Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

На початку 30-х років поза межами Радянської України проживали у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини 6,6 млн. українців.

У вересні 1921 р. Східна Галичина була включена до складу Поль­щі. Спроби польського уряду позбавити українське населення національ­ної ідентифікації, провалилися. Однак наступ на автономні права українців тривав: від українців позбавилися в державних установах, на землях Галичини поселились 200 тисяч польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили до західної частини, де переважало польське населення, студентами Львівського універ­­ситету могли стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність польській державі.

31 липня 1924 р. польський сейм схвалив програму утраквістичних (двомовних) шкіл, в яких навіть молитву "отче наш" заборонялося виголошувати українською мовою, з букварів усунули всі повідомлення про Україну. Але з жовтня 1925 р. після протестів світової громадськості переселення українських вчителів до Західної Галичини припинили, а частину лояльних до влади українців допустили до державної служби.

Під наглядом цензури знаходились 60 українських видавництв і близько 120 редакцій газет і журналів (станом на 1930 р.). систематично друкувалися списки заборонених українських книг, альманахів, кален­дарів та інших видань. До початку Другої світової війни до них було занесено понад тисячу найменувань.

Поряд з цим Варшава намагалась розіграти роль лідера визвольної боротьби народів. 29 червня 1931 р. на Волині було створено Волинське українське об’єднання (ВУО), яке виступало за дружбу українського і польського народів, автокефалію української православної церкви, іні­цію­вало програму наділення землею незаможних селян. ВУО підтриму­ва­ло ідею двомовності в системі освіти, що насправді означало витіснен­ня українських шкіл. Але в лютому 1939 р. польський уряд показав свої дійсні наміри — прийняв програму "державної політики Польщі на Волині", де передбачалась повна колонізація і окатоличення українців.

Митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький, щоб привер­­ну­ти увагу світової громадськості до проблеми Східної Галичини, на початку 20-х років здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи і Америки.

Формою самоорганізації українців стали численні кооперативні об’єднання, Спілка українських купців і промисловців, Українське техніч­не товариство та інші добровільні інституції.

Що ж до національно-політичного руху, то в ньому діяли різні сили: на­ціональні демократи, націоналісти, консерватори, соціалісти марксистського та народницького типу і комуністи. Перші два напрями спершу практично збігалися, але протягом 1923 – 1933 рр. відбулося їх розмежування. Кредо ж радикальних (інтегральних) націоналістів полягало у формулі 1923 року: один абсолют — нація, один категоричний імператив — її воля до життя.

11 липня 1925 р. було створено Українське національно-демо­кра­тичне об’єднання (УНДО), яке визначило своїми орієнтирами соборність, духовність, демократію, антикомунізм. До 1930 р. між УНДО й націона­лістами існувало співтовариство, припинено через діаметрально різне ставлення до компромісів з польською владою.

Радикально налаштована частина молоді з корпусу УГА ще в червні 1920 р. створила "Українську військову організацію" (УВО) на чолі з полковником УНР Є. Коновальцем. Вона взяла курс на революційно-політичну боротьбу, виконуючи в подальшому функції "армії в підпіллі".

28 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні 30 делегатів від націоналіс­тич­них партій і рухів (11 колишніх старшин УГА, 9 студентів і 10 професійних політиків) створили Організацію українських націоналістів (ОУН). 15 квіт­ня 1932 р. Є. Коновалець обґрунтував необхідність індивідуального терору після того, як польська влада почала проводити "пацифікацію" (утихомирення) Східної Галичини, під час якої знищувалися паростки національної культури українців, ширилась польська колонізація. Біль­шість активістів ОУН зневажливо ставилась до політичної боротьби поміркованих колег, що проживали за межами Польщі, особливо групи полковника А. Мельника. У розробленому М. Сциборським проекті Конс­ти­туції майбутньої соборної української держави говорилося: "Україна є суверенна, тоталітарна, авторитарна, професійно-класова держава". Форму тоталітарної організації ОУН визнала за оптимальну через глибоке розчарування ефективністю демократичних методів визвольної боротьби 1917 – 1920 рр., а також звертаючи увагу на конкретні успіхи в боротьбі за владу більшовиків, німецьких нацистів та італійських фашистів, які діяли тільки силовими методами.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. заборонено вжи­вання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаю­чи їх "громадянами румунського походження", які забули рідну мову". Була за­бо­ронена українська преса, здійснювалася румунізація православної церкви.

Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але й ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".

14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація За­кар­паття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А. Волошина змушений був емігрувати.