Основні напрямки зарубіжної соцільної психології.

План.

1.Місце соціальної психології в системі наукового знання
2.Дискусія про предмет соціальної психології. .Завдання соціальної психології і проблеми суспільства.

3.Історія формування соціально-психологічних ідей.

4.Принципи соціально-психологічного дослідження

5. Методи соціальної психології .

 

1.Місце соціальної психології в системі наукового знання
Підхід до проблеми. Саме поєднання слів «соціальна психологія» вказує на специфічне місце, яке займає ця дисципліна в системі наукового знання. Виникнувши на стику наук - психології та соціології, соціальна психологія до цих пір зберігає свій особливий статус. Це призводить до того, що кожна з «батьківських» дисциплін досить охоче включає її в себе в якості складової частини. Така неоднозначність положення наукової дисципліни має багато різних причин. Головною з них є об'єктивне існування такого класу фактів суспільного життя, які самі по собі можуть бути досліджені лише за допомогою об'єднаних зусиль двох наук: психології та соціології. З одного боку, будь-яке суспільне явище має свій «психологічний» аспект, оскільки суспільні закономірності проявляються не інакше як через діяльність людей, а люди діють, будучи наділеними свідомістю і волею. З іншого боку, в ситуаціях спільної діяльності людей виникають абсолютно особливі типи зв'язків між ними, зв'язків спілкування і взаємодії, і аналіз їх неможливий поза системою психологічного знання.
Іншою причиною подвійного положення соціальної психології є сама історія становлення цієї дисципліни, яка визрівала в надрах одночасно і психологічного, і соціологічного знання і в повному сенсі слова народилася "на перехресті" цих двох наук. Все це створює чималі труднощі як у визначенні предмета соціальної психології, так і у виявленні кола її проблем.
Разом з тим потреби практики суспільного розвитку диктують необхідність дослідження таких прикордонних проблем, і навряд чи можна "чекати" остаточного вирішення питання про предмет соціальної психології для їх вирішення. Запити на соціально-психологічні дослідження в умовах сучасного етапу розвитку суспільства надходять буквально з усіх сфер суспільного життя, особливо у зв'язку з тим, що в кожній з них сьогодні відбуваються радикальні зміни. Такі запити виходять з області промислового виробництва, різних сфер виховання, системи масової інформації, області демографічної політики, боротьби з антигромадською поведінкою, спорту, сфери обслуговування і т.д. Можна стверджувати, що практичні запити випереджають розвиток теоретичного знання в соціальній психології.
Все це, безсумнівно, стимулює інтенсивний розвиток соціальної психології на сучасному етапі. Необхідність цього посилюється ще двома обставинами. По-перше, тим, що в історії існування радянської соціальної психології як самостійної науки був досить тривала перерва і новий етап бурхливого пожвавлення соціально-психологічних досліджень почався лише в кінці 50-х - початку 60-х років. По-друге, тим, що соціальна психологія за своєю суттю є наукою, що стоїть дуже близько до гострих соціальних і політичних проблем, а тому принципово можливе використання її результатів різними громадськими силами. Соціальна психологія на Заході має досить солідну історію, яка також переконливо підтверджує цю істину.
Таким чином, для соціальної психології, як, може бути, ні для якої іншої науки, актуально одночасне вирішення двох завдань: і вироблення практичних рекомендацій, отриманих в ході прикладних досліджень, таких необхідних практиці, і «добудовування» свого власного будинку як цілісної системи наукового знання з уточненням свого предмета, розробкою спеціальних теорій і спеціальної методології досліджень.
Приступаючи до вирішення цих завдань, природно, необхідно, поки не вдаючись до точних дефініцій, окреслити коло проблем соціальної психології, щоб більш строго визначити завдання, які можуть бути вирішені засобами цієї дисципліни. Ми виходимо при цьому з прийняття тієї точки зору, що, не дивлячись на прикордонну характер, соціальна психологія є частиною психології. Отже, визначення кола її проблем буде означати виділення з психологічної проблематики тих питань, які відносяться до компетенції саме соціальної психології. Оскільки психологічна наука в нашій країні у визначенні свого предмета виходить із принципу діяльності, можна умовно позначити специфіку соціальної психології як вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, обумовлених включенням їх у соціальні групи, а також психологічних характеристик самих цих груп.
До такого розуміння свого предмета соціальна психологія прийшла не відразу, і тому для з'ясування питання корисно проаналізувати зміст тих дискусій, які мали місце в її історії.
2.Дискусія про предмет соціальної психології.

В історії радянської соціальної психології можна виділити два етапи цієї дискусії: 20-і рр.. і кінець 50-х - початок 60-х рр.. Обидва ці етапи мають не лише історичний інтерес, але і допомагають більш глибоко зрозуміти місце соціальної психології в системі наукового знання і сприяють виробленню більш точного визначення її предмета.
У 20-і рр.., Тобто в перші роки Радянської влади, дискусія про предмет соціальної психології стимулювала двома обставинами. З одного боку, саме життя в умовах післяреволюційного суспільства висунула завдання розробки соціально-психологічної проблематики. З іншого боку, ідейна боротьба тих років неминуче захопила і область соціально-психологічного знання. Як відомо, ця ідейна боротьба розвернулася в ті роки між матеріалістичною і ідеалістичною психологією, коли вся психологія як наука переживала період гострої ломки своїх філософських, методологічних підстав. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.І. Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології, запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, не залежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема. Така точка зору формально була за визнання права соціальної психології на існування, проте ціною відлучення від марксистських філософських засад іншої частини психології.
Позиція Г.І. Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських підстав всієї психології, включення її в систему марксистського знання. Заперечення Челпанову прийняли різні форми.
Перш за все була висловлена ідея про те, що, оскільки, будучи інтерпретована з точки зору марксистської філософії, вся психологія стає соціальною, немає необхідності виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію: просто єдина психологія повинна бути підрозділена на психологію індивіда і психологію колективу. Ця точка зору отримала своє відображення в роботах В.А. Артемова. Інший підхід був запропонований з точки зору отримала в ті роки популярність реактології. Тут, також всупереч Челпанову, пропонувалося збереження єдності психології, але в даному випадку шляхом поширення на поведінку людини в колективі методу реактології. Конкретно це означало, що колектив розумівся лише як єдина реакція його членів на єдиний подразник, а завданням соціальної психології було вимірювання швидкості, сили і динамізму цих колективних реакцій. Методологія реактології бьша розвинена К.Н. Корніловим, відповідно йому ж належить і реактологіческій підхід до соціальної психології.
Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоновано і видатним психологом П.П. Блонський, який одним з перших поставив питання про необхідність аналізу ролі соціального середовища при характеристиці психіки людини. Для нього «соціальність» розглядалася як особлива діяльність людей, пов'язана з іншими людьми. Під таке розуміння соціальності підходила і «діяльність» тварин. Тому пропозиція Блонського полягало в тому, щоб включити психологію як біологічну науку в коло соціальних проблем. Суперечність між соціальною і який-небудь іншою психологією тут також знімалося.
Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М. Бехтерєва. Як відомо, Бехтерєв виступав з пропозицією створити особливу науку - рефлексологію. Певну галузь її він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем. Цю галузь Бехтерєв назвав «колективної рефлексологією" і вважав, що її предмет - це поведінка колективів, поведінка особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, взаємовідносини їх членів. Для Бехтерева таке розуміння колективної рефлексології уявлялося подоланням суб'єктивістською соціальної психології. Це подолання він бачив у тому, що всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і міміка-соматичними реакціями їхніх членів. Соціально-психологічний підхід повинен був бути забезпечений з'єднанням принципів рефлексології та соціології. У кінцевому підсумку предмет колективної рефлексології визначався таким чином: «вивчення виникнення, розвитку та діяльності зборів і зборищ ..., виявляють свою соборну соотносительную діяльність як ціле, завдяки взаємному спілкуванню один з одним входять до них індивідів».
Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, яка стверджує, що колектив є щось ціле, в якому виникають нові якості і властивості, можливі лише при взаємодії людей, загальна методологічна платформа виявлялася вельми вразливою. Всупереч задуму, ці особливі якості і властивості інтерпретувалися як розвиваються за тими ж законами, що і якості індивідів. Це було даниною механіцизму, який пронизував всю систему рефлексології: хоча особистість і оголошувалася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні особливості і, перш за все соціальні інстинкти. Більш того, при аналізі соціальних зв'язків особистості для їх пояснення по суті допускалися закони неорганічного світу, хоча сама ідея такої редукції і піддалася критиці. Тому, незважаючи на окремі, що мають велике значення для розвитку соціальної психології знахідки, в цілому рефлексологического концепція Бехтерєва не стала основою справді наукової соціальної психології.
Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, які були висловлені щодо розбудови соціальної психології у зв'язку з дискусією, що розгорнулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвідношення з історичним матеріалізмом ряду психологічних та фізіологічних теорій. Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, в соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних - з системою виробничих відносин. У кінцевому рахунку соціальна психологія оголошувалася наукою про соціальні подразники різних видів і типів.
Таким чином, незважаючи на суб'єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і рр.. не була виконана. Хоча відсіч точці зору Челпанова і був зроблений досить рішуче, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені. Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, дослідники часто-густо виявлялися в полоні позитивістської філософії, конкретним і специфічним проявом якої є механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмета соціальної психології: по суті були змішані дві проблеми, або два різні розуміння предмета соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з вченням про соціальну детермінації психічних процесів, з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, породжуваних спільною діяльністю людей і насамперед явищ, пов'язаних з колективом. Ті, які брали перше трактування, справедливо стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичної основі має бути перетворення всієї психології в соціальну. Тоді ніяка особлива соціальна психологія не потрібно. Це рішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова. Ті ж, хто бачили друге завдання соціальної психології - дослідження поведінки особистості в колективі і самих колективів, - не змогли запропонувати адекватне рішення проблем, використовуючи як методологічних основ марксистську філософію.
Результатом цієї боротьби думок з'явився той факт, що лише перша з окреслених трактувань предмета соціальної психології отримала права громадянства - як вчення про соціальну детермінації психіки. Оскільки в цьому розумінні ніякого самостійного статусу для соціальної психології не передбачалося, спроби побудови її як особливої дисципліни припинилися на досить тривалий термін. Соціологія ж в ці роки взагалі опинилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося. Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, до того ж у рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її «буржуазним» варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології в нашій країні. Саме поняття «соціальна психологія» стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду.
Саме в цьому змісті і говорять про наступила на тривалий період "перерву" у розвитку соціальної психології. Однак термін цей може бути використаний лише у відносному значенні. Дійсно, мала місце перерва у самостійне існування соціальної психології в нашій країні, що не виключало реального існування окремих досліджень, які є по своєму предмету суворо соціально-психологічними. Ці дослідження були продиктовані потребами суспільної практики, передусім педагогічної. Так, вивчення питань колективу було сконцентровано у сфері педагогічної науки, де роботи А.С. Макаренко, А.С. Залужного мали аж ніяк не тільки суто педагогічне значення. Точно так же ряд проблем соціальної психології продовжував розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому була розглянута як складова частина марксизму. Особливо слід сказати і про те, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграли дослідження Л.С. Виготського. Можна виділити два кола питань в роботах Виготського, які мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології.
З одного боку, це вчення Виготського про вищі психічні функції, яке значною мірою вирішувало завдання виявлення соціальної детермінації психіки. Довівши, що вищі психічні функції не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С. Виготський дійшов висновку, що для розуміння сутності цих функцій необхідно вийти за межі організму і шукати коріння їх в суспільних умовах життя. Засвоєння суспільного досвіду змінює не тільки зміст психічного життя, а й створює нові форми психічних процесів, які приймають вид вищих психічних функцій, що відрізняють людину від тварин. Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природні закони роботи мозку набувають нових властивостей, включаючись у систему суспільно-історичних відносин. Почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготський розвинув далі думку про культурно-історичної детермінації самого процесу розвитку всіх психічних процесів. Дві відомі гіпотези Виготського дозволяли зробити висновок, що головний механізм розвитку психіки - це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності. Таке трактування проблем загальної психології давала солідну основу для вирішення власне соціально-психологічних проблем.
З іншого боку, в роботах Л.С. Виготського вирішувалися і в більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалося специфічне розуміння предмета соціальної психології. Воно виходило з критики того розуміння, яке було властиво В. Вундт, розвиває концепцію «психології народів». Соціальна психологія, або «психологія народів», як її розумів Вундт, розглядала як свого предмета мова, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, які Виготський назвав «згустками ідеології», «кристалами». На його думку, завдання психолога полягає не в тому, щоб вивчати ці «кристали», а в тому, щоб вивчити сам «розчин». Але «розчин» не можна вивчити так, як пропонує Бехтерєв, тобто вивести колективну психіку із індивідуальною. Виготський не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології - вивчення психіки збиральної особистості. Психіка окремої особи теж соціальна, тому вона і складає предмет соціальної психології. У цьому сенсі соціальна психологія відрізняється від колективної психології: «предмет соціальної психології - психіка окремої людини, а колективної - особиста психологія в умовах колективного прояви».

На перший погляд здається, що ця позиція сильно відрізняється від сучасного погляду на соціальну психологію, як вона була нами умовно визначена. Але в дійсності відміну тут суто термінологічне: Виготський порівнює не «загальну» і «соціальну» психологію, а «соціальну» і «колективну». Але легко бачити, що «соціальна» психологія для нього - це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею культурно-історичної детермінації психіки. Терміном ж «колективна психологія» Виготський позначає той самий другий аспект розуміння соціальної психології, який не зуміли побачити багато інших психологів 20-х рр.. або щодо якої вони не зуміли знайти справді наукової методології дослідження.
Тому можна по праву стверджувати, що ідеї Виготського, висловлені ним у 20-ті рр.. і пізніше, в 30-і рр.. з'явилися необхідною передумовою, що сформувалася всередині психологічної науки, для того щоб згодом найбільш точно визначити предмет соціальної психології.

 

Основні напрямки зарубіжної соцільної психології.

Напрямки	Представники	Ключові ідеї
1.Психоаналіз	З.Фрейд, К.Г.Юнг, А.Адлер, Э.Фромм, Г.Саллівен	Основу психічного життя людини складають несвідомі потяги, потреби й образи, які формуються у ранньому дитинстві і визначають соціальну поведінку й уподобання.
2.Біхевіоризм	Дж.Уотсон, Е.Торндайк, К.Халл, Б.Скіннер	Людина – сукупність рухових і вербальних реакцій на зовнішні впливи (стимули). Соціальними стимулами є інші люди.
3 Символічний інтеракціонізм	Дж.Мід, Г.Блумер	Поведінка людей по відношенню один до одного й предметів навколишнього світу визначається значеннями, які вони їм надають. Цими значеннями, представленими символічно, люди обмінюються в процесі комунікації й програвання ролей.
4.Когнітивізм	Д.Бродбент, Р.Аткінсон, Дж.Келлі, Л.Фестингер, Ч.Осгуд	Знання, уявлення, образи ситуації й характер протікання пізнавальних процесів визначають поведінку індивідів.