Особливості організації навчального процесу у середньовічних університетах.

Склад студентства мав наднаціональний демократичний характер (жодних обмежень у прийомі бажаючих вчитися); невеликі витрати на відкриття університету (будь-яке приміщення, студенти могли серед свого оточення обирати викладачів тощо); навчання фактично було платним; надзвичайна мобільність університетів (якщо в регіоні починалася війна чи епідемія чуми, студенти й викладачі могли перебратися в інше місто чи країну).

До XIV ст. сформувалася категорія мандрівних студентів, до якої належали студенти-бідняки або творчі особистості, які в мандрах могли переходити з одного університету в інший. Їх називали вагантами, голіардами.

Історично склалися дві „сім’ї ” університетських статутів, що забезпечували функціонування таких об’єднань, – Болонська і Паризька. Серед студентів були різні вікові категорії. Програми навчання представляли чотири факультети:

1. Артистичний, обов'язковий. Він мав загальноосвітній характер і передбачав упродовж 6 – 7 років засвоєння „семи вільних мистецтв”.

2. На цьому рівні студенти обирали один з трьох професійних факультетів: богословський, медичний, юридичний (навчання на кожному тривало не менше 5–6 років).

Присудження вчених ступенів часто відбувалося в межах традицій рицарського виховання.

Ступені університетської освіти в епоху Середньовіччя:

І – бакалавр (підмайстер) – студент вчився в одного професора 3–7 років. Після відвідування лекцій інших професорів допомагав вчити новоприбулих студентів, публічно викладав наукову штудію і отримував вчений ступінь магістра, доктора, ліценціата;

ІІ – магістр (помічник майстра) за необхідності допомагав проводити бакалавру дискусію, призначав теми диспутів та ін.;

ІІІ – доктор, IV – ліценціат (повноправні майстри) організовували викладання основних наук, призначали вчені ступені.

Форма навчання була переважно індивідуальною. Кожен професор працював зі студентом за індивідуальною програмою. Якщо студент бажав розширити коло своїх знань, то відвідував лекції іншого професора чи мандрував учитися в іншому університеті. Статутами було встановлено, що перший ступінь людина могла отримати після виповнення 21 року та після курсу навчання тривалістю не менше 7 років. Рівень магістра давав право продовжити навчання на вищих факультетах – медицини, права, теології. Найдовший термін навчання був на теологічному факультеті – від 12 до 15 років. За цей час послідовно можна було отримати ступені „курсора” (бакалавра-репетитора), „біблікуса” (коментар Біблії), „сентенціарія” (допускали до викладання по книзі „Сентенція” Петра Ломбардського, у якій узгоджувалися думки авторитетів з суперечливих питань теології), бакалавра-форматі (учасник усіх диспутів), ліценціата (право викладати будь-де) і доктора теології, що означало найвищу компетенцію.

Кожен університет вирізнявся з-поміж інших якістю викладання окремих наук. Наприклад: Оксфордський – викладанням канонічного права, Паризький – курсами теології та філософії, італійські університети – викладанням римського права. Тому навчання студентів могло тривати дуже довго, інколи – впродовж усього життя. В епоху Середньовіччя в Парижі виникло словосполучення „вічний студент”, яке свідчило про вищеописаний факт.

Студенти і викладачі об'єднувалися в земляцтва, нації, колегії, які згодом стали коледжами чи факультетами університетів. Земляцтва й нації захищали майнові права своїх членів, забезпечували вчасне отримання вчених ступенів, надання університетських посад, підтримували хворих та немічних студентів, влаштовували свої свята. Факультети формували університетську політику і контролювали навчальний процес в окремих колегіях. Представники цих об'єднань – прокуратори у націях і декани на факультетах на загальних зборах обирали ректора. Ректор своїми повноваженнями володів тимчасово (від 3 місяців до 1–3 років). Інколи обов'язки ректора виконував один з кращих студентів. Такою була система устрою Паризького університету.

Болонський університет спеціалізувався на вивченні права. Тому його студенти були людьми досить дорослими. Саме вони, а не магістри, утворювали корпорації. Викладачі ж належали до Болонської міської комуни, були міськими посадовцями. Студентські об’єднання контролювали якість викладання відповідно до укладених угод. Поступово паризька модель поширилася і в більшості італійських університетів, університетах Іспанії та південної Франції. Система університетського самоврядування припинила своє існування в XV ст.

10. Зародження гуманістичної педагогіки. Ідеї просвітителів-гуманістів: (за вибором) Л. Бруно, Л. Альберті, Вітторіно да Фельтре, Гуаріно Гуаріні, Томазо Кампанелли, Т. Мора, Ф. Рабле, М. Монтеня, Е. Роттердамського.
Епоху пізнього Середньовіччя (XIV – ХVІ ст.) ще називають епохою Відродження. У цей період відбувалося становлення гуманістичної педагогіки. Прагнення усвідомити місце і роль людини в світі зумовило звернення до античної культурної традиції, пропагування гуманістичних ідей у філософії.

Серед видатних просвітителів-гуманістів в історії педагогіки вивчають досягнення італійців Л. Бруно, Л. Альберті, Вітторіно да Фельтре, Гуаріно Гуаріні, Томазо Кампанелли, англійця Т. Мора, французів Ф. Рабле, М. Монтеня, голландця Е. Роттердамського та ін. Загальні ідеї, які характеризують епоху Відродження та просвітньо-педагогічні погляди філософів, поетів, політиків того часу: 1) послаблення впливу церкви на розвиток природничих світських наук, живопису; 2) проголошення культу життєрадісної людини; 3) спрямування виховного процесу на формування почуття громадянськості; 4) широке й інтенсивне прогресування іноземних мов як циклу граматики у змісті освіти, повернення до справжньої латини замість спотвореної; 5) поєднання естетико-літературної освіти античної епохи та традицій рицарського виховання у Середньовіччі; 6) виокремлення наук у межах „семи вільних мистецтв”; 7) чисельний ріст навчальних закладів усіх рівнів і типів.

Серед просвітніх діячів епохи Відродження особливої уваги заслуговує талант Вітторіно да Фельтре (1378–1446). У школі в Мантуї на півночі Італії, яку він відкрив та очолив, відомій під назвою „Школа радості”, було практично реалізовано ряд інновацій. Зокрема: рівні умови навчання дітей герцога та дітей з бідних сільських районів; змішане навчання (дівчата і хлопчики – разом); мета школи визначалася в необхідності формування бази загальної культури, необхідної для опанування спеціальними знаннями надалі самостійно.

Основу змісту навчання у школі складали класичні мови та література, основи „семи вільних мистецтв”. Організація навчально-виховного процесу ґрунтувалася на виявленні поваги до особистості, заборонялися тілесні покарання. Методика навчання в переважній більшості була запозичена у Квінтіліана. В естетичному вихованні у „Школі радості” вперше було використано прийом естетичного оформлення інтер'єру навчального приміщення. З метою фізичного розвитку дітей організовувалися тривалі прогулянки, спортивні ігри, вправи з вироблення грації танцювальних рухів та верхової їзди. Це – елементи рицарського виховання. Водночас, у школі зберігалася й християнська традиція: з метою зміцнення благонадійності й виховання доброчинностей учні перебували в атмосфері аскетизму, спокою.

Завдяки успішній освітній практиці Вітторіно да Фельтре набули поширення навчальні екскурсії, дидактичні ігри та запровадження органів учнівського самоврядування.