Я навчу вас, як треба жити,
Виховна година
Дата:5.02.2013р.
Клас:8-Б
Тема: Вшанування учасників бойових дій у Афганістані. «Пісні про події того часу»
Мета:
- навчальна: ознайомити учнів з передумовами афганської війни; через поезію і пісню
донести до їхніх сердець основну думку: війна — це безумство, це невиправдана
жорстокість;
- виховна: виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.
- розвиваюча: розвивати мислення, збагатити словниковий запас, увагу, уяву.
Тип заняття:виховна година
Форма проведення: розповідь з елементами бесіда.
Обладнання: мультимедійний проектор, відеозаписи, фото, аудіо записи.
Література: Якименко С.І. Афганістан вже давно забув про мир. - К., 2003.
Хід заняття
І. Організація учнів до заняття.
ІІ. Оголошення теми, мети та їх мотивація.
Дорогі учні! 15 лютого відзначають скорботний День пам'яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі — це війна. Ми повинні пам'ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.
Отже,тема нашої сьогоднішньої виховної години – «Вшанування учасників бойових дій у Афганістані. Пісні про події того часу.
ІІІ. Роз’яснення теми
Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошенуьвійну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна у цифрах — цеьстрашно й моторошно. 13 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар'ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих у боях, 2386 померлих від ран, 817 — від хвороб, 1739 — чиї життя забрали аварії і катастрофи.І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війі тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій вінці загинуло більше 15 тисяч солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку?
Й учень.
Афганістан — це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де
проживає 17 млн. чоловік, з них 8 млн. — афганці, а решта — таджики, туркмени, узбеки,
хазарейці. До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.
Афганістан — це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет
Гіндукуш з висотою гір до 7—8 тисяч метрів. 86 тисяч чоловік населення проживають в аулах, у злиднях. 3 млн. чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою.
Й учень.
Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про ( наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право афганським жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони «маджахетів» («борців за віру»), у країні спалахнула громадянська війна.
Й учень.
Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація. Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми тільки що говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л.І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну воєнну підтримку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984—1985 роки.
Учитель.
Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов'язок, тобто захищають братній народ.
Чому ви в мене стріляєте ?
Я на цівці свого автомата несу вам свободу,
Я навчу вас, як треба жити,
Я зроблю вас щасливими,
Я приніс вам свободу.
Ось вона — на цівці автомата.
Беріть її, не бійтесь...
Невдячні ви люди.
І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем».
Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов'язки в Іспанії, Угорщині, Чехії...
Афган плював їм кулями в обличчя. Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за
чию Батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?.. Ті, що на місцях їх
демобілізували хлопців, виконуючи секретні вказівки, потім казали, що «ми вас туди не направляли». Тоді хто? Брежнєв, Андропов чи інші компартійні вожді?.. Так, вони.
Тодішня система взагалі.
(Пісня «До краёв», гр. «Контингент»).
Учениця.
А для тих, переважно селянських і робітничих дітей, які справді вважали, що виконують (священний) інтернаціональний обов'язок, для них, що виросли у країні черг, Афганістан — це черга за вінками з хвої. Хто останній за смертю?
Учитель.
Ой сини, сини, наші соколи, хіба для смерті народили вас матері?! Вони вас плекали з крихіток, щоб ви жили, працювали, кохали, а не повернулись до рідної домівки обпаленими війною пораненими лелеками чи лише осінніми зорепадами нагадували про своє існування.
(Пісня «Кленова балада», О. Білозір).
І затужили, заридали матері, затужила вся Україна. «Мамо, я не хотів і не думав повертатись додому чорною стрічкою на свій портрет, буйним кленом біля нашої хати. Простіть мене, рідна».
А для живих війна продовжувалась, дорога знову звала туди, у сиві гори, які ставали вищими від могил героїв.
(Пісня «Снова в путь», В. Петряєв і гр. «Медведь»).
Учениця.
Засинають піски —
Невблаганно, пекучо і сухо,
А у флягах — ні грама, ні краплі води.
І прицільним свинцем
Звідусіль огризаються «духи»,
Смерте, руку свою
Одведи, одведи, одведи...
Учень.
Час іде, немов на милицях.
Сонце вперлося в потилицю.
Нас затиснуто лещатами,
Як помрем, — то всі солдатами.
Та у крайність цю не віриться, —
Що загорнуть в землю сіру цю.
По воді писали вилами, —
Ще поміряємось силами.
Поділилися патронами...
Так тримали оборону ми,
Серце билося пташиною,
А думки — із Батьківщиною.
(Пісня «Второй батальон», В. Петряєв).
Повертавсь стежками білими,
Прикривав життя повіками.
Пахло яблуками спілими,
Пахло тишею і ліками.
Учениця.
Подумати,
Як легко вбити людину
І як важко після цього жити,
І я — уже жива мішень.
І по мені уже стріляють,
І хоч невесело від того,
Що мішень,
Зате радію, що жива.
Учень.
Їх немає вини —
Цих ошуканих юних Іванів,
Що орошують кров 'ю
Сипучі і згірклі піски.
їм нема що робить
В цім далекім, чужому Афгані.
І за що побратими кладуть українські кістки ?
Учитель. Гинули не тільки українські юнаки, а й хлопці з усього Радянського Союзу, що були призвані на службу в Афганістан, гинули й афганці.
Учень. «За мусульманським звичаєм, наприклад, коли гине кревний або вояка, — вони не плачуть, не волають, не клянуть, не уповають на Бога, а навпаки, мовчки дивляться і в думках своїх просять Аллаха помститися ворогові. Цю психологію я спостерігав не раз, коли входили в кишлак після обстрілу нашої артилерії, бомбардування з літаків чи з гелікоптерів. Кишлак весь у руїнах, безліч невинних дітей, жінок вбито, покалічено, а живі дивляться на нас із-під брів примружено, наче від сонця. Спочатку це
дивувало мене, але згодом зрозумів, що варто мені тут опинитися без рідного АК-74 і без
своїх бійців, — вмить розірвали б на шмаття (і мали б рацію, бо хіба б на своїй землі я не
зробив би того ж?). Хоча й це певності не додавало, — ось гримне з-за дуалу санітарний постріл, — і баста», — згадує колишній «афганець».
Учениця.
Будь же проклята доба,
Коли в ранах конають солдати,
А комусь на погони
Кидають криваві зірки,
Як від суму сивіє
У Сумах згорьована мати,
Що і досі не вірить
В гіркі похоронні рядки...
Учениця.
Чекала мати,
Так чекала сина!
Цвіла і одцвітала калина,
Додолу стиглі ягоди ронила...
Та де ж у неї бралась тая сила —
Вже й після похоронки ждати сина!
Все бачила у снах чи маренні:
Десь на чужому полі він поранений,
І кличе маму дать води напитися...
Довіку сон той буде мамі снитися.
І ніч, і день, із жалем і печалями
Він знов безсонням в шибку стукає
І серце материнське повнить мукою.
Учитель.
Послухайте оповідання Євгена Гуцала «Остання надія».
Остання надія
Якось мені довелося бути свідком події, яка глибоко запала мені в душу. Йшов черговий призов новобранців до армії. До військкомату прийшла ще не стара, але зморена, виснажена горем, з погаслими очима жінка.
— Ви до кого? — здивовано питає офіцер літню жінку,
відриваючись від друкарської машинки, на якій одним пальцем друкує якийсь папірець.
—Та от... — каже Василина й повільно простягає оту повістку.
— Ви прислали?
Черговий одразу бере повістку, читає.
Ми прислали, — каже.
Це для мого Василя...
— Так, — заглядає в повістку офіцер. — Повістка для Василя.
—
Ярмоли. З'явитися до військкомату на сьоме число.
І дивиться на Василину так, наче сподівається побачити за її спиною допризовника,
який з доброго дива навідався до військкомату разом із матір'ю. А де ж Василь Ярмола? — питає. Н-нема... Як то нема? У від'їзді, у відрядженні? —Нема Василя, — нітиться вона. — Поховали Василя. Офіцер відкидається на спинку стільця, розводить руками. Поховали? А ця повістка? Але ж повістку йому прислали... З Афганістану в домовині привезли Василя, позаторік поховали.
Ну?! — зводить брови черговий офіцер. — То як же це... З Афганістану привезли? А ця повістка?
Він сторопіло супиться, розглядає повістку — й кудись іде, зникає в коридорі за якимись дверима. Василина стоїть на порозі кімнати й чекає. На душі — тяжко-тяжко. Вона чекає чогось — і мучиться. Перегодя в коридорі лунає хода, повертається отой офіцер, всідається за двотумбовим столом і, ховаючи очі, каже:
—Товаришко Ярмоло, можете йти.
А вона стоїть, мовби не чує, бо ж нічогісінько-не тямить. Тоді він зводить на неї очі,
тверді й холодні.
—Ми ліквідували повістку вашому покійному синові, можете йти.
Ліквідували? — самі ворушаться вуста. Ліквідували. Йдіть. Василині здається, що ноги її зараз підкосяться — й вона впаде. Черговий офіцер чомусь починає сердитись, його худе запалене обличчя береться червоними плямами-лишаями. Чи ви не розумієте? Повістку виписали випадково, бо подивилися не в ту картотеку. Наплутали. То Василя таки вбили в Афганістані? — вихоплюється в неї. Таж убили, убили, — береться черговий офіцер до друкарської машинки. — А наші грамотії тут наплутали з повісткою, ще раз виписали. То ви собі йдіть, нема для вас ніякої повістки.
Як у тумані, виходить Василина з військкомату надвір. Вона похитується — і білий світ навколо похитується, наче і йому запаморочилося.
—Бож-ж-ж-женьку ж, Бож-ж-же мій, — заламуючи руки, шепоче вона вже на дорозі.
А я стояв і дивився їй услід. І не було, мабуть, горя більшого для цієї жінки, як момент, коли згасла для неї остання надія. І не було сорому більшого у мене за наших офіцерів, які не знайшли теплого співчутливого слова для Матері, яка віддала єдиного сина на заклання заради імперських амбіцій політиків...
Учитель.
А тепер висловте свої міркування з цього приводу.
Думки учнів
1-й учень. Я думаю, що мати замкнулася в собі іще більше, душа її почала вмирати
разом з останньою надією, яку так бездумно вбив офіцер.
2-й учень. На мою думку, у такої людини, як цей офіцер, — кам'яне серце. За папірцями він не побачив душі матері, не сказав доброго слова, не зміг посіяти насіння нової надії в її серці.
3-й учень. Мені соромно за таке ставлення офіцера до матері, що вбив у ній останню надію. Маленька надія пригрілась коло її серця і тихенько жила собі, билась разом із ним. І якщо вона помре, то перестане битися серце матері. А раптом син повернеться? Хто йому відкриє двері? Хто зустріне з далекої дороги, яка розтяглась на десяток років? Офіцере, як можна бути таким черствим, як можна жити з таким тягарем у душі ?!
Учитель(продовжує). Держава, не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на
війну. І не тільки синів у матерів забирала війна, а й забирала батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться додому. А поки не було тата, вони розмовляли з портретами.
Учениця.
Літо проминуло, і пройшла зима,
А тебе, наш любий, все нема й нема.
Може заблукав ти, чи поліг в бою,
Ставши враз зорею у чужім краю ?
Пролетіли роки, весни відцвіли,
Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.
Лиш про тебе згадка — фронтові листи,
У яких і досі ще воюєш ти. (Звучить пісня «Разговор с портретом»).
Учитель.
Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні
продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.
Посміхнувся поштар винувато,
Що сказати мені — він не знає.
Не приніс знов листа від солдата,
Адже знає, що так я чекаю.
Ти пиши мені, синку, частіше
Хай дорослий, — мені ти дитина,
Повертайся додому скоріше,
Дорогенький, хороший мій сину.
Мені часто ти снишся ночами,
А прокинусь — тебе вже не бачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Знаєш, сину, мені 38,
Я бадьора, зовсім не хворію.
Все гаразд у нас дома, та тільки
Я чомусь, мій хороший, сивію.
Я думками, синочку, з тобою,
Ти пиши, щоб душа не боліла,
Щоб діждалась тебе молодою
І чорнява була, а не біла.
А сини у перервах між боями знаходили час і писали додому такі довгождані листи. (Пісня «Снова, в путь», починаючи зі слів «Снова письмо домой напишу я...»). Важко доводилося солдатам. Вибирали вихідні позиції, розставляли пости. І не було нічого милішого в світі для них, як перепочинок із дрімотою. Простягаєш ноги, хоч і у взуванці, з мокрими смердючими шкарпетками, — і колискової не треба.
Учениця. «Сам вигадував собі кольоровий сон, примруживши очі, і малював себе під розквітлою черешнею на свіжоскошеному сіні. Навіть було відчуття того ж запаху, жмикання весняних хрущів, лоскоту вовняної джерги (ковдра із овечої шерсті), якою вкрила мене мати, бо видався прохолодний ранок, розганяючи по подвір'ю когутню, щоб, співаючи, не розбудили мене. Та якийсь дивний шурхіт та дим наче перебивають мені сон про солодкий цвіт вишні...
Прокинувся, машинально стиснув автомат, оглядаючись довкола. Ні, це не вишневий цвіт, і не на сіні я. Це розсіюється сірий туман. Сіро-голуба завіса, мов дим, хмарками застигла над оскаленим хребтом Гіндукуша. Світанок в горах проходить поволі і довго.
Насторожена тиша наганяє тривогу. Кам'яна прохолода проймає наскрізь і будить кожну клітину...»
(Пісня «Кукушка», група «Каскад»).
Учитель. У своїх снах хлопці бачили не тільки свій дім, а й коханих, яких вони залишили і пообіцяли їм повернутись живими.
(Пісня «Я вернусь», група «Каскад».)
Але не всі дівчата дочекались своїх коханих. І стоїть у гіркому чеканні під сивою фатою наречена, а наречений сумно дивиться на неї з портрета чи фотографії і на мить приходить лише у снах.
(Пісня «Балада о разлуке», О. Малінін.)
Учень.
А, може, правда, — сон це? На зешю впало сонце І обсмалило чуба. Німіють спраглі губи. І обсипає жаром... Боєць на ношах марить.
Учениця.
Затис руками хлопець рану,
А кров між пальцями біжить.
Мені вмирати рано, рано,
Я хочу жити, жити, жить...
І до кінця він сподівався,
Але йому не повезло.
Ні болю й страху не було...
Він помер, лиш здивувався...
(Пісня «В королевских конюшнях»).
Учитель.
Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули нашого краю. 32 юнаки нашого району виконували інтернаціональний обов'язок. Хлопці поверталися додому, але не всі.
Учень. Гончаренко Олександр Іванович (рядовий) — народився 27 березня 1964 року
в селі Ган-жалівка. З 1971 по 1981 роки навчався у Смільчи-нецькій середній школі. Після закінчення школи навчався в Лисянському СПТУ-32.
Навесні 1982 р. Олександра призвали на дійсну військову службу. Його зарахували до складу обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан.
Олександра було тяжко поранено в бою. Помер від ран.
Учень.
Левченко Леонід Петрович (старший лейтенант) — народився 1 жовтня 1957 року в селі Петрівська Гута. Навчався у Журжинецькій середній школі. У 1975 р. поступив до Томського училища зв'язку. Після закінчення училища був направлений у Афганістан. Обірвалось його життя в 23 роки, 11 серпня 1988 р.
Його посмертно нагородили орденом Червоної Зірки і вручили нагороду матері. Вона ж віддала орден внукові — Віталику, щоб була пам'ять про батька, котрого він не пам'ятав
(Віталику на момент смерті його батька було 1 рік і 3 місяці).
Учениця.
У рамочці — весняне фото.
Це він — її єдиний син...
Вже п 'ята осінь біля плоту
Злітає листям з горобин.
Син вже до неї не вернеться,
Не відведе з очей туман.
Неначе рана біля серця,
Той вічний біль — Афганістан.
У рамочці — привітне фото
І запізнілі ордени.
Та матері німу скорботу
Вже не розрадять і вони.
Слова утіхи... Де їм взяться,
Коли печаль — не день, не рік...
Було йому лиш 19,
І так залишиться навік.
Як серце матері зігріти ? Як висушить той крик слізьми?.. У неї був на білім світі всього один-єдиний син.
Учень.Гуртовенко Володимир Петрович (рядовий) — народився 24 січня 1965 року в с. Вотилівка. З 1972 по 1982 роки навчався у Вотилівській середній школі. Призвавшись до лав Радянської Армії, він потрапляє в ряди обмеженого контингенту військ у Афганістані. В 19 років обірвалося життя, яке тільки починалося. Виконуючи бойове завдання, Володимир загинув 19 червня 1984 року.
Учитель. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочетьсяпомирати у 18— 19 років, коли ще тільки починаєш жити.
(На фоні «Вічної пам'яті»).
Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом'янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори.
Учениця.
Спить у гільзах патронів
Чорне горе мільйонів,
Сплять повішених очі,
Сплять прокльони жіночі,
Сплять уста спопелілі,
Сплять усмішки зітлілі,
Сплять гіркоти вдовині,
Бухенвальди, Афгани, Хатині...
Сплять розстріляні крики, —
Людське горе велике,
Що палило нам груди...
Не будіть його, люди.
Учениця.
Іменем жінки, що овдовіла,
Іменем матері, що з печалі сивіла,
Іменем сина, що батька не знав.
Іменем батька, що в січі смертельній упав,
Я проклинаю війну жорстоку, —
Вона відібрала у людства спокій.
Іменем тих, хто в колисці сьогодні,
Іменем тих, хто над краєм безодні,
Іменем ще не народжених,
Сном немовлят не стривожених.
Кличу з війною вийти на бій,
Мир відстояти Землі голубій!
Учениця.
Ніч присіла погрітись до вічних вогнів,
Навіть місяць світити в цю мить не посмів
Бо на віче таємне насходились зорі,
х покликана ніч, почорніла від горя.
Тихо так навкруги, що тут зайві слова:
Чути навіть крізь плити, як пнеться трава,
Як земля називає синів імена,
Тих, що вічно під серцем тримає вона.
Учень.
Скільки їх — юнаків — голубооких, русявих і чорнявих, одружених і тих, до яких ще не прийшло кохання, загинуло на тій землі. А для кількох сот юнаків війна ще й досі не закінчилася. Ті, хто сьогодні серед нас, пройшли сувору школу Афганістану.
Колишні воїни-афганці працюють у різних галузях народного господарства. Серед них: Валерій Байрак, Іван Федун, Юрій Дубовий, Микола Шкарупа (трагічно загинув у мирні дні), Сергій Покотило, Василь Пшеничний, Василь Корнієнко, Олександр Сікало, Петро Січкар, Віктор Діженко, Василь Домащенко, 14 із них закінчили СІП № 1. Їх подвиги високо оцінила Батьківщина, нагородивши високими урядовими нагородами: Анатолія Шарлового — орденом Червоної Зірки, Василя Корнієнка, Олександра Сікала, Сергія Покотила та багатьох інших — медаллю «За відвагу», Миколу Шкарупу — медаллю «За бойові заслуги».
Учениця.
А як сьогодні можна не згадати наших земляків, які повернулися додому інвалідами? Наперекір усьому вони вижили і продовжують працювати.
Учениця. Пройшовши суворі будні Афганістану, людиною з легенди став наш земляк— черкащанин, колишній офіцер-десантник, кавалер двох орденів Червоної Зірки — Сергій Червонописький, який із честю виконав свій інтернаціональний обов'язок.Орденом Червоної Зірки випадково не нагороджують, тому що це — бойовий орден.Ніщо не віщувало біди, але раптом — вибух. Захитався світ, і все попливло у безвість.Коли розплющив очі, то побачив, що над ним плачуть солдати. Хотів підвестись. А де жноги? Але він вижив. Тяжке поранення, ампутація обох ніг. Йому було тільки 24 роки. Ащо попереду? Віднині — життя в колясці. Але він дав клятву матері: «Я буду ходитизаради тебе. Хай що буде, ходитиму. Усім смертям назло». І Сергій пішов.Сьогодні він — голова спілки воїнів-афганців України.
Учитель. Багато невирішених проблем у Сергія Черйонописького як у голови спілки,бо з тієї війни солдати та офіцери поверталися не лише пораненими, а й із порушеноюпсихікою. Чужа війна продовжує косити наших хлопців. Лише у м. Дніпродзержинську протягом року покінчили життя самогубством семеро «афганців». Потребують допомогидесятки тисяч скалічених, багатьом не по кишені найпростіші протези (1 протез коштує 6тисяч доларів, а зручніші — і всі 20).
47 тисяч «афганців» досі не мають власного житла. Зараз в Україні потребують
допомоги 2683 матерів, 505 вдів, 711 дітей-сиріт воїнів, які загинули в Афганістані. Усім їм намагається зарадити Українська спілка ветеранів Афганістану на чолі з Сергієм Червонопиським. Це про них співається у пісні «Офіцери».
(Звучить пісня «Офіцери» О. Газманова).
Учень.Нелегкі випробування випали на долю старшого лейтенанта, десантника Ігоря
Овсянникова. Як відзнака за мужність — на кітелі офіцера два ордени Червоної Зірки, афганські нагороди. В одній із бойових операцій Ігор позбувся ніг, та це не зломило його. Нині він мешкає в Черкасах, активно займається вихованням підлітків. Але спогади не залишають його: «Все, що було зі мною колись, нині здається віддаленими нереальним.
Важко повірити тут, серед усього чужого, що десь рідна і близька серцю земля, ймення якій — Батьківщина. Невже буває щастя, і люди повертаються з цього пекла додому живими і здоровими?» А ще йому добре запам'ятались слова їхнього командира: «Запам'ятай, лейтенанте, на все майбутнє життя: солдатів не можна жаліти, їх треба берегти. Бо те, що зроблене важкою працею, потім завжди окупиться малою кров'ю наших
втрат».
Учитель.
Але найстрашніший спогад про війну, який не дає спати спокійно і сьогодні, — це той, коли Ігор позбувся ніг.
Учениця.
Сняться ноги, знову сняться ноги, Як пологим берегом іде, Хлюпа хвиля, місяць круторогий Над горою світить, ніби вдень.
На дорозі ковдра із пилюки
Пхукає і ноги холодить.
Він спішить і простягає руки,
Він біжить, а може, вже летить?
Понад кам 'яним Афганістаном
В білих хмарах, а чи у бинтах?
Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо.'?
Як же можна далі жити так ?
Де ж це ноги, мамо ?
Тиша ночі. Тупотить прощання до зорі.
Він цілує, він цілує очі
Дівчини, що стала на порі.
Де ж це ноги, мамо ? Медсанбати,
Сніг операційного стола...
Встати, закричати, розірвати
Болість, що як вибух, в кров ввійшла.
Як же це приречення збагнути,
Коли душу холод обійма,
Коли пальців хочеться торкнутись, —
Тих, яких навіки вже нема?
Коли знову по траві промчати
Хочеться, і впасти в запашну.
Он в саду біліє мирно хата.
Хто придумав цю війну страшну?
Хто придумав
Вибух мін чи стогін ?
Мов рентгеном, світить слово «жить».
...Біля ліжка, втомлена дорогою,
Пара ніг пластмасових лежить.
Учитель. Хто на пластмасових, хто на костилях, а хто на власних. Вони все-такиповернулися. Не всі. Частину Бог забрав до себе. А вони так молилися до нього: і ті, що вірили, і ті, що стали вірити лише на війні. Можливо, ця віра і підтримувала їх, — віра в
Бога, в Матір.
Що таке війна?
Я був і знаю...
Aле про це вам краще
Розповість моя мама...
І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над цинковими хлопчиками, яких у Союз привозив «чорний тюльпан». Так називали літак, який щодоби вивозив гроби загиблих до Союзу... Один раз його підбили над Джалалабадом. Саме про це слова Розенбаума: «Упавши на крило, «Тюльпан» наш падав...»
(Звучить пісня «Чорний тюльпан» О.Розенбаума).
Сам Олександр Розенбаум згадує: «Пісня ця народилася дуже просто. Перехід колони
до Шендана. Обстріл, зрозуміло, із втратами. Прихід в Шендан. Аеродром. Вантаження цинку. Літак. Дві склянки горілки. Двадцять хвилин написання тексту. І ридання з Віталіком Юркіним — начальником політвідділу — у цей вечір така пісня могла народитися як пік якогось стресу».
І не можна не згадати розповіді Сергія Носаня, автора однієї із статей газети «Нова доба».
«Одного разу, повертаючи з Києва в Черкаси, — згадує Сергій, водій автобуса увімкнув магнітофон. У салон долинув тихий перебіг гітарних струн і голос Розенбаума...
Коли знаменитий бард завів пісню «Чорний тюльпан», кілька чоловік встали. Це були молоді хлопці, і лише один серед них — літній чоловік.
Всі вони, на загальний подив пасажирів, мовчки стояли, аж доки зазвучала інша пісня. Сергій звернувся до юнака, що знову сів на своє місце попереду нього: Скажіть, чому ви слухали ту пісню стоячи, а решта пасажирів сиділа? Тому, що вони не знають того, що довелося пережити нам у «країні, що кулями нам плювала в обличчя». Це похоронний гімн афганців. Ті, хто воював в Афгані, слухають цю пісню стоячи... Це стало неписаним законом для колишніх воїнів. Юнак замовк, відкинув голову на спинку сидіння і заплющив очі, згадуючи про щось болюче».
Наші душі радіють за хлопців, котрі повернулися додому.
Уявімо на хвилину літній вокзал. Зупинився поїзд. І молоді, засмаглі хлопці з орденами на грудях радо ступають на рідну землю. Але не всі це правильно розуміють, особливо нагороди на грудях.
(Звучить пісня «Ордени не продаються» Ю. Слатова).
Якщо не можна на грудях, його затискають в кулаку.
(Звучить пісня «Орден в кулаке», Ігор Морозов). І сіли друзі в таксі і помчали до побратима Пашки. (Звучить пісня «Здравствуй, Пашка» В. Кулоби).
Учениця.
Ніби рани, — роки
Допікають в негоду і вранці,
Бо і в мирну добу
Розлучаються з світом «афганці».
І лишаються діти
Своїх молодих ще батьків...
Де розраду знайти,
І в якого повірити Бога,
Щоб одводив од ран
І продовжував людям роки?..
Прокотилась у вічність Тривожна афганська дорога, І тьмяніють над нею Пригірклі, як попіл, зірки...
Учитель. Боляче, коли у мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них не милосердне. І як ми з вами можемо спокійно спати, коли неспокійно у світі. Коли йдуть війни, коли гинуть діти?
Учениця. Пам'яті Олександра Власенка, який загинув у Сараєво. Хлопець записався добровільно служити, бо хотів заробити грошей, щоб побудувати нову хатину. Мати у нього — інвалід, та ще — менша сестричка... Отож, лиха доля послала його по смерть... Хату зараз будують, а може вже й збудували силами району, але материнському горю цим не зарадиш
Весна крилом, як синій вітер,
Майнула ніжно по броні...
Це був його останній квітень
В чужій далекій стороні.
І вже нема надії сина,
Лиш чорна звістка поспіша...
Від смутку згорбилась хатина,
Від болю схлипує душа.
О, як це горе пережити?!
Час незбагненний наш такий, —
У мирний час дитину вбито,
І рветься серце на шматки.
Ти прихились до нього, небо!
Ти, земле рідна, обійми,
Та тільки тиснути не треба, —
Його ж привезено з війни...
У нього виболене тіло,
На тілі рани — як ножі...
Воно так жить тоді хотіло
На тім, на смертнім рубежі!
Землі моєї любі діти,
Чому ж судилося отак,
Щоб замість жити, жити, жити
Ви й досі гинете в світах?!
Учениця.
І поки на Землі існують гарячі точки, і поки порушується біблійна заповідь
«Не вбивай!», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть — сіється смерть.
Нехай поетів родить не війна
Нехай черпають фарби тільки з миру,
Кохання, барви квітів і весна
Натхненням напувають їхню ліру.
Та світом править, мабуть, сатана,
І викликає гнів, і мутить розум,
І на планеті ще живе війна,
І юне покоління люто косить.
Хтось нові приміряє ордени,
А інший набива в кишені гроші,
І знову мати віщі бачить сни,
І знов — відправа в серці за усопших.
І вчиться необстріляний солдат
Ремеслам різним на війні одразу:
В людину направляти автомат
І одягати в рими свої фрази.
Учитель. Хочу сьогодні згадати і про поетів-афганців. Василь Слапчук... Його поезіїя використала у виховній годині. Доля хоч трохи, але милосердна до нього, бо залишил живим. Зараз він мешкає у місті Луцьку. З війни повернувся інвалідом.А от Олександра Стовбу — не пожаліла. І повернувся він додому «Актом». Такназивається книга Олексія Дмитренка. Саша писав: «Если не я, то кто же?» Хто, якщо невони?
Умрет война и скалы замолчат,
Научимся ходить по тротуару,
Не автомат движением плеча
Солдат привычно вскинет, а гитару.
И песня вновь поднимет за собой
В бой с черствостью да и с враньем сусальным,
Вся жизнь похожа на афганский бой,
Где нет фронтов и полосы нейтральной.
(О. Стефанавская)
Воїни-афганці... Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. Ми розумні заднім числом.
Можна переосмислити все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу. Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна — остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.
Давайте ж і ми з вами будемо пам'ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, у думках. Вони цього заслуговують.
(Звучить пісня «Афганська епоха» О. Розенбаума).
Хай буде есе, що має бути: І тихі радощі життя, І слів чужих важке каміння... Мені не треба співчуття. Мені потрібне розуміння. Так, ми повинні розуміти їх. А зараз я хочу звернутися до наших хлопців. Незабаром і ви станете солдатами. І не дай Боже, щоб вам випала така доля.
Спливло, минуло літ уже десяток... Сьогодні мама майбутнього солдата — Це я.
І я чекатиму колись на сина... Хай збереже моя дитина Ка,іини цвіт І вишень біле диво, І мирних ранків сонячність щасливу, І нашу вдячність нескінченну, І України бойові знамена! Нехай же наша виховна година не закінчується і після дзвінка. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, однокласникам, бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам'ятати всі.
(Звучить пісня «Дороги»).