Посвідчувальна діяльність.
Пізнавальна діяльність.
Слідчий (суддя) здійснює насамперед пізнавальну діяльність. У процесі такої діяльності вирішуються розумові завдання, що сприяють одержанню інформації про злочин. Пізнавальна діяльність слідчого має такі особливості:
1) ретроспективний характер діяльності (здійснюється після вчинення злочинної події);
2) пізнання провадиться у формі доказування (за допомогою кримінально-процесуальних засобів);
3) така діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами (дізнавач, слідчий, прокурор, суддя);
4) пізнання здійснюється з метою одержання інформації, що має значення для встановлення істини у справі;
5) засоби здійснення діяльності визначено у кримінально- процесуальному законі.
Об’єктом пізнання є злочин, передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. У перебігу пізнавальної діяльності встановлюються факт наявності або відсутності злочину (правопорушення), винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Пізнання спрямоване на встановлення об’єктивної істини, у процесі якого здійснюються збирання, дослідження, оцінка та використання доказів.
Пізнавальна діяльність відбувається в процесі взаємодії між такими особами і об’єктами:
1) слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочинне діяння (чи іншою особою);
2) слідчим (суддею) і речами (носіями матеріальних відображень про злочин та його учасників).
Отже, можна виділити два види взаємодії:
1) безпосередню взаємодію, в результаті якої здійснюється вплив на особу, яка вчинила злочин, або інших осіб (свідків, потерпілих та ін.);
2) опосередковану взаємодію, при якій слідчий (суддя) через матеріальні об’єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем.
Злочин для слідчого, прокурора, судді є завжди подією минулого (пізнання звернене до минулого). Ці особи не можуть безпосередньо сприймати процес вчинення конкретного злочину, який необхідно досліджувати, встановити його ознаки. Тут знаряддям пізнання є мислення. У психології мислення визначається як процес пізнавальної діяльності людини, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності. Таке мислення здійснюється за загальними закономірностями незалежно від предметної сфери і виду діяльності. Предмет пізнання впливає на особливості виконання діяльності слідчим (суддею). У процесі пізнання використовуються такі види розумових операцій: аналіз і синтез, порівняння, абстрагування та конкретизація. Важливе значення в розумовій діяльності слідчого (судді) мають умовиводи: дедуктивні та індуктивні, умовиводи за аналогією.
Є різні розумові завдання, які вирішує слідчий. Вони можуть бути згруповані у такий спосіб:
1) найбільш прості завдання, що вирішуються шляхом одержання додаткової інформації (дефіцит інформації усувається за допомогою її добирання; засоби, способи і джерела одержання інформації відомі);
2) завдання, що вирішуються за допомогою відновлення перебігу події (використовуються методи ретросказання, створення моделей);
3) завдання, що вирішуються за допомогою рефлексії (імітації мислення учасника взаємодії, контрагента, супротивника);
4) завдання, що вирішуються за допомогою подолання психологічних «бар’єрів» (усунення смислових, інтелектуальних, емоційних перешкод);
5) завдання, що вирішуються шляхом вичленовування підзавдань (завдання з планування та організації розслідування).
2. Конструктивна діяльність.Конструктивна діяльність полягає в уявному представленні її перебігу і результатів. Своє реальне втілення конструктивна діяльність; одержує у плануванні, результати якого відображаються в планах розслідування у кримінальній справі, планах проведення слідчих дій. Йдеться про втілення розумової діяльності у певних конструкціях, відповідно до яких здійснюватиметься слідча діяльність. Слід зазначити, що такі конструкції не є жорсткими, вони ситуаційно зумовлені у процесі виконання діяльності можуть змінюватися, до них можуть вноситися певні корективи.
У конструктивній діяльності слідчого розрізняють прогнозування планування, прийняття рішень, які розглядають як певні етапи.
Прогнозування — це розроблення прогнозу, дослідження перспектив якого-небудь явища або дій, що проводяться. Якщо йдеться про події, які мають відбутися, то вживають термін «передбачення». У широкому значенні теорію і практику прогнозування іменують прогностикою. Діяльність з прогнозування передбачає: уявлення мети прогностичної діяльності; наявність достатньої інформації для формування прогнозів; використання відповідних методів прогнозування.
Специфіка прогностичної діяльності слідчого полягає в тому, що І більшості випадків у процесі розслідування злочинів (особливо на Початковому етапі) спостерігається дефіцит інформації. Тому прогностична діяльність передбачає формулювання припущень (криміналістичних версій), використання типових моделей розвитку подій.
Наступним етапом конструктивної діяльності є планування. Прогностична діяльність реалізується в плануванні — розробленні оптимальних шляхів і способів її здійснення. Вона відображається в різного роду планах (усних чи письмових, розгорнутих чи скорочених, схематичних та ін.).
Завершальним етапом конструктивної діяльності є прийняття рішень (тактичних або процесуальних). Прийняття рішень у психологічній літературі визначається як вольовий акт, що передбачає зіставлення альтернатив і вироблення відповідної програми дій. У психології розробляються спеціальні методи прийняття рішень: метод проб і помилок (спосіб вироблення нових форм поведінки в проблемних ситуаціях); метод зіставлення і перебору альтернатив; метод брейн - стормінгу (мозкової атаки) та ін. У слідчій діяльності важливе значення має прийняття тактичних рішень як обрання впливу на слідчу ситуацію, процес розслідування чи його окремі компоненти. Прийняття тактичних рішень у більшості випадків відбувається у ситуації ризику. Терміну «ризик» у психології відповідають три основні значення:
1) ризик як міра очікуваного неблагополуччя в діяльності, зумовлена сполученням імовірності неуспіху і ступеня несприятливих наслідків у цьому випадку;
2) ризик як дія, що з того чи іншого погляду загрожує суб’єкту утратою (програшем, травмою, збитком);
3) ризик як ситуація обрання між двома можливими варіантами дії: менш привабливим, однак більш надійним, і більш привабливим, але менш надійним (результат якого проблематичний і пов’язаний з можливими несприятливими наслідками).
Комунікативна діяльність.
Важливим видом слідчої (судової) діяльності є комунікативна діяльність. Одержання інформації слідчим (судом) передбачає необхідність комунікації — соціальної взаємодії, спілкування. У психології спілкування визначається як здійснювана знаковими засобам взаємодія суб’єктів. У кримінально-процесуальній діяльності спілкування здійснюється в межах процедури, визначення процесуального становища учасників, предмета спілкування. У розслідувані злочинів розрізняють тактику спілкування слідчого з учасникам окремих слідчих дій.
Одна зі сторін спілкування — комунікативна, яка полягає в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються. У слідчій діяльності функція комунікації виявляється в процесі спілкування між слідчим та іншими учасниками в межах процесуальних дій (допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання та ін.). На відміну від іншого соціального спілкування предмет розмови в перебігу вербальних слідчих дій, методи, прийоми та засоби спілкування регламентовані кримінально-процесуальним законом і передбачені положеннями криміналістики.
Комунікативна функція охоплює такі напрями:
1) встановлення психологічного контакту;
2) управління спілкуванням з боку слід, чого (судді);
3) здійснення психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування;
4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування.
Комунікативна діяльність слідчого (судді) відрізняється такими особливостями: багатосторонністю спілкування (комунікацій здійснюється з різними людьми за фахом, віком, рівнем інтелекту, процесуальним становищем та ін.); втіленням у процесуальну форму (в межах слідчих чи судових дій); визначеністю предмета спілкування (наприклад, предмет допиту свідка чи обвинуваченого); допустимістю і правомірністю засобів впливу в перебігу спілкування.
У ході комунікативної діяльності встановленню психологічного контакту можуть заважати так звані бар’єри спілкування (змістовні і психологічні). Інтерес і практичне значення мають виділення видів бар’єрів спілкування (І. М. Юсупов): бар’єр темпераменту (непоінформованість про тип темпераменту може зруйнувати діалог, що розпочався); бар’єр характеру (з’являється між особами як наслідок акцентуації, з одного боку, і як наслідок низької емпатії тих, хто спілкується, — з другого); бар’єр негативних емоцій(емоції можуть впливати на сприйняття партнера по спілкуванню)[1] Крім того, І. М. Юсупов аналізує такі види бар’єрів негативних емоцій: бар’єр страждання (перекручує сприйняття оточуючих: чужа радість може викликати біль і заздрість, породити егоїзм (через жалість до себе) або, навпаки, альтруїзм як спосіб затамувати у собі почуття вини перед ким-небудь); бар’єр гніву (виникає у відповідь на несподівані перепони до задоволення актуальної потреби, на переривання якогось приємного заняття, на несподівану образу або незаслужену кривду, на примушення здійснити який-небудь неприйнятний вчинок); бар’єр огиди і бридливості (виникає часом як наслідок негігієнічності співбесідника (неохайність, пом’ятий брудний одяг, неприємний запах тощо), його поганих манер і відсутності самоконтролю в поведінці); бар'єр презирства (призводить до обмеження контактів з людиною, яка викликає негативні емоції); бар’єр страху (може бути викликаний біологічними причинами, (побоювання за життя і здоров’я, страх каліцтва, зараження хворобою) та соціальними (побоювання за матеріальне і моральне благополуччя, благоговіння перед суспільним статусом співбесідника, погрози з його боку, побоювання покарання тощо); бар’єр сорому і вини(виникає як відчуття недоречності того, що відбувається, через ніяковість за себе або інших); бар’єр поганого настрою(не може бути виділений в окрему групу причин, що впливають на успіх встановлення контактів у спілкуванні, оскільки він включає в себе більшість перелічених негативних емоцій. Тим не менш його слід враховувати, оскільки поганий настрій у будь-якому разі індукується на партнері.)
Посвідчувальна діяльність.
Слідча (судова) діяльність вимагає свого закріплення, посвідчення. У перебігу пізнання істини необхідно відобразити у процесуальних документах весь процес діяльності та її результати (наприклад, у протоколах слідчих дій).
Посвідчувальна діяльність не обмежується письмовою фіксацією (протоколюванням), а передбачає використання й інших, додаткових способів фіксації (застосування відеозйомки, фотозйомки, звукозапису тощо). Порушення в здійсненні посвідчувальної діяльності можуть Призвести до втрати доказу. Сама посвідчувальна діяльність здійснюється в межах процедури, передбаченої кримінально-процесуальним законодавством.
Посвідчувальна діяльність пов’язана з іншими видами слідчої і (судової) діяльності: пізнавальною, конструктивною, комунікативною. Причому її роль дуже велика, оскільки виконання тих чи інших видів поза посвідченням втрачає своє доказове значення.
Посвідчувальний процес доказування передбачає, що його результати мають бути задокументовані та відображати об’єктивність одержаних даних і правильність прийнятих рішень. Результати доказування що містяться в процесуальних документах, адресуються широкому колу учасників, використовуються на різних стадіях кримінального процесу, оцінюються і перевіряються.
У процесі проведення слідчих дій посвідчені факти можуть використовуватися як психологічний вплив на учасників слідчої дії з метою одержання необхідної інформації (наприклад, оголошення показань свідків чи потерпілих, пред’явлення доказів та ін..). Треба зазначити, що діяльність у кримінальному судочинстві має відповідати принципу верифікування (можливості перевірити), що виникає лише при посвідчувальній діяльності.