Виникнення та етапи розвитку соціального страхування

Тема 2. Становлення і розвиток соціального страхування

Лекція 2 (2 год.)

Мета заняття: Ознайомити студентів з етапами розвитку соціального страхування, проблеми розвитку системи соціального страхування за кордоном та в Україні, навчити користуватись нормативно-правовою базою; формувати у студентів економічне мислення; прививати любов до обраної професії.

План

1. Виникнення та етапи розвитку соціального страхування.

2. Стан соціального страхування за часів СРСР.

3. Розвиток соціального страхування у сучасних умовах України.

4. Проблеми розвитку системи соціального страхування за кордоном та в Україні.

Рекомендована література: 3-8, 18,19, 21, 23,36,44, 46, 47,50-54, 5 7.

Виникнення та етапи розвитку соціального страхування

Соціальне страхування у своєму розвитку пройшло ряд етапів. Перші елементи соціального страхування спостерігалися на по­чатку існування суспільства. У Стародавньому Римі різні органі­зації, корпорації, колегії об'єднували своїх членів на основі про­фесійних, матеріальних і особистих інтересів (підтримка у разі втрати працездатності, забезпечення поховання тощо). Наприклад, у положенні Статуту ланувімської колегії (м. Ланувім, 133 р.н.е.) передбачалося внесення початкового й щомісячного гро­шових платежів, призначенням яких було одержання нащадком певної суми на поховання у разі смерті члена колегії.

У XІІІ ст. вперше виникли організаційні засади соціального страхування у м. Дубровик на Балканах, де була визначена про­грама страхування здоров'я з відповідними внесками застрахо­ваних осіб.

Подальший розвиток соціального страхування спостерігав­ся у Середньовіччі, коли гірники Німеччини засновували спільні каси для підтримки потерпілих від нещасних випадків, нужден­них членів суспільства.

Найбільшого поширення соціальне страхування набуло на­прикінці XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розви­ток. У Німеччині основи прогресивного соціального законодав­ства заклав рейхсканцлер Отто фон Бісмарк.

У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хво­роби, інвалідності, старості, безробіття. Страхові фонди форму­валися за рахунок внесків робітників, підприємців, власників фабрик чи мануфактур, субсидій та дотацій держави.

Перше десятиріччя XX ст. характеризувалося проведенням реформ у законодавстві про соціальне страхування в Швеції, Австрії, Бельгії, Швейцарії, Норвегії, Португалії. Ці країни удос­коналювали регламентацію суспільно-економічних відносин. З 1920 року промислово розвинені країни Європи, Північної Америки та Австралії створили розширену систему соціального страхування для різних професій, що мало б забезпечити фінан­сування страхових виплат.

На межі XIX—XX ст. солідарну пенсійну систему запровади­ли Німеччина, Англія, Франція, Швеція, а згодом Чехословаччина та Румунія. Такі самі пенсійні системи у 20-х роках XX ст. вве­ли у Чилі, Аргентині та Уругваї.

Значний вплив на розвиток системи соціального страхуван­ня мали Отто фон Бісмарк та Вільям Беверидж. Канцлер Німеччини Бісмарк у 1883— 1889 рр. вперше у світі в законодавчому по­рядку запровадив систему соціального страхування, яка містила: страхування на випадок хвороби, від нещасних випадків на виробництві, на випадок старості та інвалідності. Система Бісмарка ґрунтувалася на таких принципах:

• забезпечення, що базувалося виключно на праці, а тому обмеже­не лише особами, які зуміли завоювати це право своєю пра­цею;

• обов'язкове забезпечення існує лише для тих найманих пра­цівників, заробітна плата яких є нижчою за визначену мінімальну суму, тобто для тих, хто не може користуватися індивідуальним страхуванням;

• забезпечення побудовано на методології страхування, що встановлює паритетне співвідношення між внесками най­маних працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;

• забезпеченням управляють самі працедавці та наймані пра­цівники;

• обов'язковість соціального страхування [70, 22].

У 1942 р. лорд Великобританії Вільям Беверидж запропону­вав нові підходи до політики соціального забезпечення. Голов­ним завданням, за планом Бевериджа, є забезпечення повної зай­нятості. Рекомендувалося запровадити систему соціального за­безпечення на основі внесків з метою здійснення захисту на випадок хвороби, безробіття та старості, а також надання допо­моги відповідним сім'ям, вагітним жінкам і вдовам. План Беве­риджа містив у собі три принципи соціального забезпечення: універсальність, єдність та інтеграцію. Принцип універсальності означав забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення. Політика соціального забезпечення грунтувалася на національній солідарності та гарантованому мінімаль­ному доході для всіх, а це входило у протиріччя з положенням Бісмарка про забезпечення лише працюючих. Принцип єдності означав адекватний характер внесків і виплат, однаковий харак­тер організації системи. Допомога знаходилася у прямій залежності не від заробітної плати, а від нормальних потреб людини в конкретній ситуації. Єдиний внесок надходив до уніфікованої системи національного страхування (за винятком соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а також сімейної допомоги, яка фінансувалася з державного бюджету). Третій принцип означав інтеграцію різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги і ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, що ґрунтується на гарантованому доході, політики охорони здоров'я та політики по­вної зайнятості [70, 23-24].

У Російській імперії на початку XX ст. страхування характе­ризувалося індивідуальною та колективною формами і містило у собі пенсійне страхування, страхування від нещасних ви­падків, страхування здоров'я. У 1903 р. було запроваджено дер­жавне страхування робітників від нещасних випадків.

Розвивалося страхування і в тій частині України, що входи­ла до складу Російської імперії. В 90-ті р. XX ст. деякі підприємці Херсонської губернії почали страхувати своїх робітників на ви­падок смерті, інвалідності і непрацездатності у приватних стра­хових товариствах. Таке страхування набуло поширення в Одесі (у 1894 р. були застраховані робітники 22 підприємств), Мико­лаєві, Херсоні та деяких інших містах губернії. У 1899 р. в Одесі почало діяти Товариство взаємного страхування фабрикантів і ремісників від нещасних випадків, яке через три роки уже на­лічувало 7000 застрахованих. У 1905 р. на його зразок було ство­рено Чорноморське товариство взаємного страхування судно­власників від нещасних випадків із їх робітниками і службовцями. Воно діяло в усіх портах Чорного й Азовського морів та в приморських річкових портах.

На початку XX ст. Східна Галичина, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії, мала практику з питань соціального стра­хування. У Львові функціонували пенсійні фонди, організовані як за галузевим, так і за територіальним принципами [91, 113-114].

Прикладом слугує пенсійний фонд працівників електричних закладів у Львові. Його діяльність була регламентована статутом (один з останніх затверджений 15 травня 1924 р.). Метою діяль­ності фонду було забезпечення пенсією працівників міських електричних закладів, а також їх родин у випадку втрати го­дувальника. Членами фонду мали право бути ті, хто працював у міських електричних закладах, платив внески, не належав до іншого фонду і не отримував ренти від інших страхових закладів. До членів фонду ставилися певні вимоги: вступник мав бути не старше 40 років, відбути обов'язкову військову службу та мати відповідно до вимог дорученої посади стан здоров'я.

Пенсійний фонд міських електричних закладів формувався за рахунок:

—майна попереднього пенсійного фонду даного закладу і внесків його членів;

—вступних внесків;

—щомісячних внесків;

—щомісячних дотацій міських чи районних електричних за­кладів;

—інших доходів фонду, а саме: відсотків від майна фонду; не­передбачених доходів; пожертв через третіх осіб; пені та
штрафів, стягнених із членів за різні порушення.

Пенсія після 10 років належності до фонду становила 40% від рівня оплати праці й зростала за кожен додатковий рік на 2,4%, і після 35 років членства пенсія сягала 100% (максимуму) служ­бових виплат.

Досвід пенсійного фонду міських електричних закладів у Львові свідчить про переваги формування галузевих пенсійних фондів, їх велике значення для пенсійного забезпечення праці­вників, які досягли пенсійного віку.

У царській Росії у 1912 р. були прийняті закони про страху­вання від нещасних випадків та страхування на випадок хворо­би, дія яких поширювалася і на територію українських губерній. Цей вид страхування був припинений у 1917 р. у зв'язку з грома­дянською війною та зміною державного устрою, а відновлений лише в 1921 р.

27 жовтня 1917 р. створюється Народний комісаріат праці (Наркомпраці), який повинен був здійснювати політику у сфері охорони праці та соціального забезпечення. Далі запроваджуєть­ся страхування на випадок безробіття та хвороби.

Після проголошення політики «воєнного комунізму» со­ціальне страхування було замінене соціальним забезпеченням на підставі «Положення про соціальне забезпечення трудящих», затвердженого 31 жовтня 1918 р. Надання соціальних виплат за рахунок страхових внесків було замінене на пряме фінансуван­ня за рахунок асигнувань з бюджету.

Закінчення громадянської війни і оголошення нової еконо­мічної політики сприяло відновленню соціального страхування, і 15 листопада 1921 р. був підписаний Декрет РНК «Про соціаль­не страхування осіб, зайнятих найманою працею». Страхування поширювалося на всі види тимчасової та повної втрати пра­цездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата стра­хових внесків повністю покладалася на підприємства і установи (приватні — у більшому розмірі). На органи соціального страху­вання було покладено функції з фінансування медичної допо­моги населенню через страхові каси. З 1924 р. органи соціально­го страхування розпочали організацію санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.

До 1928 р. настання старості не входило до сфери со­ціального страхування. З 1924 р. почали вводити пенсійне забез­печення зі старості для окремих категорій працівників (викла­дачів вузів, працівників текстильної промисловості, транспор­ту). Лише з 1932 р. пенсійне забезпечення було поширене на робітників усіх галузей народного господарства. Законодав­чо було закріплено пенсійний вік - 55 років для жінок і 60 років — для чоловіків. Рішення щодо різного пенсійного віку було прийнято на основі вивчення солідарної пенсійної системи Німеччини за часів канцлера Отто фон Бісмарка. Наприкінці XIX ст. у середньостатистичній німецькій сім'ї чоловік був на п'ять років старший за дружину. З метою одночасного їх виходу на пенсію встановлено різний пенсійний вік.

У 1930 р. була призупинена програма соціального страхування з надання допомоги на випадок безробіття. 23 червня 1931 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про соціальне страху­вання», якою були внесені зміни в роботу страхових кас. Замість головсоцстрахів були створені республіканські каси соціально­го страхування. На транспорті та в окремих галузях промисло­вості створювалися центральні галузеві каси соціального стра­хування. На підприємствах призначали та видавали допомогу виплатні пункти. Вводилися також диференційовані норми со­ціальної допомоги та пенсії залежно від загального та безпосе­реднього стажу роботи та умов праці.

У червні 1933 р. було прийнято рішення про злиття Нарком-праці (з усіма його місцевими органами, включаючи і органи соціального страхування) з профспілковими органами з покла­денням на ВЦРПС його функцій. Профспілки організували со­ціальне страхування за виробничо-галузевим принципом. Було запроваджено галузеві тарифи внесків на соціальне страхуван­ня.

При центральних комітетах і обкомах профспілок були ство­рені галузеві каси соціального страхування, а на підприємствах — виплатні пункти соціального страхування при комітетах проф­спілок. Соціальне страхування почало перетворюватися у со­ціальне забезпечення. З 1937 р. виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам здійснювали за рахунок коштів місцевих бюджетів із звільненням від них бюджету соціального страхування.

З грудня 1938 р. внесені зміни в соціальне страхування, у тому числі в Положення про соціальну допомогу з тимчасової непра­цездатності. Розмір допомоги було поставлено в залежність від тривалості безперервної роботи на підприємстві. Тривалість відпусток у зв'язку з пологами було скорочено до 35 днів до по­логів і до 28 днів після. Витрати на виплату пенсій непрацюю­чим пенсіонерам знову стали здійснюватися за кошти соціаль­ного страхування. Було підвищено мінімальний розмір пенсій, збільшено пенсії інвалідам, сім'ям, які втратили годувальників.