Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади

Виконавчу владу в Україні здійснює згідно зі ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України. Він е вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку становлять Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Як вищий колегіальний орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів здійснює виконавчу владу безпосередньо та через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади, а й у системі державної влади України в цілому і характеризує його діяльність як органу, який здійснює виконання законів Верховної Ради України та нормативних актів Президента України.

На жаль певні складності виникають з проблеми організації виконавчої влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України, і формуванням цього органу, які пояснюються існуючою формою правління, а також відображають, на жаль, існуючу боротьбу між законодавчою гілкою влади і Президентом.

Якщо буквально розуміти положення згаданої частини ст. 92 Конституції, то на практиці законодавчий орган має прийняти близько 50-60 законів, зокрема про Кабінет Міністрів України, про міністерства, державні комітети, інші центральні відомства, а також про місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі. Таким чином, Верховна Рада України фактично не зможе вирішувати виключно законами інші питання власної компетенції. Крім того, про яку, хоч би відносну самостійність за своєю сутністю гілки державної влади — виконавчої — можна говорити. Це, безумовно, призведе до порушення балансу законодавчої і виконавчої влади.

У той же час, про яку організацію і діяльність виконавчої влади з боку Верховної Ради може йтися, якщо цей законодавчий орган не має права призначати і звільняти з посади міністрів та інших керівників центральних органів виконавчої влада, оскільки це виключне право Президента.

Між тим згадані повноваження Президента України з організації і діяльності виконавчої влади безпосередньо випливають з форми правління в Україні.

Відомо, що глава держави в президентських республіках, виступаючи, як правило, як глава держави, водночас є єдиновладним носієм виконавчої влади і главою уряду. Тому він самостійно призначає та звільняє з посади членів кабінету, визначає його політику і структуру.

Інша справа напівпрезидентська республіка, якою є і Україна. У таких державах право глави держави призначати і звільняти міністрів, безпосередньо впливати на організацію і діяльність уряду має більш обмежений характер, оскільки уряд формується з урахуванням співвідношення партійних сил у парламенті, а його главою є прем'єр-міністр. Проте така модель не характерна для України, оскільки чітко визначеної президентської або парламентської більшості у Верховній Раді поки що немає.

Взагалі ж сутність напівпрезидентської моделі зводиться насамперед до міцної президентської влади, здійснюваної в умовах дещо меншої сутності розподілу влад, ніж у президентських республіках. Глава держави у напівпрездентській республіці не обов'язково є єдиновладним носієм виконавчої влади, а часто-густо поділяє ці повноваження з прем'єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави і глави уряду тісно переплетені, при цьому глава держави відповідає за вирішення загальних, стратегічних питань, контролюючи певні ключові сфери діяльності уряду, в той час як прем'єр-міністр несе відповідальність за повсякденне, практичне управління.

Не досить чітке розмежування законодавчої і виконавчої гілок влади щодо їх організації і діяльності, як це спостерігається у Конституції України, може призвести до "порушення або зміни притаманної тій чи іншій формі правління єдності структури управління, причому одночасно можуть виникнути нові види відносин, колізії і непогодженості, яких не було у "відпрацьованих формах правління".

Література

1. Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

2. Авер'янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. — Харків, 2001.

3. Бахрах Д. Н. Административная власть как вид государственной власти // Государство и право. — 2000. — № 3.

4. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 2002.

5. Марчук Е., Селиванов А. Какой быть административной реформе // Голос Украины. — 1997. — 18 ноября.

6. Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В. В. Копєйчикова. – К., 1998.

7. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2001.

8. Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В. В. Копєйчикова. – К., 2000.

9. Основи правознавства / За ред. І. Б. Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ "Перун",
2003. – 416 с.

10. Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //
Право України. – 2002. - № 8. – С. 14-17.

11. Пастухов В. Б. К вопросу о соотношении власти и управления. // В кн.: Проблемы правоведения. — К., 1988.

12. Пикулькин А. В. Система государственного управления. - М., 1997.

13. Разделение властей: история и современность. — М., 1996.

14. Рут Доминик, Сульє Даниель. Управління. — К., 1995.

15. Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. // Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.