ЛЕКЦІЯ Соціологія особистості
ПЛАН
1.Людина як біосоціальна система.
2.Соціологічні теорії особистості.
3.Соціологічна структура особистості.
4. Соціальні типи особистості.
5.Соціальний статус. Соціальна роль.
6.Особистість як предмет вивчення медичної соціології.
7.Поняття “соціалізація”.
8.Основні етапи процесу соціалізації.
9.Механізми соціалізації.
10.Основні теорії соціалізації.
1.В соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства.
У момент народження дитина ще не є особистістю, вона є всього лише індивідом. «Індивід»(від лат.individuum –неподільний) –це окрема людина. Поняття «людина» відбиває лише те, що індивідуум належить до людського роду (homo sapiens). Щоб стати особистістю, людина має пройти певний шлях розвитку. Необхідною умовою цього розвитку є наявність соціального середовища, світу культури із яким людина взаємодіє. Дитина, яка виховується у людському суспільстві, включена в соціальні зв'язки і взаємини, які з часом розширюються й поглиблюються. Індивід стає особистістю,коли він, взаємодіючи з суспільством через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує соціально значимі властивості, соціальні зв’язки –політичні, економічні, сімейні тощо. « Особистість» - стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить. Кожна особистість є унікальною, неповторною. Індивідуальність –це успадковані й набуті, особливі й специфічні якості (природні, фізіологічні, психологічні, соціальні ), які відрізняють одну людині від інших.
Разом з тим, відомо, що у випадку важкого психічного захворювання може наступити розрив, розпад соціальних зв'язків і тоді індивід втрачає ознаки особистості. Або, наприклад, дитина, вихована серед тварин ("феральні діти"), так і не стає особистістю. У 1920 р. в Індії було знайдено двох дівчаток, які були виховані вовками. Одній з них на вигляд було років сім-вісім, іншій — приблизно два. їх пізніше назвали Камала й Амала. Молодша з дівчаток скоро після повернення до людей померла, а старша — Камала — прожила ще десять років. Спостерігачі відзначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до навколишніх соціальних, людських умов, поведінка дівчинки більше нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при небажанні прямоходіння, відмова носити одяг, хлебтання, а не пиття води, чудово розвинутий нюх і навіть виття на місяць уповні). Весь словниковий запас, засвоєний Камалою за час перебування серед людей, складав близько сорока слів, хоча вона використовувала звуки подібні на гарчання чи скавуління для позначення певних своїх потреб. Інакше кажучи, людський розум у цієї дівчини так і не сформувався — не лише на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду. Отже, тільки життя у суспільстві дає людям можливість творити і пізнавати культуру. Приклад феральних дітей переконує, що людина позбавлена сім'ї, яка проживає поза державою, нацією, професійними зв'язками, поза суспільством, не здатна розвинути своєї особистості.
2.Соціологія розглядає особистість як члена соціуму, носія певних соціальних функцій. Згідно з Ч.Х. Кулі, розвиток власного "Я" відбувається в ході заплутаного, сповненого протиріч процесу, і не може здійснюватися без інших людей, тобто без соціального оточення. Кожна людина будує своє "Я" на сприйнятих реакціях інших людей, з якими вона вступає у контакт. Через відносини з іншими, через їх оцінки людина розуміє, якою вона є. Ця теорія отримала назву "теорії дзеркального "Я" особистості".
У межах структурного функціоналізму (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) формується рольова концепція особистості. Щодо особистості соціальні системи виступають узагальнено в різноманітних формах функціональних вимог. Ці функціональні вимоги продиктовані необхідністю пристосування соціальної системи до навколишнього середовища, організації міжособистісного спілкування, забезпечення соціального контролю, управління і зменшення напруження у стосунках між окремими членами соціальних спільнот. Ці вимоги оформлені у соціальні норми (закони, інструкції тощо). Порушення їх розглядається як девіантна поведінка, що неодмінно призводить до системних дисфункцій, які ведуть до системної дезінтеграції — "аномії".
Роберт Мертон виділив п'ять моделей соціальної адаптації особистості до вироблених у суспільстві культурних норм, залежно від того чи визнають ці особи панівні цінності і чи наслідують вони вироблені суспільством правила досягнення соціальних благ:
Конформізм — особистість поділяє цілі цієї культури і намагається досягти їх методами, які "приписує" певне суспільство.
Інновація — особистість визнає цілі суспільства, але намагається досягти їх незвичайними, невизнаними у суспільстві, а можливо, і не схвалюваними суспільством методами ("Ціль виправдовує засоби").
Ритуалізм — людина не визнає цінностей і норм суспільства, але все-таки дотримується "правил гри" і поводить себе відповідно до уявлень про допустимі засоби досягнення соціальних благ.
Ескейпізм — відхід від соціальної реальності; особистість заперечує і домінуючі цілі, і приписувані суспільством засоби їх досягнення; це визнання власної чужорідності у цьому суспільстві й неможливості протистояти стереотипам цього суспільства.
Бунт — активне протистояння, боротьба проти норм соціальної організації.
Австрійський вчений Зиґмунд Фрейд виділив у структурі особистості три елементи: Воно - Id, Я - Ego, Над-Я – Super-Ego. Id — це наша підсвідомість, невидима частина айсберга, де панують неусвідомлені інстинкти. За Фройдом, фундаментальними в людини є дві потреби: лібідозна й агресивна. Еgо — це свідомість, пов'язана з підсвідомістю, яка час від часу проривається у свідомість. Еgо намагається реалізувати неусвідомлюване у прийнятній для суспільства формі. Super-Ego — моральний "цензор", який становить сукупність моральних норм і принципів, внутрішній контролер. Тому наша свідомість перебуває у постійному конфлікті між проникаючими в неї неусвідомлюваними інстинктами, з одного боку, і моральними заборонами, які нав'язує Super-Ego — з іншого.
Для концепції Фройда і загалом фройдизму властиво занадто перебільшувати значення у людському житті неусвідомлених імпульсів, інстинктів, тобто сфери їй (Воно). Центральним питанням у соціологічній концепції Фройда є питання про стосунки особистості та суспільства. У загальних рисах ці стосунки можна охарактеризувати як конфлікт, причому причиною цього конфлікту, є з одного боку — "культура" з її заборонами і нормами, спрямованими ва обмеження, опанування сексуальної енергії, а з іншого — підпорядкування особистісної поведінки "прагненню задоволення".
Американський вчений Абрагам Маслоу (1908—1970) сформулював ієрархічну теорію потреб особистості, які пояснюють життєві мотивації людини:
фізіологічні потреби (їжа, дихання, одяг, тепло та ін.);
екзистенційні (безпека існування, стабільність, впевненість у завтрашньому дні, гарантована праця, медичне обслуговування тощо);
соціальні — приналежність до колективу, спілкування, участь у спільній трудовій діяльності, турбота й увага до себе;
престижні потреби — в увазі до себе з боку "значимих інших", у підвищенні свого соціального статусу, визнанні та високій оцінці;
духовні потреби — потреби у самовираженні через творчість.
Згідно принципу ієрархії, для особи потреби кожного наступного рівня стають актуальними тільки після задоволення потреб попереднього рівня. Дві перших групи потреб — потреби первинного рівня, наступні три — вищого рівня. Нижчі потреби властиві абсолютно всім людям, вищі — не всім і не в однаковій мірі. Там, де починаються вищі потреби — починається особистість.
3. Особистість як сукупність соціальних властивостей має цілісність та характеризується структурою. Основними елементами структури особистості є соціальні статуси і ролі, спрямованість, соціальна активність (потреби, цінності тощо).
Джерелом активності людини є її потреби — внутрішній психологічний стан людини, відчуття нестачі чогось. Цей стан регулює активність, стимулює діяльність, спрямовану на здобуття того, чого не вистачає. Потреби людини бувають неусвідомленими (їх називають потягами) та усвідомленими. У процесі усвідомлення потреб у людини формується інтерес до діяльності, який трансформується у мотив з врахуванням ціннісних орієнтацій особистості.
Інтерес — це конкретна форма усвідомленої потреби, реальна причина діяльності особистості, спрямованої на задоволення цієї потреби.Потреби й інтереси є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки.
Цінності особистості — це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об'єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.
Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних особистістю цінностей формує систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у житті.Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації індивіда.
Соціальна активність розпочинається з формування у людини стану готовності до діяльності, що виникає внаслідок відображення дійсності, певних її об'єктів у свідомості відповідно до потреб та інтересів особистості, її ціннісних орієнтацій. Цей стан людини, що передує конкретним виявам її активності, називається спрямованістю особистості.
| Спрямованість особистості | • ідейно-політична; • соціально-культурна; • моральна |
Соціальні відносини особистості виявляються в її діяльності й поведінці як її соціальні якості.До елементів, що складають соціальні якості людини, належать
· соціально визначена мета її діяльності;
· виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі;
· очікування щодо цих статусів і ролей;
· норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності;
· система знаків, яку використовує;
· сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі;
· рівень освіти і спеціальної підготовки;
· соціально-психологічні особливості;
активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.
Отже, систему особистості утворюють:
1 - положення в системі соціальних відносин;
2 - сукупність соціальних ролей або функцій, які виконують люди;
3 — спрямованість особистості, тобто сукупність потреб, інтересів, поглядів, що виступають мотивами індивідуальної поведінки.
4. Соціологічну науку цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, типове, що притаманне більшості. За Е.Фроммом соціальний тип особистості як пануючий тип характеру — це форма зв'язку індивіда та соціуму, «ядро структури характеру, що властиве більшості членів однієї і тієї ж культури, на відміну від індивідуального характеру, який різний у людей тієї ж самої культури». Значення соціального характеру, вважає Е.Фромм, полягає в тому, що він дозволяє найбільш ефективно пристосуватися до вимог суспільства і придбати відчуття безпеки і захищеності. Аналізуючи історію людства, Е.Фромм виділяє кілька типів соціального характеру:
§ рецептивний (пасивний)
§ експлуататорський
§ накопичувальний
§ ринковий
Типи за характером
1.Традиціоналісти. Орієнтовані в основному на цінності обов’язку, порядку, дисципліни, законослухняності, а вираженість таких якостей, як креативність, прагнення до самореалізації, самостійність у цього типу особистості досить низька.
2. Ідеалісти. Сильно виявлене критичне ставлення до традиційних норм, незалежність і зневага авторитетів, установка на саморозвиток, чого б це не коштувало.
3. Фрустранти. Низька самооцінка, пригнічення, відчуття себе нібито викинутим з потоку життя.
4. Реалісти. Поєднують в собі прагнення до самореалізації з розвиненим почуттям обов'язку і відповідальності, здоровий скептицизм з самодисципліною і самоконтролем.
5. Гедоністи. Орієнтовані в першу чергу на отримання задоволень «тут і зараз», і ця гонитва за «насолодами життя» набуває, перш за все, форми задоволення споживчих потреб.
5.З'ясування місця і ролі особистості в соціальній системі можливе через розкриття поняття «соціальний статус ».
Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.
Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором».
Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим.
Приписаний статус нав'язаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сім'єю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).
Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда . Як член суспільства, різноманітних груп й організацій, обіймаючи в них певне місце чи позицію, виконуючи притаманні цим позиціям функції, індивід тим самим здійснює відповідні соціальні ролі: батька, підприємця, вченого тощо в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.Соціальна роль — це модель поведінки, яка об'єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.
Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).
Значення соціальної ролі як регулятора соціальної поведінки полягає у тому, що, приступаючи до виконання певних соціальних функцій, індивід, як правило, знає права й обов'язки, що відповідають його становищу, і санкції, які можуть бути застосовані у разі їх порушення. Так, від батьків очікують піклування про своїх дітей; від друзів ми розраховуємо на допомогу чи підтримку в разі потреби. Таким чином, соціальна роль — це завжди очікувана поведінка, пов'язана з реалізацією певних прав і обов'язків. Якщо поведінка індивіда відповідає рольовим очікуванням, то вона соціально заохочується (похвала, матеріальна винагорода), у разі відхилення поведінки від рольових вимог і очікувань вона негативно санкціонується (осуд, покарання).
Т. Парсонс здійснив систематизацію соціальних ролей, виходячи з наступних основних характеристик:
1) деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів;
2) деякі ролі приписані, а інші бувають досягнуті;
3) деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини;
5) різні види ролей пов'язані з різною мотивацією.
Отже, систему особистості утворюють:
1 - положення в системі соціальних відносин;
2 - сукупність соціальних ролей або функцій, які виконують люди;
3 — спрямованість особистості, тобто сукупність потреб, інтересів, поглядів, що виступають мотивами індивідуальної поведінки.
Таким чином соціологія особистості досліджує особистість у системі соціальних зв'язків.
7. Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації. Соціалізація - це процес засвоєння індивідом зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування у даному суспільстві.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості.
Процес соціалізації йде через інститути соціалізації та агентів .
Інститут соціалізації - це та соціальна група, яка передає людині частина соціального досвіду(сім'я, дитячі дошкільні установи, школа, вуз, трудовий колектив.) Агенти соціалізації - конкретні люди, які відповідають за соціалізацію(батьки, вчителі, колеги тощо)
8. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючисьна первинну(соціалізація дитини)та вторинну(соціалізація дорослих). На думку більшості дослідників визначальне значення має первинна соціалізація, яка здійснюється сім’єю. Психологи вважають, що 20 % майбутнього свого інтелекту людина набуває до кінця першого року життя, 50% — до чотирьох років, 80% — до 8 років, а 92% — до і3 років. Припускають, що вже в цьому віці можна з достатньо високим ступенем ймовірності передбачити як сферу, так і "стелю" майбутніх можливих досягнень індивіда. Деякі соціологи в процесі соціалізації виділяють три стадії: до трудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності—дитинство і період навчання), трудова (період зрілості людини, її активної участі в трудовій діяльності) і після трудова, яка відноситься до періоду життя людини, що збігається з пенсійним віком.
9. Соціалізація людини відбувається за допомогою механізмів соціалізації - способів свідомого чи несвідомого засвоєння і відтворення соціального досвіду. Під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація(пристосування до суспільного середовища).Для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація(формування внутрішньої структури людської психіки через активну взаємодію індивіда з середовищем на основі свідомого вибору). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.
З. Фрейд виділяє такі механізми соціалізації:
Механізм імітації, ідентифікації полягає в прагненні людини до відтворення поведінки інших людей.
Механізм статеворольової ідентифікації полягає у засвоєнні суб'єктом психологічних рис, особливостей поведінки, характерних для людей певної статі.
Механізм соціальної оцінки бажаної поведінки здійснюється у процесі соціального контролю. Він працює на основі почуттів, які відчуває людина в зв'язку з винагородами (позитивними санкціями) і покараннями (негативними санкціями), які надходять від інших людей.
Найбільш поширеним механізмом соціалізації є конформність-некритичне прийняття і слідування пануючим у суспільстві стандартам, авторитетам та ідеології. Негативізм - це конформізм навпаки, прагнення будь-що-будь чинити всупереч позиції більшості і за всяку ціну стверджувати свою точку зору.
Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.
У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації — докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.
10. У вивченні соціалізації виокремлюються наступні напрямки. Це, перш за все, біогенетичний підхід, теоретичним підгрунтям якого виступають еволюційна теорія Ч. Дарвіна і біогенетична теорія Е. Геккеля. Всі біогенетичні теорії виходять з того, що розвиток особистості визначається біогенетичними чинниками і, отже, численні типи соціальної поведінки зумовлені генетично. Соціокультурні умови лише визначають темп розкриття природжених задатків та здібностей, але не впливають на їх наявність – розвиток є дозрівання відповідно до внутрішнього плану.
Одним з найвпливовіших представників даного напрямку був американський дослідник Дж. Ст. Холл виокремив чотири основні етапи соціального розвитку: 1) етап немовляти (дитина подібна до тварини); 2) дитинство (відтворюється період мисливства і землеробства); 3) підліток (відповідає початку цивілізації, оскільки дитина здатна до навчання і підкоряється дисципліні); 4) юність (відображає перехідну епоху, період “бурі і натиску”, зародження сучасної цивілізації – людина характеризується поганою адаптацією і емоційною нестабільністю).
Таким чином, біогенетичні теорії розглядають розвиток і соціалізацію людини як результат існування її вроджених механізмів, сформованих в ході тисячолітньої еволюції.
Соціогенетичний підхід об’єднує велику кількість етнопсихологічних, соціально-психологічних теорій та емпіричних досліджень (Р. Бенедикт, М. Мід). Головна теза підходу полягає в тому, що різні типи особистості є продуктом різних культур. Соціалізація відіграє інтегруючу функцію: на основі стандартів соціального мислення і дій у людини формується почуття належності до даної соціокультурної спільноти. Серед соціологічно орієнтованих концепцій соціалізації найбільший інтерес представляє символічний інтеракціонізм Дж. Міда, в якому робиться наголос на взаємодії індивіда зі своїм соціальним оточенням.На думку інтеракціоністів, людина осягає світ через символічні значення, вони набуваються людиною в ході соціалізації в результаті участі у численних інтеракціях. Головним результатом соціалізації є розвиток самосвідомості (self), яка має соціальну природу і формується у процесі взаємодії з іншими. У соціальному розвитку людина проходить дві фази: на першій з них (game) вона засвоює ролі значущих інших, а на другій (play) – вчиться “володіти” ролями, підпорядковувати їх. Соціальний розвиток полягає у формуванні певного рольового репертуару, причому дитина здатна стати об’єк-том у власних очах настільки, наскільки вона здатна грати роль іншого. В результаті створюється образ “узагальненого Іншого”, в якому втілюються соціальні норми.
До соціогенетичного напрямку, належить також біхевіоризм.Головна теза біхевіоризму полягає в тому, що особистість у всіх своїх проявах формується навколишнім середовищем, причому більшість форм поведінки набувається шляхом научіння, тому особистість є продуктом всієї своєї власної теорії научіння. Научіння соціальним діям відбувається в результаті спостереження за поведінкою інших людей і наслідування за значущими моделями.
Загальним теоретичним підґрунтям психоаналітичних трактовок процесу соціалізації слугувала теорія З. Фрейда. Процес соціального розвитку є процесом послідовного оволодіння особистістю своєю лібідозною енергією, відкритий вияв якої суперечить нормам культури. Таким чином соціалізація є процесом оволодіння природними інстинктами за допомогою тих чи інших захисних механізмів особистості.Неофрейдистські концепції соціалізації акцентували увагу на аналізі “Его”, як головного засобу адаптації в ході соціального розвитку особистості.
В основу когнітивістських теорій покладено положення Ж. Піаже, згідно якого психологічні новоутворення кожного вікового етапу в житті індивіда визначаються розвитком когнітивних структур. На кожній стадії розвитку мислення формуються нові навички, що визначають межі научуваності в широкому сенсі: не тільки можливість навчання тим чи іншим математичним операціям, але й можливість осягнення тих чи інших соціальних дій.
Теми для рефератів
1. Соціологічні теорії особистості.
2. Соціологічна структура особистості.
3. Соціальні типи особистості.
4. Соціальний статус. Соціальна роль.
5. Особистість як предмет вивчення медичної соціології.
6. Соціологічні теорії девіації
ДЛЯ ЛЮБОЗНАТЕЛЬНЫХ