Патристика: віра для розуміння

Патристика— загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До гріхопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Тобто людина патристикою тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отримати завдяки релігійній вірі й християнському містичному самовдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, повинна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Вірю, щоб розуміти».

19. Томізм та проблема гармонії віри і розуму.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.),який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Його філософські погляди отримали назву томізм.
Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.
Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об’єктивне та істинне, воно неможе бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології — “істини Одкровення”.
Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”.
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А томуфілософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.
Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога ізапропонував п’ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:
1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху — Бог.
2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.
3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.
4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.
5. Все, що існує в світі має сенс існування, певну доцільність, а отже, існує найвища доцільність, яка надає сенсу всьому сущому. Ця найвища доцільність – Бог.

20. Особливості і періодизація філософії Відродження.

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові нау­кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний.

21. Філософія Нового часу.

Історичними передумовами формування філософії Нового часу є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експериментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження.

Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.

У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислення сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпіричного матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була ознака тогочасної філософії.

22. Філософія І. Канта.

Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія— перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарвленою філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. Перший період – „докритичний” закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв”язання природничих проблем. Він розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у створенні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про відносність поняття спокою.

Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому періоді«критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов’язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з’ясовується природа моралі, у третій— викладено естетичні погляди,

У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізнавальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості.

Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених суперечностях—так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і водночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довести або спростувати.

У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істиності), які забезпечують правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини.

Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.

23. Філософія Гегеля.

Г.В.Ф. Гегель(1770-1831) – представник німецької класичної філософії. Основою філософії Гегеля є прагненням охопити увесь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким поняттям гегелівської системи є "Абсолютна ідея". Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є Абсолютний дух. Гегель розумів розвиток як процес, в основі якого лежить діалектична суперечність одночасної зміни й збереження, перетворення та єдності.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв’язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.

 


24. Антропологічна філософія Л. Фейєрбраха.

Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика.

З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід’ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська природа» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як універсальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто пристосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру.

Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релігії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов’язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відношення людей — колективістськими. Причиною виникнення релігії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей.

Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним доповненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності— це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму.

Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У розумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.

25. Філософські ідеї Просвітництва (Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).

Просвітництво-культурно-історичний термін, що відбиває певну епоху розвитку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гуманістичних тенденцій 14-15ст., але відрізняється більшим раціоналізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти шляхом діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відношення людей в сфері права, моралі, економіки, політики. Під впливом просвітництва розпочались реформи в деяких країнах східної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільства.

Французьке просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твориМонтеск’є, , де методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою. Загалом Монтеск’є висував ідею величезного географічного фактору (територія, клімат, родючість землі…) в розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Проголосив ідею загального миру.

Вольтер в своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерпимості, фанатизму, деспотії, був прихильником деїзму. Вольтер вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого “освіченого монарха”, тобто вченого, розумного царя чи імператора, але під кінець свого життя схилився до того, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспільного прогресу.

Ж-Ж.Руссо торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання, вимагав свободи й забезпечення повноти юридичних прав. Вбачаючи джерело змін людського життя в розумі, Руссо вважав, що сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступово переходять у «суспільний стан», об’єднуються в сім’ї, а останні — у племена. У племенах люди живуть вільно, вони здорові й щасливі, продовжують насолоджуватись усіма радощами спілкування, які ще не порушують їхньої незалежності. Залізо та хліб — ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський. Таке суспільство мало бути ліквідоване, а натомість збудоване нове, на засадах нового суспільного договору. Руссо помітно схиляється до насолоди і намагається уникнути страждань. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо, але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

Отже, відмітною рисою Просвітництва є поворот до людини. Мислителі-просвітники, починаючи з Монтеск’є, головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди та страждання людей. У зв ‘язку з цим основний акцент вони роблять на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство тощо.

26. Некласична філософія 19- поч. 20 ст.

У 20 - 30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеля? Тому, коли Ф.Шеллінг, колишній друг Геґеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С. К'єркегор, М. Бакунін, Ф. Лассаль, Ф. Енгельс та ін. Лекції Ф.Шеллінґа не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля.

У 1819 р. вийшов друком перший том праці А. Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", який і вважають першою працею нової філософії.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Чим же відрізнялась нова, некласична філософія, від класичної? Відповідь на це запитання ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної й некласичної філософії.
Класична філософія:
- Буття є цілісне, глибинно узагальнене, внутрішньо концетроване;
- Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки;
- Розум здатний висвітлитиглибини психіки й орозумнити їх;
- За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія:
- Говорити про буття безвідносно до людського сприймання й уявлення безглуздого; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;
- На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;
- Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум не здатний їх опанувати;
- Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.

27. Представники та основні положення екзистенціалізму.

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

28. Філософія фрейдизму та неофрейдизму.

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним.

За схемою Зігмунда Фрейда, Я виявляється тільки частиною Воно, зміненою під прямим впливом зовнішнього світу і засобом системи прийнятного свідомого. Я прагне замінити принцип задоволення, який безроздільно панує у Воно, принципом реальності. Своїм походженням Я значною мірою зобов’язане ототожненням об’єктів захоплення Воно з тілом індивіда і їх відбиттям у психіці. Перші із ототожнень, стверджує Зігмунд Фрейд, поводять себе як особлива інстанція в Я, протиставляють себе Я як Понад Я, у той час як потім зміцніле Я в змозі тією чи іншою мірою протистояти таким впливам ототожнень. Понад Я – це пам’ятник колишньої слабкості і залежності Я. Понад Я походить від перших об’єктивних уподобань Воно, тобто від комплексу Едипа, а в подальшому розвитку служить утіленням Я, що раніше склалися, які залишили свій слід у Воно. Понад Я занурене у Воно, може бути представником останнього по відношенню до Я, тому більш віддалене від свідомості, ніж Я. Розвиток Я, на думку Зігмунда Фрейда, відбувається від сприйняття потягів до панування над ними, від покірності потягам до загнуздання їх. У процесі важливу роль відіграє Понад Я, яке є зосередженням засуджень різних потягів Воно. Психоаналіз служить знаряддям, яке дозволяє Я поступово оволодіти Воно. Разом з тим Я є нещасна істота, що підлягає постійній загрозі: з боку зовнішнього світу, з боку зазіхань Воно і з боку строгості Понад Я. Центральні поняття психології, за Зігмундом Фрейдом, – витіснення і сублімація несвідомих устремлінь. Якщо перше означає заміщення одних устремлінь (лібідо) іншими, то друге – перетворення, переключення енергії устремлінь на соціальну діяльність і творчість.

Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного боку, Воно – різновид природничо-наукового знання, підтвердженого клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого – Воно містить настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Один з основоположників неопозитивізму Людвіг Вітгенштейн пояснював привабливість і популярність вчення Зігмунда Фрейда притаманним людям прагненням до чогось надприродного і такого, що виходить за рамки дозволеного суспільством, вважав його різновидом міфології, оскільки в ньому усі описувані явища по-своєму значимі, відмічав, що, на відміну від багатьох сучасних йому вчених, творець психоаналізу не вважав експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а не знаходить їх у готовому виді. Ця особливість психоаналізу надихає на використання його як універсального засобу пояснення життя людей, тобто як філософії, яку називають фрейдизмом.

Фрейдизм – це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда – це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера – комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга – колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка – первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження – відповідно у різних школах фрейдизму.

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з’єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внут-ріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрей-дизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з’єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми -засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності – патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об’єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху – пряме (за допомогою алкоголю) або переносне – у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості – пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади – погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції -втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості.

Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв’язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо).

Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

Неофрейдизм

Неофрейдизм виник в 30-х роках 20 ст. Осн. увага дослідження соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

Індивідуальна психологія Адлера психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, яке збільшується почуттям неповно вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він акцентував увагу на ролі соц. чинників.

Сексуально-економічна теорія Райха Р. Вважав фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, він намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм – осн. представник неофрейдизму, вірний основним положенням психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття людини, психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура суспільства формує потреби людини, а навпаки. Ф. виділив такі типи соц. хар-рів: експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

29. Особливості розвитку філосовської думки Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.

Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіо-на «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «Повість временних літ», авторство якого приписують ченцю Пе-черського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філо софствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани.

Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софі-стичність стала визначальною особливістю української філософської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа світу», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційно «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії».

Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце.Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце -— це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі.

Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Володимира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.

30. Особа Григорія Сковороди та його філософія.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності.

Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”. Новим у Г.Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я.

На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним життям підтверджує, що заклик “Пізнай себе” — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

31. Академічно-університетська філософія в Україні 19 - поч. 20 ст.

Наприкінці 18 –на поч. 19 ст. Україна стала на шлях подолання залишків феодального суспільства. Цей період віддзеркалювався думкою, яка має назву університетська філософія. Для неї х-ною біла подальша розробка релігійної ф. таким філософом як йоган Баптист Шад, який викладав у харківському університеті та пропагував гироку панораму світоглядних філософських знань. Візитна картка цього періоду – романтизм, представлений Кирило-Мефодіївським Братством,х-ною особливістю якого біло було використання у формах пізнання навколишнього світу специфіки духовної культури українського народу. Очолювали братство М. Костомаров та П. Куліш. Які репрезентували ліберально-помірковани й напрям (ґрунтувалися на визнанні релігії та ідеалізму, їх спорідненості з основними догматами християнської ідеології). Члени братства захищали ідеї провінціоналізму, месіанства та «християнського соціалізму». Т. Шевченко, М. Гулак, І. Поседа, О. Навроцький репрезентували революційно-демократичне крило кирило-Мефодіївського братства, керувалися ідеями матеріалізму, антиклерикариму, а у своїх соціологіяних ідеях виходили з визнання вирішальної ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної боротьби трудящих, побудови суспільства без експлуатації та гноблення. Головним завданням К-\М братства було створення національно-етичної культури, розвиток самосвідомості українського народу.

32. Філософські ідеї П. Юркевича.

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.