Обрання на царство Михайла Романова.

1613-145

Традиційна трактова походження роду Романових

ГЛАНД КАМБИЛА ДИВОНОВИЧ

(у водохрещенні – Іван, перейшов «із прус» у 13 ст.)

АНДРІЙ ІВАНОВИЧ КОБИЛА

СЕМЕН ОЛЕКСАНДР ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ ВАСИЛЬ ГАВРИЛО

ЖЕРЕБЕЦЬ ЯЛИНКА КІШКА ИВАНТАЙ ГАВША

ІВАН ФЕДОРОВИЧ КОШКИН

ЗАХАРІЙ ІВАНОВИЧ КОШКИН-ЗАХАРЬЕВ

ЮРІЙ ЗАХАРІЙОВИЧ ЗАХАР'ЇН-ЮР'ЄВ

ГРИГОРІЙ ЮРІЙОВИЧ РОМАН ЮРІЙОВИЧ МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ

ЗАХАР'ЇН-ЮР'ЄВ ЮР’ЄВ-РОМАНОВ ЗАХАРЬИН-ЮРЬИН

(помер 1567 р.) (помер 1543 р.)

АНАСТАСІЯ РОМАНІВНА МИКИТА РОМАНОВИЧ ДАНИЛО РОМАНОВИЧ

РОМАНОВА (1 дружина Івана IV) РОМАНОВ (помер 1585) РОМАНОВ

Ксенія Іванівна ФЕДІР НИКИТИЧ РОМАНОВ

(народ. між 1554-1560, помер 1663 р. в чернецтві Філарет)

МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ РОМАНОВ

(р. 1596, помер 1645 р., з 1613 р. – цар)

1. Марія Володимирівна Довгорука (померла 1625 р.)

2. Євдокія Лук'янівна Стрешнєва (померла 1645 р.)

Родоначальником гілки Романових був третій син Романа Юрійовича Захар’їна – Микита Романович (пом. 1586 р.), рідний брат цариці Настасії. Його нащадки вже іменувалися Романови. Микита Романович – московський боярин з 1562 року, активний учасник Лівонської війни і дипломатичних переговорів, після смерті Івана IV очолював регентську раду (до кінця 1584 р.). Він – один з деяких московських бояр 16 ст., що залишили по собі добру пам'ять у народі: ім'я зберегла народна билина, що зображує його добродушним посередником між народом і грізним царем Іваном. З 6 синів Микити Романовича особливо видавався старший – Федір Микитич (майбутній патріарх Філарет, негласний співправитель першого російського царя роду Романових) і Іван Микитич, що входив до складу Семибоярщини.

Популярність Романових, придбана їхніми особистими якостями, підсилилася від гонінь, яким вони піддалися з боку Бориса Годунова, який бачив в них потенційних суперників у боротьбі за царський престол.

Обрання на царство Михайла Романова.

У жовтні 1612 р., після звільнення Москви від поляків, було створено Тимчасовий уряд і оголошено про вибори в Земський собор, скликання якого планувався на початок 1613 року. На порядку денному було одне, але вкрай наболіле питання – обрання нової династії. У числі знатних кандидатів на престол (князів В.В. Голіцина, Д.М. Пожарського, Д.Т. Трубецького, Д.М. Воротинського, польського королевича Владислава, шведського принца Карла-Филипа, „воренка” Івашки, сина Лжедмитра ІІ та Марини Мнішек) був і 16-літній Михайло Романов з давнього боярського, але нетитулованого роду. З іноземних королівських дворів одноголосно вирішили не вибирати, а з приводу вітчизняних кандидатів єдності не було.

Сам по собі Михайло Романов мав мало шансів на перемогу, але на його кандидатурі зійшлися інтереси дворянства і козацтва, що відігравало значну роль у період Смути. Бояри сподівалися на його недосвідченість і припускали зберегти свої політичні позиції, що зміцнилися за роки Семибоярщини. На руку було і політичне минуле роду Романових. Хотіли вибрати не найздібнішого, а найзручнішого. Серед народу велася агітація на користь Михайла, що також зіграло не останню роль у його твердженні на престолі. Остаточне рішення було прийнято 21 лютого 1613 року. Михайло був обраний Собором, затверджений «усією землею». Справу вирішила записка невідомого отамана, що заявив: Михайло Романов стоїть ближче усіх по спорідненню до колишньої династії і може вважатися «природним» російським царем. У такий спосіб було відновлено самодержавство легітимного характеру (по праву народження). Були втрачені можливості альтернативного політичного розвитку Росії, тобто виборності (а значить і змінюваності) монархів.

За спиною Михайла протягом 14 років стояв його батько – Федір Микитич, більше відомий під ім’ям Філарета, із 1619 р патріарх російської церкви. Випадок унікальний не тільки в російській історії: син займає вищу державну посаду, батько – вищий церковний. Навряд чи це випадковий збіг. На думку про роль роду Романових у період Смути наводять деякі цікаві факти. Наприклад, відомо, що Григорій Отреп’єв, що з’явився на російському престолі під ім’ям Лжедмитра I, до заслання до монастиря був холопом Романових, і він же повернув Філарета із заслання, звів у сан митрополита. Лжедмитро II, у Тушинській ставці якого знаходився Філарет, зробив його Патріархом. Але як би там ні було, на початку 17 ст. у Росії затвердилася нова династія, разом з якою держава функціонувала більш трьохсот років, переживаючи зльоти і падіння.

РОМАНОВИ НА РОСІЙСЬКОМУ ПРЕСТОЛІ 17 ст. – поч. 20 ст.

МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ

1613-45

Марія Милославська ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ Наталя Наришкіна

1645-76

ФЕДІР ІВАН V СОФІЯ Євдокія Лопухіна ПЕТРО I КАТЕРИНА I

1676-82 1682-96 1682-89 1682-1725 1725-27

ГАННА ІВАНІВНА Катерина Олексій Ганна ЄЛИЗАВЕТА

1730-1740 1741-61

ГАННА ЛЕОПОЛЬДІВНА ПЕТРО II ПЕТРО III КАТЕРИНА II

1740-41 1727-30 1761-62 1762-96

ІВАН VI АНТОНОВИЧ ПАВЛО

1740-41 1796-1801

ОЛЕКСАНДР I МИКОЛА I

1801-25 1825-55

ОЛЕКСАНДР II

1855-81

ОЛЕКСАНДР III

1881-94

МИКОЛА II

1894-1917

У таблиці вказані роки правління, виділені царі, з 1721 року імператори Російської держави.

РОСІЯ В СЕРЕДИНІ – ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 17 століття.

Михайло Романов правил до 1645 р., умираючі він передав російський престол в спадщину своєму сину – Олексію Михайловичу (1645-1676 рр.). Його правління традиційно характеризується з позитивної сторони, хоча у цей час було багато народних повстань, а 17 ст. взагалі отримало назву „бунтівного.”

Соціально-економічний розвиток характеризувався початком „нового періоду” у російський історії, головними проявами якого були формування всеросійського внутрішнього ринку, розвиток спеціалізацій окремих територій та ріст торгового обороту, поява мануфактур. Частина істориків вважає, що з цього часу починається генезис капіталізму в Росії, який мав дуже серйозні відміни та особливості у порівнянні із європейськими країнами.

У 1649 р. на Земському соборі прийнято Соборне Уложення – кодекс російського феодального права. Для його розробки була складена спеціальна комісія на чолі із боярином М.І. Одоєвським. Значну роль відіграли чолобитні служилих та торгових людей. Соборне Уложення було розділено на глави (25) та статті (967), видано тиражем 1200 примірників. В Уложенні закріплена соціальна структура суспільства, регламентовані права та обов’язки усіх прошарків, остаточно оформлено кріпацтво, введений новий порядок суду та карного права, регламентуються порядок несення воєнної служби, виїзд до інших держав, митна політика тощо.

Політичний розвиток Росії середини – другій половини 17 століття Характеризується еволюцією державного строю від станово-представницької монархії до абсолютизму. Зменшується роль Земських соборів, які при перших Романових в основному вирішували питання війни та миру. Останній Земський Собор повного скликання пройшов у 1653 р. й прийняв рішення о приєднанні України к Росії. У 1660-1680 рр. – угасання земської діяльності, збиралися боярські комісії з різних питань, які зараховувалися Земськими Соборами. Закінчення діяльності Земських Соборів фактично означало початок переходу до абсолютизму.

У системі органів державної влади та управління значну роль грала Боярська дума, однак, із середини 17 ст. її вплив падає, формується Ближня дума із довірених осіб царя. Високого розвитку досягає приказна система (див. таблицю). Прикази мали надзоряні функції за діяльністю вищих державних установ та осіб.

Основою адміністративно-територіального розподілу був повіт. Система місцевого управління була побудована не на принципах обраних органів, на влади воєвод та земських і губних старост, діяльність яких контролювалася із центру. Система управління будувалася за становим принципом. Станової розподіл у 17 ст. був досить складним і передавався у спадщину.

Приказна система Росії у XVII ст.

Приказна система

Постійні прикази Тимчасові

Загальнодержавні Обласні Палацові Патріарші

Посольський розряд Сибірський Великого Патріарший Таємний

палацу казенний

Помісний Казанського Казенний Патріарший Розрахунковий

палацу Палацевий

Великий прихід Малоро- Конюший Монастирсь-

сийський кий

Велика казна Смоленсь- Сокольни-

кого кня- чий

Стрілецький зівства Царська

майстерни-

Іноземний ча палата

Рейтарський Цариціна

майстерни-

Збройна палата ча палата

Пушкарський

Церковний розкол у Росії

Значним явищем середини 17 ст. стала церковна реформа патріарха Никона (в миру Микита Мінов), яка призвела до розколу Руської православної церкви. Реформи Никона, які були підтримані царем та почалися у 1650 р., включали до себе правку богослужебних книг за грецьким зразком, зміни обрядів Руської православної церкви. Нововведення Никона головним чином стосувалися обрядів і не торкались догматів церкви та основ православного віроучення. Однак, значна частина віруючих та духовенства їх не прийняла. Ревні тели деревних порядків звали Никона антихристом. Реформи привели до загострення протиріч, існуючих у церковний середі із 40-х років 17 ст., наслідком яких стало не признання реформ та поява старообрядництва. Тобто, відбувся розкол Руської православної церкви на офіційну та старообрядницьку (протопоп Авакум).

Церковні проблеми на цьому не скінчилися. У 1658 р. патріарх Никон пішов на конфлікт із державною владою та царем. Він претендував на вищу світську владу нарівні із царем, питався добитися свого шляхом відмови від патріаршества. Церковний Собор 1666-1667 р. за участю представників грецької православної церкви осудив Никона, лишив його сану, вислав до Ферапонтова монастиря під Вологду. Його реформи були збережені, зберігся і розкол церкви.

Географічні відкриття у середині – ІІ половині 17 ст.

Особливістю етнотериторіального розширення Росії у 17 ст. був мирний характер, господарська колонізація. Видатну роль у цьому процесі зіграли російські дослідники Північного Сходу. Перелічимо відомі географічні відкриття, що стали основою колонізації Сибіру (корінні народи евенки, якути, буряти, чукчі, ітельмени; основні заняття: рибна ловля, полювання, скотарство; панування родоплемінних відносин).

1643-46 рр. – Василь Поярков на чолі загону козаків пройшов з Якутська по рікам Лена, Алдан, вийшов по р. Амур в Охотське море та повернувся до Якутська.

1648 р. – Семен Дежньов пройшов по р. Колима і вийшов у Північний Льодовитий океан, відкрив протоку між Аляскою і Чукоткою.

1649-53 р. – Єрофій Хабаров дійшов з Якутська до р. Амур, пройшов по ній, склав карту, підкоривши Російській короні землі і народи, що їх населяють.

1696-1697 рр. –Володимир Атласов здійснив експедицію на Камчатку, яка потім була приєднана до Росії.

У наслідок цих відкриттів у першій половині 17ст. у Сибіру створюються остроги – руські укріплені поселення, які водночас були одиницею адміністративно-територіального розподілу: Єнісейський (1618 р.), Красноярський (1628 р.), Ілімський (1630 р.), Братський (1631 р.), Якутський (1632 р.), Іркутський (1652 р.), Селенгінський (1665 р.). У 1637 р. був утворений Сибірський приказ, Сибір поділена на 19 повітів, якими управляли воєводи, прислані з Москви.

Росія вийшла до берегів Тихого океану. На світовій арені складалася нова геополітична обстановка. У 1689 р. був підписаний Нерчинський трактат – перший мирний договір з Китаєм, що установив кордони.

Таким чином, кордони Росії наприкінці 17 століття простиралися від Дніпра до Тихого океану, від Білого моря до кримських володінь, Північного Кавказу і казахських степів. Незважаючи на значне розширення територій і ріст військово-політичної могутності, Росія до кінця 17 століття не мала виходів до морів за винятком замерзаючого Білого моря, на березі якого здавна знаходилася морська гавань в Архангельську. Подальший економічний розвиток, зміцнення міжнародних зв’язків і ріст військово-політичного авторитету Росії були неможливі без рішучої зміни геополітичної обстановки. Визначається два основних напрямки: на північному заході боротьба зі Швецією за Балтику; на півдні боротьба з Туреччиною та її васалом Кримським ханством за Азов і Чорноморське узбережжя.

РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ 18 ст.

Передумови реформ Петра І

Відставання Росії у соціально-економічному розвитку, політичному, культурному та воєнному відношенні від європейських країн

Усвідомлення необхідності реформ відповідно до європейського прикладу. Особиста активність Петра І, орієнтація на перетворення та зміни.

Попередній розвиток Російської держави, спроби реформування у другій половині 17 ст.

Еволюція станово-представницької монархії у абсолютну протягом другої половини 17 ст.

Закордонна подорож Петра І, знайомство із європейським досвідом (велике посольство 1697-98 рр.)

У результаті реформ початку 18 ст. сформувалася складна система державного управління. Для її функціонування була необхідна спеціальна група осіб, які підпорядковувалися тільки верховної владі і залежала від неї в службовому становищі і майновому забезпеченні. Петро I робить ставку на дворянство, якому, як і під час свого виникнення, треба було взяти на себе виконання адміністративно-фінансових і військових обов’язків, але вже на якісно новому рівні. Еволюція дворянства цього періоду забезпечувалася свідомою діяльністю державної влади, що відбилося в появі спеціального дворянського законодавства. Два законодавчих акти петровського періоду мали вирішальне значення – указ про єдиноспадкування 1714 р. та Табель про ранги 1722 р. Перший фактично зрівнював у правах маєток і вотчину, другий – надавав право придбання статусу потомственого дворянина по вислузі (по військовій службі з XIV класу, по цивільній – з VIII. Ні носії родових титулів, ні великі поміщики-землевласники в „Табель про ранги” не потрапили. Родова аристократія опинилася поза головною службовою ієрархією і щоб потрапити в неї повинна була надходитись на службу державі. Петровське законодавство вело до появи безземельного дворянства, що було зовсім новим явищем. З моменту свого становлення дворянин був “служивим землевласником”. Протягом усього 18 ст. відбувається зближення землевласницьких прав вотчинників і поміщиків: перші стали зобов’язані державі службою, другі – юридично закріпили право розпорядження землею.

Дворянство мало істотні переваги перед іншими верствами, але на початку 18 ст. цей прошарок жив за суворим розпорядком. Він мав один всепоглинаючий обов'язок – служити державі. У 60-80 роки 18 ст. при Катерині II завершився процес корпоративного оформлення дворянства і його перетворення в привілейований пануючий прошарок. Таким чином, спочатку, дворяни були представниками неаристократичних родів, тобто в генеалогічному плані не належали до князівських династій. У 18 ст. йшов процес корпоративного оформлення дворянства і злиття двох форм землеволодіння, тоді терміном „дворяни” стали позначати як потомствених, так і жалуваних князів, а також дворян “по вислузі”.

«Табель про ранги»: класи і чини, що дають право на дворянство

Рік Клас і відповідний по військовій службі йому чин по цивільній службі

XIV клас, I обер-офіцерський чин (фендрик, мічман, флігель-ад’ютант) – потомствене дворянство VIII клас, колезький асесор потомствене дворянство

VIII клас, I штаб-офіцерський чин (майор, військовий старшина) – потомствене дворянство; до VIII класу – особисте дворянство V клас, статський радник; VI-IX клас– особисте дворянство; X-XIV класи – особисте почесне громадянство

VI клас, останній штаб- офіцерський чин – потомствене дворянство; VII-XIV клас – особисте дворянство IV клас, дійсний статський радник, обер-прокурор, герольд- мейстер; з V класу – особисте дворянство

Форма почесного звертання (відповідно до «Табелі про ранги»)

I-II класи Ваше високопревосходительство

III-IV класи Ваше превосходительство

V клас Ваше високородіє

VI-VIII класи Ваше високоблагородіє

IX-XIV класи Ваше благородіє

Воєнні реформи Петра І

Введення рекрутства для селян як головного принципу комплектування війська. Формування регулярної армії (існувало в Росії з 1705 р. до 1874 р.)

Початок підготовки офіцерських кадрів, відкрити спеціальні школи: математичних та навігаційних наук (1701 р.); артилерійська (1701 р.), медична (1707 р.), інженерна (1712 р.)

Складання нових воїнських та морських статутів. Введення нової єдиної форми, командування, орденів та медалей, знаків воїнської відмінності

Переозброєння армії, поява нових рушниць зі штиком, мортир, гранат

Побудова регулярного воєнно-морського флоту ( травень 1696 р., Воронеж). До 1702 р. побудовано 28 кораблів, 23 галери.

Абсолютна монархія першої чверті ХVІIІ ст.

ІМПЕРАТОР (з 1721 р.)

Генерал-прокурор

(з 1722 р.)

СЕНАТ (з 1711 р.) Обер-прокурор

КОЛЕГІЇ (з 1718 – 21 рр.) СИНОД

Іноземна, Воєнна, Адміралтейська, (з 1721 р.)

Штатс-колегія, Комерції, Ревізіон-колегія,

Берг-колегія, Мануфактур-колегія, Вотчіна,

Юстиції, Камергерська, Головний магістрат

ГУБЕРНІЇ (на чолі – губернатор)

з 1708 р. – 8: Московська, Петербурзька, Київська,

Архангелогородська, Смоленська, Казанська, Азовська, Сибірська

ПРОВІНЦІЇ (на чолі – воєвода). На поч. 18 ст. – 50

ПОВІТИ (ДІСТРИКТИ) на чолі – воєвода

Економічні реформи Петра І

Створення мануфактур: 17 ст. – 30, І чверть 18 ст. - 200

Державне забезпечення мануфактур робочою силою відповідно до указів Петра І: 1703 р. – указ про приписних селян (виконання державного податку селянами, 1721 р. – указ про посесійних селян (дозвіл власникам мануфактур купувати для роботи селян).

Реалізація в економічній сфері державної політики за принципами меркантилізму та протекціонизму. Остаточне оформлення етатизму.

Введення у 1718-21 рр. подушної системи податків. Формування категорії державних селян.

Активне втручання держави у торгівельну діяльність російського купецтва: державна монополія на продаж товару, переселення купців, великі податки на користь державі тощо

Державно-адміністративні реформи Петра І

1704 р.	Ліквідування Боярської думи
1711 р.	Створення Сенату із законодавчими та контрольно-фінансовими функціями, з 1721 р. на чолі із генерал-прокурором
1718-1721 р.	Заміна старих органів управління – приказів на нові – колегії (12 колегій + Духовна колегія – Синод)
1699 р.	Міська реформа
1708-10р.	Реформа місцевого управління – створення губерній
1700-1721рр.	Ліквідування патріаршества, введення нової системи управління церквою – Святіший Синод на чолі з обер-прокурором
1714-1722 рр.	Створення карательних державних органів контролю за функціонуванням суспільства – фіскалів та прокуратури
1722 р.	Зміни системи престолоспадкоємства: спадкоємця призначає монах за своїм власним бажанням
1721 р.	Проголошення Росії імперією, Петра І – імператором

Оцінка петровських перетворень в історіографії

Історіографія	Оцінка
18-19 ст.: західники (В.М. Татищев, М.В. Ломоносов, М.Г. Устрялов, С.М. Соловйов)	Підтримка петровських реформ, цар – реформатор. Перетворення Росії на європейську державу особисте позитивне досягнення Петра І
18-19 ст.: слов’янофіли (Аксаков К.С., Хом’яком А.С.). Деякі історики (Щербатов М.М., Карамзін М.М.)	Супротивники реформ та модернізації європейського типу, обвинувачували Петра І у порушенні національних традицій та підґрунтя
К.19 – поч.. 20 ст.: Ключевський В.Й., Мілюков П.М., Павлов-Сільванський М.П., Платонов С.Ф.	Критично, але не так різко як слов’янофіли. Вважали необґрунтованими жорстокі засоби проведення реформ
20 ст.: Тарле Є.В., Молчанов М.М., Бугайов В.І., Павленко М.І та інші	Позитивна оцінка петровських перетворень, характеризували їх як прогресивні у межах феодального суспільства
Сучасна: Анісімов Є.В., Каменській А.Б.	Реформи Петра І були суперечливі, здійснювалися насильницко-репресивними засобами, призвели до перенапругу народних сил, що посилило соціальну нестабільність

Передумови палацових переворотів

1. Послаблення правлячої династії при Петрі І, вплив династичної кризи 80-х років 17 ст.

2. Конфлікт Петра і царевича Олексія, страта спадкоємця. Прісечення династії по чоловічій лінії.

3. Зміни традиційної системи престолоспадщини.

4. Поява різних, у том числі іноземних претендентів на престол.

5. Встановлення династичних зв’язків з германськими державами, династичні шлюби.

6. Побудова нової столиці, відмежування монарха від основної частки країни і значної частки традиційної соціальний опори монархії.

7. Створення Петром І гвардії – військової еліти (Преображенського, Семенівського полків), які була головною силою у політичній боротьбі, опорою палацових переворотів.

8. Посилення боротьби за влади між придворними угрупованнями в умовах династичної кризи.

Російська монархія „епохи палацових переворотів”(1725-62 рр.)

Катерина І 1725-1727	Всевладдя Меншикова О.Д. Створення Верховної таємної Ради. (8.02.1725 р.) у складі Меншикова О.Д., Апраксина Ф.М., Головкіна Г.І., Толстого П.А., Голіцина Д.М., Остермана А.І., герцога Голштиинського. В основному, продовження політики Петра І. Відкриття Академії наук у 1725 р. Експедиція В.Беринга на північно-східний кінець Азії.
Петро ІІ 1727-1730	Боротьба за вплив на малолітнього царя, головні супротивники О.Д. Меншиков (опала та заслання з вересня 1727 р.) та князі Довгорукі із А.І.Остерманом. небажання молодого царя здійснювати державне управління, значна частина часу приділялася розвагам. Неочікувана смерть 14 літнього царя в січні 1730 р. Поглиблення династичної кризи.
Ганна Іоаннівна 1730-1740 „Біронівщина”	Отримала престол з рук Верховної таємної ради на умовах (кондиціях), виконувати які відразу відмовилась, спираючись на дворянство. Жорстока політична боротьба при Дворі. Засилля іноземців. Основні напрямки внутрішньої політики: ліквідування Верховної таємної ради (1730 р.), створення кабінету міністрів (1731 р.); соціальна підтримка дворян, поширення його привілеїв: відмова від петровського указу про майорат (1730-31 рр.), скорочення строку служби до 25 років (1736 р); зріст продукції металургії та експорту (заліза у 5 разів, хліба у 22 рази).
Іван VІ Антонович та Ганна Леопольдівна 1740-1741 рр.	Брауншвейгська династія на російському престолі, відсторонення від влади Бірона – фаворита Ганни Іоаннівни, передача регентських повноважень Мініху Б.Х. Гостра політична боротьба за участю гвардії. Черговий палацовий переворот повалив брауншвейгську династію та привів до влади доньку Петра І – Єлизавету.
Єлизавета Петрівна 1741-1761 рр.	Основні напрямки внутрішньої політики: відновлена роль та функції Сенату, ліквідований Кабінет міністрів, створена особиста канцелярія імператриці; відмінені внутрішні митні податки; проведена перепис населення (1744-1747 рр.) та систематизована податкова система; відкриті Дворянський та Купе чеський банки (1754 р.); посилення кріпацтва: селянам заборонено самостійно вступати до армії (1742 р.), дворянам дозволено продавати селян у рекрути (1747 р.) та засилати у Сибір (1760 р.); підтримка науки, культури та освіти, відкриття Московського університету (1755 р.). Економічну політику спрямовував Шувалов П.І.
Петро ІІІ грудень 1761р.- червень 1762 р.	У владу був півроку, втратив престол в наслідку чергового палацового перевороту. Прийняв Маніфест „Про вільності дворянства” (1762 р. – дворянство більш не було повинне виконувати службові обв’язки); провів секуляризацію церковних земель (1762 р.), ліквідував Таємну канцелярію, яка здійснювала політичний розшук (1762 р.) У зовнішньої політиці підтримував інтереси Прусії. Його політику не прийняли ні в армії, ні в суспільстві, ні при дворі. Палацовий переворот привив до владу його дружину – Катерину ІІ (Софію Августу Фридеріку Ангальт-Цербстську).
Катерина ІІ 1762-1796 рр.	Політика Катерині ІІ до середини 70-х років характеризується як політика „освіченого абсолютизму”. 1773-75 рр. – остання селянська війна, зміни внутрішньополітичного курсу. Основні напрямки внутрішньої політики: Реформа Сенату, поширення його повноважень, але ліквідування законодавчих функцій, які належали тільки монарху (1763 р.). Секуляризація церковних володінь, створення Колегії економії для їхнього управління (1764 р.) Ліквідування гетьманства та елементів автономії у Малоросії (1764 р.). Губернська реформа (1775 р.). Жалувані грамоти містам та дворянству (1785 р.) – закладені основи самоуправління, поширення дворянських привілеїв. Поліцейська реформа: введення церковно-нравственного контролю за населенням (Устав благочинія, 1782 р.). Фінансова реформа, введення паперових грошей – асигнацій. Реформа освіти: створення системи освітних установ (1769 р.).

Органи влади та управління губерній, повітів, міст у ІІ пол. 18 ст.

ГУБЕРНАТОР

ВІЦЕ-ГУБЕРНАТОР

ГУБЕРНСЬКЕ ПРАВЛІННЯ Предводитель дворянства

Губернське