Специфіка і структура методології філософії права.

Методологія філософії права являє собою систему знань про основи і структурі теорії держави і права, про підходи до дослідження правових явищ і процесів, про способи отримання знань, які правдиво відображають постійно змінюється правову дійсність в умовах розвитку суспільства.

Специфіка методології філософії права обумовлена неоднозначністю існуючих правових концепцій, а часом і тим, що вони виключають один одного, розглядаючи право як свободу вибору, як певну міру свободи, нарешті, як закон. Як і в далекому вчора, сьогодні триває суперечка про приналежність права. Одні пов'язують право з державою та її примусової владою, розглядаючи право як явище позитивне (державне), тим більше, що імперативний характер права забезпечується силою і гарантується державною владою.

Інші вказують на те, що право складається раніше держави і може функціонувати крім державних структур. Добровільне дотримання норм права в ряді правових галузей свідчить про нульовий значенні держави для визначення статусу права. З цього робиться висновок про те, що право є явище соціальне. Воно є регулятором комунікативних відносин поряд з політикою, мистецтвом, мораллю, релігією, філософією, володіючи своєю специфікою як на рівні змісту цінностей і норм, так і на рівні їх оформлення.

Треті вважають, що право є явище внутрішнього, психічного світу індивіда, оскільки обумовлено станом його волі. Тому тільки емоційні переживання належать до сфери права. Все інше до права ніякого відношення не має.

Такий розкид думок з питання про природу права посилюється близькістю права з політикою, мораллю і релігією, коли виникає необхідність виявити правове поле і дистанціюватися від політики, моралі і релігії, не загубивши при цьому з поля зору їх взаємозв'язку, взаємодії і взаємозумовленості. Остання дозволяє здійснювати правозастосування, реалізуючи принцип додатковості заявлених форм освоєння світу і відповідних суб'єктів соціальної регуляції.

Існування різних точок зору на природу права і його приналежність свідчить про те, що характер науки про право і її статус не визначений.

Одні відносять право до сфери юриспруденції, інші прив'язують право до соціології, а треті - до психології. В рамках кожного з цих підходів можливі певні наукові результати, але разом ці три «крила» перетворюють науку про право на зібрання взаємовиключних концепцій.

І тільки завдяки філософії права, яка забезпечує предпосилочних знання про право, розкриває його граничні підстави в формі цінностей життя, волі, свободи, формальної рівності і справедливості, з'являється реальна можливість визначити місце права в духовному житті суспільства, досліджувати його роль в якості одного з соціальних регуляторів і визначити систему його забезпечення.

Структуру методології філософії права складають такі елементи: парадигми, концепти, концептуальні ідеї та моделі, методологічні принципи, методи (схема 1).

Загальнонауковий феномен парадигми дозволяє простежити в загальному вигляді розвиток науки взагалі й філософії права зокрема. Парадигма — це модель, взірець, картина світу, сукупність передумов, які визначають конкретне наукове дослідження чи знання і є загальновизнаним на даному етапі соціального й історичного розвитку; парадигмою може виступати і теорія, яка прийнята за взірець при вирішенні дослідницьких питань. Понятті "парадигми" дозволяє не тільки змістовно, але й логічно систематизувати науковий поступ. За допомогою використання парадигм відбувається формування теорій, які можуть набувати універсального характеру. Класичним прикладом може слугувати парадигми діалектичного розвитку всього сущого яку обґрунтували Г.В.Ф.Гегель та К.Маркс чи натурфілософська парадигма ноосфери В.І.Вернадського чи нового синтезу всього знання Йосифа Пригожина. Вони дозволяють все різноманіття соціальних явищ розташувати в межах певної системи, чи бачити їх через призму єдиного мегазнання що, безумовно, підвищує ефективність наукового знання. Отже, можна констатувати таке: парадигми — це вищий, ніж поняття, рівень побудови теоретичних знань, без яких не може обійтись жодна наукова теорія, зокрема й філософія права.

У науковій літературі, у філософії права парадигми визначаються як раціональні методологічні моделі високого ступеня узагальнення, що розробляють конкретні проблеми філософії права у руслі певних вихідних світоглядних принципів і мають імперативну силу для багатьох поколінь дослідників. Сьогодні популярною і вживаною, філософсько-правовою парадигмою стала антропологічна парадигма, яка полягає в тому, що саме людина стає центральним об’єктом загальнотеоретичного права державознавства (включаючи й філософію права), а державно-юридичне забезпечення природно-правових властивостей та закономірностей перетворюється на найважливішу тенденцію розвитку правознавства.

Концептом (від лат. conceptus — поняття) виступає смислове значення наукової конструкції, загальна думка чи формулювання.

Концептуальною ідеєю (моделлю) можна вважати побудовану на гранично загальних (філософських) категоріях світоглядну аксіоматичну засаду, яка визначає загальну стратегію дослідження, відбір фактів та Інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких ідей вирізняються, зокрема, натурфілософська, діалектична, метафізична, антропологічна, екзистенціальна (людиномірна), персоналістична, герменевтична, синергетична та ін. Концептуальні ідеї (моделі) реалізуються за допомогою певних методів дослідження: філософських, загальнонаукових, конректно-наукових; спеціально-юридичних. До загальнонаукових методів належать прийоми і способи пізнання, які використовуються всіма або багатьма науками (аналіз, синтез, дедукція, індукція, моделювання і т. ін.); до конкретно-наукових — прийоми і способи пізнання, які використовуються окремими групами бо навіть однією наукою (соціологічний, кібернетичний, психологічний, математичний, логічний, історичний та ін.); до спеціально-юридичних — система характерних для правознавства методів пізнання права (нормативно-аналітичний, догматичний, порівняльно-правовий та ін.).

Разом з тим сукупність філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових, спеціально-юридичних методів і принци-наукового пізнання утворюють науковий рівень методології правознавства, призначення якого сформулювати цілісне, системне розуміння закономірностей функціонування права.

Процес інтеграції і, разом з тим, диференціації науки привів до того, що завжди є актуальним — до інтеграції і диференціації самих методів дослідження. Але питання про те, як її треба здійснювати, було довгий час не вирішеним. У середині XIX ст. з’ясовано, що сама методологія повинна спиратись на науково-філософську основу. Тоді такою стала матеріалістична діалектика, емпіризм і позитивізм. Сьогодні їх заміняє натурфілософія, герменевтика, синергетика та ін. Термін "методо-вживають ще й в іншому значенні — не тільки як вчення про методи, але як і сам всезагальний метод пізнання. Зрозуміло, тут йдеться про загальний метод, а не про сукупність методів. Таким загальним методом виступає натурфілософія, діалектика, синергетика.

Методологія не є механічна сума всіх методів пізнання: вона є такий же синтез результатів всього наукового пізнання, як і світогляд, однак тільки синтез методів, з яких виникає якісно новий, всезагальний метод. Його головна функція така: охопити всі форми буття права з точки зору розкриття взаємовиключаючих, протилежних тенденцій в усіх явищах і процесах правової реальності. Інакше кажучи, загальний (натурфілософський, діалектичний, синергетичний) метод складає основну умову пізнання всіх процесів світу в їх розвитку, в їх житті. Тільки таке пізнання озброює інші методи надійним компасом руху до істини, дає можливість дійсного — теоретичного і практичного — освоєння реальності.

Методологію філософії права складають наступні елементи:

1. Процес пізнання правової дійсності. Тут ставляться і вирішуються такі питання: методи дослідження, їх особливість і взаємозв'язок; співвідношення якісних і кількісних характеристик, змістовних і формальних методів; типи і рівні досліджень.

2. Результат процесу пізнання як система правових знань. Тут ставляться і вирішуються такі питання: предмет філософії, місце філософії права в системі правових знань, взаємозв'язок правознавства з іншими гуманітарними дисциплінами; загальні та специфічні завдання правознавчих дисциплін; понятійно-термінологічна система філософії права.

3. Способи перетворення правової дійсності.

Сутність юридичного методу полягає у русі від простішого, поверхового рівня знання до складнішого, більш глибиного, від емпірично-чуттєвого до теоретично-дискурсивного, від поняття, простої думки про право — до наукової теорії, від досягнутого рівня теорії - до найбільш розвиненого, багатшого рівня тощо.

Отже, сучасна тенденція розвитку методології філософсько-правового знання зводиться до поліметодологізму. Вона прийшла на зміну монометодології, яка панувала в радянському правознавстві, в якому не було місця для філософсько-правових досліджень.

У свою чергу в рамках загальної методології та методології пізнання права чи правознавства, слід виділити такі рівні:

1) Філософський рівень виступає як змістовна підстава будь-якого методологічного знання, визначаючи світоглядний підхід до процесів пізнання і перетворення дійсності. Зміст його - загальні принципи пізнання і категоріальний лад науки в цілому. До філософських методів належать: діалектичний, екзистенціального підходу, ідеалістичний, феноменологічний, позитивістський, антропологічний, трансцендентального синтезу та ін. В рамках філософії права вони утілені у тому чи іншому способі осмислення права (типи правопізнання), а також їх порівняння, критику та обґрунтування.

У філософії права багато хто вбачає за основний метод філософську антропологію, в центр уваги якої ставиться природне право, яке базується на природі людини. Отже, ключ до істини, мабуть, в самій людині. Її ніби і треба вивчати. А оскільки людині, крім раціональних дій, властиві також ірраціональні, то постає питання: які з них є головними? Науковці приходять до висновку, що саме ірраціональність складає специфіку людини.

Однак, погляди на природу людини у науковців різних напрямів різні. Тому на сьогоднішній день не існує будь-якої універсальної методології. Отже і досягнення істини теж відносне. Представник кожного напряму саме свої результати визнає наближеними до істини. І цей плюралізм думок може свідчити лише про те, що, виходячи з встановленої нами вище формули, істина десь посередині, бо вказані шляхи повинні не заперечувати, а доповнювати один одного.

2) Загально-теоретичні концепції, що застосовуються до всіх або до більшості наукових дисциплін. Застосовуються для більш глибокого пізнання права, у рамках якого виділяються:

а) власне загальнонаукові методи і прийоми пізнання, такі як аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія і моделювання, абстрагування і класифікація, а також методи: системний, синергетичний та ін.;

б) конкретно-наукові методи — соціологічний, психологічний, математичний, кібернетичний, історичний, логічний та ін., тобто знання в галузі окремих наук, застосовуване для пізнання правових явищ;

3) Конкретно-науковий - сукупність методів, принципів дослідження і процедур, які застосовуються в тій чи іншій спеціальній науковій дисципліні. Так, до спеціально-правові методи: формально-догматичний, порівняльно-правовий, соціологічно-правовий, нормативно-аналітичний та ін.

4. Технологічний - методики і техніка дослідження, т.ін. Набір процедур, що забезпечують отримання достовірного емпіричного матеріалу і його первинну обробку, після якої він може включатися в масив наукового знання.

Оскільки в філософсько-правовій галузі знання успішно працюють і філософи, і юристи, то діапазон методів подвійно розмаїтий й будується на принципі взаємодоповнення методів.

Є певна таємниця методу. Метод визначає все. Він є результатом теорії, з іншого боку, метод сам створює теорію, є ї самим основним моментом, теорія в подальшому лише коригує метод. Будь-яка концептуальна модель права свою сутність концентровано виражає у специфічному формулюванні методу права. Кожна концепція, чи то юриспруденція понять, природниче право чи пандедтне право - це певний метод. Метод же права - це завжди логіка реалізації і розвитку права, у всякому випадку, визначене розуміння цього розвитку.

Зупинимося коротко на характеристиці окремих філософських методів, оскільки загальнонаукові, будучи застосовуваними іншими галузями знання, як правило, відомі.

Філософсько-ідеалістичний метод дозволяє побачити в праві його духовну сутність, помислити його як атрибут людського духу, осягнути його духовний смисл.

Філософсько-антропологічний підхід до права допомагає виявити гуманістичний вимір в праві, його антропологічний зміст, зрозуміти його як невід'ємне від людини явище, як передумову її повноцінного розвитку, самовизначення та самоздійснення.

Феноменологічний метод — це спроба розглянути право із точки зору його “чистої сутності”: в суб'єктивних, але надіндивідуальних, загальнозначущих схемах повсякденного людського правового духовного досвіду є прообрази категоріальних структур правосвідомості, структури, що виступають матрицями теоретичних правових ідей. Феноменологічний підхід до права акцентує увагу на ідеї автономного самодостатнього існування права як духовного феномену, витоки якого в індивідуальному бутті.

Пріоритетним способом освоєння правової реальності виступає герменевтика. Представники герменевтичного методу акцентують увагу не так на поясненні права як того, що вже є, існує і лишень треба пояснити його причинно-наслідкові обумовленості, як на феномені розуміння права, виходячи із власного досвіду, думки, передрозуміння, що виростає із визначеної наукової традиції, повсякденного досвіду, виховання, спілкування, культури тощо.

Герменевтика як метод філософії права уточнює, за яких умов можливе розуміння людиною сущого і належного. Розуміння активно. Вирішуючи проблему пізнання в системі гносеологічного відносини «суб’єкта до об’єкта», суб’єкт привносить в чуттєво сприймається уявлення або раціонально-логічний образ свої акценти з намірів, обумовлених його колишнім досвідом, формує смислову сторону свого ставлення до об'єкта.

Особливо активно використовується герменевтика при співвіднесенні мовних виразів норм права з вмістом конкретних юридичних колізій, коли смислові норми і правовідносини виявляються неоднозначні. Є норма «не убий», а є вбивство з пом'якшуючими обставинами. Ситуація в чомусь нагадує рибальську сітку, для успішного використання якої діри не менш важливі, ніж міцність осередків.

Герменевтики як методу розуміння правової реальності передували метафізичний і соціологічний методи. У класичній традиції, починаючи з Платона, обидва методи демонстрували свої можливості в режимі нерозривної єдності.

Комунікативний метод передбачає сприймання правової реально як специфічного поля смислів і значень, своєрідного тексту, який вимагає прочитання та розуміння багатьох і в результаті взаєморозуміння, знаходження істини через діалог, спілкування тощо.

Філософія права використовує також і спеціально-правові методи, а саме формально-догматичний, порівняльно-правовий та соціологічно-правовий.

Формально-догматичний метод використовується для аналізу нормативно-правового матеріалу, знаково-нормативної реальності.

Порівняльно-правовий метод вимагає мислити право у нерозривному зв'язку з конкретною культурою, як результат творчості певного народу, бачити його як форму вираження унікального духовного досвіду цього народу тощо

Соціологічно-правовий метод дозволяє побачити право як соціальне явище, знаряддя ствердження балансу між різними соціальними групами, забезпечення соціальної злагоди, організованості соціального цілого, збереження усталеного порядку.

Важлива роль у пізнанні права належить методу філософсько-правової рефлексії. Особливість останнього полягає в проясненні тих ідеальних конструкцій, з яких складається право, та уявному конструювання моделей правової реальності. Він заснований на здатності суб’єкта правосвідомості до філософського самоаналізу, дослідження своїх стосунків із правовою реальністю. Завдяки філософсько-правовій рефлексії розкриваються зміст права і специфіка пізнавальних процесів, що відбуваються в ньому.