Основні компоненти української народної педагогіки, їх характеристика

М.Г. Стельмахович виділив та обґрунтував зміст основних компонентів української народної педагогіки: українське родинознавство (фамілістика), народне дитинознавство, народна виховна практика, народна дидактика, народна педагогічна деонтологія.

Слово «фамілістика» походить від латинського familia — сім'я, рід, родина. Українська фамілістика — це набуті в процесі багатовікової історії розвитку родинного життя знання і практичний досвід українського народу щодо вибору собі пари, укладання шлюбу та створення міцної і щасливої сім'ї. Вона репрезентує народне родинознавство українців і виступає як основоположний компонент української родинної педагогіки. Українська фамілістика водночас належить до народознавства і українознавства.

Народознавство — це сукупність сучасних наук про народ, його історію, побут, матеріальну та духовну культуру, виховання й освіту, а також надбання народних ремесел і промислів, різних галузей мистецтв, досягнення в сфері родинного, громадського, виробничого та державного життя.

Українознавство— це народознавство в його конкретному, національному вираженні: вивчення минулого й сучасного українського народу, національних рис і властивостей, територіальних і будь-яких інших умов, що впливали на його життя і розвиток.

Українська фамілістика розглядає такі найважливіші родинні проблеми, як: правильність шлюбу; взаємини між батьком і матір'ю, чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, братами і сестрами, родичами і свояками; забезпечення спадкоємності поколінь. Головне завдання народної фамілістики — дбати про лад сім'ї (Ладом усе можна. Як в сім'ї не ладиться, то й у печі не горить).

Українська фамілістика має свою історичну зумовленість. В давні часи мали місце правильний і неправильний шлюб, викрадення дівчат, багатоженство, фізичне знищення жінки в день похорону її чоловіка тощо. Головне покликання народного родинознавства — створення, зміцнення та збереження здорової, духовно багатої, щасливої сім'ї, яка виховує своїх дітей у національному дусі. Основні ідеї української фамілістики: шлюбний союз чоловіка і жінки, подружня вірність, засудження насильницьких шлюбів, довговічність подружнього життя, продовження свого роду.

Народне дитинознавство — це надзвичайно значима інтегрована галузь народної педагогіки, яку мають засвоїти ті, хто причетний до виховання дітей.

У процесі багатовікової виховної практики, щоденних спостережень український народ сформував цілу систему психолого-педагогічних знань про вікові та статеві особливості дітей, своєрідність їхнього мислення, світовідчування і світорозуміння. У народному дитинознавстві сконцентровані: сформоване в народі ставлення до дітей; емпіричні знання про умови та рушійні сили розвитку дитини; закономірності протікання фізіологічних та психічних процесів у дитини; особливості вікового розвитку дитини; знання про дитячий світ взагалі. Особливе значення раннього віку дитини для її подальшого розвитку було помічене вперше народом-вихователем, а згодом це підтвердили і наукові дослідження з психології, медицини, педагогіки (Звички трирічної дитини помітні у вісімдесятирічної людини. Від п'ятирічної дитини до дорослої людини — один крок, а від новонародженої до п'ятирічної— величезна відстань).

Виховна сила українського дитинознавства — в особливій увазі й повазі до дитини як особистості, до її дитячого світу. Українське дитинознавство — це знання: про народження дитини та сімейну обрядовість, пов'язану з цією подією (українська родильна обрядовість); про значення дитини для сім'ї, про багатодітність української родини, про вікові особливості дітей; про особливості батьківського (родинного) впливу на дитину в кожному віці.

Серцевиною народної виховної практики є батьківська педагогіка - перевірений століттями досвід виховання дітей в умовах сім'ї, система виховного впливу, яка має національний характер і покликана продовжувати у віках рід, народ, націю. Справедливим у народі є вислів: „Живемо не батьками, помремо не людьми». У ньому лаконічно виражається природність і необхідність для кожної людини материнства та батьківства. Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини.

З точки зору народної педагогіки, у сім'ї однаково важливою є роль матері і батька (Чоловік у домі голова, а жінка — душа). І все ж таки, традиційно від самого народження дитини мати її всіляко оберігала, виховувала і викохувала (Рада б мати для дітей небо прихилити та зорями вкрити. При сонці тепло, при матері добре. До людей по розум, до матері — по серце). Про особливе значення виховної місії матері, її вплив на пробудження і розвиток у дитини добрих почуттів і волі свідчать численні народні прислів'я (Чого мама научить, те й дочка знає. Що мати навчить, то й батько не перевчить). Мати й дитина — це найпрекрасніший образ із загальнолюдської скарбниці духовності. Чуттєвий зв'язок, що з дня народження існує між матір'ю і дитиною, щонайкраще відображено у зворушливо щирих колисанках. Всю любов, ніжність, бажання бачити своє дитя здоровим, розумним, щасливим, гарним матір вкладає у невибагливі рядки та мелодію колискової:

Звичайно, мати була з дитиною завжди більше, ніж батько. І це позначалося на характері їх спілкування та взаєминах. Нашими предками високо підносився союз чоловіка та жінки, виховання ними дітей. У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої самовідданої любові до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання Але в любові до дітей має бути почуття міри. Особливе значення в родинному вихованні має батьківський авторитет. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір'ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою, дотримуватися єдності у вимогах до дітей. Для дітей важливим є громадське обличчя батьків, їх ставлення до всіх членів сім'ї і до людей загалом. 3 давніх-давен дітей вчили шанувати своїх батьків, звертати ся до них за порадою, батьківським благословенням. Своїми радощами чи горем діти ділилися з батьками, бо вони були найвищим та найнезаперечнішим авторитетом.

Народна педагогіка визнає взаємну відповідальність батьків і дітей за матеріальну і моральну підтримку. За добрими народними традиціями, чи не наймудрішими вихователями в сім'ї є бабуся і дідусь.

Сім'я — одне з найбільших досягнень сучасної цивілізації, а сімейне виховання — невичерпне джерело гуманізму, людського духу, високої моральності. Найстійкіші почуття любові, вірності, відданості існують між рідними людьми. У народних піснях, які мають великий психолого-педагогічний зміст, так оспівується культ родини та її членів:

У мене батько — ясний місяченько, У мене матінка — ясна зіронька,

У мене братик — ясне сонечко, У мене сестриця — ясна звіздонька.

Усі засоби виховання, які використовуються в сім'ї, найтісніше пов'язані з моральним вихованням. Воно починається з пробудження і виховання в дітей моральних почуттів — доброти, любові до всього живого, поваги до рідних, совісті, правдивості, справедливості. Народна педагогіка вчить, що дитина швидше і більше серцем і душею, ніж розумом, починає засвоювати систему поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Все відбувається природно, просто: якщо з перших місяців і років життя дитини батьки, родичі, всі оточуючі люди ставляться до неї лагідно і ніжно, задушевно і гуманно, і глибокою теплотою і людяністю, то в дитячому серці зароджуються і розвиваються, міцнішають моральні почуття.

У практиці народного виховання стало загально визнаним з першого року життя привчати дітей слухати дорослих, завжди виконувати вимоги батьків. Цього принципу слід дотримуватися протягом усього життя дитини в сім'ї. Але дитина в сім'ї не позбавлена розумної ініціативи. У 2 — 3 роки діти виконують доручення дорослих, знають, що треба берегти речі та іграшки, доглядати за рослинами і тваринами. Між іншим, народна педагогіка не схильна ділити рослин і тварин при маленьких дітях на корисних і шкідливих. Дитина підросте і з часом зрозуміє, що корисне, а що — ні. А спочатку все живе для неї нехай буде добрим, бо пізнання світу повинно починатися з добра. Тільки за цієї умови з дитини виросте людина — добротворець. Саме тому в казках для малят звірі наділені добрими ознаками: зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, котик-братик.

У сім'ях простого народу здавна закріпився добрий звичай — піклуватися про слабих. Піклування про малих, старих, хворих та калік є проявом однієї з основних ознак морального здоров'я народу. Кривдити скривдженого природою не можна. Так вчить народна мудрість. Як бачимо, народна виховна практика спрямовувала зусилля на те, щоб організація життя сім'ї спонукала дитину до гарних вчинків, до позитивної поведінки.

Українська народна дидактика. У народній дидактиці відображені погляди народу на знання та їх роль у житті людини, на школу як навчальний заклад, на джерела знань (природу, книгу, навколишнє оточення, стосунки між людьми, спілкування та ін.). Важливим аспектом народної педагогіки є народне землезнавство, народне хліборобство, народна біологія, народна географія, народне краєзнавство, народна математика та ін., що складають зміст народної дидактики.

“Деонтос” (від грецького – потрібне, обов’язкове) – вчення про обов’язкове, необхідне у вихованні дітей, тобто перелік тих рис, які слід виховати у підростаючого покоління. Народна педагогічна деонтологія вивчає і реалізує те, що потрібне, необхідне в житті кожної людини, чого обов'язково вона має дотримуватися в інтересах розвитку своєї особистості і всього суспільства. Це те найважливіше, обов'язкове, без чого не можна уявити справжнього виховання: любов до батьків, рідних; повага до людей; піклування про молодших та старих людей; пошана до хліба, землі; любов до рідної мови, культури; повага до людей інших національностей; співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; вірність заповітам дідів-прадідів тощо.

З точки зору народної деонтології, діти є носіями і продовжувачами того культурного і духовного спадку, який вони отримали від батьків, дідів та прадідів.