Філософія європейського Середньовіччя та епохи Відродження.

План.

I. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя. Основні світоглядні орієнтири середньовічної філософії.

II. Схоластика і містика як напрями середньовічної філософії

III. Поняття “Відродження” та характерні риси духовного життя цієї доби. Провідні напрями ренесансного філософствування.

Філософія Середньовіччя утворилася у суспільстві з однозначною орієнтацією на духовні абсолюти, із суцільним пануванням релігії. Вона обслуговувала богослов’я. Разом з тим середньовічна філософія зробила неоцінений внесок в освоєння поза чуттєвих сутностей і сприяла нагромадженню знань (поза чуттєві сутності – апріорні, тобто існуючі до досвіду і незалежно від нього).

Виникненню Середньовічної філософії передували зміни у світогляді людей, головним чином охоплені так званим ареалом впливу античної культури і філософії. Початок цьому поклала філософія Епікура (342-271 р. до н.е.), що ставив собі завданням захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив безсмертя людини, продовжила філософія римлянина Тіта Лукреція Кара (95-55 р.р. до н.е), а завершила підготовчий період філософія Плотіна (205-270 р. н.е.) та Прокла (412-485 р. н.е.) – головних творців філософського напряму під назвою неоплатонізм.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні ідеї Платона. Вершиною неоплатонізму є висновок про вплив на все суще через виливання (еманації) Єдиного, яке тотожне Благу, тому що не знає ніякого ушкодження та змін і має в собі абсолютну повноту Буття, “яке переповнює саму себе і ніби переливається через край”.

У філософії таке виливання Єдиного, тобто Бога, одержало назву “Спадаючої досконалості”.

Першим продуктом єдиного постає світовий Розум, або Дух, який виливається у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ взаємопов’язаним, розкладається на мікро душі. Саме через душу все, що існує прагне повернення до вищого – до єдиного.

Пізніше неоплатонівські рівні буття були інтерпретовані як три іпостасі, або лики “божествиної Трійці”: святий Дух, святий Отець і його син. В православному християнстві ці три іпостасі уособлює Ісус Христос.

Другою причиною виникнення Середньовічної філософії стала криза елліністичної культури, зневір’я населення Римської імперії у всьому матеріальному і саме тому люди спрямовували свої погляди та надії до духовного. У цьому плані поява християнства добре вписувалася у загальний духовний настрій епохи, і досить швидко поширилася по імперії.

Основні світоглядні орієнтири переходу від античної філософії до середньовічної дає таке порівняння:

Епоха Середньовічної філософії охоплює період від падіння Римської імперії (IV-Vст.) до відкриття Америки XV-XVI ст.. або від заснування Константинополя до його падіння. Розвиток середньовічної філософії поділяють на два етапи:

1. апологетика та патристика (II-IX ст.);

2. схоластика та містика (X-XVI ст.);

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія, яка озброює віруючих християн низькою вихідних догматів (переконань). Перші тлумачення християнських догматів та їх введення в контекст життя здійснювали учні Христа – апостоли, але деталізували їх так звані Отці Церкви, перші представники християнської патристики(як римські так і константинопольські).

Серед західних отців церкви найбільший вплив на розвиток філософії мав Аврелій Август Блаженний (354-430). Він вперше сформував містичну концепцію творення світу:”Бог є реальним творцем всього сущого”.

Діяльність Августина та інших представників патристики сприяла входженню християнства в філософію й утворення проміжної сфери між філософією та релігією – Теології (богослов’я).

II.

В X ст. на зміну патристиці приходить схоластика і містика, які були варіантами релігійної філософії. Підґрунтям поділу середньовічної філософії на схоластику і містику стали різні тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.

III.

Розвиток суспільства в наслідок нагромадження знань, розвиток міст – осередків економічного і культурного розвитку в пізньому середньовіччі – поклали початок змінам середньовічного світобачення і кризі середньовічної філософії. Особливого значення тут мало розвиток мореплавання, відкриття нових культур. Критика релігійної догматики, розходження реальної практики життя з життям і діяльністю священнослужителів найсильніше проявилося в північній Італії XIV-XV ст.. де й виникло явище Відродження або Ренесанс.

Велика кількість дослідників історії культури вважають добу Відродження перехідною епохою між середньовіччям і Новим часом.

Характерними рисами Ренесансу були:

· Вільні від авторитету церкви форми пізнання. Погляди на світ не обмежені санкціями церкви, зростає інтерес до античної культури з її повнотою людського життя.

· Підкреслюється реальна цінність природи і земного життя людини. З'являється ідея можливості у деяких випадках піднесення людини до рівня Бога. Підґрунтям таких ідей були наукові відкриття:

· Леонардо да Вінчі (1452-1519)

· Микола Копернік (1473-1543)

· Джордано Бруно (1548-1600) та ін.

· Значне місце в ренесансній філософії займав пантеїзм найвидатнішим провідником якого вважається Микола Кузанський: “Бог в усіх речах”; його порівнюють з дволиким Янусом.

· Антропологізм (людина в центрі всього) і гуманізм – центр у творчості Ф. Петрарки, Данте Аліг’єрі, Еразма Роттданського ,Ніколо Макіавеллі (засновник революційної етики) та ін.

Тема №4.

Філософія Нового часу

План

I. Панорама соціокультурних та духовних процесів в Європі Нового часу та особливості розвитку філософської парадигми. (Парадигма: сукупність теоретичних і методологічних передумов, які визначають конкретний науковий досвід, що втілюється в науковій практиці на даному етапі (в дану епоху).Парадигма є основою вибору проблем, моделлю для прийняття рішень Т. Кунн, США, 1922).

II. Ідеї та концепції пізнання в філософії Нового часу.

III. Розуміння соціальних процесів у філософії Нового часу – вік “Просвітництва”.

IV. Особливості німецької класичної філософії:

IV. I. філософські ідеї І. Канта та їх розвиток у послідовників;

IV. II.філософія Г. Гегеля;

IV. III. “Антропологічний принцип” філософії А. Фейєрбаха.

Філософія Нового часу охоплює період із XVII ст. по кінець XIX ст.. Після цього починається період так званої “новітньої історії”, що триває по наш час.

Філософія Нового часу являє собою принципово новий рівень у розвитку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експериментальною наукою, що виникає саме в цей час. Виникають національні філософії, формується нові напрями філософського знання такі як Теорія пізнання (гносеологія), антропологія з її наукою про цінності (аксіологія), методологія, філософія історії.

За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин і урбаністичної культури (“буржуа” з французької – мешканець міста). Мова йде про те, що міста з XVII століття досить швидкими темпами стають центрами – виробничої, культурної, соціально – політичної діяльності суспільства. Відбувається утвердження індивідуалізму і зникає залежність особистості від так званої “великої сім’ї ”.Тепер індивідуум може самостійно виживати у цьому світі, спираючись на власні сутнісні сили, знання.

Це епоха війн Наполеона, що сприяли руйнації застарілих соціальних відношень. Це епоха завершальних великих географічних відкриттів і створення перших науково-обгрунтованих теорій – наприклад – механіка І. Ньютона. Це епоха утвердження мистецтва світського: нові літературні жанри, театр, промислова архітектура.

Всі зміни, що відбувалися у житті тодішньої людини мусили вплинути на зміну її світогляду:

· Світ став розглядатися як об’єкт пізнання, а сама людина – суб’єкт;

· Світ постає в якості надскладного механізму;

· Людина, опираючись на наукові знання, насамперед природничі науки, пробує опанувати складний механізм світобуття;

· Природа тепер поділяється на живу і неживу, але та й інша є тільки основою для зростання людської могутності. В цей період під тиском нових наукових відкриттів у світобаченні людей розпочинається формування хибного на наш теперішній стан переконання про можливість встановлення влади людини над природою. Дуже багато освічених людей початку XXI ст.. вважають, що саме хижацьке ставлення людини до природи є причиною зростання природних катаклізмів на Земній кулі, і що це зрештою веде людство до загибелі.

Цілком зрозуміло, що зміни в соціальному і духовному житті мали одержати в тому числі філософське обґрунтування, ідейну підтримку. А саме:

· Філософія починається розвиватися у діалозі з науками;

· Філософія зазнає внутрішніх диференціацій, під впливом політичних процесів пов’язаних насамперед у утворенням національних держав;

· Розгалуження філософського знання вимагає нового рівня його систематизації – утворюються нові “філософські системи”.

II.

Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Френсіс Бекон (1501 - 1626).У своїх творах “Новий Органон” і “Нова Атлантида” він відводить значне місце впливу науки на розвиток людства. Разом з тим, вважав Ф. Бекон, формуванню істинного знання заважають усілякі ідоли:

· “ідоли роду” – загальні помилки, що допускають люди через недосконалість органів відчуття;

· “ідоли печери” – помилки, що роблять люди через низький рівень освіти і виховання;

· “ідоли ринку” це омани, пов’язані з людським спілкуванням;

· “ідоли театру” - це орієнтація на авторитети, які своєю харизмом, критичними оцінками часто вводять людей в оману.

Аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, Ф. Бекон пропонує свій, новий метод пізнання – це експеримент, дослід, що спирається на факти. Бекон був одним із засновником індуктивного методу пізнання.

Рене Декарт (Картезіус(1596-1650)) у питанні про метод науки займав іншу, прямо протилежну позицію. Він, як і його послідовники – раціоналісти – вважав, що емпіричний досвід має нестійкий характер, а саме пізнання, стверджував Декарт, залежить більше від інтелекту, тобто від опанування істини розумом. З самого початку розум людини має у собі три види ідей:

· Вроджених(ідея Бога, буття, числа, свободи та інше)

· Тих що виникають з чуттєвого досвіду;

· Тих, що їх формує сама людина.

Названі тими ідей з находяться в інтелекті людини в хаотичному, стихійному стані, а тому необхідний метод, що допоможе знання упорядкувати для виведення істинного висновку. За Декартом цим методом є – дедукція – виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму. Вихідні ідеї, що опрацьовуються опираючись на дедукцію приводять суб’єкта пізнання до сумніву, а сам сумнів є основою мислення. Звідси знамените Декартові “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.

Томас Гоббс (1588-1679рр.) синтезував шляхи, методи пізнання Бекона і Декарта. На думку Гоббса, теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається з відчуття і ніколи не виходить за межі доступних чуттю реалій. Гоббс об’єднує індуктивний і дедуктивний методи пізнання: “слід спочатку йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція)”.

Джон Локк (1632-1704) у своїй філософії виступав з критикою теорії “вроджених ідей” Декарта. Він вважав, що людина народжується з мозком який чистий від знань та ідей – “табула раса”, тобто в ньому немає нічого, крім здатності бути органом мислення і пізнання. За Локком існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї і рефлексія – діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі “складних ідей”. При цьому “складні ідеї” повинні узгоджуватися з досвідом людської діяльності.

В цілому філософію Дж.Локка відносять до сенсуалістського (сенсорного) емпіризму, який отримав подальший розвиток у англійській філософії, а самого філософа – засновникам розвиненої теорії пізнання нового часу. Разом з тим, що гносеологія у сучасному розумінні виникла як головний елемент філософствування І. Канта – німецького філософа др.. пол.. XVIII ст..

Дж. Берклі (1685-1753) продовжуючи філософське спрямування Локка, стверджував, що не лише “первинні ”, а й “вторинні” якості речей мають суб’єктивний статус, тобто сприймаються відчуттями людини і які фактично є головними джерелом знань без обов’язкового підтвердження практикою. Його теза “Бути – значить бути сприйнятим” привела Берклі до висновку, що пізнання є продуцентом відчуттів “Я”, а розум не може бути надійним джерелом знань. Такий підхід називають соліпсизмом.

Огляд здобутків філософії Нового часу західного зразку (парадигми) завершується поглядами Д. Юма (анг., 1711-176), який із великою мірою скептицизму аналізував можливості людського пізнання опираючись на відчуття та можливості людського розуму. Він стверджував, що з однаковою можливістю можна довести існування, такі не існування порожнечі, протяжності, руху тощо. За Юмом ідеї розуму не мають прямого відношення до реальності, а тому є лише вірогідними і логікою доводяться лише факти математики – усе інше випливає з досвіду, а критерієм істинності стає практична користь.

Підсумок:

Ф. Бекон – експеримент, індукція (емпіризм).

Р. Декарт – розум, дедукція (раціоналізм).

Т.Гоббс – досвід, що підтверджує відчуття дані розумом: індукція і дедукція.(роль практики , практицизм).

Дж. Локк – відчуття, що узгоджуються з досвідом.

IV.

Особливості німецької класичної філософії.

Німецька класична філософія була завершальним етапом розвитку філософії Нового часу та останньою формою класичною європейської філософії. Після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Отже період класичної філософії охоплює V ст.. до н.е. – XIX ст.. н.е.

Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких можна віднести такі принципи:

· Активності або діяльності людини, яка лежить в основі всіх знань, понять і думок.

· Системності знань: обґрунтовує висновок про те , що будь-яке знання може бути визнане достовірним лише в системі знань.

· Розвитку – у світі все пов’язане з усім.

· Рефлексії – розвиток знань, а також розвиток взагалі, слід розглядати як невід’ємну форму буття, атрибутом розвитку виступає рух.

Початок Нової Класичної філософії пов’язують з діяльністю І. Канта (1724-1804), родом з Кенігсберга, де прожив все життя як студент, доцент, професор і ректор університету. Вважається, що І. Кант зробив своєрідний перевод у філософії довівши, що пізнання як діяльність “тече за своїми власними законами”. Вперше в історії філософії розглядалася не структура пізнавальної субстанції (світ), а специфіка пізнающого суб’єкта – як головний чинник, що визначає спосіб і предмет пізнання. Саме такий підхід І. Канта до пізнання буття і людини зробив гносеологію основою філософії.

Філософська діяльність І. Канта розвивалася в три етапи: до критичний (50 – 60-ті роки XVII ст); критичний (70-80 роки XVIII ст) і антропологічний (90-ті роки XVIII ст..)

В до критичний період Кант створив “небулярну” космогонічну гіпотезу, в якій виникнення і еволюція планетної системи виводиться з первісної туманності. Кант виказав гіпотезу про існування Великої вселенських галактик, розвинув вчення про уповільнення добового обертання Землі в результаті приливного тріння; вчення про відносність руху й спокою (це було подовженням вчення давньогрецьких вчених Парменіда, засновника гносеології, його учня Зенона Елейського (чотири апорії, що спростовують рух як такий, і визнають рух за ілюзію) та софіста Протагора (“людина є мірою усіх рече…”).

Критичний період – це дослідження “здібностей” розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути (основні праці “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження”), у яких сам І. Кант сформував, на його думку, питання, що формують предмет філософії:

“Що я можу знати?”.

“Що я повинен робити?”.

“На що я можу сподіватись?”.

Пізніше філософія сформулювала четверте питання :

“Що таке людина?”.

За І. Кантом, найпершими джерелами знання постають чуття, через які людині подають матеріал про світ, і розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати, тобто розсудок упорядковує матеріал, що надаються йому чуттям. Форми думки – категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як “апріорні”- перед досвідні; розсудок їх віднаходить в собі під дією відчуттів на людський мозок.

Доречно: знання одержані з досвіду Кант назвав “апостеріорі”.

За Кантом існує ще один рівень роботи інтелекту – розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій (думок) розсудку. Ідеї виходять далеко за межі досвіду, а тому їх не можна ані спробувати, ані підтвердити. У наслідок цього ідеї можна сформувати в їх протилежних значеннях – у формі антиномій: світ скінчений і водночас нескінчений; світ простий і водночас складний, існує день й існує ніч, добро і зло і т.п. Отже реальний досвід ніколи не дасть людині остаточної відповіді, а тому слід залишатися на певних ідейних позиціях спираючись лише на віру. Звідси теза І. Канта: “Мені довелося окреслити межі розуму, щоб звільнити місце для віри”.

У так званий антропологічний період філософії Кант розглядав етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант визнавав рівність людських розумів свідомо обирати поведінку. На цій основі формулюється кантівський “категоричний імператив”(“остаточне повеління”): людина обираючи певний тип поведінки, повинна припускати такий тип поведінки для будь-кого. Звідси практично такий висновок: “мораль вона або є , або її не має – третього не може бути”. Основою моралі Кант визнає свободу, як основну людську цінність.

Філософія Г.В.Ф. Гегеля (1770-1831).Гель у своїх працях “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Філософія історії”, “Естетика”, “Філософія релігії” надав ідеям, що існують до досвіду і незалежно досвіду-апріорі, системно-завершеного вигляду. Філософська система Гегеля увібрала в себе найважливіші досягнення про природу та суспільство.

Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Гегель вважав, що основою світу є духовна субстанція, об’єктивно існуючий Абсолютний Дух – абсолютна ідея, що водночас є діючим розумом. Абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Можна стверджувати, що Абсолютний Дух, ідея Гегеля, за своїм все охоплюючим проникаючим єством близька до визнання творцем усього сущого Бога. Якщо абсолютна ідея все охоплюючи, то вона не може мати ніяких зовнішніх чинників руху, відтак – рух є причиною внутрішніх чинників. Такими чинниками, за Гегелем, є внутрішні відмінності граничним проявом якого є протилежності, що виступають частинами одного цілого.

Гегелівська філософія аргументує такі внутрішні причини руху опираючись на принципи, що лягла в основу діалектики розвитку історії світової думки (законів все загального розвитку мислення)

Принципи:

1. Принцип тотожності мислення і буття (все, що є, породження мисленням і може бути зведеним до нього);

2. принцип всезагального зв’язку (все пов’язане з усім);

3. принцип розвитку.

К. Маркс їх використав для пояснення розвитку матеріального світу

Закони діалектики мислення:

1. В основі розвитку мислення лежить протиріччя – єдність і боротьба протилежностей, або закон саморозвитку.

2. Існує чіткий зв'язок між кількісними і якісними змінами та навпаки;

3. Закон “заперечення - заперечення”, або усе нове народжується на основі старого, а старе відроджується у новому. Пізніше, вчені аналізуючи хід розвитку суспільств цю тезу підтвердили. Більш того, чим більше в “новому” суспільстві “старого”, тим воно стабільніше і міцніше – це так званий еволюційний шлях розвитку.

Наприкінці слід зазначити, що філософія Гегеля народилася як своєрідне продовження думок класичної філософії починаючи з давньої Греції:

Проведемо невелике порівняння.

З цього порівняння стає зрозумілим, що філософія Гегеля, який започаткував напрям об’єктивний ідеалізм, близька по духу до філософії Платона, а також теологічної філософії. Отже, мусила з’явитися філософія, яка за логікою розвитку всесвітньої філософії, заперечувала головні принципи розвитку Гегеля. Такою філософією стало вчення К. Маркса. Саме тому, на відміну від багатьох сучасних авторів підручників, де-хто вважає, що класичний період розвитку філософії завершується не Гегелем і Фейєрбахом, а К. Марксом, своєрідним варіантом класики.

Антропологічна філософія Л. Фон. Фейєрбаха (1804-1872). Маючи високу теологічну і філософську освіту Фейєрбах виступив з критикою релігії, через що був змушений полишити викладацьку діяльність і вести відлюдне життя. У філософії Фейєрбах постав як новатор, оскільки одним із перших піддав критиці панування релігії над людиною. На думку Фейєрбаха релігія підноситься своїм поглядом над людиною, а тому вона відірвана від людини. Саме тому склід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину, а не Бога, як її мрію. Необхідно вивчити людину, природу і людину в природі, щоб виявити усі сутності сили людини (розум, воля і серце). На місце любові до Бога слід обрати любов до людини – це і є головне завдання філософії основою якої повинна стати антропологія.

Отже, можна стверджувати, що Фейєрбах повернувся у своїй філософії до того з чого починається класика – “Людина є мірою усіх речей”(Протагор, софісти).

К.Маркс, своєрідний послідовник Фейєрбаха, визнав, що на цьому у філософії завершується період класики у філософії, а також зароджується “новітня філософія”, або “некласична філософія”.

Тема№5