ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СТРУКТУРНИХ ЗРУШЕНЬ В ЕКОНОМІЦІ

Структура економіки постійно змінюється, а успішний розви­ток великою мірою залежить від темпів структурних зрушень і їх пристосування до вимог ринкової економіки. Регулювання струк­турних зрушень у кожній державі здійснюється за допомогою так званої структурної політики.

У широкому розумінні цього слова структурна політика держави — це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьо­годення. Понятійне навантаження концепції структурної полі­тики настільки широке, що дає змогу розуміти під нею як за­гальну стратегію максимізації економічного зростання, так і комплекс заходів держави, спрямованих на реалізацію пріори­тетних програм і проектів (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Механізм державної структурної політики

На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна. У кінцевому рахунку, вони різняться між собою ступе­нем втручання держави в структурні зрушення.

Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвес­тиційні процеси в окремих галузях. Структура змінюється внас­лідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає проти інших галузей. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробниц­тво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово по­чинає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій га­лузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає мен­ше за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де забезпечується норма прибутку не мен­ша за середню. Отже, закон попиту і пропозиції поряд з іншими об'єктивними законами ринкової економіки забезпечує найвідпо-віднішу вимогам ринку структуру економіки, створює конкурент­не середовище, підвищує ефективність суспільного виробництва. У такий спосіб формувалась структура економіки США і Велико­британії. Але цей шлях надто тривалий і пов'язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресив­них структурних зрушень. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни.

Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіт­кому визначенні найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна віднести:

1. Зростання виробництва в галузях, які забезпечують знач­ну частину експортної продукції. Паралельно з цим дуже важливим завданням є забезпечення збільшення валютних надход­жень до країни і їх інвестування в розвиток високотехнологічних виробництв.

2. Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію. Передовсім це сто­сується галузей, які виробляють споживчі товари та продукти харчування.

3. Розвиток виробництва конкурентоспроможних на світовому ринку товарів з метою захоплення ринків збуту в країнах, що розвиваються.

4. Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберіга­ючі технології з метою скорочення попиту на дефіцитні для краї­ни ресурси.

5. Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити на­уково-технічний рівень та якість продукції. Це стосується галузей із високотехнологічною та наукомісткою продукцією. Їх ви­переджаючий розвиток є запорукою підвищення ефективності
інших галузей національної економіки.

6. Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверси­фікацію виробництва.

7. Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів та комп­лектуючих для заміни імпортованих з метою збільшення товарності кінцевої продукції.

8. Скорочення виробництва в депресивних галузях, тобто в галузях, де спадає ефективність ресурсів чи зменшується попит на продукцію.

Перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку економіки.

У формуванні активної структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, економічних районів. Так, напри­клад, залежно від стадії індустріального розвитку країни за ос­нову беруть пріоритетний розвиток трудомістких, капіталоміс­тких або наукомістких галузей. У процесі вибору пріоритетної галузі, як правило, виходять із критеріїв пріоритетності: експортного потенціалу галузі; перспектив попиту на продук­цію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустрі­альної стадії розвитку; мінімізації залежності від імпорту си­ровини, енергії та мінімізації ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізації дефіциту торговельного балансу країни, розв'язання проблем зайнятості населення, екологічних проб­лем та ін. Зрозуміло, що зміни, які постійно відбуваються в хо­ді економічного розвитку, вносять зміни в перелік названих пріоритетів.

Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку еко­номіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає:

— заходи для стимулювання переливання капіталу в пріори­тетні галузі;

— заходи для стимулювання розвитку галузей, які прискорю­ють запровадження досягнень НТП;

— заходи, спрямовані на захист та надання фінансової допо­моги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують до­корінної реконструкції виробничого апарату;

— заходи для згортання частини виробництв у депресивних
галузях;

— розробку на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготов­ки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць;

— розв'язання завдань, пов'язаних із концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови.

Світовий досвід свідчить, що структурна політика, спрямована на врятування будь-якою ціною кризових галузей та виробництв, хоч і послаблює гостроту соціальних проблем, але водночас не сприяє підвищенню ефективності цих галузей. Тому нині більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досяг­нення найліпших результатів за рахунок структурного ефекту.

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого ре­гулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвести­ційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних за­мовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо.

До методів непрямого регулювання належать: надання подат­кових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галу­зями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпорт­ної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та екс­портних тарифів тощо.

Традиційний інструментарій державного регулювання в ме­жах структурної політики в кожній країні доповнюється специфіч­ними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуа­ції та цілей соціально-економічного розвитку (рис. 4.3).