Розвиток інституту банкрутства в Україні

Тема 5. Законодавство України про банкрутство

Необхідність, функції та завдання інституту

Банкрутства підприємств

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканість. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалося за двома принципово різними напрямками. Один із них базувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторам, що, відповідно, супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи були закладені в американській моделі, основна мета якої полягає у реабілітації підприємства і відновленні його платоспроможності.

Наразі точиться також дискусія про те, який шлях є більш ефективним: ліквідація підприємства та розпродаж його активів чи реструктуризація цього підприємства. Швидка ліквідація може скоротити витрати часу, особливо для кредиторів, які, можливо, не мають достатньо інформації та ресурсів для того, щоб дочекатися більш виграшного закінчення справи. Окрім цього, ліквідація може сприяти прискореній передачі ресурсів більш ефективному власнику. Ліквідація підприємств є менш прийнятною у країнах з перехідною економікою, тому що звільнені таким чином ресурси часто не можуть достатньо швидко знайти іншого власника та бути використаними у інших видах господарської діяльності. Через недостатньо розвинутий ринок вільні капітали, земельні та трудові ресурси можуть залишатися без використання протягом тривалого часу, про що ми говоритимемо нижче у цьому дослідженні. Наявність розвинутого ринку капіталів є необхідною умовою для ефективного застосування закону про банкрутство. У протилежному випадку найбільш ефективні потенційні інвестори, які належним чином оцінюють відповідне підприємство і здатні вивести його з фінансової кризи, можуть не отримати необхідні фінансові ресурси. Натомість, прихильники реорганізації твердять, що активи відповідних підприємств будуть приносити більше користі, якщо вони і надалі будуть працювати. Також у відповідний час можуть бути відсутні потенційні покупці, які в змозі належним чином оцінити відповідне майно та заплатити відповідну ціну за нього. У цьому випадку більш прийнятним рішенням для усіх сторін може бути збереження підприємства та його подальша робота, що принесе їм вищі надходження, ніж від продажу неплатоспроможного підприємства.

Однак, останнім часом у законодавстві розвинутих країн спостерігається тенденція до зближення і поєднання обох зазначених принципів. Особливість даної галузі законодавства полягає в тому, що це одна з найбільш динамічних сфер правового регулювання. Завдання, яке має вирішувати законодавство про неплатоспроможність, є або відновлення платоспроможності (оздоровлення) боржника, або, як у випадку неможливості його вирішення, проведення справедливого розподілу майнових збитків серед сіх суб'єктів права, чиї інтереси можуть бути заторкнуті неплатопроможністю боржника.

У світовій практиці існують наступні підходу до визначення цілей процесу банкрутства, основними з яких є:

— стимулювання розвитку бізнесу (підприємництва) і зростання ефективності економіки. Загроза банкрутства суттєво впливає на поведінку ринкових суб'єктів, змушуючи підприємців обережно приймати господарські рішення і підтримувати рівень рентабельності, достатній для обслуговування боргу;

— контроль господарських відносин між окремими суб'єктами ринку, забезпечення рівності прав, зобов'язань та відповідальності. Банкрутство повинно мати загальний характер, поширюючись на всіх без винятку суб'єктів ринку незалежно від організаційно-правових форм господарювання, розмірів, форм власності кредиторів;

—очищення ринку від недієздатних учасників. Інститут банкрутства є одним з інструментів регуляції розвитку ринку, надає завершеність цьому механізму. Саме ринок щоденно змушує одних власників поступатися місцем перед сильнішими конкурентами. Звільняючи ринок від банкрутів, держава захищає суб'єктів ринку від фінансових втрат, навмисного нанесення збитків;

—справедливий розподіл грошових коштів, отриманих від продажу майна банкрута, між кредиторами. Це сприяє ранжуванню кредиторів, тобто визначенню пріоритетів для задоволення їхніх претензій при недостатній кількості майна боржника. Пріоритетність задоволення претензій встановлюється з врахуванням необхідності і ступеня захисту окремих кредиторів, виходячи з інтересів держави (оплата судових витрат і податків), населення (виплата заробітної плати, соціальної допомоги, компенсаційних збитків життю і здоров'ю);

—створення умов для відновлення бізнесу у випадку доцільності і бажання власників підприємства. Як було зазначено, фінансову неспроможність підприємства, по-перше, може бути тимчасовою, коли вартість активів перевищує боргові зобов'язання перед кредиторами. По-друге, ситуація банкрутства може бути наслідком співпадання негативних зовнішніх та внутрішніх факторів, управлінських помилок тощо. У цій ситуації підприємству необхідно дати шанс вижити і відновити свою діяльність.

Законодавство про неплатоспроможність дає можливість юридичним і фізичним особам, нездатним виконати свої фінансові зобов'язання, звільнитися від більшої частини свого боргу, або ж реорганізувати виробництво, таким чином знову набуваючи фінансової стабільності.

Закон "Про банкрутство" повинен виконувати три основні

функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому, як правило, така реабілітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Розвиток інституту банкрутства в Україні

Перший закон у сфері регулювання відносин неспроможності - Закон України від 14 травня 1992 року „Про банкрутство" - був прийнятий у процесі становлення правової системи незалежної України в умовах відсутності цього інституту приватного права.

Ухвалення Закону було передусім намаганням прискорити приватизаційні процеси шляхом використання механізмів, закладених у відповідному законі. Практика застосування першого в Україні Закону у сфері банкрутства виявила суттєві недоліки та прогалини у сфері регулювання відповідних відносин, недосконалість багатьох правових конструкцій та неефективність передбачених судових процедур. Все це давало можливості використовувати відповідні статті законодавства.

Закон про банкрутство 1992 року встановлював порядок та умовивизнання банкрутами для задоволення претензій кредиторів лише такої категорії суб'єктів підприємницької діяльності, як юридичні особи. Цим Законом передбачалися тільки дві процедури- санація та ліквідація. За невизначеності та розробленостіпроцедури санації практично основною процедурою стала тоді ліквідація.

Відсутність прикладів успішної реорганізації підприємств, що опинилися у скрутному становищі, на думку фахівців з питань банкрутства,свідчила про суттєві прогалини українського законодавства про банкрутство. Процедура санації, що була розроблена щеза радянських часів (у 1990 році) у проекті закону про неспроможність,не виконувала того завдання, яке на неї покладалося, - рятування неспроможних підприємств шляхом їх реорганізації. Практика застосування цього Закону підтверджувала такі висновки.

До 1995 року відносно небагато підприємств було визнано банкрутами, передусім це були приватні підприємства, які зверталися до цього Закону з метою розв'язання проблем заборгованості та зміни власника збанкрутілих підприємств.

Основними недоліками Закону фахівці вважали такі:

—Закон поширював свою дію тільки на юридичних осіб;

—недостатньо чітко були визначені основні поняття, що застосовуються у цій сфері законодавства;

—недостатність правових способів (судових процедур) для виведення підприємства з фінансової кризи;

—брак ефективних реорганізаційних процедур;

—необхідною умовою здійснення санації було переведення всіх боргів на санатора, що вважалося перешкодою для залучення інвесторів;

—Закон не передбачав можливості пошуку компромісів між боржником та кредиторами;

—розпорядником майна частіше виступав представник кредиторів, як правило, представник банку;

—в Законі не передбачалося механізмів щодо забезпечення збереження майна (на зразок мораторію);

—на той час не існував інститут професійних керуючих у справах про банкрутство;

—Закон передусім був спрямований на захист майнових інтересів кредиторів, за рахунок ліквідації боржника;

—приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій.

Приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій. Може здатися, що метою таких звернень було поповнення бюджету. Та практика стверджує інше. Ці процеси дозволяли податковим органам позбутися несправних платників податків та списати борги і тим самим покращити показники своєї звітності.

Чому ж кількість справ, порушених з ініціативи банків, підприємств, організацій (інших кредиторів), складала лише близько 20 % від загальної кількості справ? По-перше, процес був не дешевим для кредиторів, багато з котрих самі знаходилися майже в такому ж стані, як і боржник. По-друге, процедури вимагали відривати від основної роботи працівників підприємства, які не мали достатніх знань для проведення ліквідаційних процедур. Спеціального ж навчання спеціалістів не проводилося.

З причини відсутності належного інтересу з боку кредиторів на наступних етапах провадження, крім першого, розгляд справ про банкрутство продовжувався 5 років, а той довше. Й дотепер у провадженні судів знаходяться справи, які були порушені ще в 1995-1996 роках. Ясна річ, ці справи здебільшого знаходяться на етапі ліквідації, а ліквідація не рухається вперед з вищеназваних причин.

Нерозробленість багатьох положень Закону про банкрутство 1992 року спонукало до розробки підзаконних нормативних актів з метою заповнення прогалин та уникнення конфлікту.

У червні 1999 року Верховна Рада прийняла закон "Про Відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом", який діє з 1.01.2000 р.

Як випливає із назви Закону „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство), ключовими поняттями у цій сфері правових відносин є неспроможність та банкрутство. Згідно з визначеннями, прийнятими у Законі, як неспроможність визначається нездатність суб'єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов'язання після встановленого строку їх сплати не інакше, як через відновлення неплатоспроможності, а банкрутство є таким самим станом, який неможливо виправити інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.

Нова редакція Закону суттєво відрізняється від старого Закону, який складався лише з 22 статей та мав багато "білих плям". Положення нового Закону викладено у 356 пунктах та 450 підрозділах і частинах, які згруповано у 53 статтях і 7 розділах.

Закон структурований наступним чином:

майже половину його тексту присвячено запобіганню банкрутству суб'єктів підприємницької діяльності, його досудовим та судовим санаційним процедурам;

четверту частину - особливостям застосування положень до окремих суб'єктів господарювання: містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств, селянських (фермерських) господарств, страхових організацій та професійних учасників ринку цінних паперів, а також громадян-підприємців;

лише 15% - порядку ліквідації боржника, визнаного арбітражним судом банкрутом.

Концепція нового Закону передбачає виконання триєдиної задачі. По-перше, припинення непродуктивного використання виробничих потужностей. По-друге, запобігання розбазарювання майна неплатоспроможних підприємств. По-третє, задоволення претензії та вимоги кредиторів.

За термінологією, що використовується в Законі про банкрутство, поняття „суб'єкт банкрутства" і „банкрут" фактично є синонімічними. Суб'єкт банкрутства - це боржник, який визнаний таким господарським судом - і який неспроможний виконати грошові зобов'язання. Точніше буде сказати, що тут мова йде не про визнання боржника неспроможним (в інших частинах Закону - „неспроможним") виконати свої зобов'язання, а банкрутом. Тому визначення боржника неспроможним відбувається разом з ухваленням рішення про ліквідацію такого боржника.

Чинний сьогодні Закон передбачує процедури, що спрямовані на уникнення ліквідації майна боржника.

Підприємства мають шанс відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації. Санацію можуть ініціювати та здійснювати менеджмент підприємства у випадку добровільного визнання банкрутом (ст . 53), кредитори, податкові органи та навіть зовнішні інвестори. Згідно зі ст. 17, процедура санації узгоджується радою кредиторів, триває 12 місяців і може бути подовжена ще на б місяців за рішенням суду. Закон (ст . 18-1) передбачає наступні методи санації:

—реструктуризація підприємства;

—перепрофілювання виробництва;

—закриття нерентабельних виробництв;

—відстрочка та (або ) розстрочка платежів або прощення (списання ) частини боргів, про що укладається мирова угода;

—ліквідація дебіторської заборгованості;

—продаж частини майна боржника;

—звільнення працівників та інші методи.

Наприкінці процедури санації (або за наявності причин для її передчасного припинення) управляючий санацією представляє доповідь про хід санації, на основі якої рада кредиторів ухвалює рішення про продовження санації, ліквідацію підприємства або укладання мирової угоди. У випадку, коли кредитори не можуть дійти згоди щодо подальшої долі підприємства, рішення про його ліквідацію ухвалюється судом (ст . 21-6). Таким чином, закон чітко предбачає можливість проведення реструктуризації або ліквідації підприємств, а також надає можливість для укладання мирової угоди.

Закон про банкрутство в новій редакції поширюється й на фізичних осіб-підприємців, а також на деякі непідприємницькі установи. В Законі чітко виписані функції та повноваження важливих учасників у судовому провадженні зі справи про банкрутство - арбітражних керуючих. Порівняно з попереднім Законом про банкрутство 1999 року новий нормативний акт містить достатньо процесуальних норм, необхідних для вирішення всіх проблем щодо розгляду цієї категорії справ у господарських судах. Закон визначає повноваження державного органу з питань банкрутства - Агентства з питань банкрутства.

Незважаючи на те, що Закон порівняно з попереднім є кращим, він, на думку фахівців, є складним, досить громіздким та таким, що містить внутрішні суперечності.

Для характеристики результатів застосування нового Закону доцільно здійснити порівняння окремих показників за 1999 рік а 2001 (табл. 3-5).

Згідно таблиці 1 в 2001 році відбулося позитивне зменшення залишку нерозглянутих справ про банкрутство на кінець досліджуваних періодів, але одночасно це лише наслідок зменшення кількості порушених провадженням справ. Одночасно доцільно привести ще одну статистичну інформацію, яка характеризує процес функціонування інституту банкрутства в Україні, а саме у 2001 р. кількість ліквідованих підприємств з державною формою власності становила лише 29, а підприємств, частка державної власності у статутному фонді яких перевищувала 25%, - 7. З чого можна зробити висновок про те, що банкрутство не торкнулося значної частини державних підприємств, які є фактично потенційними банкрутами, а відповідно це дозволяє стверджувати, що створений в Україні інститут банкрутства не виконує своїх основних завдань, перелічених вище.

Таблиця З

Динаміка розгляду арбітражно-судових справ про банкрутство місцевими господарськими судами України

Показник	Період
1999 р.	2001 р.
Кількість нерозглянутих справ про банкрутство на початок року	10 909	10 978
Кількість порушених провадженням справ та тих справ, що надійшли за підсудністю	12 619	4 727
Кількість справ про банкрутство, закінчених провадженням	9 539	7 277

Залишок нерозглянутих справ про банкрутство на кінець звітного періоду	13 989	8 428

Таблиия 4

Ініціювання порушення справ про банкрутство, закінчених провадженням

Ініціатори порушення справи	Період
1999 р.	2001 р.
Кредитори, справ	3 725	3 268
Органи державної податкової служби, справ	5 458	3 615
Органи контрольно-ревізійної служби, справ
Інші органи стягнення (фонди пенсійний, соціального страхування, зайнятості тощо), справ
Боржники, справ

Інші особи, справ
Усього...	9 539	7 277

Згідно таблиці 4 частка, яку посідають кредитори серед ініціаторів порушення справи про банкрутство дозволяє стверджувати, що по-перше, ініціювання справи про банкрутство ще не стало звичним засобом розв'язання проблеми боргів для українських підприємців; по-друге, існує певна зневіра підприємців у результативність використання інституту банкрутства в Україні, враховуючи її існуючу правову регламентацію та розповсюджену практику розгляду справ.

Хоча в новій редакції Закону перевага надається не каральним функціям банкрутства (ліквідація підприємства та розподіл існуючого майна між кредиторами), а реорганізаційним, спрямованим на збереження кожного суб'єкта господарювання, відродження його потенціалу, а кількість санаційних процедур продовжує бути мізерною: якщо в 1999 р. їх було проведено через арбітражні суди 21, то в 2001 р. - 16.

Таблиця 5

Припинення провадження у справах про банкрутство

Показник	1999 р.	2001 р.
шт.	%	шт.	%
Кількість справ, припинених провадженням:	6 904		6 028
із затвердженням ліквідатора та ліквідаційного балансу	4 351	63,0	4 163	69,0
у зв'язку із санацією боржника		0,3		0,3
із затвердженням мирової угоди				7,8
У зв'язку з виконанням усіх зобов'язань перед кредиторами		21,5		8,4
З інших підстав		15,2		14,5

Слід зазначити, що з прийняттям нового Закону про банкрутство реформування цієї сфери законодавства не закінчилося. Про це свідчить той факт, що протягом останніх двох років до нового Закону внесено більше змін, ніж до закону 1992 року. Концепція законодавства про банкрутство, яка була закладена у новий Закон, не в усіх випадках відповідає тим відносинам, що склалися в економіці.

Процедури банкрутства

Однією із новел Закону про банкрутство 1999 року є розширення судових процедур і введення позасудової процедури відновлення платоспроможності боржника. В окремих передбачених Законом випадках процедури банкрутства застосовуються за спрощеною схемою. Всі названі нововведення повинні надати учасникам у справі, передусім боржникові й кредиторам, достатній вибір правових заходів щодо вирішення проблем заборгованості. Відповідно до Закону про банкрутство щодо боржника застосовуються такі судові процедури:

—розпорядження майном боржника;

—санація боржника;

—мирова угода;

—ліквідація банкрута.

Згідно з визначенням, що застосовуються у Законі про банкрутство, процедурою розпорядження майном боржника є система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів божника, а також проведення аналізу його фінансового становища.

Мирова угода укладається між боржником та кредитором (кредиторами) про відстрочку та/або розстрочку або припинення зобов'язання за угодою сторін.

Санацією вважається система заходів, що здійснюється під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації. Метою процедури санації є оздоровлення фінансового становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та/або зміни організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Процедура ліквідації визначається після визнання боржника банкрутом і спрямована на припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Ліквідація може бути добровільною, коли боржник сам звертається до господарського суду із заявою про визнання його банкрутом із наступною ліквідацією його майна та примусовою. Коли кредитори наполягають на ліквідації боржника.

Крім судових процедур, які здійснюються у межах провадження у справі про банкрутство, відповідним Законом передбачена також й позасудова процедура - досудова санація.