інші реформи. Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окре-­мим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було­місцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав грома-­дянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих­вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам­обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду­за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопи-­ченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фі-­нансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкла-­дати населення земськими податками.

Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх­урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділе-­них на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців­був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість­у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх­членів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були­по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім­сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве насе-­лення до обмеженого самоврядування.

На Україні земства впроваджувалися на Лівобережжі та Півдні. Проте на Право-­Ібережжі через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до 1911 р.­і Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися чутливішими до культурних­І прагнень українців, ніж імперське чиновництво. Так, у другій половині століття стали­ї відчутними українофільські тенденції, зокрема у земствах Полтавщини, що слугу-­' вали ареною підготовки багатьох провідників українського руху.­Ще гострішою була необхідність удосконалення системи судочинства. Пробле-­ма значною мірою крилася в нерозвинутості у росіян почуття законності. Імперські­чиновники, на яких лежала відповідальність за багато юридичних рішень, вважали,­що правосуддя — це сфера держави, а суди, на їхню думку, існували для того, щоб­вирішувати, що відповідає інтересам держави. Права особи не мали до цього ніякого­відношення чи в кращому разі вважалися другорядними. Судові відправи проводи-­лися таємно, судді часто займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вироки­виносилися з урахуванням класових відмінностей — нижчим верствам діставалися­суворіші покарання, а легші вироки — дворянам. Цю ситуацію значно виправила­судова реформа 1864 р., зробивши судочинство незалежною сферою управління, за-­критою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи пози-­ції обох сторін. Одним із наслідків цього була поява нової групи фахівців — адво-­катів-юристів.

Важливі зміни також відбувалися в інших суспільних сферах імперії. Реформи­в системі освіти 1860-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї­на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму­навчання й надали університетам більшу автономію. Водночас було послаблено цен-­зурні утиски, хоч усе ще неясним лишалося те, до якої міри дозволялося обстою-­вати «підривні» погляди. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військової­служби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспіль-­ства. Скорочувалася також з 25 до 6 років тривалість служби і вводився ряд правил­звільнення від військової повинності.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя­українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важли-­вих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам осо-­бисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесен-­ню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи від-­крили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного­.суспільства. Зрозуміло, реформи мали серйозні недоліки, але існує загальна згода,­що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможли-­вою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно­з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдоскона-­лення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення міс-­цевого самоврядування — все це примножувало можливості вираження національ-­них особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії,­включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти­шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Австро-Угорській та Російській імпе-­ріях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, ви-­мушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» ре-­жими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно при-­скорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть від-­чутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і­в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кро-­ком на шляху до сучасної доби.

З точки зору того впливу, який справила ця епоха на українців, відмінності між­австрійськими та російськими реформами мали таке ж значення, як і подібності.­Революційний 1848 рік поставив перед українцями Австрійської імперії два головних­питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної­інтелігенції. Корінне значення мав той факт, що на Західній Україні ці проблеми пе-­репліталися, позаяк поляки, які виступали проти українських національних прагнень,­часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян. Тому для західних укра-­їнців національне питання з самого початку пов'язувалося з такими повсякденними­справами, як освіта, місцеве врядування, соціальне законодавство. З часом цей зв'я-­зок наповнить соціальне питання такою ж вагою у свідомості селянства, якої воно­вже набуло в середовищі інтелігенції. Вимушена згода Габсбургів на введення кон-­ституційного правління, попри всі його вади й недосконалість, дала змогу західним­українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-еконо-­мічні інтереси й сприяла залученню до цього селянства. Відтак західні українці,­що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-еконо-­мічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяль-­ності, яких не мали українці в Росії.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху­українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти­соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: куль-­турне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюра-­лізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови­для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організа-­цій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросій-­ських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-­економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця­обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Ро-­сійської імперії.