Визначення політичної публіцистики

У визначенні, поданому Словником іншомовних слів, знаходимо розрізнення публіцистики та поточної преси (інформаційного журналізму): “публіцистика (лат. Рublicus – суспільний) – вид літератури, присвячений обговоренню нагальних соціальних питань з метою безпосереднього впливу на суспільну думку; публіцистика тісно пов’язана з поточною пресою (твори цього виду – статті, нариси, памфлети, фейлетони) [16, с. 419].
Провівши моніторинг функціонуючих дефініцій, М. Титаренко запропонувала виокремлення трьох визначальних сфер функціонування публіцистики (а відповідно, трьох підходів до її розуміння): публіцистика як сфера літератури (художня публіцистика): І. Білодід, Г. Вартанов, Б. Горєв, В. Даль, С. Ожегов, В. Шкляр та ін. (більшість словників та енциклопедій); публіцистика як сфера філософії, релігії, науки (світоглядна публіцистика): Й. Лось, Б. Прутцков, М. Шлемкевич; публіцистика як сфера журналістики (т. зв. газетна / журнальна, теле-, радіопубліцистика): В. Горохов, М. Грибачов, В. Здоровега, Б. Лозовський, Л. Світіч, В. Ученова та ін. (спеціалізована фахова література).
Важливі характеристики для розуміння поняття політичної публіцистики знаходимо в електронному варіанті літературної енциклопедії. Автор статті про публіцистику Б. Горєв вважає, що це – ділянка літератури, яка займається політичними та суспільними питаннями з метою втілювати певні погляди в широких колах читачів, створювати і формувати суспільну думку, розпалювати певні політичні кампанії [16, с. 42]. Також, на думку автора, зародження публіцистики відбулося разом із появою масового читача та засобів відтворення літературних творів (книгодруку), себто на початку капіталістичного періоду в Європі, а саме – у XV ст. в Італії (де, згідно з Б. Горєвим, з’явилась перша газета і перший памфлет). М. Титаренко зауважує, що думки автора щодо генези публіцистики суперечать науковій версії більшості журналістикознавців.
У короткому тлумачному словнику журналістських термінів і понять Г. Вартанова читаємо таке визначення: “Публіцистика (латин.) – рід літературної творчої діяльності, що оперативно досліджує, узагальнює й трактує з авторських позицій актуальні проблеми дійсності з метою збудження громадської думки, оперуючи при цьому засобами логічного мислення та емоційного впливу” [1, с. 42]. У словниковій статті подано жанри публіцистики (стаття, огляд, рецензія, есе) та перелічено відомих українських публіцистів (І. Франко, М. Хвильовий, І. Багряний, С. Плачинда, С. Колесник). Тож подані Г. Вартановим жанри публіцистики не збігаються з традиційною журналістикою: лише один (есе) є справді публіцистичним, три інші (стаття, огляд і рецензія) в журналістиці прийнято зараховувати до аналітичних, а не пубіцистичних жанрів. На нашу думку, у цьому випадку варто говорити про таке поняття, як публіцистичність (за В. Здоровегою, публіцистичність – проникнення характерного для публіцистики методу у твори, непубліцистичні за своєю основою [5, с. 31]). Тож ми вважаємо, що для повного висвітлення національно-патріотичних аспектів політичної пресової публіцистики необхідно аналізувати як тексти “чистих” пуб-ліцистичних жанрів, так і матеріали з елементами публіцистики.
Ще один короткий словник журналістики російського науковця Б. Лозовського подає два визначення публіцистики, які, на думку М. Титаренко, поєднують дві самодостатні парадигми публіцистики – публіцистичний жанр і публіцистичний стиль: рід літератури і журналістики, у якому розглядаються актуальні політичні, економічні, літературні, філософські та інші проблеми з метою впливу на сучасну суспільну думку, мораль та існуючі політичні інститути, а також з метою їх закріплення чи зміни відповідно до класових інтересів (у класовому суспільстві) чи до соціальних і моральних ідеалів. Друге визначення таке: публіцистика – один із видів журналістських текстів, головною характеристикою яких є актуальність та масштабність розробленої теми, емоційна насиченість викладу, тенденційність та пристрасність автора, полемічність, літературна майстер-ність [19, с. 43].
В. Учeнова, відома російська дослідниця публіцистики, зауважує, що публіцистика (тут вона посилається на В. Горохова) – це специфічна царина суспільно-політичної творчої діяльності, що має на меті актуальний ідеологічний вплив на суспільну думку, свідомість та поведінку мас. Актуальна дія, згідно з В. Учeновою, передбачає єдність оперативності та соціальної значущості публіцистичної інформації: “Це завжди політично та ідеологічно чітко орієнтований вплив, мета якого – реальний соціально-перетворювальний ефект” [20, с. 3]. Варто зазначити, що М. Титаренко підкреслює, що радянське журналістикознавство найчастіше розглядало публіцистику в ідеологічному ключі, посилаючись на таке визначення М. Грибачова: публіцистика – гостропроблемне звернення до спільноти людей з метою переконання, тлумачення, полеміки, агітації та пропаганди [19, с. 43]. Тому, на нашу думку, саме політична публіцистика, що є складовою політичного дискурсу, є найпромовистішим матеріалом дискурсу національно-патріотичного.
Згідно з Г. Прутцковим, публіцистика – межове явище, якісно краще від інших форм журналістики: публіцистика – своєрідний ступінь між журналістикою та літературою, вищий вид журналістики, що зародився в Давній Греції, разом із публікою, яка вміла самостійно мислити і потребувала обговорення нагальних проблем суспільства і влади [15, с. 4]. Аналогічні думки півсторіччя тому висловив відомий український науковець М. Шлемкевич у своїй програмній статті “Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики)”; він подає певну ієрархічну типологію публіцистики: спочатку це рівень щоденників та тижневиків; потім – журнальні огляди, студії, етюди, есеї; наступні – твори світоглядної публіцистики, що межують із філософією. Автор виділяє цілий ряд жанрових форм публіцистики, їх особливості: промови і послання; газетні й журнальні статті; фейлетони, реферати-доповіді, есеї, ескізи, розвідки; актуальні праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту та ін. Типологію публіцистики можна аналізувати за різноманітними ознаками: за історичними епохами, за геополітичними та національними ознаками, за ідеологічним спрямуванням, за каналом передачі, за формою вираження, тематикою тощо.
Так, у межах нашого дослідження, за теорією М. Шлемкевича, ми виокремлюємо в публіцистиці (рід) публіцистику політичну (вид) як самодостатній і вагомий корпус макротекстів. Обравши вихідною точкою до розуміння феномену в усій його цілісності останній, найвичерпніший рівень, М. Титаренко на його основі створила пробну дефініцію-синтез: “Публіцистика – це складний соціо-культурний феномен, що одночасно виявляє себе у сферах журналістики (газетна / журнальна, теле-, радіопубліцистика), літератури (художня публіцистика), філософії (світоглядна публіцистика); актуалізується на різних рівнях (стиль, метод, жанр, мета-текст, професія, наука, світогляд, явище) з метою продуктивного впливу на об’єкт (особа-людство, країна-світ), який у результаті стає суб’єктом (співтворцем-відтворювачем) феномену, впроваджуючи його в приватне та суспільне життя (від самопізнання і світопізнання – до самореалізації та світоперетворення), забезпечуючи історичну тяглість феномену в просторі і часі” [19, с. 48]. Отже, на сучасному етапі вивчення публіцистики, шукаючи її визначення, необхідно врахувати всі сфери та рівні її функціонування, розмаїття її проявів та типологічних ознак. “Бо, беручи до уваги лише одиничний її вияв, – як стверджує дослідниця, – ми ризикуємо спотворити розуміння цілого, ризикуємо залишитися на маргінесах феномену, що його слід вивчати в сукупності, прямуючи дедуктивною стежиною від загального до конкретного, від цілого до часткового, від родового до видового. Різнотлумачення публіцистики свідчать передовсім про її багатогранність та невичерпність, універсальну часопросторову мобільність, про потребу нового структурно-системного концептуального підходу до її вивчення.