Принципи, зміст навчання у творчій спадщині Й.Г.Песталоцці. 7 страница

У роздумах Г.С.Сковороди над особливостями повсякденної педагогічної праці є детальна характеристика різних методів, форм та засобів навчання і виховання дітей, молоді, в тому числі й нетрадиційних для тих часів, переконаність видатного педагога-практика в необхідності впливу на учнів "направленням легким, ніжним, невічутним", конкретні поради щодо врахування вікових та індивідуальних особливостей, самобутності кожного учня, його нахилів та здібностей, цінні зауваження щодо самоосвіти та самовдосконалення учителя /"Довго сам учись, якщо хочеш навчати інших"/. Проте найголовнішим мислитель все ж таки вважав відчуття в душі кожного, хто обрав цю професію, голосу внутрішнього поклику природних нахилів "Бо то істинним є, що без таланту все ніщо" – писав Г.С.Сковорода, особливо наголошуючи на тому, що без цього найбільш освічений учитель без успіху навчає і усвідомлюючи це, має в душі постійний неспокій, а щастя не має.

56. Дидактичні погляди Г.С.Сковороди
У центр уваги педагога Г.С.Сковорода ставив розумовий розвиток людини, який необхідний для пізнання навколишнього світу і самого себе в ньому. До такого висновку мислитель прийшов на основі власного життя, яке було присвячене пошуку сенсу людського буття. Навчання в Києво-Могилянській академії; піші мандрівки по країнах Європи: Угорщині, Італії, Німеччині, Польщі; прослуховування курсів наук у Віденському, Тарнівському, Краківському університетах; робота спочатку в Переяславському, пізніше в Харківському колегіумах, в архівах Києво-Печерської лаври, згодом Сергієвської (Підмосков'я); багаторічні мандрівки Лівобережною Україною допомогли йому дійти до низки педагогічно значимих висновків.

 

o Метою людського життя є "досягнення вищих доброчинностей, і в цьому досягненні людина "не повинна ставити собі ніяких меж". Пізнаючи себе та самовдосконалюючись, шляхом "цілковитої перемоги духу та душевного спокою" кожний зможе досягнути щастя.

 

* Праця - основа суспільного життя. У ній людина найповніше само-реалізується, морально самовдосконалюється. Це важливий шлях до добра, оскільки "чим краще добро, тим більшим трудом обкопалося воно як ровом", а "хто труда не перейде, і до добра той не прийде".

 

o Обов'язки батьків: породити дітей, потурбуватися про їхнє здоров'я, навчити вдячності, оскільки останнє - основа морального виховання. Адже "у подяці заховалося всяке благо як вогонь і світло причаїлося в кремені. Вірую і сповідую. Бо хто зможе покласти руки на чуже, якщо раніше не загубить вдячність, котра посилається їй від Бога? З невдячності - смуток, неувага і жадоба, з жадоби - заздрість, а із заздрості -лестощі, розкрадання, кровопролиття і всяка прірва без законів".

 

o Виховувати дитину потрібно на основі принципу "еродності" (природо відповідності), тобто навчати тому, для чого вона народжена, відповідно до її натури, що дозволило б організувати життя "за внутрішнім блаженним духом". Природні здібності дітей неоднакові, але природа, подібно до "багатого водограю", наповнює різні посудини до повної місткості". Таким чином, кожна дитина на основі цієї власної повноти має можливість у майбутньому прийти до своєї "еродної праці".

 

o Важливе значення у вихованні підростаючої людини має також принцип народності, який може обмежуватися навчанням дітей рідною мовою, оскільки народність зумовлена історичними особливостями життя, його укладом, культурою, ментальністю. Зважаючи на це, кожен "повинен узнати свій народ і у народі себе".

 

o Істинність життя - не у складності, а в "простоті". Через це "ми повинні дякувати Богу, що він створив світ так, що все просте - правда, а все складне - неправда".

 

o "У істини проста мова", - любив говорити Григорій Сковорода. І він шукав цю мову у спілкуванні з простим народом у мандрівках, під час проведення просвітницьких уроків серед селянського люду, у бесідах із вихованцями.

 

57. Філософсько-педагогічні твори Г.С.Сковороди: (за вибором) притчі «Убогий жайворонок», «Вдячний Еродій», байки, «Пісні Харківські».
---

58. Створення мережі державних навчальних закладів в Російській імперії з 1804 р.
10.1. Особливості реформ 1804 року. Розвиток вітчизняної школи і педагогіки зумовлений новими економічними та духовними потребами суспільства. Головними перепонами розвитку освіти в цьому напрямі були само державність, кріпосництво, традиції станового виховання та навчання.

Еволюція школи і педагогіки першої чверті віку відбувалася в умовах зростаючої соціальної кризи. Школа змінилась лише якісно, а не кількісно. Завдяки університетській освіті сформувалась інтелектуальна еліта, але основна маса народу залишилась безправною, не мала будь-якої систематичної освіти.

У першій чверті ХІХ ст. розвиток освіти пройшов два різних етапи. На першому (до 1815 р.) уряд намагався провести реформи в дусі Просвітництва. З 1816 р. (другий етап) в уряді посилилися консервативні погляди.

На початку ХІХ ст. в Росії існували двох- та чотирьохкласні училища, три гімназії (Петербург, Москва, Казань), спеціальні навчальні заклади: солдатські школи, кадетські та шляхетські корпуси, духовні училища. Вищу освіту давав Московський університет.

У 1802 р. було створено перше Міністерство народної освіти, яке на протязі 1802-1804 рр. здійснювало реформу народної освіти. У її підготовці приймав участь один з головних ініціаторів попередньої реформи 1786 р. Ф.І. Янкович де Мірієво.

Реорганізація національної системи освіти почалася з прийняття „Попередніх правил народної освіти” (1803р.) та „Статуту навчальних закладів, підпорядкованих університетам” (1804р.).

Нова система передбачала 4 ступені освіти і відповідні їм типи навчальних закладів: вищий ступінь (університети), середній (гімназії та ліцеї), проміжний ступінь (повітові училища), нищій ступінь (парафіяльні училища). Між ступінями передбачалась послідовність і взаємозв’язок.

Взагалі, цим шкільним статутом проголошувалась безстановість, загальнодоступність та безкоштовність навчання в школах. Територія Російської імперії була поділена на шість навчальних округів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський, Віленський, Дерптський. Харківський територіально був самим більшим. В нього входили всі навчальні заклади Слобідської України, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Кременчуцької, Одеської, Подільської губерній, земель Таврії, області військ донецьких та чорноморських козаків, Кавказької Бессарабії та Грузії.

Парафіяльні училища мали однорічний курс навчання, організувались в парафіях і повинні були готувати учнів до вступу в повітові училища. Їх завдання полягало в тому, щоб дати дітям „землеробського та інших станів” релігійне виховання і навички письма, читання та лічби. Існували ці заклади на місцеві кошти.

Перед повітовими училищами з дворічним курсом навчання, які створювались в губернських та повітових містах, ставилось завдання – підготувати молодь до вступу в гімназії і дати потрібні знання відповідно до стану та рівня промисловості. Вивчали закон божий, книгу „Про посади людини та громадянина”, російську граматику, каліграфію, малювання, правопис, історію, арифметику тощо. Всі ці предмети викладали двоє вчителів.

Гімназії з чотирьохрічним курсом навчання відкривались у губернських містах, перед ними ставили завдання – підготувати молодь до вступу в університети і навчити їх наук, „потрібних для добре вихованої людини”. До навчального плану гімназій входили такі предмети: латинська, німецька, французька мови, географія, історія, словесність, теорія поезії, естетика, політичні науки, математичні, малювання тощо. Російська мова та закон божий в гімназіях не викладались, бо їх вивчення завершувалось в повітових училищах. Всі навчальні предмети викладали 8-9 учителів. Це були заклади для дітей дворян і чиновників, через що гімназії держава брала на своє утримання.

В Росії виникли вперше при Академії наук в 1725 р., проте вони лише з 1804 р. стали запроваджуватись у всіх губернських містах. В Україні створювались у всіх повітах та крупних містах: Києві, Харкові, Полтаві, Одесі тощо. Найбільш відомі Кременецька вища гімназія (1805 р.),Волинська, Дворянська гімназія в Харкові в 1806р. (з 1819р. – ліцей), Комерційна в Одесі, 1815 р. Херсонська повітова гімназія, 1820 р. – Ніжинська гімназія вищих наук (з 1832 – фізмат ліцей). Також для дітей дворян відкривались ліцеї – державні середні навчальні заклади, які поєднували курси гімназичної та університетської освіти. Найбільш відомий в Росії – Царськосельській. Ініціатором створення цих закладів був відомий адміністратор М.М. Сперанський. Також досить відомими були Решельєвський (Одеса), Ярославський, Неженський.

Перетворення попередніх гімназій, головних народних училищ у гімназії нового типу, а малих народних училищ – в повітові відбувалось понад два десятиліття. Менш успішною була реформа парафіяльних шкіл. Їх кількість зростала повільно, перш за все через відсутність коштів. Не всі ідеї реформи здійснились практично. Так, у 1808 р. у гімназіях було введено обов’язковий предмет „Закон божий ”, який не був передбачений у навчальному плані.

У цей період в Росії утворились приватні навчальні заклади, які склали конкуренцію державним: Лазаревський інститут східних мов у Москві, пансіон В.В. Ізмайлова під Москвою, школа А.А. Ширинського-Шихматова для селянських дітей під Смоленськом. Багато хто з дворян віддавали перевагу в навчанні приватним пансіонам. Частіше пансіонне виховання здійснювали іноземці, у багатьох подібних закладах навчання було незадовільним. У дворянському середовищі досить розповсюдженим залишалось домашнє виховання за допомогою гувернерів, наймали французів-емігрантів. Результати такого виховання були все більш негативними.

Одним з головних об’єктів реформ була вища школа. Окрім існуючого в Москві університету було відкрито у 1802 р. – Дерптський університет, у 1803 р. головна школа Литви була реорганізована у Віленський університет. Згідно зі статутом було засновано університети у Казані (1804), у Харкові (1805), Петербурзі. Вони відіграли велику роль у розвитку науки і освіти в країні.

Вищі навчальні заклади мали деяку автономію: керували ними ради, які обирали ректора і деканів. На них покладалось керівництво всіма школами, які були в навчальному окрузі.

Отже, головними особливостями реформи 1804 року стали: створення системи єдиної школи; формальна доступність всіх освітніх ланок для всіх вільних громадян; відсутність викладання Закону божого у двох вищих освітніх ланках; відсутність державного фінансування нижчої освітньої ланки; багатопредметність у повітових училищах та гімназіях; дозвіл на вивчення граматики рідної мови у парафіяльних та повітових училищах; університетська автономія.

59. Роль Харківського імператорського університету в розвитку культури на Слобожанщині.
---
60. Відкриття педагогічного інституту при Харківському університеті. Історія його розвитку.
У Харкові наказом від 26 січня 1803 р. були засновані перші вищі учбові заклади: Імператорський університет, а при ньому педагогічний інститут. У їх відкритті важливу роль відіграли громадські діячі-харків’яни В.Н. Каразін та Г.Ф. Квітка-Основ’яненко.

Виходець з села Кручик на Богодухівщині, поміщик Василь Назарович Каразін, відомий просвітитель і державний діяч, весь свій талант і навіть власні здобутки витратив на те, щоб започаткувати у рідному Харкові університет і педагогічний інститут. Болгарин по крові, він все своє свідоме життя дбав про рідну Україну. На постаменті пам’ятника Каразіну видрукувані слова „Блажен уже сто кратно, ежели случай представил мне возможность сделать добро любезной моей Украине...” На початку 19 ст. він служив в Міністерстві освіти секретарем головного управління училищ. Він складав проекти найважливіших імператорських указів, був автором статутів навчальних закладів.

Аналіз документів департаменту народної освіти , звітів про роботу Харківського учбового округу, університету, педінституту та їх викладачів, Комітету по розгляду учбових посібників, справ канцелярій попечителя Харківського учбового округу за 1803-1804 рр. та деяких маловідомих публікацій свідчать, що вивчення педагогічних наук на базі вищої школи починається в Харкові з січня 1805 р. – від початку діяльності університету, а поглиблена педагогічна підготовка студентів з вересня 1812 р. – були введені спецкурси педагогічного напрямку.

За статутом 1804 р. головним завданням університету та інституту були навчальна та наукова робота, керівництво навчальними закладами, складання для них учбової докумвнтації. В першому параграфі зазначалось, що університет зобов’язаний готувати "юнаків до вступу в різні звання державної служби", зокрема, "готувати вихованців до учительської діяльності". Пед. інститут згідно з главою 12 статуту „Про педагогічний інститут” повинен був готувати учителів для середніх шкіл округу і поряд з цим давати спеціальну педагогічну підготовку кандидатам на різні викладацькі посади у вищих учбових закладах.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський, доктор філософії, член Російської академії наук. У 1805p. університет мав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медицинський та юридичний. Прогресивною особливістю університету, як і Московського була відсутність богословського факультету. При університеті існували підготовче відділення, фізична, хімічна, фармацевтична лабораторії, споміжні кабінети, астрономічна обсерваторія, музей старих речей, образотворчого мистецтва, зоологічний музей, ,анатомічний театр, терапевтична та хірургічна клініка, бібліотека, типографія, закладено ботанічний сад.

Головною в розвитку вищої освіти була проблема спеціальної підготовки студентів, яка залежала від змісту освіти, правильної організації навчального процесу, складу викладачів. Основними формами навчального процесу були лекції. З 1812 р. були введені спецкурси (серед яких і педагогічного напрямку), бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми.

Як свідчать документи про діяльність університету, він підготував славну плеяду вчених, письменників, педагогів, лікарів. Вихованцями Харківського університету були : відомий математик, академік М.В.Остроградський, український історик, етнограф, письменник - М.Костомаров, біолог І.Мечников, засновник лінгвістичної школи України Р.Потебня, український поет П. Гулак-Артемовський, композитор М.Лисенко, укр. драматург М. Старицький. Всього за дореволюційні роки університет підготував 15 159 спеціалістів.

Спеціальну педагогічну підготовку здійснював педагогічний інститут. Перші відомості про нього, завдання і зміст роботи, теоретичну та практичну психолого-педагогічну підготовку студентів можна знайти в названій вище главі 12 статуту 1804 p., а також у „Звіті про стан навчальних закладів Харківського округа за 1811 р.”. Харківський інститут підлягав головному педінституту в Санкт-Петербурзі, Харківському університету і одночасно Міністерству освіти. Першим директором педінституту, обраним на демократичних засадах, був професор університету Христофор Пилипович Роммель. Він одночасно виконував і обов'язки інспектора гімназій та училищ округу. У додаток до статуту 1804 р. Х. Роммель розробив ще два документи: „План та правила навчання і викладання у педагогічному інституті” (1811) та курс лекцій „Дидактика та методика” (1812). Ці документи розкривали особливості навчально-виховної і наукової роботи в Інституті, а також закладали теоретичні основи розвитку педагогіки вищої школи і педагогічної підготовки студентів.

Почавши функціонувати у 1805 р., інститут кілька десятиріч підряд в силу невідкладних потреб відігравав роль спорідненої аспірантури і навіть докторантури, тому, що забезпечував науково-викладацькими кадрами (кандидатами, магістрами, докторами) перш за все свої власні та університетські кафедри. Аналіз ряду документів свідчить, що фактично Харківський педінститут був самостійним учбовим закладом і разом з університетом мав готувати учителів для шкіл округу та кандидатів на посади викладачів для вищої школи. За штатним розкладом окрім директора тут працювали спочатку дев’ять професорів та навчались двадцять п’ять казеннокоштних студентів, яким виплачувалась державна стипендія. Були і своєкоштні студенти. Строк навчання в інституті був трирічним. Щорічно випускалося 10-15 учителів. Всі питання обговорювалися і вирішувались конференцією або загальними зборами.

Взагалі в педінститут приймали студентів другого та третього курсів університету, а також осіб, які закінчили університет. Протягом трьох років вони продовжували набувати загальноосвітні знання і одержували більш глибоку науково-методичну та спеціальну педагогічну підготовці. Після закінчення випускники мали обов'язково відпрацювати в школі чи вузі 4-6 pp. (своєкоштні – 4, казеннокоштні – 6).

Майбутні учителі набували педагогічних знань, умінь та навичок в процесі вивчення дисциплін психолого-педагогічного циклу, окремих методик, проходження педагогічної практики в гімназіях та школах. Майбутні викладачі вищої школи та старші викладачі гімназій одержували спеціальну поглиблену педагогічну підготовку в педінституті. Прийняті до інституту студенти одразу отримували ступінь кандидата наук. Найздібніші з них, які здобували потрібні знання інших навчати наукам і здатність викладати наставлення, отримували другу вчену ступінь магістра наук. Враховувалося і те, що майбутні вчителі повинні знати предмети того навчального курсу школи, для якої вони готуються. Тому спочатку вивчали всі гімназичні дисципліни, а також логіку, метафізику, філософію, естетику, історію, комерційні науки, сільське домоводство, словенські мови, малювання креслення.

Згідно зі статутом директор педагогічного інституту за кожне півріччя представляв на розгляд загальних зборів "план навчання'', що відповідав намірам цього закладу. Він же, як керівник, не тільки наглядав, щоб все точнісінько виконувалось, але і сам стежив за поведінкою слухачів, здійснював керівництво ними в процесі навчання.

Як відомо в університеті і педагогічному інституті навчалися лише чоловіки. Завдяки існуванню обох учбових закладів з’явилась можливість відкрити і інститут для навчання жінок. Так у 1812 р. було відкрито Інститут шляхетних дівчат, який забезпечив середню педагогічну освіту жінок, тобто учителів для середніх і неповних училищ на території всієї Харківської губернії.

Таким чином, у першій половині 19 ст. в, Харкові склалось надзвичайно цікаве співіснування двох педагогічних інститутів. Вища педагогічна освіта для осіб чоловічої статі в цілому забезпечувала ті потреби в спеціалістах високої кваліфікації, які висувало суспільство. Паралельно розвівається жіночій пед. інститут. Обидва інститути виконували одне завдання, хоч мали різний статус і власні статути. В силу класових та соціально-етичних пересудів вони змушені були функціонувати окремо, що було нераціонально і не виправдовувало себе.

Таким чином, у першу чверть ХІХ ст. потреба в інженерах, агрономах, картографах та інших спеціалістах штовхала царський уряд на розширення мережі загальноосвітніх і спеціальних шкіл. Однак, розглядаючи освіту як становий привілей дворянства, царизм всіляко перешкоджав доступу до знань, до широкої літератури представникам демократичних шарів населення.

Микола І у 1827 р. особливим рескриптом заборонив приймати дітей кріпаків в гімназії та університети, мотивуючи це тим, що „молоді люди привчаються до ходу життя, способу думок і понять, що не стосуються їхнього стану”.

61. Визначні науковці педагогічного інституту. Становлення навчально-наукового педагогічного комплексу на базі Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди.
---

62. Т.Г.Шевченко про мету та зміст освіти, роль матері у формуванні особистості дитини.
Т.Г.Шевченко видатний український поет, художник, мислитель хоча й не залишив для сучасників і нащадків педагогічних праць, однак більшість його прозових і поетичних творів має чітке виховне навантаження, в них порушуються актуальні педагогічні питання цінності виховання. Ролі батьків у формуванні особистості дитини, прищеплення любові і пошани до праці і трудівників. Літературна спадщина Кобзаря насичена значимими для національного виховання народними традиціями , символікою, фольклором. Сама постать народного просвітителя, його відданість Батьківщині й народу, волелюбність і велика жага до життя є зразком у вихованні сучасних дітей та молоді.

За твердим переконанням Т.Г.Шевченка, яке митець висловив у творі „Прогулка с удовольствием и не без морали”, з школи має виходити «… освічена, пряма й сердечна людина, яка добре розуміє і глибоко співчуває усьому людському… Освіта повинна збагачувати, а не обкрадати серце людське”.

У своїх творах „Сон”, „І мертвим, і живим…”, „Наймичка”, „Близнецы” та ін. Кобзар пропагував досягнення української етнопедагогіки, традиції родинного виховання, возвеличував роль жінки-матері як першої виховательки, виступав охоронцем рідного слова, обстоював позицію щодо створення доступної для всіх народної школи, мета якої – виховувати повагу до людей, любов і відданість Батьківщині: „Навіть якби була Вітчизна моя найбідніша, малозначуща на землі, і тоді б вона здавалась мені кращою від Швейцарії і всіх Італій”.

Як представник революційно-демократичного напрямку громадсько-педагогічного руху, просвітитель вважав, що народна школа як демократичний соціальний інститут, забезпечуючи право людей на всебічний гармонійний розвиток, може бути засобом поліпшення суспільного життя. Членство Т.Г.Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві, таємничій політичній організації, зумовило звернення просвітянина до проблеми поширення якісної освіти серед широких кіл народу. Актуальний і надзвичайно цінним є міркування славетного Кобзаря про роботу школи з попередження національного нігілізму серед молоді, що призводить до її повного духовно-морального спустошення:

Не дуріте самі себе,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

І свого не цурайтесь.

 

Тих, хто зрікся свого народу, його історії і мови, забув про матір, за Т.Г.Шевченком:

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають,

Чужі люди проганяють.

„І мертвим і живим…”

 

„Народної педагогії в пользу училищ й учителей сельских". О.В. Духнович обґрунтував важливі дидактичні 63. Організація розумового, морального і фізичного виховання особистості у спадщині О.В.Духновича.
положення, викладені, головним чином, у його праці "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских". Великого значення він надавав наочності в навчанні, радив використовувати різні натуральні речі, картини, малюнки, карти та ін. Використання наочності в процесі навчання сприяє свідомому й успішному засвоєнню матеріалу, чого не можна досягти, якщо учні не розуміють предметів і явищ, які вони вивчають. Дбаючи про ефективність навчання, вчителі повинні порівнювати ті чи інші предмети або явища, вказувати на їх спільні й відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади. Він вважав, що заучування незрозумілого матеріалу завдає великої шкоди духовному розвиткові дітей.

За поглядами педагога, навчання повинне бути чуттєвим: „Навчання зветься чуттєвим тоді, коли воно сприймається почуттями учнів. Так за цим правилом учитель мусить своє викладання пояснити прикладами, порівняти речі з подібними речами і подати наочно матеріал так, щоб діти не тільки зрозуміли, але й чуттям охопили те, що їм пропонує учитель” (2,с.191). Іншою характеристикою „чуттєвого навчання” О.Духнович називав те, „що певний предмет учні побачать з усіх боків, зрозуміють всі частинки, з яких цей предмет складається, і порівняють з іншим подібним; так наприклад, на урок природознавства можна привести собаку...” (там же).

Великого значення надавав О. Духнович доступності знань для учнів, радив враховувати їх вікові і психологічні особливості при визначенні змісту навчання, застосовувати для міцності засвоєння різні види повторення. Він обґрунтував принцип активності й визначив навчання як двосторонній процес активної діяльності вчителя та учнів.

О.В. Духнович дав багато порад, як організувати навчальний процес, рекомендував, зокрема, практикувати на уроці групову роботу учнів, поділивши клас на три групи (учні середніх здібностей, найбільш здібні, найслабкіші). На вчителя покладалося завдання працювати з цими групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити належний інтелектуальний розвиток кожного учня.

64. Світогляд та педагогічна діяльність К.Д.Ушинського
К.Д.Ушинський досить широко популяризував зарубіжний педагогічний досвід на сторінках журналів “Современник”, “Библиотека для чтения”, “Журнал для воспитания”, а також під час роботи на посаді головного редактора “Журналу Міністерства народної освіти”. Зокрема педагог складав бібліографічні звіти з іноземних журналів, писав щомісячні огляди, критичні статті і рецензії, готував переклади романів іноземних авторів, складав наукову інформацію за матеріалами англійських і американських журналів, писав критичні статті.

На думку В.Я.Струминського – дослідника творчості видатного педагога, К.Д.Ушинський анонімно друкував чисельні рецензії. Дослідник вважав, що не менше двадцяти опублікованих рецензій впродовж 1852 – 1854рр. належать авторству К.Д.Ушинського (на книги з географії, історії, граматики, природознавства). „Як в іноземні відомості, так і в рецензії К.Д.Ушинський прагнув вносити своє розуміння питань культури, давати своє висвітлення обговорюваним питанням з зору вже сталих у нього поглядів на ті чи інші проблеми”.

У 1854 р. К.Д. Ушинський влаштувався на посаду викладача російської мови, географії та інспектора класів Гатчинського сирітського інституту. На цій посаді широко розкрилися організаторські та педагогічні здібності талановитого педагога і вченого-аналітика. Вважаючи основною метою своєї діяльності удосконалення навчально-виховного процесу в інституті, він уважно вивчав вітчизняну і зарубіжну літературу, яка висвітлювала шкільний досвід. Педагог змінив програми навчальних занять, додавши практико-орієнтовані відомості у чинні навчальні програми. К.Д.Ушинський впроваджував у практику передові методи і прийоми викладання, намагався в творчому плані спрямувати педагогічну діяльність інших викладачів, зокрема популяризував методичний досвід організації самоврядування у практиці виховної роботи закладу, розробив методики викладання арифметики, російської мови та інших дисциплін з опорою на самостійну дослідницьку діяльність учнів, використавши ідеї відомих європейських педагогів – Є.Гугеля, Й.Г.Песталоцці, О.Ободовського, П.Гурьєва та ін.

Практика, в якій пов’язувалися навчально-виховні елементи з дослідницькими, давала позитивні результати: вихованці оволодівали міцними знаннями, поліпшувалось їхнє ставлення до навчання, зростала якість знань, умінь і навичок, налагоджувалася дисципліна. Зростала професійно-педагогічна майстерність викладачів, змінювалося їхнє ставлення до своєї справи та до вихованців.

У період роботи в Гатчинському сирітському інституті К.Д. Ушинський написав низку оригінальних, змістовних праць, які були корисним внеском у вітчизняну педагогічну літературу. Серед них: “Про народність у громадському вихованні”, “Про користь педагогічної літератури”, “Три елементи школи”, „Про заходи поширення освіти через грамотність” (1857). Завдяки цим публікаціям К.Д. Ушинський став відомий як досвідчений педагог і талановитий організатор навчання й виховання учнівської молоді.

У 1859 – 1862 рр. педагог працював інспектором класів Смольного інституту шляхетних дівчат, редактором “Журналу Міністерства народної освіти”. На сторінках цього журналу педагог представив системні узагальнення власного педагогічного досвіду та результати перших компаративістських досліджень, зокрема у таких статтях: “Праця в її психічному і виховному значенні”, “Недільні школи”, “Питання про народні школи”, “Дитячий світ”, „Проект учительської семінарії”.

Багато зробив К.Д. Ушинський для того, щоб перетворити “Журнал Міністерства народної освіти” в діяльний педагогічний орган: в ньому, окрім міністерських наказів і розпоряджень, почали друкувати статті педагогічного профілю. Працюючи на посаді редактора журналу в 1860р., коли підготовка до шкільних реформ була в центрі уваги вітчизняної педагогічної громадськості, К.Д.Ушинський зумів перетворити журнал на осередок активної педагогічної полеміки з актуальних питань принципів організації вітчизняного шкільництва, розробки змісту та методичного забезпечення освітнього процесу.

За 18 місяців редакторської діяльності педагога в журналі було опубліковано 113 статей, з них з питань зарубіжної школи і педагогіки – 27, тобто майже чверть. Останні публікувалися у відділі „Педагогіка і дидактика” і складали третину від загальної кількості матеріалів цього відділу. Публікації з питань зарубіжного педагогічного досвіду в „Журналі Міністерства народної освіти” свідчили про те, що його редактор мав чіткий план вивчення проблем організації європейської шкільної освіти. В 1860 – 1861 рр. в журналі було опубліковано статті, що дали цінний матеріал для підготовки реформи вітчизняної шкільної освіти, розкривали єдиний редакторський задум.

Працюючи у Смольному інституті, К.Д. Ушинський продовжував свою новаторську педагогічну діяльність. В інституті поряд із загальноосвітніми класами було відкрито два додаткових педагогічних класи, що надавало навчальному процесу певної професійної педагогічної спрямованості. Рішуче перебудував К.Д. Ушинський навчальний план закладу. Чільне місце в ньому відводилося викладанню російської мови і літератури, багато уваги приділялося також природничо-науковим дисциплінам. В організації виховного процесу К.Д.Ушинський пропагував гуманістичні ідеї: у виховному процесі – прерогатива цінностей православної моральності, заперечення утилітарності і прагматизму у змісті навчальних дисциплін, обґрунтування цілісного антропологічного підходу до особистості учня. Найважливішим у навчально-виховному процесі він вбачав створення комплексного активного характеру навчальної взаємодії вчителя і учня, функціонування освітнього закладу як спільноти, де громадянське, соціальне виховання є складником загальної освіти, систематичне формування досвіду поведінки як основи духовно-морального становлення особистості.