моральні аспекти людських відносин та поведінки 22

Конспект лекцій

 

з курсу «етика і естетика»

 

для студентів напряму підготовки 601, 501

денної та заочної форм навчання

 

Затверджено радою з гуманітарної освіти та виховання протокол № __ від ____________

 

 

Одеса ОНАХТ 2012

 

Конспект лекцій з курсу «Етика і естетика» для студентів напряму підготовки 601, 507 усіх форм навчання / Укл.: Т.С. Рибалко. – Одеса: ОНАХТ, 2012. – 58 с.

 

Укладач: Рибалко Т.С., канд. філос. наук

 

Відповідальний за випуск зав. кафедри соціології, філософії та права

Г.В. Ангелов, канд. іст. наук, професор

 

 

ВСТУП

Впровадження курсу «Етика і естетика» як нормативної дисципліни підготовки менеджерів пов’язано з необхідністю набуття майбутніми спеціалістами не тільки специфічних професійних знань, але й знання спадщини не тільки етичної та естетичної думки, а й світової культури у цілому.

Сучасна етика найменше претендує на те, щоб «навчити моралі, вкласти у свідомість майбутніх фахівців набір цінностей та правил поведінки для усіх випадків життя. Її завдання більш у всьому полягає в прагненні навчити людину свідомому і розумному ставленню до моральних проблем, обґрунтуванні гуманістичних ідеалів, цінностей моральності у стосунках людина – суспільство.

 

 

Тема 1

етика та її призначення

 

План лекції

1.1. Предмет і завдання етики. Місце етичних знань в професійній підготовці фахівця.

1.2. Структура та функції моралі.

1.3. Основні етичні школи і напрями.

1.1. Предмет і завдання етики. Місце етичних знань в професійній підготовці фахівця

Етика – це галузь філософського знання, що вивчає мораль і закони її розвитку. Етимологічно етика походить від давньогрецького слова ethos, тобто звичай, натура, спосіб мислення. Визначення етики як науки дав давньогрецький філософ Арістотель. Він розділив доброчесність людини на етичну (доброчесність характеру) та діаноетичну (доброчесність розуму); назвав науку, що вивчає етичну доброчесність етикою.

Латинським аналогом слова ethos являється слово mos, від якого походить термін moralis (стосовно звичаю), а пізніше moralitas (мораль). Таким чином, грецьке ethica і латинське moralitas етимологічно співпадають і відповідають українському слову «моральність». На цій підставі поняття «мораль» і «етика» часто співпадають. Одначе їх необхідно відрізняти одне від одного.

Етика – це наука про звичаї і традиційні форми поведінки людей, про причини їх виникнення і укорінення в суспільстві. Основним змістом етичних суджень виступають такі категорії як добро, зло. Об’єктом вивчення етики як науки є людська діяльність у всіх її проявах і уособленнях.

Що стосується моралі, то тут мається на увазі така сукупність цінностей, що орієнтує людей у практичному відношенні одне до одного, їх погляди на добро і зло, ідеали поведінки, норми і принципи життя, зміст життя, честь і повагу, відношення до суспільного і власного. Слід мати на увазі, що мораль є регулюючим засобом людських відносин і, з однієї сторони, підтримується власними переконаннями людини, з другої – силою суспільної думки, групи, класу, держави, до якої належить окрема людина, чи суспільства в цілому.

В системі знань фахівця етичні знання посідають особливе місце, так як вони пов’язані не тільки з абстрактно-теоретичними поняттями, а в результаті специфіки діяльності – з повсякденною практикою моральних взаємовідносин в конкретних ситуаціях.

В даний час перелік видів діяльності, що потребують етичних обґрунтувань, зростає. Це етика педагога, лікаря, журналіста, працівників сфери обслуговування, бізнесмена і т.п., наприклад, інженерна етика пов’язана з науково-технічною революцією, що вимагає конкретно професійних обов’язків і відповідно уявлень про професійну відповідальність інженера. Інженерна етика не тільки захищає престиж технічних спеціалістів, а і, що найбільш важливо, формує у них здатність бути хорошим керівником, організатором виробництва, бути чесним, справедливим, принциповим, гуманно відноситись до людей, природи і т.п.

Всі ці якості допомагають формувати етичні знання, котрі в структурі знань (технологічних, технічних, теоретичних) відносяться до світоглядних.

1.2. Структура та функції моралі

Мораль – це сукупність історично обумовлених правил, принципів, норм співжиття і поведінки людей, їх відносин у процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, які визначають обов’язки один до одного, до суспільства в цілому й виконання яких базується на громадській думці.

Мораль включає в себе не тільки моральну свідомість, але й форми прояву її в житті людини (суспільних відносинах, діях, практиці). Тому елементами моралі є моральна свідомість, моральні відносини, моральна практика. Всі вони взаємопов’язані і доповнюють один одного.

Моральна свідомість – це погляди, ідеї, уявлення людини про добро і зло, благо, справедливість, обов’язок, честь, совість, гідність, щастя. В моральній свідомості дійсність фіксується не у вигляді закону (як, наприклад, у праві), а у формі цілей і норм поведінки, в яких зафіксовані вимоги суспільного ладу, поставлені перед людиною стосовно її поведінки, дій в цілому. Тому моральна свідомість – це усвідомлення системи норм, визначаючих таку поведінку, яка вважається вірною в світі існуючої системи моралі, визначаючої межі дій людини. Моральна свідомість включає до себе:

а) моральні норми – сталі, затверджені в суспільній свідомості, загальні моральні цінності, які обумовлюють певні сторони поведінки людини (наприклад, вимога «говори правду»);

б) моральні принципи – такі загальні моральні вимоги, які стосуються до всієї лінії поведінки людини (наприклад, принцип патріотизму);

в) ціннісні орієнтації – здатність моральної свідомості спрямовувати дії людини на досягнення найвищої моральної цінності;

г) моральну мотивацію – систему мотивів, віддаючих перевагу тим, чи іншим цінностям, цілям в моральному виборі людини;

д) моральну оцінку – визначення ціннісної значимості поведінки людини, її відповідності певним нормам, принципам, ідеалам. Разом з оцінкою чужої поведінки людині притаманні, здатність до самооцінки, тобто виявленню цінності своєї поведінки, своїх мотивів та дій.

У моральну свідомість також входять моральні почуття, звичаї та традиції, моральні якості.

Моральна діяльність (практика) – усвідомлена і підпорядкована моральним цілям поведінка людини. В моральній практиці реалізується моральна свідомість особи, її ставлення до різних боків суспільного життя (праці, колективу, сім’ї, друзів), а також ставлення до сьогоденних подій, свідком або учасником яких вона є.

Таким чином, до моральної діяльності відносяться така поведінка, вчинки, в яких: а) відображається усвідомлене ставлення особи до інших людей, суспільних явищ, природи; б) коли в поведінці присутній моральний мотив; в) коли для вчинку має місце свобода вибору.

Моральні відносини – це система зв’язку між людьми, між особою і суспільством, заснована на існуючих моральних нормах і цінностях. Моральні відносини включають до себе:

а) моральні дії, поведінку, звички окремих осіб чи груп; далі суспільні установи, лад, заходи, які реалізують моральні відносини даного суспільства. Це – об’єктивна сторона моральних відносин;

б) моральна свідомість, моральні почуття, моральні переконання, моральні устремління, моральні якості особистого характеру. Це суб’єктивна, психологічна сторона моральних відносин; в) моральні цілі, моральні ідеї, кодекси моральних цінностей і норм. Це теоретична сторона моральних відносин.

По своєму змісту моральні відносини бувають регулятивними і застережувальними. Регулятивні пов’язані з обов’язком особи перед суспільством, перед виконанням затверджених норм моралі; застережувальні виникають у зв’язку з діями, спрямованими проти тих, що не виконують ці норми, вони забезпечують реалізацію їх у суспільстві.

Більшість етиків виділяють наступні функції моралі:

Регулятивна – яка в значній мірі включає до себе всі інші. Суть її полягає в тому, що вона здатна регулювати взаємовідносини між людьми, між особою та суспільством. Велику роль тут мають переконання людини та громадська думка.

Ціннісно-імперативна. Мораль покликана оцінювати вчинки людей, соціальні явища з позиції добра та зла. Вона примушує людину діяти з позиції добра. Примушуючи, мораль оцінює, оцінюючи, примушує.

Гносеологічна – мораль дає людині не просто знання, а знання, яке відображається в цінностях. Моральне знання орієнтує людину у світі культурних цінностей, виявляючи ті з них, які відповідають потребам людини і на основі яких, вона робить свій вибір.

Комунікативна функція проявляються в тому, що мораль – це особлива форма спілкування людей, яка ґрунтуються на ціннісному ставленні людини до других людей, суспільства, світу в цілому.

Виховна – мораль має виключне значення у формуванні духовного світу людини, її волі, характеру. Моральні норми, принципи, ідеї, якості реалізуються людиною в діяльності, впливають на розвиток суспільства.

1.3. Основні етичні школи і напрями

Історія розвитку етичної думки – це історія певної боротьби між матеріалістичними і ідеалістичними трактуваннями моралі (лінія Демократа і лінія Платона). Виходячи з філософського змісту цих концепцій, визначають емпіричні школи, що обґрунтовували мораль з матеріалістичних позицій, і ідеалістичні, такі, що базувались на ідеалістичній гносеології та релігійному світогляді. Ці школи полемізували одна з одною з наступних питань: про джерела виникнення моралі і про відношення людини до її ідеалів. Емпіричний напрям відстоював земні джерела моралі, її норми та ідеали пов’язувались з практичними інтересами людей, з особливостями їх способу життя. Ці твердження відзначались оптимізмом, обґрунтуванням можливостей досягнення людьми моральної досконалості у реальному світі.

Представники ідеалістичного напряму визначали джерела моралі у сфері об’єктивного чи суб’єктивного духу. Більшість таких вчених пов’язували мораль з ідеєю Бога, з потустороннім світом.

В результаті чого мораль виходила за рамки нереального світу. Емпіричні тенденції в етиці обґрунтовувались в натуралістичних, космологічних, соціологічних школах.

Натуралістичні школи обґрунтовували мораль, виходячи з природи людини як якісно нової істоти, з її потреб, що зумовлені її незмінними біологічно-психологічними особливостями. До такого типу шкіл відносяться:

Гедонізм (від грецького hedone – насолода) – етична позиція, що вбачала в насолоді вище благо і критерій людської поведінки, зводячи до нього все багатство моральних вимог. Прагнення до насолод – основна рушійна сила, закладена в людині від природи і визначаюча всі її дії. Звідси основне призначення моралі – навчити людину отримувати радість і насолоду від життя, знаходити повноту свого буття в задоволеннях. Одним із основоположників гедонізму був давньогрецкий філософ Аристипп (поч. ІV в. до н.е.), що бачив вище благо в досягненні почуттєвого задоволення.

Гедоністичні мотиви особливо розповсюджуються в епоху Відродження, в етичних концепціях 17-18 століть (Гоббс, Локк), стверджуючих, що люди, згідно своєї природи, прагнуть до задоволень і уникають страждань, що добро здатне збільшувати задоволення і зменшити страждання. Ідеї гедонізму розділялись багатьма представниками етичної думки у XIX – на початку XX століття.

Евдомонізм (походить від грецького endoimonia – щастя, блаженство). Прихильники цієї позиції стверджували, що основою моральної діяльності людини, її рушійною силою являються прагнення до щастя, а кінцевою метою – досягнення щастя. Передумовою виникнення античного евдомонізму являються ідеї Сократа про внутрішню свободу людини, котра може здійснитися через самовизначення особи («Пізнай самого себе»). У Демократа ж евдомонізм, як визначальний принцип моральної системи, означає урівноважене задоволення людьми своїх потреб.

Ідеями евдемонізму проникнуті етичні системи Д. Локка, Д. Дідро, Ф. Бекона, згідно з якими прагнення до щастя об’єднує фізичні і інтелектуальні потенції людини, її різносторонні сили. І саме така цілісність стає законом природи.

Утилітаризм (utilitas – користь, вигода) – напрям в етиці, основним змістом якого є тлумачення про те, що користь є критерієм людських вчинків, основою моральності. Причому поняття користі трактується не в античному значенні, не як ствердження невід’ємної людської сутності, а як певний особистий інтерес, своєрідна корисність. Мотиви утилітаризму були присутні етиці софістів (Антифонт, Фразимах), котрі пов’язували користь з природним прагненням людини уникнути страждань і досягти задоволення; корисно те, що вигідно людині. У своєму закінченому вигляді утилітаризм посів місце в етиці англійського філософа Бентама, котрий проголосив критерієм моралі досягнення корисності, задоволення, добра і щастя.

Розвинув ідеї Бентама його співвітчизник Дж. Ст. Мілль. Він визначає не тільки егоїстичні, власні інтереси людини, а й безкорисні прагнення, стверджуючи, що в суспільному житті люди повинні враховувати спільні інтереси.

Підводячи підсумки розглянутим натуралістичним концепціям, слід відмітити, що вони були суперечливими в питаннях природи людини, добра і зла, розуміння задоволень, щастя людини.

До емпіричного напряму відносяться також космологічні школи котрі, так само як і натуралістичні, зводили мораль до природної першооснови. Разом з тим в космологічних школах мораль розглядалась як наслідок діяльності космічних процесів. Представниками такого напряму були Конфуцій («мораль є часткове виявлення «небесного світу»), Геракліт («логос» надає дійсності справедливість і гармонію, являється одночасно і критерієм оцінки поведінки людини), піфагорійці («людина повинна жити у згоді з небесною гармонією», уникати користолюбства і заздрощів, тому що у «друзів все спільне», добро є лад (harmonia), здоров’я, всяке благо і Бог»). Вищу цінність моральної діяльності представники натуралізму бачили в гармонії з космосом.

Однією з різновидностей космологічних шкіл є еволюційна етика, що виникла у XIX столітті. Остання базується на ідеях Дарвіна про можливість поставити вивчення моралі на фундамент еволюційної науки. Ці ідеї були розроблені такими мислителями, як Г. Спенсер, Томас Хакслі, П. Кропоткін, Т. Томпсон і ін. Еволюційна етика розглядає мораль як фазу біологічної еволюції. Людина при цьому наслідує у поведінці те, що є надбанням природного світу.

Ідеї еволюційної етики відроджуються в 50-х роках нашого століття у зв’язку з рухом еволюційного гуманізму, що особливо розповсюджується на Заході. Представники останнього з оптимізмом оцінювали роль еволюції в формуванні естетичних передумов вищих етичних якостей людини і її соціальної поведінки (Д. Хакслі, К. Лоренц).

Одним із напрямів еволюційної етики є соціобіологічна етика, котра виходить з утвердження, що всі сфери людського життя мають за першооснову людський мозок і являються частиною біології людини. У зв’язку з цим моральні категорії, добро і зло зокрема, являються не чим іншим, як рефлексивним вираженням «генного» альтруїзму і егоїзму. Представником цієї течії є Е. Уільсон, стверджуючий, що не тільки моральні почуття і норми, але і саме знання про них мають біологічне походження.

На відміну від натуралістичних і космологічних шкіл, соціологічні школи намагались обґрунтувати мораль, виходячи із факторів суспільного буття. Ці школи в основному були представлені теоріями «суспільної домовленості» і «розумного егоїзму». Ідеї суспільної домовленості мали місце ще в античності (софісти, Епікур), одначе широкого розповсюдження набули лише у Новий час, в філософії Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Представники цієї теорії інтерпретували соціальні відносини як домовленість, котра неминуча з точки зору живого, найвищим представником якого являються людина. Оскільки характер людини орієнтуються на насильство і володарювання, оскільки притаманним станом індивідів є стан війни всіх проти всіх. «Людина людині вовк» – стверджує Т. Гоббс. Через це в якійсь мірі людина усвідомлює умови і можливості своєї життєдіяльності, вона повинна усвідомити і необхідність прийняти на себе моральні обов’язки, оскільки мораль є своєрідним проявом спільної волі, спільним знаменником дій людей, засобом їх спільного життя.

Етичні ідеї розумного егоїзму розробляли французькі філософи ХVIII століття (Д. Дідро, Ж.-О. Ламетрі, К. Гельвецій, П. Гольбах), котрі намагались створити етику, основану на «загальному законі поведінки людей». Таким чином, вважали вони, є «розумний егоїзм», тобто правильно зрозумілий особистий інтерес, котрий є єдиним виміром людських вчинків» (Гельвецій). Якраз він сприяє об’єднанню людей у людське суспільство.

До соціологічного напряму слід віднести і етичні погляди українських революціонерів-демократів (Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка). «Осторонь суспільства не існує нічого, що могло б називатись справедливим, саме суспільне життя створює норми і закони» (Л.Українка). Українські мислителі розробляли ідеї цілісності людини, ідеї суспільних обов’язків, єдності особистих і суспільних інтересів, ідеї гуманізму, патріотизму.

Ідеалістична тенденція в етиці складалась відповідно ідей філософського ідеалізму. Суб’єктивно-ідеалістичний напрям розглядає мораль як надбання людської свідомості, що існувала до і не залежно до досліду. Цей напрям найбільш вагомо представлений в етиці І. Канта, котрий тлумачить моральну свідомість як апріорне (існуючий до досвіду). З позицій морального обов’язку, що носить додосвідний характер, І. Кант обґрунтовує «категоричний імператив» (вічний моральний закон) – «вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла б водночас і мати силу принципу загального закону». Одначе категоричний імператив не може бути здійснений повністю з причин недосконалості людини і вимагає для свого здійснення безсмертя душі і буття Бога. Через це всі цінності моралі і релігії повинні знаходитись в органічному поєднанні.

Етичні концепції, що розвивались в рамках об’єктивно-ідеалістичного напряму, визначали мораль з об’єктивно надприроднього руху. До них відноситься етика Платона (світ вічних ідей – цільова установка на земне буття; моральність людини підпорядкована «вищій ідеї добра»); мораль є продукт руху «об’єктивного духу» (Гегель).

Близькими до об’єктивно-ідеалістичного напряму є етичні школи, що обґрунтовують релігійно-моральні чинники, виходячи з визнання людиною існування Бога. Це вчення Ф. Аквінського («... все існуюче навколо є добро,
поскільки причиною всього є Бог»). Августин проводить ідею божественного статусу моралі. Звертаючись до Бога, Августин говорить наступне: «Вся надія моя у безкінечному милосерді твоєму. Дай силу виконати те, що бажаєш». Релігійно-моральні мотиви всеєдності властиві етиці В.Соловйова, що визнавав існування у світі Добра як деякої ідеальної сутності, як норми і обов’язку. Людина повинна мати свій власний моральний вибір.

Запитання до самоконтролю

1. В чому полягає різниця між етикою, мораллю та моральністю?

2. Чи можна вважати мораль формою суспільної свідомості? Приведіть аргументи за і проти.

3. В чому виявляється антиномічність моралі?

4. Назвіть основні функції моралі.

5. Які етичні школи відносяться до натуралістичного напрямку?

6. В чому різниця між емпіричним та ідеалістичним напрямками в етиці?

7. До якого напрямку в етиці відноситься соціобіологічна етика?

8. Чи є етика філософською наукою?

9. Як ви розумієте перспективи становлення моральних цінностей в сучасному українському суспільстві?

10. Як ви вважаєте, чи існує людина поза мораллю?

Література

1. Малахов В. Етика: Курс лекцій; Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 4-24.

2. Тофтул М. Етика: Навч. посібник. – К.: Академія, 2005. – С. 7-16, 94-100.

3. Нападиста В.Г. Історія етики в Україні (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004. – С. 5-15.

4. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 2002. – С. 5-10.

5. Этика: Учеб. пособие / Под ред. Т.В. Мишаткиной, Я.С. Яскевич – 2-е изд. – Мн.: Новое знание, 2002. – С. 11-20.

6. Некрасов А.И. Этика / Учеб. пособие. – Х.: ООО Одиссей, 2003. – С. 163-180,193-210.

7. Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая история этики. – М.: Мысль, 1987. – С. 5-12.

8. Этика и эстетика: Учеб. пособие для самостоятельного изучения дисциплины / Пальм Н.Д., Гетало Т.Е. – Х.: «ИНЖЕК», 2004. – С. 6-22.

 

 

Тема 2

історія розвитку етичної думки

 

План лекції

2.1. Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Епікур)).

2.2. Релігійна етика Середньовіччя (І. Христос, А. Августин, Ф. Аквінський, П. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження (Ф. Петрарка, Л. Валла, Н.Н. Макіавеллі, М.Монтень).

2.3. Етичні концепції Новітнього часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. Гольбах, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Кант).

2.4. Етикет ХХ-ХХІ сторіччя (А. Шопенгауер, Ж.-П. Сартр, А. Швейцер).

2.1. Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Епікур))

Етико-філософські системи Давньої Індії сформувалися в середині
І сторіччя до н.е. Вони розділялися на ортодоксальні системи (веданта, йога, вайшешики) та неортодоксальні системи (буддизм, джайнізм, локоята-чарваки).

Етика буддизму ґрунтується на філософських положеннях – благородних істинах: існує страждання; причина страждання; звільнення від страждань; шлях, що веде до звільнення від страждань. Роз’ясненню цих положень й уявленню про автономію особистості, присвячена вся система буддизму.

Етика джайнізму спрямована на очищення карми (тонкої матерії, яка перебуває між тілом та душею) шляхом правильної поведінки, пізнання та аскетизму. Суть правильної поведінки полягає у виконанні п’яти великих обітниць, важливішою з яких є принцип ахімси (незашкодження життю).

Зародження давньокитайської етики припадає на VIII ст. до н.е., насамперед у конфуціанстві. Засновник конфуціанства мислитель Конфуцій. За його переконаннями поведінка, суспільне становище людей залежить від неба, вищої духовної сили. Основним поняттям, своєрідним моральним законом є «жень» – гуманність, людяність, а також «лі» – церемоніал, ритуал, етикет. Етика конфуціанства має соціально-політичний характер.

Основні положення етики даосизму, засновником якої є Лао-Цзи, проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Тому у людини головним є не соціальний статус, а природність доброчесності.

В Античності етичні вчення розвиваються у контексті філософських систем. Найголовнішими з них були етика Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура.

Сократ – перший в історії етики мораліст-просвітник. Головною доброчесністю він вважав знання. Його етика має евдемоністичний характер і практичну спрямованість.

Етичні погляди Платона засновувалися на ґрунті об’єктивного ідеалізму, згідно з яким мораль має надприродний характер. Моральні чесноти вродженні, виховання тільки розкриває те, що присутнє в душі людини. Найвища чеснота – мудрість. Платон вважав що, виховувати людину потрібно через похвалу та засудження. Взагалі етика Платона має соціальну спрямованість.

Арістотель першим назвав етику наукою. Він переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості. Етична доброчесність пізнається на пристрастях та вчинках людей, що виявляється в їх надлишку, нестачі чи середині. Доброчесності властива середина (міра). Арістотель вважав, що для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. На відміну від Сократа, він не зводив моральність до знань, але його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність.

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії. Його етика засновується на позиціях евдемонізму. Щастя випливає з морального та фізичного здоров’я людини. Духовні задоволення він ставив вище природних бажань, сповнена страхів людина не може бути щасливою. Смерть не має до людини відношення, бо уособлює відсутність почуттів.

2.2. Релігійна етика Середньовіччя (І. Христос, А. Августин, Ф. Аквінський, П. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження (Ф. Петрарка, Л. Валла, Н.Н. Макіавеллі, М.Монтень)

Перші концепції християнської етики сформовані у період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Моральна сутність християнства відображена в Нагорній проповіді І. Христа, яка закінчується моральним правилом: «…у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, поступайте й ви з ними …». Християнська мораль ґрунтується на ідеях теоцентризму, в ній моральність пов’язана з вірою в Бога, як вищого морального абсолюта. Етика І. Христа є етикою любові до Бога, до ближнього, особи до самої себе. Нащадком принципу християнської любові є нова невідома античності чеснота – милосердя.

В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а етика – з теологією. Для Августина Аврелія Бог є моральним законом, вищім благом, людина слабка, немічна тому мусить цілком довіритися Богу, в цьому виявляється провіденціалізм та фаталізм етики Августина. Аналізуючи основні моральні чесності християнства Августин виокремив три види гріхів: похіть плоті, похіть гордині, похіть очей, які спричиняють всі інші людські пороки. Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визначенням людської благодаті.

Виходячи з номіналістських установок, П’єр Абеляр критерієм моральної оцінки проголошує саму людину, її внутрішні переконання. Він відкидає спадкоємність гріха і вважає, що голос совісті людини вище за наказів Бога. Таким чином, Абеляр вперше в історії середньовіччя формулює суб’єктивістську етику внутрішніх переконань, яка має антитеологічну спрямованість.

За переконанням Фоми Аквінського моральність людини залежить від віри. У вченні про доброчесність та окремі чесноти Ф. Аквінський розкрив шляхи та засоби їх досягнення, висловив свій погляд на проблему свободу волі. Чесноти Ф. Аквінський поділив на розумові, моральні (справедливість, помірність, мужність) та богословські (віра, надія, любов). Він знайшов компроміс між визнанням визначеною наперед Богом долі особи і наявністю в неї свободи волі.

Етика епохи Відродження звільняється з-під релігійного впливу. Мислителі цього часу (Ф. Петрарка, Л. Валла, П.Д. Мірандола, М. Монтень) переймалися проблемами індивідуальності, самоцінності людини. Ознакою етики стає принцип гуманізму, усвідомлення ідеї свободи як головного чинника людського буття, визнання можливості людини організовувати і контролювати своє моральне життя.

2.3. Етичні концепції Новітнього часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. Гольбах, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Кант)

В етиці XVII-XVIII ст. виокремлюється раціоналістичний (Р. Декарт, Б. Спіноза) та емпіричний (Т. Гоббс, Дж. Локк) напрями. Раціоналісти зробили спробу створити всеосяжну дедуктивну систему етики, знайти універсальний етичний принцип з якого можна було б вивести вимоги моралі стосовно конкретних ситуацій. Моральність людини вони пов’язували з її розумовими інтелектуальними здібностями. На противагу раціоналізмові емпіризм розглядає мораль як сукупність чітко встановлених і загально відомих правил поведінки, оптимістично оцінюючи можливості виховання та його вплив на моральність людини.

Мислителі-просвітники (П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро) обґрунтовували систему етичних принципів на вірі в щасливе майбутнє людства, ідеях просвітництва, рівності людей і свободи особистості. Центральне місце в етиці цього часу займає теорія «розумного егоїзму», реалізація якої в відношеннях людей породжує гуманність і доброзичливість.

Німецька класична етика засновується на ідеях раціоналізму.

І. Кант першим розмежив сфери дослідження етики і психології, визнав автономію людини як суб’єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон – категоричний імператив: «чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу всезагального законодавства», проголосив особистість самоціллю (людину не допустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага), обґрунтував загальнолюдський характер моралі. Центральна категорія його етики «обов’язок», основою і джерелом якого є категоричний імператив.

Етика Г.В.Ф. Гегеля засновується на ідеях об’єктивного ідеалізму – моральність визначається світовим духом – духовною силою, яка мислиться як принцип усього сущого. Мораллю Гегель вважав стадію розвитку поняття «свобода». Він ототожнює мораль з внутрішніми переконаннями людини, які породжують як доброчесні, так і аморальні дії. Найважливішими категоріями моралі він вважав умисел і вину, намір і благо, добро і совість; моральністю – родину, громадянське суспільство, державу, тобто галузь громадянської етики.

Етична система Л. Фейєрбаха ґрунтувалась на засадах антропологізму, їй притаманні риси евдемонізму. Добро він вважав утвердженням щастя, а зло – запереченням до щастя. Принципово нового значення він надавав категорії «егоїзм», який розумів як любов людини до себе і до іншої людини, як прагнення індивіда присвоїти багатство людських сил, опредмечених у формах суспільної діяльності.

2.4. Етика ХХ-ХХІ сторіччя (А. Шопенгауер, Ж.-Л. Сартр, А. Швейцер)

Етика Новітнього часу ґрунтується на концепціях класичної етики, а також на ідеях ірраціоналізму, який ототожнював духовне життя людини з її несвідомими спонтанними імпульсами, емоційно-вольовими і моральними структурами.

Засновник ірраціоналізму А. Шопенгауер вважав, що саме в бажанні людина розкриває свою сутність, тобто волю, яка не має чітко окресленої мети, яка ніколи не може бути вдоволеною, а людина – щасливою. Людина може обирати рішення і воля робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе, всією волею до життя, усі інші індивіди існують у його уявленні, як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі. Етична концепція А. Шопенгауера песимістична: для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, метою життя є смерть.

Німецький філософ Ф. Ніцше категорично виступав проти існуючої моралі (як системи норм, бажаних моральних стосунків людей) за переоцінку цінностей, насамперед моральних. Різновиди моралі, за твердженням Ф. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших). Людину необхідно звільнити від співчуття, почуття жалю, як від прояву найгіршої розбещеності і слабкості. Добрим він вважав те, що зміцнює «волю до влади», це дає людині змогу стати сильною особистістю, гордою, могутньою, вільною, доскональною, тобто надлюдиною. Надлюдина – це ідеал, до якого людство повинно йти.

Етика З. Фрейда вибудовувалась на положенні про вродженні психічні комплекси людини. Структуру і мотиви поведінки індивіда він виводив з його несвідомих, перед усім сексуальних (лібідо), потягів. За З.Фрейдом будь-яка цивілізація ворожа людині, оскільки зумовлює придушення її потягів, наслідком чого є перетворення (сублімація) психічної енергії на різні види культурної діяльності.

Етика екзистенціалізму, представниками якої були Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Хайдегер, К. Ясперс, пройнята мотивами приреченості, самотності, безглуздості й абсурдності життя. Вихід з моральної кризи вони вбачають у здатності індивіда перебороти (через ставлення до Бога, до «ніщо», до смерті) своє «неістинне», несправжнє існування і знайти притаманну лише йому екзистенцію. Вони доводять, що кожний індивід абсолютно вільно обирає вчинки, знаходить себе, ігноруючи моральні норми суспільства.

Етичні концепції прагматизму, представниками якого були Ч.-С. Пірс, У. Джемс, Д. Дьюі, вбачають найяскравіше вираження людської сутності в дії, а цінність пізнання ставлять у залежність від того, чи служить воно життєвій практиці. Вони заперечували необхідність загальних, моральних принципів, оскільки людина на їх погляд, повинна самотужки розв’язувати моральні проблеми, враховуючи особливості кожної життєвої ситуації, в якій вона опинилася. При розв’язуванні моральних проблем, вона водночас бере участь в розв’язуванні утилітарних проблем, пов’язаннях з тим як найефективніше досягти конкретної мети.

Основою своєї етики, яка має назву «етика благоговіння перед життям» А. Швейцер проголосив формулу: «Я – життя, яке хоче жити, Я – життя серед життя, яке хоче жити». Замість моральних норм, правил, приписів концепція А. Швейцера пропонує одне правило – благоговійне ставлення до життя скрізь і завжди, де і коли зустрічався б індивід з іншими проявами волі до життя. Згідно з принципом благоговіння перед життям, воно сповнене страждань. І тільки приспана, «чиста» совість не реагує на ці страждання. Етика А. Швейцера – це етика особистості.

В Україні етику як науку вперше стали викладати в Києво-Могилянській академії. Секрети добра прагнув розкрити І. Гізель, який вважав, що добре все, що є або може бути. Воно узгоджується з божим розумом, і тому є істинним, а крім того узгоджується з божої волею і тому є добрим. Розмірковуючи над однією з корінних проблем етики, він стверджував, що ставлення до Бога і людей, людина вільна вибирати, а тому вона відповідальна за свої вчинки.

Етика Г.С. Сковороди засновувалась на ідеях кордоцентризму. Він вважав найважливішим у людині її емоційно-вольове начало – «серце», з яким пов’язував і її моральність. Етиці Сковороди характерні риси евдемонізму – людина повинна бути щасливою. В цьому аспекті принцип «Пізнай себе», який пронизує всі твори філософа, означає: пізнай свої природні здібності, своє покликання і працюй, вдосконалюйся відповідно їм, оскільки «несродня» праця є головним джерелом нещастя людини.

Етичні погляди В. Винниченка формувалися під впливом ідеї конкордизму. Найгуманнішим він вважав суспільство яке ґрунтується на колективній власності. Мораль конкордизму, яка колективна за своєю природою, забезпечить подолання егоїстичних якостей, котрі є основою нерівності людей. Моральним гаслом в етиці конкордизму є не «Ти мусиш!», а «Якщо ти хочеш, то…». Тому вона відкидає будь-які приписи, накази, визнаючи тільки «правила – поради». Ця етика адресована як індивіду, так і колективу.

Запитання до самоконтролю

1. Чим відрізнялися ортодоксальні та неортодоксальні етичні школи
Давньої Індії?

2. Які категорії є основними в етиці Конфуція?

3. Сформулюйте золоте правило моралі.

4. Що вважав Сократ головною доброчесністю?

5. На яких положеннях ґрунтується етика Арістотеля?

6. В чому полягає сутність християнської етики?

7. Сформулюйте категоричний імператив І. Канта.

8. Чим відрізняється етика Ф. Ніцше від етики А. Шопенгауера?

9. Що є провідною ідеєю етики екзистенціалізму?

10. В чому полягає основний принцип етики А. Шопенгауера?

11. На яких ідеях заснована етика Г. Сковороди?

12. Яке відношення до етичної концепції В.Винниченка мають ідеї конкордизму?

Література

1. Малахов В. Етика: Курс лекцій; Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 36-40, 164-167, 210-212, 261-264..

2. Тофтул М. Етика: Навч. посібник. – К.: Академія, 2005. – С. 243-400.

3. Нападиста В.Г. Історія етики в Україні (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004. – С. 5-15, 16-25, 177-185.

4. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 2002. – С. 44-65, 77-95, 110-220.

5. Этика: Учеб. пособие / Под ред. Т.В. Мишаткиной, Я.С. Яскевич – 2-е изд. – Мн.: Новое знание, 2002. – С. 21-55.

6. Некрасов А.И. Этика / Учеб. пособие. – Х.: ООО Одиссей, 2003. – С. 16-50, 52-120.

7. Швейцер А. Культура и этика – М.: Прогресс, 1973. – С. 304-326.

 

 

Тема 3

категорії етики

 

План лекції

3.1. Сутність основних категорій етики.

3.2. Добро – провідна категорія моральної свідомості.

3.3. Моральна вимога, моральний ідеал, честь та гідність, совість, справедливість.

3.4. Сенс життя та щастя як категорії моральної свідомості.

3.1. Сутність основних категорій етики

Категорії етики відображають зміст, специфіку, найістотніші сутнісні сторони моралі, закономірності моральних відносин, нормативність моральних уявлень. Вони пов’язані між собою і знаходяться у постійному розвитку. На основі категорій людина осмислює дійсність, стосунки між людьми, формує своє бачення світу. До категорій моральної свідомості відносяться добро і зло, честь і гідність.

Совість, відповідальність, справедливість, моральний ідеал та інші.

3.2. Добро – провідна категорія моральної свідомості

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло – як морально-негативне, а саму етику – як учення про добро і зло.

Добро – найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв’язку з ідеалом суспільства і особистості.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій «добро» і «зло», оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка.

3 розвитком етики сформувалися численні точки зору на проблему сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи – моральний абсолютизм і моральний релятивізм.

Абсолютистські концепції добра і зла. Їх представники онтологізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії «добро» і «зло» розглядають як незмінні, абсолютно істинні.

Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в життя), а іноді й фанатизму, аскетизму, ханжества й фарисейства, тобто удаваної набожності, доброчесності, лицемірства.

Релятивістські концепції добра і зла. У цій системі поглядів поняттям моралі надається умовне, відносне значення, що призводить до суб’єктивізму в тлумаченні моральних понять і суджень, до заперечення в них об’єктивного змісту, нерідко – до нігілізму та імморалізму вселюдських моральних цінностей.

Релятивісти бачать лише те, що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, перебуваючи у зв’язку з їх потребами, інтересами, переконаннями й уподобаннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних життєвих ситуацій.

Основна помилка релятивізму полягає в нездатний їх чи небажанні виявити абсолютне вселюдське в моралі (властиве всім історичним епохам у різних народів), її загальні тенденції розвитку.

Сучасні етики теж не дають однозначного тлумачення добра і зла, пояснюючи це такими особливостями:

1. Поняття «добро», яке охоплює всі позитивні моральні явища, якщо й буде визначеним, то виявиться беззмістовною абстракцією.

2. Добро, як правило, виконує в моральному судженні роль предиката (логічного присудка), і спроби поміняти місцями суб’єкт і предикат закінчуються невдачею. А щоб визначити будь-яке поняття, треба поставити його на місце суб’єкта. Родовим щодо нього є поняття «благо», «цінність», «належне». «Добро – це найвища, абсолютна вселюдська цінність». Вдаючись до філософського визначення, поняття «добро» зіставляють із протилежним йому поняттям – «зло», що дає змогу з’ясувати деякі їх суттєві ознаки і сутність моралі загалом.

3. Люди, мовляв, різняться між собою, тому загальне добро не може бути однаковим для всіх (це ще стверджували софісти і скептики). Певна річ, люди по-різному розуміють добро, та головне, що для кожної людини воно є (має бути) саме добром. В іншому разі вона буде нездатною адекватно орієнтуватись у сфері моральних цінностей.

Добро слід розглядати як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра; добро як спосіб буття людини; (високоморальна діяльність) і поведінка та відповідні моральні якості особистості); моральна і духовна культура людства тощо.

3.3. Моральна вимога, моральний ідеал, честь та гідність, совість, справедливість

Моральна вимога – це найпростіший елемент моральних відносин. Спільними ознаками для всіх моральних вимог є такі: імперативність, усезагальність, усепроникливість, безособовість, неадекватність виражальним засобам.

Категорія обов’язку фіксує набуття загальних уявлень про належне формування конкретної вимоги, зверненої до людського суб’єкта відповідно до його становища і ситуації, в якій він перебуває в даний момент. Тобто людина повинна відчувати свою суб’єктивну причепність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних її цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене. Універсальна, загальнозначуща форма морального обов’язку відображається в “золотому правилі” моральності, принципі “золотої середини”.

Категорія моральної відповідальності тісно пов’язана з уявленням людини про свободу та моральний вибір. Під відповідальністю розуміють адекватне усвідомлення реальних обставин людиною, її внутрішній стан, здатність до відповідної дії, ймовірних бажань і небажаних результатів останньої, актуальності альтернативних варіантів поведінки, тощо. Потенціал моральної відповідальності має два виміри: за що відповідає людина і перед ким вона відповідає.

Категорії гідність і честь розкривають моральне ставлення людини до себе та іншого (людей, суспільства).

Гідність– особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності і моральної рівності з іншими людьми; ставлення людини до інших людей, в якому визначається її безумовна цінність.

Гідність як абстрактна властивість конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах.

Є принаймні два значення поняття «гідність», одне з яких пов’язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального становища, друге – з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття «честь»). Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.

На відміну від гідності моральна цінність людини в понятті «честь» пов’язується з її реальною життєдіяльністю, соціальним статусом, визнаними чеснотами. Якщо уявлення про гідність особи ґрунтується на принципі рівності всіх людей у моральному сенсі, то в понятті «честь» люди оцінюються диференційовано, що знаходить відображення в понятті «репутація» («добра репутація», «погана репутація»).

Честь – особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до не, суспільства, яке рахується з її репутацією.

Честь людини, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, полягає в тому, щоб стосовно задоволення своїх потреб вона за лежала тільки від свого працелюбства, від своєї поведінки і від свого розуму. «...Честь – це нагорода, яка – я за доброчесність... Для кого навіть честь – дрібниця, для того і все інше [нікчемне]» (Арістотель). «Протилежністю честі є безчестя, або ганьба^ яка полягає в поганій думці і презирстві інших» (Б. Мандевіль).

Категорії честь і гідність в чомусь доповнюють одна одну. Свідомість честі вчить нас солідарності з ближнім, свідомість гідності – відповідальності перед дальнім. Домінуючу роль взаємодії честь – гідність, безперечно відіграє гідність, без неї ідея честі втрачає своє моральне значення.

Моральний ідеал – найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього.

Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися. Моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку доскональності людини.

Совість і сором виконують функцію контролю в осмисленні моральних настанов людини. Совість – це внутрішнє духовне осмислення людиною цільності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки. Совість виконує запобіжну та ретроспективну (пов’язану з оцінкою минулих дій) функції. Муки совісті спрямовані на моральний вибір і відповідний вчинок, які вже відбулись.

Совість перебуває у зв’язку зі страхом, соромом, вимогою, каяттям та ін. Страх є етапом тривоги, неспокою, спричиненим загрозою втрати честі, сором – переживанням невідповідності своєї поведінки моральним вимогам перед людьми, вина – переживанням цієї невідповідності перед внутрішнім “Я”, або Богом; каяття є одним з найефективніших механізмів морального самовдосконалення особистості, що виявляється як почуття жалю з приводу скоєних вчинків.

Справедливість – це категорія, яка фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан справ загалом, який має бути встановлений внаслідок відповідального виконання людьми свого обов’язку. На відміну від інших категорій, категорія справедливості передбачає не просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи зло, тощо), а співвідношення кількох моментів, між якими й належить установити етичну відповідальність, так справедливо, щоб гідному вчинкові відповідала заслужена винагорода, злому – кара. Справедливість загалом має об’єктивний характер. Сфера застосування поняття “справедливість” безмежна – від економічних, політичних систем до вчинків, позицій людини. Щодо людей, справедливими вважають тих, хто дотримується правових і моральних норм, даного слова, виконує свої обов’язки, відповідає добром на добро, несправедливими – тих, хто чинить свавілля, порушує права людей тощо.

З огляду на мотиваційні спонуки, розрізняють відплатну справедливість, яка вимагає відповідності покарання людини вчиненому нею злочину, та розподільчу справедливість, яка передбачає однаковий розподіл благ, цінностей в суспільстві. Остання охоплює два підтипи – справедливість зрівняльну і пропорційно-розподільчу, тобто розподіляються певні цінності між людьми порівну чи відповідно до конкретних заслуг кожного з них.

3.4. Сенс життя та щастя як категорії моральної свідомості

Смисл (сенс) життя. Поняття «смисл життя» належить до найважливіших понять етики. Цим терміном позначають і уявлення, яким послуговується моральна свідомість на буденному рівні.

Смисл (сенс) життя – морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.

Проблема місця, ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною. За словами Е. Фромма, людина – єдина тварина, для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв’язати, і їй від цього нікуди дітися. Поява цієї проблеми у свідомості людей пов’язана з нуждою, хворобою, муками совісті, зрадою, нерозділеним коханням тощо. Однак основна причина її виникнення полягає в усвідомленні людиною своєї смертності, скінченності свого існування.

Іноді смисл життя ототожнюють з метою, яку ставить перед собою індивід. Прагнення реалізувати мрію наповнює життя особистості відповідним змістом. Проте смисл життя не можна звести до окремої мети. Рано чи пізно людина має перейти, як писав сучасний російський філософ і психолог Ігор Кон, від питання «Ким бути?» до питання «Якою бути?». Саме тоді й виникає питання про смисл життя.

У розумінні проблеми смислу життя сформувалося дві принципові точки зору. Одна полягає в турботі людини лише про себе, своє спасіння, самовдосконалення, благополуччя, самореалізацію. Згідно з другою точкою зору, смисл життя не обмежується існуванням індивіда і полягає, наприклад, у служінні Богу, певній ідеї тощо. Окрему людину при цьому розглядають лише як засіб. Такий підхід іноді видається дуже високим, а тому привабливим. Проте історія свідчить, що заради сумнівних і псевдовеликих ідей загублено мільйони людських доль. Очевидно, смисл життя треба шукати між цими крайнощами – граничним егоїзмом і фанатичним альтруїзмом. Точка зору, згідно з якою смисл життя цілком заперечується, неприйнятна, аморальна.

Існування різних точок зору на проблему смислу життя є природним явищем. Важливо тільки враховувати, що в моральному житті віра в наявність смислу життя відіграє істотну роль. Без неї життя людини справді втрачає смисл.

Щастя. Проблема щастя постійно фігурує в буденному спілкуванні людей. Актуальна вона у філософії, мистецтві. Деякі мислителі, насамперед евдемоністи, вважали її найголовнішою, а всі інші проблеми – похідними щодо неї. Вона насправді досить актуальна, оскільки уявлення про щастя, розуміння його сутності істотно впливають (принаймні можуть впливати) на життєдіяльність особистості.

Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно витлумачити це поняття.

Аналіз феномену щастя можна розпочати з робочого визначення, згідно з яким воно тлумачиться як особливий психічний стан, складний комплекс переживань людиною найвищої вдоволеності своїм життям. «Щастя, – на думку Дж. Локка, – у своєму повному обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя – найвище страждання». Можна жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є почуття щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність суб’єктивного начала в щасті.

Щастя – стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Об’єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя (здоров’я, матеріальний добробут, везіння тощо).

Ілюзії вдоволення життям можна досягти й штучними засобами (алкоголем, наркотиками тощо). Проте після цього неодмінно настає тяжкий стан (похмілля, ломки тощо) і прозріння, розуміння того, що ілюзія щастя принципово відрізняється від справжнього щастя.

За словами Л. Толстого: «Щастя є відчуття повності фізичних і духовних сил в їх суспільному застосуванні». Неодмінною умовою щастя є самореалізація особистості, щастя індивідуально неповторне. Справді щасливою може бути людина поведінка і життєдіяльність якої орієнтовані на вселюдські цінності.

Запитання до самоконтролю

1. Які категорії етики Ви знаєте?

2. В чому полягає різниця між категоріями етики та естетики?

3. Які ознаки є спільними для всіх моральних вимог?

4. В чому Ви бачите відмінність між абсолютними та релятивістськими концепціями добра?

5. Чи всякий моральний обов’язок категоричний?

6. Як співвідносяться моральний обов’язок і совість?

7. В чому Ви бачите різницю між категоріями “гідність” і “пошана”?
Що Ви розумієте під “професійною гідністю”?

8. Совість і сором. Що чому попередує?

9. Чому відповідальність людини зростає з ростом свободи?

10. Що відбиває категорія “справедливість”?

11. В чому Ви вбачаєте сенс існування та призначення людства.

Література

1. Малахов В. Етика: Курс лекцій; Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. –
С. 88-94, 95-115, 147-180, 181-215.

2. Тофтул М.Г. Етика: Навч. посібник. – К.: Академія, 2005. – С. 28-75.

3. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 2002. – С. 241-250, 257-265, 295-305, 326-348, 349-359.

4. Некрасов А.И. Этика: Учеб. пособие – Х.: ООО Одиссей, 2003. –
С. 302-320, 360-374.

5. Этика: Учеб. пособие / Под ред. Т.В. Мишаткиной, Я.С. Яскевич – 2-е изд. – М.: Новое знание, 2002. – С. 138-150, 153-170, 198-205, 208-220, 224-240, 243-260.

6. Этика и эстетика: Учеб. пособие для самостоятельного изучения дисциплины / Пальм Н.Д., Гетало Т.Е. – Х.: «ИНЖЕК», 2004. – С. 54-70.

7. Этика. Энциклопедический словарь. – М.: Гардарики, 2001. – С. 113-114, 119-121, 154-156, 449-451, 542-545.

 

 

Тема 4

моральні аспекти людських відносин
та поведінки

 

План лекції

4.1. Моральний вибір.

4.2. Моральні передумови людського спілкування: повага, співчуття, милосердя, любов.

4.3. Моральні виміри спілкування в бізнесі та менеджменті.

4.4. Моральні аспекти поведінки в Інтернеті.

4.1. Моральний вибір

Моральний вибір – це акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і засобів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків. Моральний вибір пов’язаний зі свободою, тобто здатністю людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об’єктивної необхідності. Моральна свобода виявляється в тому, що людина, виходячи із свободи волі здатна вільно обирати ті чи інші моральні цінності. Моральний вибір пов’я-
заний з такими феноменами як моральний намір, моральна спонука, моральний мотив, моральна відповідальність.

Основними елементами морального вибору є наявність можливостей вибору та здібність вибирати.

Перше обумовлено способом життя людини, суспільними відносинами, ситуацією вибору, наявністю альтернатив і т.і.

Друге – індивідуальністю людини, її інтелектуальними якостями, вмінням аналізувати ситуацію, передбачати її результати, а також цінностними орієнтаціями (Фіхте, Шопенгауер, Ніцше).

В історії етики мали розвиток два напрямки щодо зовнішньої і внутрішньої детермінації вибору: моральний фаталізм с точки зору якого вибір обумовлюється об’єктивними обставинами (Демокріт, Гоббс, Спіноза).

Моральний волюнтаризм – вибір обумовлюється волею людини, без урахування моральної потреби (Фіхте, Шопенгауер, Ніцше). Але чи буде такий вибір моральним? Ні в такому разі моральна якість вибору усувається.

В моральному виборі існує подвійна детермінація:

1) моральні норми особи;

2) система моральних норм суспільства.

В моральній поведінці людини з точки зору вибору можна виділити наступні типи поведінки.

1. Донкіхотство – активна поведінка особи, яка ґрунтується на емоціях, пориві, ігноруючи об’єктивні обставини вибору. «Я йду, навіть якщо не бачу дороги, і не знаю куди я прийду» – Дон Кіхот.

2. Гамлетизм – поведінка людини, яка підходячи до вибору раціонально, намагається передбачити всі наслідки своєї активності в виборі із боязні зробити помилку. «Бути? чи не бути?» – Гамлет.

До цього типу відносяться люди, які часто запізнюються з прийняттям рішення. Рішення прийняте, але занадто пізно, воно вже не має актуальності.

3. Нейтралізм – тип поведінки, згідно з яким людина не втручається в прийняття рішення. Займає нейтральну позицію, тобто вона вибирає між ділемою втручатися чи не втручатися в сам процес прийняття рішення, а не в те яким може бути вибір (наприклад, моральним чи аморальним).

Проблема морального конфлікту. Моральний конфлікт виникає в свідомості людини, якщо їй треба прийняти рішення між двома моральними нормами, коли вибір однієї моральної норми приводить до порушення другої норми. Це вибір між двома стикаючимися моральними цінностями, які лежать в одній моральній площині: любов – обов’язок (В. Биков «Пойти и не вернуться»).

Моральний вибір передбачає відповідальність – поняття, в якому відображається характер відносин між собою і суспільством, а також особи по відношенню до себе.

Однією з проблем морального вибору є проблема співвідношення цілей і засобів людської діяльності. В історії філософської думки щодо цього питання сформулювалися три принципові позиції:

а) ціль виправдовує засоби;

б) ціль взагалі не може виправдовувати засобів;

в) ціль не виправдовує, а визначає засоби.

Ця позиція йде від Гегеля, тобто мета і закони діалектично зв’язані і засоби до яких ми змушені вдатися, залежать від того, яку саме ціль ми перед собою поставили.

Моральна ціль не може бути досягнена аморальними засобами.

Але жодна з окреслених позицій розуміння співвідношення цілей і засобів людської діяльності не позбавлена більших або менших вад, разом з тим вони не втратили своєї актуальності. До цього питання треба підходити ситуативно, з позиції принципу – добром творити добром.

4.2. Моральні передумови людського спілкування: повага, співчуття, милосердя, любов

Щоб спілкування між людьми могло відбутися, вони повинні перебувати в контакті, розуміти один одного, виконувати певні спільно визнані правила комунікативної поведінки; їм має бути притаманна воля до спілкування і певна, більш або менш виразна настроєність на своїх партнерів; що знову ж таки передбачає відповідні соціальні, культурні, психологічні, семіотичні умови та ін.

Ефективність спілкування досягається при дотриманні певних умов, серед яких, насамперед, треба відзначити: виявляйте дружне ставлення до людей, вітайтесь і усміхайтесь; перші, виявляйте ініціативу в приязному ставленні до інших; намагайтесь вести розмову в довірливому тоні; пристосовуйте свою поведінку й манеру розмови до обставин; сумніви й підозри висловлюйте обережно; будьте тактовні; не будьте сварливими тощо.

До числа власне моральних передумов людського спілкування передусім слід віднести повагу, співчуття і любов.

Повага, повагу в етиці визначають як таке ставлення до людини, що реалізуй на практиці певних діях, поведінкових актах, формах суб’єктивного відношення) визнання людської гідності. Людська гідність, як ми пам’ятаємо, в категоріальному плані співвідноситься з честю; якщо гідність притаманна особистості власне як людині, носієві загальнолюдських ціннісних властивостей, то честь утілює моральну оцінку й самооцінку особи відповідно до її конкретного соціального стану, належності до тієї чи іншої спільноти, а також її власних чеснот і здобутків. Подібним чином повага як практична реалізація визнання людської гідності знаходить доповнення в пошані, що реалізує насамперед визнання особистих чеснот індивіда та його, належності до певних спільнот.

Повага як реалізація принципу гідності в практиці людського спілкування передбачає добротворення, справедливість, врахування вільного самовизначення й обраного напряму самореалізації особи; разом з тим вона базується на рівності прав і свобод, орієнтує на довіру й уважне ставлення до людей, вимагає чуйності, доброзичливості, ввічливості. З повагою несумісні насильство, пригноблення, придушення свободи, жорстокість, приниження, брутальність.

Співчуття. Неважко побачити, однак, що для культури спілкування повага є передумовою хоча й необхідною, але недостатньою. Можна скільки завгодно поважати людину на відстані, зовсім не прагнучи вступити в спілкування з нею. Спілкування передбачає, що ми не просто цінуємо нашого партнера, поважаємо його гідність, а й активно прагнемо мати з ним справу, що неможливо без вникання і в його турботи й проблеми, без духовно-чуттєвої підстановки себе до його власної суб’єктивності.

Здатність до співчуття виявляється рисою фундаментальною, але при цьому занадто вже абстрактною, коли йдеться про власне людську моральність. «Співчувати» можна й особі, що потерпає від нестачі гумору в її співбесідника, і нещасному, котрого ведуть на страту, – і швидше першій, ніж другому. «Я вам співчуваю» – ввічливий, але дещо холоднуватий вислів, він не гріє душу, не додає надії.

Справді, співчувати людині – значить поділяти її радість чи тугу, пристрасть або страждання, захоплюватися її успіхами – чи жаліти її в її болях і невдачах. Є досить поверхова, хоча й небезпідставна моральна сентенція: справжній друг той, хто здатний не тільки сумувати з приводу ваших невдач, але й щиро радуватися вашим досягненням. Для егоїстичної свідомості співрадість часто уявляється чимось важчим, душевно менш досяжним, ніж жаль або спів-
страждання. Проте є підстави твердити, що онтологічне (тобто за своєю заглибленістю в реальне людське буття) співстраждання глибше; недарма саме цей відтінок домінує все ж таки в нашому стертому терміні «співчуття».

За висловом В.М. Шукшина, «культурна людина... це той, хто в змозі співстраждати. Це гіркий, болісний талант». Слід гадати, що ці слова зберігають свою актуальність і сьогодні – як позначення морального імперативу, котрий ніколи не був чужий ні для російської, ні для української інтелігенції.

Милосердя можна визначити як діяльне прагнення допомогти кожному, хто має в тому потребу. За своїм об’єктивним змістом милосердя «досить близьке до співчуття, проте розглядати його просто як вияв останнього було б неправомірно, оскільки у своїй екзистенційній основі вони зовсім не обов’язково збігаються. Якщо співчуття, тим більше співстраждання, пов’язане, як ми бачили, з тим, що особа переймається турботами й стражданнями інших, до певної міри розчиняючи в них власне Я, то милосердя, навпаки, передбачає чітко окресленого суб’єкта, який, керуючися моральними прагненнями, від надміру власного буття чинить добро тим, кого усвідомлює саме як Інших, відмінних від себе – хоча здебільшого, й не без сердечної схильності до них. Милосердя саме по собі є високою етичною цінністю».

Що таке любов? Визначень її та різноманітних поглядів на неї існує величезна кількість. Якщо давньогрецький філософ Емпедокл (близько 490 – близько 430 до н.е.) вбачав у любові безособове начало поєднання, яке пронизує собою всі стихії буття, а китайський мудрець Мо-цзи (V ст. до н.е.) – принцип загальної злагоди й взаємного добротворення, що його відкриває людям саме небо, то сучасні мислителі здебільшого пов’язують її саме з граничним проявом людської особистості: «Любов є відповідальність Я за Ти» (М. Бубер). Для романтиків любов асоціюється передусім з чимось неповторним, виключним, уразливим, таким, що не вкладається у рамки жодних загальних норм і розпорядків.

В історії людської думки знайдемо й осмислення любові як простої чуттєвості, й суто інтелектуалістське її тлумачення («інтелектуальна любов до Бога», як вона постає в «Етиці» Б. Спінози).