Страхове право України: поняття, завдання, принципи Петро Біленчук, к.ю.н., професор НАВСУ

Радикальні зміни, які необхідні Україні, щоб вийти на шлях економічного розвитку, неможливі без посилення уваги до інституту страхування. В сучасних умовах страхування набуває актуальності, як галузь цивільного права, тому що виступає методом захисту господарської діяльності від руйнівних стихійних сил і є засобом захисту від несприятливих змін ринкової кон’юнктури. Страхування охоплює всі сфери господарського життя і діяльності людини та суспільства, а тому перетворюється в загальноуніверсальний засіб страхового захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Світовий досвід господарювання свідчить про те, що страхування за рахунок спеціально створених фондів достатньо ефективно регулює відтворювальний процес, забезпечуючи страховий захист товаровиробників, економічні інтереси держави та соціальні гарантії громадян. Воно послаблює залежність суспільного виробництва й окремої людини від непередбачених небажаних випадків і являє собою напрацьований суспільством механізм боротьби із порушеннями гармонії. Саме за допомогою страхування обмежуються і компенсуються матеріальні й нематеріальні збитки, пов’язані з погіршенням кон’юнктури ринку, неповерненням кредитів, невиконанням договірних зобов’язань та іншими негативними явищами та ризиками.

Страхування в Україні на сьогоднішній день проходить період свого становлення й розвитку. В процесі становлення пройдено кілька етапів, протягом яких змінювалося його правове, організаційне та економічне підґрунтя. Історично склалося так, що сфера страхування була жорстко централізованою, на чолі її став єдиний страховий орган – Держстрах. Кожна союзна республіка колишнього СРСР мала в ньому своє прав-ління державного страхування, яке в більшості випадків мало формальний характер.

У свідомості людей страхування не закріпилось в якості обов’язкового компоненту організації життя, а життєвий уклад був таким, що громадяни навіть не замислювалися над потребою страхування життя чи майна від нещасних випадків та стихійних лих. Професія страхових агентів не була привабливою і прибутковою. В розумінні більшості населення, вони виступали в якості комедійних персонажів, а не солідних партнерів на фінансовому ринку.

Ситуація на страховій арені різко змінилася у зв’язку з демонополізацією страхової діяльності, легалізацією підприємств, у результаті чого відбувся процес росту кількості альтернативних (недержавних) комерційних страхових організацій, діяльність яких охоплювала, окрім історично сформованих видів страхування, страхування комерційних, фінансових, господарських ризиків, експортних кредитів та іноземних інвестицій, котрі стали повсякденною реальністю для десятків тисяч людей.

Система страхування виконує важливу службову функцію забезпечення захисту учасників різноманітних комерційних операцій від можливих втрат, що виникають, головним чином, у результаті загибелі чи пошко-дження майна з причин випадкового і стихійного порядку.

Цей інститут не лише важливий у сучасних умовах життя і діяльності громадян, підприємств, установ, організацій, банківських, комерційних структур та українського суспільства в цілому, а й відпрацьований у теорії юридичної науки та в практиці.

У зв’язку з цим, виникає необхідність детальної правової регламентації усього комплексу страхової справи, пов’язаної зі здійсненням господарської діяльності, законодавчого визначення та закріплення найбільш суттєвих понять страхування, що надасть змогу учасникам страхових правовідносин дотримуватись вимог закону й уник-нути проблем при укладанні договорів страхування.

Вивчення нової навчальної дисципліни і науки страхового права передбачає всебічне оволодіння як теоретичними так і методологічними документами в галузі страхового, банківського, цивільного, фінансового, господарського, комерційного та адміністративного права.

Сьогодні це одна із новітніх, наймолодших і найбільш перспективних галузей українського правознавства.

Освітянське, наукове та практичне значення страхового права в Україні має великі перспективи тому, що формування в Україні ринкової економіки, розбудова її інфраструктури, створення дієвих механізмів госпо-дарювання для всіх суб’єктів ринку передбачає необхідність теоретичного і правового з’ясування суті стра-хової діяльності, пошук адекватних новим умовам методів захисту та відшкодування втрат як фізичним, так і юридичним особам.

Оскільки фінанси, підприємства, людські та майнові ресурси найбільш цінні в світі, їх захистом займаються мільйони людей, тому основи страхового права повинні знати всі верстви населення України.

Адже, як зазначає відомий український вчений С. С. Осадець, сьогодні в Україні “формується, по суті, нова галузь (страхова індустрія), призначена для надання широкого спектра послуг як юридичним особам різної форми власності, так і безпосередньо громадянам”.

Сьогодні, коли Україна поступово переходить до ринкової економіки, конче потрібно активізувати страхові відносини. Що неможливо без відповідних знань та правового забезпечення всіх аспектів страхової діяльності. Саме тому у навчальних планах юридичних та економічних вузів слід передбачити викладання курсу “Страхове право” і ряду спецкурсів з цієї проблематики. Приємно відзначити, що цей курс вже викладається в кількох навчальних закладах України.

Правова сутність страхування визначена у ст. 1 Закону України “Про страхування”: це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.

Прийнятий закон охоплює права й обов’язки сторін, які приймають участь у страхуванні. В першу чергу це страховики та страхувальники, а також інші фізичні й юридичні особи: одержувачі страхового відшкодування, страхових та інших сум, якщо вони не є страхувальниками.

Всі правові відносини, що пов’язані з проведенням страхування, можна поділити на дві групи: правовідносини, що регулюють особисте, майнове та страхування відповідальності, тобто процес формування і використання страхового фонду та правовідносини, які виникають у зв’язку з організацією страхової справи. Останні регулюють діяльність страховиків, їх взаємозв’язок з бюджетом, банками, органами державного управління.

Поняття страхового права

Протягом свого існування людство завжди намагалося зменшити небезпеку з метою захисту свого життя і майна від нещасних випадків, впливу явищ природи (стихійних лих, повені, землетрусів тощо), старалося уникнути різних негараздів, згубного впливу небажаних подій.

Виникнення страхового права і страхового законодавства в світі характеризується певними закономірнос-тями і визначається конкретними історичними передумовами розвитку того чи іншого суспільства і самого інституту страхування.

Загальновідомо, що термін “страхове право” століттями широко використовується в світовій науковій, навчально-методичній літературі та юридичній практиці.

Одночасно поряд з використанням терміну “страхове право” широко використовується термін “страхове законодавство”. У світовій юридичній літературі терміни “страхове право” і “страхове законодавство” вживаються досить часто і не викликають дискусії.

В українській юридичній літературі термін “страхове право” ще недостатньо висвітлений і досліджений. Разом з тим, питання національної безпеки (економічної, інформаційної тощо) людини, суспільства і держави знайшли відображення в Конституції України (1996 р.), Законах України “Про інформацію”, “Про страхування” та ін.

Страхова справа в Україні сьогодні набуває особливого значення. В умовах становлення ринкової економіки необхідне чітке правове регулювання всього вітчизняного страхового ринку, всіх видів страхової діяльності.

Останнім часом страховий ринок України набуває дедалі більшого розвитку, розширюються сфери страхової діяльності, формуються правові основи страхової справи.

Донедавна питання функціонування страхових компаній та їх взаємовідносин із клієнтурою вивчалися в рамках чотирьох навчальних дисциплін: “Страхування”, “Цивільне право”, “Зобов’язальне право” і “Фінансове право”.

У сучасних умовах постає нагальна потреба детального вивчення проблем правового регулювання страхової діяльності та тієї ролі, яку відіграють страхові компанії в теперішньому житті України. Разом з тим, слід зазначити, що проблеми правового регулювання діяльності страхових компаній, їх взаємовідносини з клієнтурою, суспільними та державними інститутами належить до найскладніших і найменш розроблених проблем українського правознавства.

Відносини, які регулюються страховим правом - це найбільш важливі відносини в державі, які вимагають особливої уваги до їх вивчення, потребують чіткого правового і наукового забезпечення, оскільки вони тор-каються доленосних аспектів людини: життя, здоров’я, майна, відповідальності (цивільної, професійної тощо).

Предметом страхового права є відносини, які виникають у процесі страхової діяльності, зокрема згідно ст. 1 Закону України “Про страхування”.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій).

Правові норми, що регулюють відносини в галузі страхової діяльності містяться насамперед як у загальних, так і в спеціальних, присвячених регулюванню тільки страхових відносин, нормативних актах. До них належать: Конституція України (1996 р.), Закон України “Про страхування” (1996 р.), постанови Кабінету Міністрів України.

Норми страхового права встановлюють правові основи страхової діяльності, страхової справи, страхового ринку, визначають правове становище страховика і страхувальника, а також урегульовують відносини, які пов’язані з майновими інтересами: а) із життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); б) із володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); в) відшкодуванням страхувальником заподіяної ними шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).

Страхове право України – це галузь національного правознавства, яка вивчає закономірності виникнення, існування та припинення правових відносин у галузі страхової діяльності, а також сукупність правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності страхових організацій України, взаємовідносини між страховиком і страхувальником, що складаються у процесі передачі юридичними і фізичними особами за певну плату ризику матеріальних і фінансових втрат спеціалізованій організації, яка в разі настання обумовленої в договорі (полісі) події здійснює відповідні грошові виплати потерпілим.

Принципи страхового права

Страхове право України в основі своєї діяльності (освітньої, наукової та практичної) базується на загальних і специфічних принципах, які притаманні національному праву та національному законодавству, але в ньому є свої специфічні (особливі) принципи для даної галузі українського права.

До основних принципів страхового права належить: законність, нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.

Страхування ґрунтується на таких спеціальних (особливих) принципах, серед яких:

принцип вільного вибору страховика і виду страхування, який повною мірою стосується лише добровільних видів страхування. Страхувальникові надається можливість обрати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас, страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування, якщо ризик для нього є небажаним;

принцип страхового інтересу випливає з права власності чи володіння тим чи іншим об’єктом. Кожний індивідуальний чи асоційований власник будинку, автомашини, виробничо-технологічного комплексу зацікавлений у тому, щоб вкладені в об’єкт кошти не були втрачені через непередбачений випадок, стихійне лихо, або за інших обставин. Не менший інтерес мають фізичні, а нерідко й юридичні особи в організації захисту на випадок втрати свого або своїх працівників здоров’я чи життя;

страховий ризик – це ймовірна подія чи сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування. У міжнародній практиці ризиком вважають конкретний об’єкт страхування чи вид відповідальності. Нерідко, страховий ризик тлумачиться як розподіл між страховиком і страхувальником несприятливих еко-номічних (матеріальних) наслідків у разі настання страхового випадку. Загальновизнаним є положення про те, що не може бути предмета для страхової угоди, якщо її сторони не несуть жодного ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятливого перебігу подій;

принцип найвищої довіри: надійне страхування можливе лише за умов високої довіри між сторонами. “Принцип найвищої довіри” означає, що страхувальник зобов’язаний повідомити страховику всі відомі йому обставини, що можуть впливати на ризик; він повинен повідомити про них навіть у тому випадку, коли страховик про це безпосередньо не питає. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об’єкта страхування. На практиці цей принцип полягає в зобов’язанні повідомити страхувальника про всі властивості, зокрема дефекти майна, про стан здоров’я чи інші особливості об’єкта страхування. В залежності від того чи будуть відомості правдивими чи ні, залежить рішення страховика про прийняття на себе ризику по договору страхування. Здебільшого страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри-заяви на страхування, в якому потрібно відповісти на питання, що стосуються предмета страхування та його вла-сника. Часто практикується й усне опитування бажаючих придбати страховий поліс. Це дуже делікатна справа і вона не повинна суперечити законодавству. Обов’язок повідомити необхідну інформацію діє до моменту укладення договору. Страховик залишає за собою право відмовити в укладенні договору страхування, якщо страхувальник не надасть усіх істотних відомостей;

страхові відшкодування та виплати, як правило, не повинні приносити страхувальникові прибутку: з метою уникнути спроб використати страхування у спекулятивних цілях страховики додержуються принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Страхові відшкодування з майнового та страхуванні відповідальності можуть здійсню-ватися в одній із чотирьох форм, а саме:

1) перестрахуванням належних коштів на рахунок страхувальника (застрахованого) або вигодонабувача;

2) оплатою витрат на ремонт пошкодженого страхового об’єкта;

3) відновленням об’єкта;

4) заміною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий, відповідний йому.

В Україні переважає найпростіша форма відшкодування – перерахування коштів на рахунок страхувальника або видача йому чека на отримання готівки.

Франшиза – це визначена договором страхування частина збитків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страховиком. Вона може бути визначена в сумі або у відсотках до страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Юридичні особи різної форми власності, щоб забезпечити самострахування дрібних, а іноді й середніх ризиків, створюють власні фонди ризику – резервні фонди. З огляду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовують франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров’я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.

Розрізняють умовну та безумовну франшизу.

Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні. Наприклад, правила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності.

Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика визначається розміром збитку за вирахуванням франшизи. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об’єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити втрати на ведення справи.

Страховики нерідко заохочують страхувальників у збільшенні франшизи шляхом надання пільг у сплаті страхових платежів.

Не слід думати, що відшкодування страховиком страхувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уникнення відповідальності їх справжніх винуватців. Це неможливо, адже перешкоджало б насамперед боротьбі зі злочинністю, з правопорушниками і тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг.

Принцип суброгації – це передання страхувальником страхових прав на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, стра-ховик ще до виплати страхового відшкодування може подати позов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій частині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою. У тих випадках, коли страху-вальник отримає кошти на відшкодування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страховика, який візьме їх до уваги при розрахунках страхового відшкодування і оформленні регресу.

Обставини іноді складаються так, що один і той самий предмет стає об’єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об’єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж – у складі автомобільного полісу чи полісу зі страхування туристичних подорожей і тощо. Таке дублювання стає ще виразнішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збереження одних і тих самих матеріальних цінностей і видаються, здебільшого, різними страхови-ми компаніями. Тут має місце принцип контрибуції.

Контрибуція – це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед самим конкретним страхувальником із пропозицією розділити витрати за відшкодування збитків.

Цей принцип важливий ще й тому, що його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати цей принцип потрібно досить обережно. Перш за все, слід переконатися, що існують не менше як два поліси на відшкодування збитків, і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками грунтується на пропорційному підхо-ді. Наприклад, у трьох страховиків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 6500, 8000 і 8200 грн., що в загальному становить 22700 грн. страхової суми. Частка першого страховика дорівнює 28,6, другого – 35,2 і третього – 36,2%. Якщо доведеться покривати збитки в зв’язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 8 200 грн., суми призначені для відшкодування будуть розподілені в таких самих пропорціях: відповідно перший страховик сплатить 2349, другий – 2890, а третій – 2961 грн., із врахуванням особливостей кожного страхового полісу.

Метою страхування є відшкодування збитку. Страхування починається з визначення вартості страхового об’єкта. Наступною стадією страхового процесу є визначення страхової суми, яка обумовлена максимальними межами зобов’язань страховика. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються повністю в компанії страхових фондів. Згідно із законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10% сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності компанії. Неважко уявити нову страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. екю, вона могла б надавати послуги лише за дрібними об’єктами. Наприклад, вар-тість нового автомобіля багатьох марок або трикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. А це дуже незручно. Така компанія мала б відносно більші витрати на ведення справи і менші пе-рспективи на отримання прибутку, а отже, була б неконкурентноспроможною. Суперечність між величиною запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями компанії взяти об’єкт (автомобіль, квартиру і т. п.) на страхування, вирішується за допомогою співстрахування і перестрахування.

Співстрахування – це страхування об’єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститися умови, що визначають права й обов’язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім у розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією.

Недоліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.

Перестрахування – це другорядне розміщення ризику, коли страховик страхує ризик виконання всіх або частини своїх обов’язків перед страхувальником в іншого страховика.

В енциклопедичному словнику «Економіка і страхування» дається таке поняття «перестрахування»:

«Перестрахування – це система відносин, коли страховик приймає страхування ризику, тобто пер-винно його розміщує, а частину страхової відповідальності по ньому передає (цедує) на узгоджених умовах страхового правовідношення іншому страховику (другорядно розміщує ризик) з метою формування збалансованого страхового портфелю, забезпечення фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій».

Страховик, який укладає договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

Різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим, цедентом, який у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в іншого страховика чи професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.

Поділ відповідальності між страховиками і престраховиками сприяє підвищенню міцності національного страхового ринку. Через перестрахування здійснюється вихід на міжнародні страхові ринки.

Перестрахування – вельми складний процес, який має багато особливостей. Вивченню й аналізу цього явища присвячено багато монографічних праць вітчизняних науковців і практиків.