Основи філософського вчення про розвиток.
План
I. Історичні форми діалектики. Принципи, закони, категорії.
II. Зв’язки детермінації.
III. Альтернативи діалектики.
I.
Етимологічно “діалектика” (з грецького) означає розмова, бесіда, обмін думками, зіткнення суджень, діалог, майстерність розумової поведінки.
Вперше діалектику як мистецтво захисту або спростування того чи іншого твердження, через зіставлення його з іншим, йому протилежним твердженням, використав Сократ. Цей прийом був основою його методології пізнання світу.
Першим, хто спробував пояснити процеси утворення та розвитку буття (світу), вважається, з того що знає історія, давньогрецький філософ Гераклід з Ефесу: Він бачив першооснову Всього у Вогні, що спалахує, та затухає у наслідок зіткнення протилежних речей, явищ; вони породжують, суперечність – універсальне джерело розвитку руху.
З тих часів діалектика поступово концентрується у науково-теоретичний спосіб мислення, методологію філософського мислення.
Одним з найбільших доробків у цій царині стали вчення, Гегеля та його варіанту у трактуванні К. Маркса.
Гегель: Свідомість буття.
Маркс: Буття Свідомість.
Наразі під діалектикою вважають – науку про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства, людини та її мислення.
Як і будь-яка система Д. поділяється на структурні складові: принципи, закони і категорії.
Принципи – загальні та універсальні настанови, критерії, які визначають смисл, роль та участь усіх понять і суджень в процесі пізнання.
Найбільш авторитетними принципами є:
· Тотожності мислення і буття;
· Принцип всезагального розвитку;
· Принцип всезагального зв’язку;
Закони – це синтез явищ, зв'язок, загальний смисл і порядок існування; іншими словами – це стійкі, необхідні, повторювальні зв’язки, властивості та відношення між явищами, їх протилежними сторонами та їх властивостями.
Введення в наукову практику законів належить Г. Гегелю:
· Закон саморозвитку;
· Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;
· Закон заперечення – заперечення.
Категорії – форма усвідомлення в поняттях загальних методів ставлення людини до світу. До найбільш авторитетних категорій відносять: світ, буття, простір, рух, матерія, зміст, форма, порожнеча, причина, наслідок, кількість, якість тощо.
ІІ.
Під детермінацією буквально розуміють вчення про загальний закономірний зв'язок, причинної зумовленості усіх явищ та процесів.
Найбільш послідовними зв’язками детермінації вважаються:
· Причина – наслідок;
· Необхідність – випадковість;
· Можливість – дійсність;
· Кількість – якість;
· Істина – омана;
тощо.
ІІІ.
У ХХ ст. у філософії виник цілий спектр альтернативних концепцій діалектики:
3.1. Діалектична технологія Карла Барта – розвиток зумовлюється головною антропологією антиномією (протиріччям), що виникає у наслідок зіткнення в людині грішного та божественного.
3.2. “Негативна діалектика” Т. Адорно – акцент робиться на вкрай індивідуальний, нескінченний конфлікт із самим собою людської свідомості у наслідок надмірної раціоналізації суспільних відносин, насамперед у царині товарно-грошових відносин.
3.3. Екзистенціальна діалектика П. Флоренського, якого вважають засновником конкретної діалектики – це не більше ніж вміння запитувати і відповідати, здатність поєднувати альтернативні судження і тим самим звільняти мислення від догматичних (сталих, костнах) понять, спонукати свідомість до ще новішого дослідження життя.
3.4. Метафізика – головна альтернатива діалектичній концепції розвитку.
Вона проявляється насамперед у такому:
· У розумінні зв’язку і розвитку.
Д: розвиток включає і нове, і старе. М: старе повністю заперечується новим.
· У розумінні джерела розвитку і руху.
Д: суперечності. М: першопоштовх.
· У розумінні спрямованості розвитку.
Д: по спіралі, коли старе у М: по прямій, або по колу.
повторюється, але у новій якості.
·
|
Д: щоб пізнати річ, необхідно М: 
вивчити її з усіх сторін.
· У розумінні істинного знання.
|
суперечливий синтез суперечливостей.
Тема№10