Проблематика суб’єктивної оцінки та імпліцитних теорій інтелекту
У наш час гостро стоїть проблема відмови від тестових методик та оціночних шкал, що є не досить ефективним інструментом дослідження у психології. Тому формується таке явище у психології як імпліцитні теорії інтелекту та самоооцінюний інтлект.
В сучасних дослідженнях був введений конструкт самооцінюваного інтелекту (СОІ), що фіксує протиставлення суб’єктивної оцінки, яку надає собі людина та оцінки психометричної. Сам конструкт СОІ є продуктом досліджень самооцінки, імпліцитних теорій та інтелекту, як загальної когнітивної здібності. Це підкреслює тісний зв'язок між СОІ та імпліцитними теоріями.
Перше їх систематичне дослідження було проведено Дж. Флюгельем в 1947 році. Сам термін з метою розрізнення "імпліцитних" і "експліцитних" теорій інтелекту був введений Р. Стернбергом в 1980-х рр.
Поняття ІТ, як "життєвих" теорій було оформлено відомим соціальним психологом А. Фьорнхемом.
Імпліцитні теорії інтелекту - це суб’єктивні уявлення людей про те, що означає поняття розум та інтелект.
Імпліцитні теорії інтелекту базуються або, швидше, перевіряються на уявленнях людей про те, що таке інтелект.
Р. Стернберг вважає, що імпліцитні теорії мають “відкриватись”, а не “винаходитись ”, так як вони вже існують в деякому вигляді у свідомості людей. Мета досліджень в галузі таких теорій – виявити форму і зміст наявних у людей неформальних теорій.
Самооцінка інтелекту (за Фьорнхеймом та Т. Шаморро-Премьюзіком) - це індикатор інсайда, або індивідуальних відмінностей в ступені обізнаності людей про власну здатність виконувати завдання, що вимагають залучення інтелекту.
Тому, можна сказати, що СОІ є суб’єктивною репрезентацією інтелекту, уявленням людини про нього а також те, на скільки якісно людина може використовувати це явище в широкому сенсі цього слова
Головною проблемою питання вивчення інтелекту є саме протиставлення імпліцитних теорій експліцитним.
На думку О.Г. Пархоменко, у психології "штучно" створювали моделі інтелекту, тоді як в умах людей вже існували певні уявлення про інтелект [7]. Необхідності дослідження того, що люди мають на увазі під інтелектом, сприяє його висока значущість в суспільстві: імпліцитні теорії фактично є основою неофіційних повсякденних оцінок інтелекту (як свого, так і чужого); основою для розвитку і вдосконалення інтелекту (програми навчання, у тому числі і навчання майбутніх учителів, взаємовідношення батьків і дитини, учителя і учня). Саме тому ці теорії інтелекту потребують науково-психологічних досліджень мета яких - виявити існуючі у неявній формі суб'єктивні концепції інтелекту, що служить регуляторами поведінки і діяльності людей [4].
Проте у імпліцитних теоріях та імпліцитно-теоретичних підходах до дослідження інтелекту наразі можна виокремити ряд переваг і недоліків.
До позитивних сторін відносять:
1. Контекстуальна релевантність. Тоді як в експліцитних теоріях, як правило, не приділяється належної уваги контексту, в якому проявляється інтелект, імпліцитні теорії не лише звертають увагу на контекст, але по суті виводяться з нього.
2. Широта концептуалізації. Багатьох, кому довелося познайомитися зі змістом типових IQ тестів, що досить повно відображає диференціальні теорії, що мотивували створення цих тестів, вражає вузькість тієї концепції інтелекту, яку вони представляють.
3. Фальсифікованість. Може здатися дивним, що імпліцитні теорії, що зазвичай формуються більш глобально і нечітко в порівнянні з експліцитними теоріями, проте, легше піддаються фальсифікації.
4. Екологічна валідність. У багатьох відношеннях імпліцитні теорії досягають рівня екологічної валідності, який залишається недосяжним для більшості експліцитних теорій. Види поведінки, що розглядається людьми як важливі для інтелекту, в набагато більшій ступені характеризують взаємодію людей з реальним світом, ніж ті види поведінки, яка складає основу деяких експліцитних теорій. Одна з ознак відміченої екологічної валідності - зверненість імпліцитних теорій до типового, а не до максимального рівня виконання завдання. Експліцитні теорії ґрунтуються і перевіряються на зразках максимально можливого виконання завдань, тобто людей просять виконувати завдання на рівні, який в переважній більшості випадків не характерний для їх взаємодій зі своїм оточенням. В протилежність цьому, імпліцитні теорії ґрунтуються і перевіряються на зразках типового виконання завдань.
Імпліцитні теорії мають ряд недоліків, які заслуговують на увагу не менше, ніж їх переваги.
1. Недолік специфічності. Види поведінки, що виділяються в результаті аналізу імпліцитних теорій, зазвичай відносяться до дуже високого рівня спільності..
2. Розрив між інтелектом, як він є і інтелектом в представленнях людей. Наукова істина не обов'язково досягається волевиявленням більшості. Нерідко саме суто індивідуальні думки невеликого числа геніїв, таких як Фрейд, Пиаже, Хомский або Скиннер, робили найсильніший вплив на формування поглядів більшості людей відносно природи психологічних феноменів. Погляди однієї людини, або різних людей можуть отримати одностайне визнання, але при цьому не бути емпірично обґрунтованими.
3. Нечітке визначення нормативної групи. Попри те, що кожна людина, ймовірно, хоч би трохи відрізняється від будь-якої іншої своїм уявленням про інтелект, саме по собі це навряд чи можна визнати достатньою основою для висновку про те, що інтелект є чимось особливим для кожної людини (і аналогічно для будь-якої визначної групи). До того ж, судження деяких людей відрізнятимуться сумнівною якістю (наприклад, судження психічно хворих або розумово відсталих), і тому маловірогідно, що їх концепції інтелекту відбиватимуть те, чим є інтелект для них. Загалом, проблема пошуку нормативної групи досить складна і не має очевидного рішення
4. Імпліцитні теорії встановлюють межі інтелекту, але не дають його пояснення. Вони говорять дослідникові про те, що різні люди, або групи людей мають на увазі під інтелектом. У кращому разі ці теорії можна розглядати, як описи меж, усередині яких можуть розроблятися і діяти експліцитні теорії [9] .
Помилково вважати, що інтелект можна вичерпно пояснити спираючись лише на експліцитні теорії та не звертаючись до імпліцитних. Протилежна точка зору н це питання, а саме думка, що інтелект можна повністю зрозуміти на основі імпліцитних теорій, без звернення до експліцитних є не менш хибною. Для розуміння такого складного явища як інтелект необхідно використовувати обидва види теорій.
Отже, ІТ і СОІ розглядаються у наш час саме як спосіб суб’єктивно репрезентувати інтелект. Вони з’являються на противагу експліцитним теоріям, проте зараз більшість психологів переконані у тому, що дійсно повна оцінка інтелекту можлива лише при залучені до дослідження як імпліцитних, так і експліцитних теорій.
Висновки до Розділу 1:
Питання визначення інтелекту є важливим теоретичним питанням у сучасні психології. Він розглядається через призму трьох теоретичних підходів, а саме структурно-генетичному, когнітивному та факторно-аналітичному підходах. У останньому існує декілька концепцій.
Структурно-генетичний підхід розглядає інтелект як універсальний адаптаційний механізм, когнітивний – як набір когнітивних операцій, а факторно-аналітичний базується на результатах тестових методик, на основі яких відшукується групи стійких факторів. У його рамках існують такі розуміння інтелекту як концепція «генерального фактору» (Ч. Спірмен), кубічна модель інтелекту (Дж. Гілфорда), мультифакторна модель Л. Террстоуна, теорія інтелекту Г. Айзенка, ієрархічні моделі (С. Барт, Д. Векслер та Ф. Верон), мультифакторна теорія Р. Кетелла, теорії Р. Стернберга, Х. Гарднера і Е. П. Торренса.
До цієї групи також відносяться імпліцитні теорії, що разом із самооцінкою інтелекту можна вважати суб’єктивною репрезентацією інтелекту. У такого підходу є ряд переваг та ряд недоліків, що активно обговорюється у сучасні психології. Імпліцитні теорії інтелекту з’являються на противагу експліцитним теоріям, проте зараз більшість психологів переконані у тому, що дійсно повна оцінка інтелекту можлива лише при залучені до дослідження як імпліцитних, так і експліцитних теорій.