НАТУРАЛІЗМ ТА ТЕЧІЇ РАННЬОГО МОДЕРНІЗМУ В ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ ДР. ПОЛ. ХІХ СТ. ПЕРЕДУМОВИ ТА ГОЛОВНІ ШЛЯХИ ОНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ТЕАТРУ НА МЕЖІ ХІХ-ХХ СТ.

Лекція

1. Основні тенденції розвитку світової літератури ІІ половини ХІХ століття.У цей період відбувається гострий конфлікт між протилежними тенденціями. Загальний художній занепад проявляється вже у творчості письменників-натуралістів. До 60-70 років відноситься виникнення імпресіонізму у Франції, згодом в Німеччині та інших країнах. Першими власне декадентськими течіями є символізм, батьківщиною якого була Франція 70-80 рр, і естетизм, що оформився в Англії 90-х. Естетизм- течія, якій притаманний культ витонченої краси. Його прибічники гуртувалися навколо журналу "Жовта книга" (1894-97), висуваючи гасло "мистецтво заради мистецтва". Метром естетизму був Оскар Вайлд. Естетсько-формалістичне мистецтво, що протиставляло себе реалізму і декларувало свою аполітичність, відображало кризу буржуазного суспільства. Ці течії визначилися до початку ХХ століття. На їхній основі згодом виникли нові, модерністські. Водночас іншим магістральним напрямом в літературі цього періоду є реалізм. Досягнення реалізму були особливо великі через те, що всередині цього напряму з’являлися нові якості, підіймалися паростки нової літератури.

2. Проблема реалізму світової літератури ІІ половини ХІХ століття. Критичний реалізм кінця ХІХ століття вступає в нову смугу свого розвитку,набуває ряд нових рис, що відрізняють його від класичного реалізму середини століття. На межі століть він завойовує провідні позиції в світовому літературному процесі. Письменники-реалісти діють у Франції (Мопассан, Франс, Роллан), Великобританії (Уеллс, Шоу, Голсуорсі),Німеччині (брати Манни, Гауптман), Скандинавських країнах (Ібсен, Андерсен-Ньоксе), США (Марк Твен, Лондон, Драйзер,О.Генрі), а також в інших країнах. Піднесенню реалізму сприяв органічний зв’язок з традиціями національного мистецтва, революційним романтизмом, співзвучним письменникам нової епохи своєю спрямованістю у майбутнє. Різко підсилюється публіцистичний бік реалістичної літератури, з’являється відкрита тенденційність у захисті своїх поглядів. Прийом об’єктивної оповіді, вдосконалений Флобером, поступається прийомові, в якому оцінка явищ, полеміка, дискусія, відкритий вияв позиції письменника є звичайними речами. Широкі узагальнення, сміливі гіпотези, звернення до досягнень науки та культури - все це риси нового реалізму. Література збагачується в жанровому відношенні: багато різновидів роману, збагачення тематики і структури новели, підйом драматургії. Відбувається процес оновлення театру, на сцену виходять важливі соціальні проблеми. Одним з провідних мотивів є викриття буржуазного суспільства. Боротьба за свободу творчої особистості художника. Історико-революційна тема. Увага, яку реалісти приділяють особистості, допомагає їм досягти успіхів у змалюванні характерів, веде до поглиблення психологізму. Багатоманітніше стають зображальні засоби людини в літературі, засоби відкриття її внутрішнього світу.

3. Романтизм і неоромантизм. Неоромантизм - це умовне найменування комплексу різноманітних течій в європейській художній культурі кінця ХІХ - початку ХХ століття, що виникли передусім як реакція на позитивізм в ідеології та натуралізм в мистецтві та відродили ряд естетичних принципів романтизму - пафос особистої волі,заперечення повсякденного, культ ірраціонального, потяг до фантастики тощо. Сюди відносять французький символізм, постімпресіонізм, але здебільшого цей термін застосовують до англійської літератури, де найвизначнішим представником його є Редіард Кіплінг. Спорідненість неоромантизму з декадентами проявляється в тому, що він створює штучний світ. Неоромантики тяжіли до жанру пригодницького, авантюрного, "екзотичного" роману, основи якого заклали Майн Рід та Купер. Першим з проповіддю неоромантизма виступив Роберт Льюїс Стівенсон (1850-1894), що протиставляв мистецтво буржуазній дійсності. В пригодницьких романах "Острів скарбів" (1883),"Викрадений"(1886),"Катріона" (1893) тощо він створив захоплюючий світ,якому властиві гуманізм та демократизм. Джозеф Конрад (1857-1924) - послідовник Стівенсона присвячував свої романи морю. Редіард Кіплінг першим запровадив у літературу тип "людини дії" - солдата, чиновника, місіонера, розробляючи колоніальну тематику у незвичному плані.

4. Проблема натуралізму.Натуралізм, що склався у Франції як літературна течія і отримав широке розповсюдження в Європі і Америці в останню третину ХІХ століття, не був власне декадентською течією. Він заявляв про себе як про метод, що розвиває та поглиблює реалістичне мистецтво, був споріднений з реалізмом, позаяк вимагав від художника уважнішого, детальнішого вивчення тих сторін життя, до відображення яких він звертався,стимулював інтерес до проблем соціальної нерівності, вводив до сфери художнього зображення ряд нових тем. Натуралістичний метод є перехідним, він принципово відрізняється від реалістичного, позаяк пов’язаний з відмовою від типізації, добору та узагальнення матеріалу, з відмовою від проникнення в сутність зображуваних явищ. Натуралізм спирається на філософію та естетику позитивізму. Відмова від широких соціально-психологічних узагальнень, фотографічно точне зображення дійсності, акцентування біологічного принципу спадковості, дією якого натуралісти намагалися пояснити походження соціальної нерівності. Біологізація принижує людину. Спадковий фактор трансформується в образ грізного фатуму - божество символістів, що проявляється в раннього Гауптмана, Гамсуна. Натуралізм поступово вироджується.

5. Імпресіонізм у літературі.Термін "імпресіонізм" походить від французького слова "impression" - "враження". Виникнувши від початку в живопису, він розвинувся і в літературі, здебільшого в поезії. Мистецтво художників (Е.Мане, О.Ренуар) було не відступом від реалізму, а його новаторським розвитком. Імпресіоністське мистецтво відкривало можливості для проникнення у внутрішній світ людини, виробило систему принципів його розкриття. Абсолютизація індивідуального, суб’єктивного, такого, що не потребує перевірки з допомогою об’єктивних критеріїв враження як першооснови художнього образу призводить імпресіонізм до відриву від життя.

6. Символізм як творчій метод. Символізм, що отримав широке розповсюдження не тільки у Франції, де виник, а й у Бельгії, Німеччині, має антиреалістичну спрямованість, що проявляється у прагненні підставити на місце образів, що відображають об’єктивну реальність, образи-символи, що виражають неясні відтінки суб’єктивних настроїв (Верлен), таємниче та ірраціональне життя душі або не менш таємничий "спів нескінченності", невмолиму долю (Метерлінк). У своїх естетичних настроях та в художній практиці символісти мають тісний зв’язок з філософським ідеалізмом. Кличуть до зображення потойбічного світу, відмовляючись від зображення світу реального та використовуючи для цього ірраціональні символи. Виникнувши як "крик відчаю", як протест проти ситості буржуазного існування, символізм висунув ряд самобутніх та своєрідних талантів.

7. Життя і творчість Золя. Еміль Золя, теоретик натуралістичної школи, народився 2 квітня 1840 року в Парижі в родині інженера. У зв’язку з великими проектами, в яких брав участь батько, Золя проводить дитинство на півдні Франції. У 7 років він втрачає батька, його віддають до пансіону, а згодом до коледжу в Ексі. Там він знаходить друга - Поля Сезання, згодом великого художника. Не вступивши до університету, він з трудом знаходить роботу і мріє про письменницьку кар’єру. В 1864-1868 роках Золя відмовляється від юнацького захоплення поезією на користь прози. Його перша збірка оповідань - "Казки Нінон", за нею з’являються романи "Сповідь Клода","Заповіт померлої","Марсельські таємниці","Тереза Ракен","Мадлен Фера", а також багато публікацій в газетах. У цих творах відчутний вплив романтизму, що проявляється в пошуку піднесених героїв, сентиментальному тоні. Після позитивного сприйняття "Терези Ракен" громадськістю Золя задумується про необхідність ширшого і різнобічного вивчення суспільства, про зображення його у різноманітніших аспектах. Задумує серію "Ругон-Маккари", яку створює за період з 1868 до 1893 рік. В 20 романах він створює цілу епоху сучасного життя. В період створення серії він веде активну журналістську діяльність. За цей період він заводить родину, створює теоретичні основи нового напряму - натуралізму, в нього з’являються послідовники та учні.Золя з’ясовує, що основна суперечність часу - "боротьба праці та капіталу". Після закінчення "Ругон-Маккарів" починається робота над новими циклами: "Три міста", що складається з романів "Лурд" (1894),"Рим" (1896) та "Париж" (1898). Золя публікує збірку літературних статей, і нарешті приступає до останнього циклу, так і не завершеного - "Чотири євангелія". Тут на перший план висунута людина науки, звучать антирелігійні настрої. Золя намагається висунути на перший план гострі публіцистичні проблеми. Восени 1897 року він ув’язується в справу Дрейфуса, і за образу президента його засуджують на рік ув’язнення. Золя мусить втікати до Лондона і тільки після перемоги дрейфусарів повертається додому.С мерть Золя наступила через отруєння газом за нез’ясованих обставин.

8. Творчий шлях Верлена. Найвизначнішим французьким поетом-символістом є Поль Верлен (1844-1896). Трагічність його світосприйняття пов'язана з трагічним обличчям епохи та обставинами богемоного життя самого поета. Син небагато офіцера, він закінчив коледж, у 20 років став чиновником у Парижі, одружився з міщанкою і вів звичайне життя. Але поезія, якою він захоплювався ще зі школи, приваблювала його більше. В 1871 році він брав участь у повстанні Комуни, затим зустрівся з Рембо і... кхе-кхе... проїхали, коротше, Верлен розлучився з родиною, а через певний час і з Рембо теж. Перепробував безліч професій, вічно мав фінансові проблеми, не мав де жити. Свої вірші він записував на шматочках паперу. Поетична творчість Верлена почалася в традиціях Парнаської школи з її прагненням до чіткості образів, скульптурності мови. Проте вже в перших зрілих збірках “Сатурнічні поеми” (1866) та “Галантні свята” (1869) виникають нові дивні образи. Найліпша поетична книга Верлена - “Романси без слів” - оповита прагненням підсилити музику вірша. “Музика понад усе” - основа символістської поетики. “Романси” не зв'язані єдиною темою, тут є і любовна лірика, і урбаністські мотиви, і особливо тема природи. Предмети в Верлена існують окремо від навколишнього світу, він не прагне до цілісного його відтворення. В його віршах майже немає подій, він свідомо відвертається від реальних подій, щоб звернутися до людського серця. Орієнтація Верлена на музичність породила в нього особливі прийоми організації вірша - виділення переважаючого звука, прагнення до повторів, часте використання суцільних рим. У вірші “Поетичне мистецтво”, написаному в 1874 році, Верлен стверджував ці прийоми, пародіюючи “П. М. “ Буало, стверджуючи все в абсолютно протилежному до нього ключі. Верлен проголосив заміну ясності музичністю, закликав поетів прагнути “за межу земного”, він схилявся до суб'єктивізму. У 80-ті роки Верлен звертається до релігії, його творчість занепадає, і він помирає в глибокій бідності.

9. Творчий шлях Рембо. Творчість Артюра Рембо (1854-1891) поклала початок тенденціям символізму, він ввійшов в літературу одночасно як теоретик і практик нового напряму. Народився у провінційному містечку Шарлевіль у суворій буржуазній родині. Надзвичайно ранній інтелектуальний розвиток, вже в отроцтві його поетичні твори були зрілими. Кілька разів він втікав з дому, а дізнавшися про революцію в Парижі, втік туди, але запізнився - комуна вже була розгромлена. В Парижі він інтегрувався в поетичне середовище, зблизився з Полем Верленом. Разом вони мандрували і творили. Алкоголізм, наркоманія, гомосексуалізм і все таке. Рембо для творчості потрібен був “довгий розлад усіх почуттів”, він займався “алхімією слова”. В такому стані він написав збірки прозаїчних та поетичних фрагментів “Літо в пеклі” (1873) та “Озаріння” (1875). Зрозумівши свою помилковість у ролі “пророка поезії”, Рембо на довгий час відмовляється від неї. Після цього він відправляється до Африки, а повертається вже перед смертю. Поетична творчість Рембо тривала всього близько десятиліття. В його віршах переплелися ліризм та іронія, а в найбільш романтичні вірші ніби вливається холодний струм. В пошуках героїчного поет звертається до революції в політичних віршах. Символізм Рембо ще в юному віці знайшов відображення в віршах “Кольоровий сонет” (1870) та “П'яний корабель” (1870). “Кольоровий сонет” - поезія пошуку, Рембо шукає можливість узгодити лірику з живописом, малюнок з ритмом вірша. Відповідно до своєї естетичної задачі “говорити про неясне неясно” Рембо порівнює звукові ряди з образами, які йому приходять у голову, водночасно музично, гармонійно створюючи поезію з несподівано сміливими образами. “П'яний корабель” був написаний Рембо в 16 років. Він не знав нічого про море, тому в цьому вірші море - його власне, видумане, його мрії. Образ п'яного корабля несе величезне ліричне навантаження і складається в метафору. Поет і корабель то існують окремо, то зливаються в єдиний образ. Море постає в інтенсивності та різноманітності кольору, зображене незвично яскравими фарбами. Але навіть колір знаходиться у русі, в безперервних переходах, переливах. Постійно міняється душевний стан ліричного героя, що втратив відчуття часу і простору - відчай дитини поступається захопленню безмежною красою світу, потім страху. Вірш закінчується ноткою туги за батьківщиною людини, що багато пережила і перебачила.

10. Еволюція драматургії Метерлінка. Моріс Метерлінк - теоретик і практик символістської драми. Його творчий шлях був довгий і плідний: багато п'єс, віршів, філософських трактатів. Проблематика п'єс, його погляди, ставлення до символізму поступово мінялися, в ХХ столітті він відмовився від багатьох поглядів 90-х років, подолав песимізм, наблизився до реалізму, а потім знов повернувся до містики. Метерлінк, дуже складна особистість, вважав, що прогрес не робить людину нової епохи щасливішою, добрішою, здоровішою, його лякало знецінення людини. В своїй першій п'єсі “Принцеса Мален” (1889) він ставить питання людського буття, а головний персонаж віддалено нагадує Гамлета. Тема приреченості кожної живої істоти. В п'єсах 90-х - жодної реальної прикмети часу або місця. Декорації напівфантастичні, імена героїв - видумані в дусі старовинних казок. Концепція людини-маріонетки, людини-іграшки в руках долі і смерті призвела до написання інших п'єс: . В 90-ті роки він створює 4 маленькі драми - “Непрохана” (1891), “Сліпі”(1891), “Там всередині” (1894) та “Смерть Тентажиля” (1894). П'єса “Сліпі” - символістська драма. Заблукані сліпі - в широкому трактуванні - людство, що не знаходить виходу з лісу життя. “Смерть керує нашим життям, і в нашого життя немає іншої цілі, окрім смерті”, за власними словами автора. “Смерть Тентажиля”: дія знов відбувається на острові, де живе королева, яка наказує привести туди маленького хлопчика. Королева збирається вбити Тентажиля, але всі, хто хоче зупинити її - не можуть. Тільки сестра хлопчика Ігрена намагається врятувати його, і діалогом автор підводить дію до смерті хлопчика за дверима. Ранні п'єси Метерлінка не зачіпали проблем політики, соціальних труднощів. Сила Метерлінка у звернені до центральних питань буття. Коло проблем символістської драми окреслило і коло своєрідних сценічних прийомів, введених в театр Метерлінком. Ставлення до героя як до іграшки в руках долі визначає його своєрідність, вірніше відсутність своєрідності. Такого героя не треба грати - актор стає маріонеткою в руках режисера, чия роль зростає, і художника. В п'єсі “Сліпі” можна поміняти місцями репліки персонажів, і нічого не зміниться. Музика стала невід'ємним елементом символістського спектаклю, підсилювала настрій, заповнювала важкі паузи. Все характерне, побутове, соціальне свідомо прибиралося з гри актора. Величезну роль грало мовчання. Проте символістська драма так і не стала загальнодоступною.

Культурні, історико-літературні передумови та головні шляхи оновлення європейського театру кінця ХІХ – початку ХХ ст. Основні тенденції розвитку драматургії: “драма ідей” (Г.Ібсен), “драма-дискусія” (Б.Шоу), лірико-психологічна драма (А.Чехов), символістська драма (М.Метерлінк).

З другої половини ХІХ ст. драматурги шукали нових форм мистецтва, прагнули наблизити драму до сучасності, приділити більше уваги внутрішньому світу людини. Якщо в старому театрі зображувалась трагедія окремої людини, то оновлена драма розкриває загальну трагедію життя людства і отримує назву «нова драматургія». Ібсен так визначав мету будь-якої драми: "П'єса не закінчується і падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться поза її межами; поет намітив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до цього фіналу шляхом особистої творчості".

У центрі уваги «нової драми» кінця ХІХ - початку XX ст. постала особистість з її переживаннями і почуттями. Нові драматурги не ставили за мету точно відобразити певні події, їхні твори - своєрідна метафора життя особистості (особливо її внутрішнього життя) та світу.

Риси «нової драми»:

1. У центрі уваги - душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи. Показ трагедії життя.

2. Конфлікт внутрішній - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні суперечності героїв.

3. Герой - особистість, "духовний симптом" епохи.

4. Відтворення загальної атмосфери часу, духовних пошуків епохи, прагнення морального пробудження особистості й суспільства.

5. Глядач упізнає себе, долучається до внутрішньої дії, переживає й мислить разом із героями.

6. Умовність, узагальнюючий зміст.

7. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик.

8. Показ на сцені людей різних соціальних прошарків, демократизація мови.

9. Зникнення чіткого поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму, поява трагікомедії.

10. Відкритий фінал, який спонукає до роздумів, дискусій.

У витоків «нової драми» стояли Генрік Ібсен, Кнут Гамсун (Норвегія), Антон Чехов (Росія), Герхард Гауптман (Німеччина), Моріс Метерлінк (Бельгія), Бернард Шоу (Англія) та ін. В українській літературі принципи «нової драми» втілені у драматургії Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша.

Біля витоків "нової драми" стоїть творчість Генріка Ібсена. Важливою прикметною рисою творчого методу норвезького драматурга є те, що основна увага концентрується не на інтризі, а на оцінці подій і вчинків, що відбулися в минулому. Головним елементом драми у Ібсена стала дискусія, яка мала на меті виявити різні позиції героїв. Глядач шукає шляхи вирішення проблеми разом з героями. Ібсен є творцем «драми ідей».

«Драма ідей» - це філософсько-психологічна драма, в якій велику роль відіграє підтекст, психологічний аналіз, а основою конфлікту є зіткнення різних світоглядів, різних ідей.

Великим реформатором англійського театру, одним із вождів ("нової драми" був Бернард Шоу. Сцену англійський драматург уявляє як місце дискусії, як майданчик для зіткнення ідей, постановки проблем. Він обстоює принципово нову структуру драми – «драму-дискусію».

«Драма-дискусія» – це драма, в якій герої є носіями різних, але добре обґрунтованих поглядів. Конфлікт будується на дискусії і впродовж п’єси не розв’язується, а навпаки, загострюється, а фінал залишається відкритим.

На межі ХІХ-ХХ ст. драма зазнала значних зрушень у творчості Антона Чехова. У п’єсах російського драматурга показано загальну драму суспільства, герої вступають в конфлікт не один з одним, а з трагічною повсякденністю. Автор надає перевагу внутрішнім конфліктам, які зумовлюють розвиток ліричного сюжету. Переживання, настрої персонажів виходять на перший план, тому драматургію Чехова називають лірико-психологічною.

Лірико-психологічна драма – це драма, центром уваги є не події, а переживання, настрої героїв, які переживають конфлікт з трагічною повсякденністю.

Новаторським явищем у західноєвропейській драматургії межі століть була творчість бельгійця Моріса Метерлінка. Теоретик і творець символістської драми Метерлінк у кращих своїх п'єсах ("Принцеса Мален", "Непрохана", "Сліпі", "Синій птах") створив особливий символістський "театр мовчання". За Метерлінком, душа драми — це врочистий і безупинний діалог людини та її долі, а це спілкування може відбуватися лише у мовчанні. Метерлінк відмовляється від реалістичного зображення дійсності, від подієвого ряду. Створені ним символічні образи дають змогу відобразити духовне життя людини.

Символістка драма – це драма, у якій діючими особами є символічні образи, що дають змогу відобразити духовне життя людини.

Отже, «нова драма» кінця ХІХ – початку ХХ ст. у центр уваги поставила особистість не як типового представника соціального прошарку, а як індивідуальність, духовне життя якої визначає загальну атмосферу епохи. Зовнішня дія поступилася внутрішнім конфліктам. Зникає чіткий поділ драматичних творів на комедію, трагедію та драму. Героями драматичних творів стають люди різних соціальних прошарків, мова персонажів стає більш демократичною. Фінал, як правило, відкритий, є своєрідним запрошенням до дискусії.