Відповіді на екзамен з української історіографії.
3. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ФАКТ
4. СУЧАСНІ ІСТ. КОНЦЕПЦІЇ УКР. ВЧЕНИХ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ В НИХ ДОСЯГНЕНЬ СВІТОВОЇ ІСТ.НАУКИ.
5. «ЛІТОПИСНИЙ ПЕРІОД» 11-13 СТ.
6. ГАЛИЦЬКО - ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС
7. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ СУСІДНІХ УКРАЇНІ ЗЕМЕЛЬ 11-13 СТ.
8-9. ЗАХІДНОРУСЬКІ ЛІТОПИСИ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДОБИ.
10. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ ДРУГОЇ ПОЛ. 16-ПЕРШОЇ ПОЛ. 17 СТ.
11. ЗМІЦНЕННЯ ЛІТОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ ТА ПОШИРЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 16 – ПЕРША ПОЛ. 17 СТ.)
12. ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА
13. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В ГУСТИНСЬКОМУ ЛІТÓПИСІ
14. РЕГІОНАЛЬНІ ЛІТОПИСИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.
15. ІСТОРІЯ БОРОТЬБИ УКР.КОЗАЦТВА З ТУРЕЧЧИНОЮ, КРИМОМ І ПОЛЬЩЕЮ У МЕМУАРАХ ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 17 СТ
16. МЕМУАРИ 16-17 СТ. ЯК СВОЄРІДНИЙ ВИД ІСТОРИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
17. БОРОТЬБА УКР.НАРОДУ ЗІ ШЛЯХЕТСЬКОЮ ПОЛЬЩЕЮ...КІНЦЯ 16-ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.
18. «ХРОНІКА З ЛІТОПИСЦІВ СТАРОДАВНІХ» ФЕОДОСІЯ САФОНОВИЧА.
19. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ
20. ІСТОРІЯ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ У ТВОРАХ ГРАБ’ЯНКИ І ВЕЛИЧКА.
21. ІСТОРИЧНІ ХРОНІКИ І РЕЄСТРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.
22. КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ АВТОНОМІСТИЧНІ ІДЕЇ В ІСТОРИЧНИХ ТВОРАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 18 СТ.
23. ВІДОБРАЖЕННЯ ІСТОРІЇ ЗАПОРІЖЖЯ В ДРУГІЙ ПОЛ. 18 СТ.
25. ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В МЕМУАРНІЙ ЛІТЕРАТУРІ 18 СТ.
26. УКРАЇНСЬКА АРХЕОГРАФІЯ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ 18 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 19 СТ.
27. ГАЛИЦЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (кін. 18 – поч. 19 ст.)
29. ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЗУБРИЦЬКОГО.
30. НАЦІОН. ІДЕЯ ТА ЇЇ БАЧЕННЯ В ТВОРЧОСТІ «РУСЬКОЇ ТРІЙЦІ»
31. Бантиш-Каменський та «Історія Малої Росії»
32. Історичні дослідження Я.М.Марковича та О.М.Марковича.
33. "Історія Малоросії" М.А. Маркевича.
34. Опрацювання і видання О. Бодянським праць з укр. історії. Власні істор. твори.
35. Історія Запоріжжя та Слобідської України у творах І. І. Срезневського.
36. "Історія Русів".
37. Початок науково-критичного підходу до вивчення історії України. М. Максимович.
39. М.Костомаров (основні твори, народницький напрямок в історіографії).
40. Праця М. Костомарова «Дві руські народності»
41. Етнографічні та літературні роботи П.Куліша початк. періоду творчості.
42. Історія козацтва, міщанства та шляхетського стану у творах Куліша.
44. Галицька історіографія історії України другої пол. ХІХ ст..
45. Історична концепція В.Антоновича.
46. «Київська школа» В.Б.Антоновича.
47. Вплив М. Драгоманова на розвиток укр. іст. думки.
48 Історичні праці О. Лазаревського.
49. Журнал «Кієвская Старина»
51. Діяльність НТШ у Львові.
52. «Іст. українського народу» О. Єфименко.
53. Д. Яворницький – дослідник іст. запор. козацтва.
54. Початок наукової праці М.Грушевського у Львові.
55. Звичайна схема руської історії М. Грушевського.
56. М.Грушевський – дослідник історії КР.
57. Історія українського козацтва у концепції М.Грушевського.
58. Погляди Грушев. на укр. іст. ХІХ-ХХ ст.
59.Історична школа Грушевського. На рубежі ХІХ–XX ст.
61. ДОСЛІДЖ. ІСТ.УКР. В ЗАРУБ. ІСТОРІОГРАФІЇ ХІХ -П.ТРЕТ.ХХ СТ.
62. Державницький напрямок в укр..історіогр.
63. Історичні погляди В. Липинського.
64. Історія Галичини у творах С.Томашівського.
65. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917р. І ПЕРСПЕКТИВА ІСТ. ДОСЛІДЖЕНЬ.
67. Діяльність ВУАН.
68. Матвій Яворський та його школа.
69. Дмитро Іванович Багалій.
71. УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 20-30 – ТІ РР.
72. ІСТОР. ТВОРИ І. КРИП’ЯКЕВИЧА.
73. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД (40-60-ті рр.)
74. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У 70-80-Х РР.
76. ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ НА РУБЕЖІ 80-90-Х РР.
77. НОВІТНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У НАУКОВИХ ТА НАВЧАЛЬНИХ ІНСТИТУТАХ ЛЬВОВА.
78. ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЕМІГРАНТСЬКИМИ ВЧЕНИМИ у 20-30р
79. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ПРАЦЯХ ВЧЕНИХ УКР.ДІАСПОРИ (40-70-ТІ РР.)
80. СУЧАСНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАРУБІЖНИМИ ВЧЕНИМИ.
Відповіді на екзамен з Української історіографії.
3. ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ФАКТ
Історики-позитивісти визначають історичний факт як «рештки старовини», об'єктивну данність, фрагмент історичної дійсності, який знаходить відображення у відповідних джерелах.
На думку Р.Дж. Коллінгвуда, історичний факт - це результат пізнавальної діяльності історика. «Концепція історії, що має справу з фактами й нічим іншим, окрім фактів, може видатися досить безневинною, але ж що таке факт? Згідно із позитивістською теорією пізнання, факт є чимось, безпосередньо даним у сприйнятті. Коли говориться, що наука складається із визначення напочатку фактів, а потім - із відкривання законів, то тут факти є фактами, що їх безпосередньо спостерігає вчений... В історії ж слово «факт» має відмінне значення. Той факт, що в II сторіччі рекрутів до легіонів почали набирати повністю поза межами Італії, не дається в безпосередньому сприйнятті. До нього добираються через висновки, з допомогою процесу інтерпретації даних згідно із складною системою правил і припущень». З огляду на це, історіографічний факт слід розуміти як доробок пізнавальної діяльності історика науки. Той факт, що наприкінці XIX - на початку XX ст. українська історична наука остаточно відмежовується від російської та польської історичної науки і набуває статусу національної з незалежними науковими інституціями та розвинутим ідейно-концептуальним апаратом, - це підсумок ґрунтовних досліджень не одного покоління дослідників історії української історичної науки.
4. СУЧАСНІ ІСТ. КОНЦЕПЦІЇ УКР. ВЧЕНИХ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ В НИХ ДОСЯГНЕНЬ СВІТОВОЇ ІСТ.НАУКИ…
«Золотою добою» української історичної науки стали 1920-ті роки, коли українська історична думка досягла світового рівня як в Україні, так і в еміграції. Запропонована М. Грушевським нова ідеологія української історичної науки проголошувала принципи вивчення історії України у контексті загальної історії культури та соціального розвитку. Саме Михайло Грушевський та очолена ним київська школа істориків були, на думку сучасників, у центрі українського історіографічного ренесансу 1920-х років.
На зламі 20-30-х років українська історична наука пережила один з найдраматичніших етапів своєї історії. Повний організаційний та ідейний розгром школи Грушевського в Рад.Укр. супроводжувався наростаючою загрозою політизації історичної науки в еміграції під впливом ідеології інтегрального націоналізму. Йдеться про штучний розподіл наукового простору на радянську та діаспорну історичну науку. Якщо радянська система знеособлювала науку, нехтувала національними відмінностями та специфікою регіональних історіографічних процесів, то діаспорний варіант української історичної науки здебільшого культивував дух та схему Грушевського, не піддаючи їх радикальному оновленню та переусвідомленню.
Ситуація різко змінюється у зв'язку із розпадом тоталітарної політичної системи та крахом ідеології «інтелектуального Імперіалізму». У спадщину від колишнього СРСР Україна одержала досить розвинену структуру Історичної науки. Організаційні засади історичної науки в Укр. зберігають певну тяглість щодо радянської організації науки, хоча і набувають ознак новизни. З радянських часів зберігається розподіл науки на академічну та вузівську, ЦЕнтр та регіони, інтелектуальну еліту та звичайних істориків. Типовою рисою сучасної української історичної науки стала її «університеталізація».
Німецький дослідник науки А. Дімер нараховує три «хвороби» сучасної науки - політизація, педагогізація та адміністрування. На жаль, цих вад не уникла і українська історична наука.
Ще одна особливість нинішнього стану історичної науки в Україні - це її «регіоналізація».
Більша частина українських істориків віддає перевагу заняттям вітчизняною історією. Подібно до того, як у французькій історіографії чільне місце посідає історія Великої французької революції XVIII ст., у радянській - Велика Жовтнева соціалістична революція, в українській - події доби Хмельниччини, пов'язані з державотворчими процесами в українській історії. Цікаво, що дніпропетровська школа джерелознавців на чолі з професором М. Ковальським тематично оформилася довкола центральної проблеми української історії - визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Дана проблема студіювалася школою М. Ковальського у різних ракурсах – джерелознавчому, історіографічному, археографічному, а точки зору конкретної історії, історії релігійних рухів, соціальної історії тощо.
Новітні тенденції розвитку української історичної думки пов’язані із подальшою регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до локальної, місцевої історії, що цілком відповідає настановам неоромантизму та місцевого патріотизму, які кристалізуються в історичній свідомості сучасного суспільства, а також авторитету серед сучасних істориків студій з регіональної історії та мікроісторії.
Показником сучасного стану української історичної науки є розбудова її джерельної бази. Активна діяльність на ниві видання численних матеріалів, документів, джерел з української історії, праць дореволюційних та зарубіжних істориків - все це цілком природно вписується у сучасну культурну ситуацію «повернення спадщини».
Стиль мислення сучасного українського історика можна охарактеризувати як перехідний, який поєднує риси колишнього радянського стилю мислення та нового, що репрезентує новітнє розуміння змісту діяльності історика.
Сучасний стан історичної науки в Україні зумовлює подальші шляхи її розвитку. Формування нового стилю мислення, усвідомлення проблем історичного синтезу, створення підручників нового типу - все це завдання одного ряду, спрямовані на сприйняття української історичної науки у загальному контексті сучасного історичного пізнання. Одним із засобів розв'язання згаданої низки проблем сучасної історичної науки в Україні є історіографія.
5. «ЛІТОПИСНИЙ ПЕРІОД» 11-13 СТ.
Літопис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи – визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політ., економ. та культ. взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.
Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.
В XI ст. були складені Літописне зведення 1037 р., Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 73 рр. (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 – 95 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.
З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.
Розглянемо деякі з літописів: Повість врем'яних літ – літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.
Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них – Лаврентіївський, переписаний 1377 р., що охоплює події до 1110 р., та Іпатіївський, переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «ПВЛ»: 1-а – складена ченцем Києво-Печер. монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а – ігуменом Видубиц. монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира Мономаха.
«ПВЛ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС – одна з найдавніших пам’яток історії та літератури К.Р., складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «ПВЛ» і попередником Гал.-Вол. літопису, охоплює події 1118-1200 рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 р. ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. К. л. складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та ін. Та гол. тема К. л. – Київ і Київс. земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноз. завойовників. До К. л. включено окремі літ. твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та ін. К. л. – твір майже суто світський.
Галицько-Волинський літопис — літопис 13 ст., присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.
6. ГАЛИЦЬКО - ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС
З 1205 до 1292 р. у центрі Іпатського «Руського літописця» переважають події, що відбувались в Галичині та на Волині. В ньому були описані й раніі події, але текст про це в протографі – Хлєбниковському списку – втрачений. Відомостей про події 1199-1204 рр. нема, а відразу йде згадка про смерть Романа Мстислововича 19 червня 1205 р.
За Л.Махновцем, над Гал-Вол.літописним зводом працювало щонайменше 5 авторів-укладачів (чи редакторів). Перший довів розповідь до 1289 р. включно; 2-ий писав 1235-1265 рр.(у 1269 р.). У 1286 р. працював 3-ій укладач і зак. виклад 1285 р. 4-ий писав у 1289 і довів літопис до 1289 р, але грунтовно переробив також матеріли від 1261 р., 5-ий працював над літописом на початку 14 ст., написав сам декілька сторінок і 1292 р. закінчив остаточну редакцію літопису.
Перший і другий укладачі належали до оточення Данила Романовича і діяли в Холмі. Із середовища Володимира Васильковича були третій і 4 укладачі, можливо, духовні особи з Перемишля і Любомля. П’ятий, припускають, міг бути жителем Пінська.
Більша половина літопису стосується подій у Галицькій землі аж до 1260 р. Через це в науці ця частина ще називається Галицьким літописом. У центрі розповіді – яскрава постать Данила Романовича. Є окремі сюжети з життя інщих руських земель. Саме тут змальовано трагічну картину оборони Києва в грудні 1240 р.
З 1261 р. йде друга – Волинська частина літопису. В центрі – Волинська земля і волинські князі. На відміну від «ПМЛ», від певних частин Київського літопису у ГАЛ-ВОЛ. Літопису значно менше зв’язку з релігійни повчаннями, притчами тощо. Гал-Вол. Літопис – це виразно світський твір.
Його цн.ідея – обгрунтування єдності руської землі, ідея всесилля князівської влади. В цьому літописі є дані про міста, добре описано стани суспільства, зокрема боярства. Цей літ. Закінчується згадкою про смерть удільних князів (чисто пересічна подія) і можливо, він є недописаним.
Специфікою літопису є велика увага іст.міст на основі записів ін.літописців, що зберігались при князівських дворах, єпископських кафедрах і т. д. тут присутні багато оповідань, написані на основі свідчень очевидців: поїздка Данила у Золоту Орду, походи князів проти половців, голод у Ігорщині. Тут є оповідання про протистояння Галича і Володимира протягом 13 ст.
У літописі є нац-патріотичні мотиви: оповідання про євшан-зілля, про те як Данило знищив співця Метусу…
7. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ СУСІДНІХ УКРАЇНІ ЗЕМЕЛЬ 11-13 СТ.
Найбільшими осередками обласного північноруського літописання були Суздаль, Новгород, Псков, Володимир, від початку XV ст. Москва та інші міста. Увага літописців північноруських зосереджена на регіональних інтересах Новгорода, Пскова, Володимира на Клязьмі, Суздаля та інших князівств. Як уже зазначалося, у Новгородському І літописі вміщено текст, аналогічний тексту "Повісті минулих літ" до 1093 р., але з певною своєю редакцією, що дає важливий матеріал для відповідних зіставлень і порівнянь при виясненні хронології подій, а особливо формування літописних зводів ранішого періоду. Зроблені припущення, що для написання Київського зводу 1093 р. використовувався Новгородський звод 1050 р.
Новгородський літопис вирізняється діловою мовою.
У північносхідному літописанні, хоч увага його зосереджена більше на місцевих подіях, є певна історична інформація з історії України, якої нема в інших джерелах.
Чимало місця відведено опису Києва та України у "Книгах хронік"("8 книг хронік") бременського крилошанина Тітмара, єпископа Мерзе-бурзького. Про події в Україні 1017 р. він писав зі слів німецьких добровольців з війська польського короля Болєслава, що допомагав князю Святополку закріпитися в Києві.
Збереглося чимало подробиць про князя Володимира, в тому числі, про гріхи його молодості. Розповідається про його поховання в Десятинній церкві.
З пізнішого часу є свідчення про Україну Івана де Плано Карпіні, папського легата до Монголії (з 1246 р.), Вільгельма Рубрука (Рубруквиса), посла французького короля Людвіка IX до татарської орди, котрий вертався півднем України у 1252 р., Конрада Кібурга, начальника шпиталів Тевтонського ордену, що перебував у Литві 1397 р. і описав це у "Деннику посольства до Великого князівства Литовського Витовта". Зрозуміло, порівняно з блоками історичної інформації, наявними в давньому українському літописанні, відомості іноземців дуже фрагментарні.
В Кракові, що 1038 р. став столицею Польщі, у 1112-1116 рр., подібно до роботи українських літописців Нестора чи Сильвестра, проводив автор, який, можливо, походив з Франції. Він написав історичний твір "Хроніка польська". Автору "Хроніки польської" історики дали ім'я Галла Аноніма. Вона доведена до 1113р. До історії України має найбільше відношення опис походу Болєслава Хороброго на Київ у 1018 р. та відомості про міжусобну боротьбу на Русі. "Хроніку польську" Галла Аноніма переклав польською мовою 1923 р. Р.Гродецький. Є також російський переклад
Відносини польського королівства і польських князівств з Києвом та Галицько-Волинським князівством відображені у «Хроніці поляків» Вінценті Кадлубека, в якій давня історія Польщі доведена до 1202 р. Він звеличував роль католицької церкви, а польський народ романтично відносив до числа античних, виступав проти феодальної роздрібленості. Хроніка В.Кадлубека при зображенні відносин Польщі з Руссю не позбавлена домислів і перекручень, виправдання польських претензій на руські землі. В оригіналі праця опублікована в серійному виданні історичних джерел.
8-9. ЗАХІДНОРУСЬКІ ЛІТОПИСИ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ДОБИ.
Староруська літописна традиція в 14— 16 ст. продовжувалася в Лит.-Руській державі, гол. на Білорусі, яка найменше потерпіла від тат. спустошення. Тому літописи цієї доби мають назву лит. або зах.-руських літописів. З багатьох списків (13), опублікованих в «Полном собрании русских летописей» (тт. 16—17), для укр. історіографії більше значення мають; Супрасльський літопис, скомпільований 1520 р. з різних іст. джерел, Літопис Биховця (кін. 16 в.), Баркулабівський літопис (кін. 16 — поч. 17 в.), складений в с. Баркулабові б. Могилева, що, крім іст. подій подає відомості про діяльність церк. братств.
Західнорус. літописи висвітлюють гол. чин. події сусп.-політ. і соціально-екон. життя Литви й Білорусі, історію міст Вел. князівства Литовського, але містять також відомості про соціально-політ. й екон. відносини в Україні, боротьбу укр. народу проти лит. і польс. загарбників.
СУПРÁСЛЬСЬКИЙ ЛІТÓПИС, Короткий Київський літопис — складений у кінці 15 — на поч. 16 ст. в Білорусії. Знайдений в Супрасльському монастирі (біля Білостока, нині Польща), звідки й походить його назва. С. Л. висвітлює події з 9 ст. до 1515 р. Літопис поєднує в собі дві пам'ятки історичної літератури — Короткий Новгородський і Короткий Київський літописи.
Перша, більша за розміром, частина С. Л. є компіляцією. У формі стислих порічних записів тут викладено історію київських, московських і литовських князів від 862 до 1500 р. В другій частині невідомий автор виступає вже як сучасник. Останній запис зроблено 1543 р. Ця частина відзначається точним датуванням і вірогідністю викладу історичних подій. В літописі оповідається про зруйнування Києва кримськими татарами (1482 р.), вторгнення татар на Волинь (1491, 1496 рр.), змову київського князя Михайла Олельковича проти Литви і страту змовників (1481 р.), про перемогу князя К.І.Острозького над військами московського великого князя Василія ІІІ під Оршею (1514 р.) та інші події.
Так само багатою є інформація про боротьбу Свидригайла з Жигімонтом Кестутовичем за великокнязівський престол у 30-40-х роках XV ст. При цьому особливо виразно показані методи боротьби, які нічим не відрізнялися від татарських.
Одна частина Супральського списку має назву "Краткая Киевская Летопись. От начала земли русской до 1516 года". Давня історія Русі подана на основі київського і галицько-волинського літописання XI—XIII ст., а період 1491-1516 рр. — крізь призму очевидця подій, котрий жив на Волині. Дуже чітко передані руйнування і плюндрування Волинської землі, вчинені татарськими ордами 1491 р.
С. Л. становить цінне джерело з історії Русі-України та Білої Русі 14 — 1-ї пол. 16 ст. Вперше С. Л. опублікував М. А. Оболенський 1836 р.
ЛІТОПИС БИХОВЦЯ — один із списків так званого Литовського літопису 16 століття, який близько 1840 року був власністю О. Биховця, голови волковиського межового суду.
Літопис Биховця охоплює події з історії Литовського великого князівства з 13 до початку 16 століття, висвітлює міжусобну боротьбу литовських князів за владу: війни Литви з Польщею, Тевтонським орденом, Золотою Ордою, кримськими татарами; боротьбу українського народу проти литовських і польських загарбників.
БАРКУЛÁБІВСЬКИЙ ЛІТÓПИС — українсько-білоруський літопис, складений у кінці 16 — на початку 17 ст. Автором Б. Л. вважається священик білоруського міста Баркулабово (обл. Орші) Ф.Филипович. Б. Л. охоплює події з 1563 по 1608 рр. Головне місце в ньому посідають оповідання про боротьбу українського і білоруського народів проти польсько-шляхетської агресії, католицизму та унії, про боротьбу козацтва з Польщею під проводом С.Наливайка, загони якого діяли і в Білорусі. В Б. Л. відображено життя і побут українців і білорусів, історія білоруських міст (Орші, Мінська та ін.), події в Москві й Литві та ін. Укладач цього твору виявив себе як прихильник православ'я і політичний виразник інтересів тих сил, що прагнули до єднання українського і білоруського народів проти соціального і національного гноблення.
10. ІСТОРИЧНІ ТВОРИ ДРУГОЇ ПОЛ. 16-ПЕРШОЇ ПОЛ. 17 СТ.
На початку XVII ст. у Києві створений збірник літописних оповідань — "Летописцы Волини и Украины. У Києві він був опублікований 1888 р. у "Сборнику летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси". «ЛІТОПИСЦІ ВОЛИНІ І УКРАЇНИ» — історичний твір невідомого автора (або кількох авторів), складений у 1-й пол. 17 ст. Поділяється на 12 окремих збірок історичних записів, побудованих на основі давньоруських, українських, білоруських, польських літописів, хронік та мемуарів. З них у найважливішій змістом і найбільшій обсягом 1-й, т.зв. київській, збірці використано матеріали давньоруських літописів, а також хронік М.Стрийковського та Бельських. У «Л. В. і У.» виклад історії України-Русі пов'язано з історією Литви, Польщі, Московії і хронологічно доводиться до 1621 р. Предметом викладу цієї хроніки є здебільшого зовнішньополітичні події. В цих записах відображені історичні погляди панівних кіл України, що пов'язували свої інтереси з Великим князівством Литовським. До козацтва і козацьких рухів автор ставиться негативно. Закінчується київська збірка записами війта Б.Балики. Будучи очевидцем історичних подій, він подає ряд важливих відомостей про облогу польсько-шляхетського війська в Москві 1612 р. російським народним ополченням. Балика відзначає також негативне ставлення українського народу до польсько-шляхетських загарбників. «Л. В. і У.» написаний мовою, близькою до української народної мови 17 ст.
Одним з найвизначніших творів іноземців про Україну XVII ст. є "Опис України" Гійома Левассера де Боплана (народився наприкінці XVI ст. помер 1672 р.), французького військового інженера, фортифікатора і картографа, який перебував на службі у польського короля з 1630 р. до 1648 р. Окрім "Опису України" Боплан є автором "Української географічної карти" з 12-ти частин, першої в історії світової картографії топографічної карти всієї країни "Спеціальний і докладний план України з належними їй воєводствами, округами та провінціями" у масштабі 1:463000. Власне "Опис України" спочатку був задуманий як коментар, пояснення до українських карт. Та фактично він виріс у самостійну велику і цінну працю.
Книга Гійома Левассера де Боплана «Опис України» — цінне історичне джерело для вивчення побуту запорозького козацтва і селянства, а також інших станів середньовічного суспільства України. В ній відображені географічне середовище, природа України, її кліматичні умови, наведені дані з історії заселення Середньої Наддніпрянщини, змальована яскрава картина життя українського народу першої половини XVII ст
11. ЗМІЦНЕННЯ ЛІТОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ ТА ПОШИРЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ЗНАНЬ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ 16 – ПЕРША ПОЛ. 17 СТ.)
Серед українських літописів XVI — поч. XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.
«ЛІТОПИСЦІ ВОЛИНІ І УКРАЇНИ» – історичний твір невідомого автора, складений у 1-й пол. 17 ст. Поділяється на 12 окремих збірок історичних записів, побудованих на основі давньоруських, українських, білоруських, польських літописів, хронік та мемуарів. З них у найважливішій змістом і найбільшій обсягом 1-й, т.зв. київській, збірці використано матеріали давньоруських літописів, а також хронік М. Стрийковського та Бельських. У «Л. В. і У.» виклад історії України-Русі пов'язано з історією Литви, Польщі, Московії і хронологічно доводиться до 1621 р. Предметом викладу цієї хроніки є здебільшого зовнішньополітичні події. В цих записах відображені історичні погляди панівних кіл України, що пов'язували свої інтереси з Вел. Княз. Литовс. Закінчується київська збірка записами війта Б.Балики. «Л.В.іУ.» написаний мовою, близькою до української народної мови 17 ст.
Протягом XVII ст. складено ряд інших літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов’язані переважно з містом Хмільником. У 1672-73 рр. Теодосій Софонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693.
ЛЬВÍВСЬКИЙ ЛІТÓПИС — літописна пам'ятка 1-ї пол. 17 ст., вміщена в рукописній книзі М.Гунашевського. Відображає події в Україні-Русі з 1498 по 1649 рр. Л. Л. подає цінні відомості про зовнішньополітичне та економічне становище України, взаємини з Польщею, Московією, Кримським ханством. Багато уваги приділяє козацьким повстанням 30-х років 17 ст., національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648—1654 рр., наводить ряд фактів з її історії, яких немає в інших джерелах. Текст Л. Л. виявив на початку 19 ст. історик Д.Зубрицький. Вперше опубліковано у Москві (1839 р.), згодом – у Львові (1870-і рр.).
На XVII ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 – 40), Межигірський монастирський літопис (1608 – 1700), Добромильський літопис (1648 – 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 – 1775) та ін.
Межигірський літопис – український монастирський літопис 17 ст. Автором його вважається Ілля Кощаківський – настоятель церкви Межигірського монастиря. 1-й список містить опис історичних подій на Волині і Київщині 1393—1620 рр. 2-й список подає відомості з 1608 по 1700 рр., про визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників. Як пам'ятка історичної літератури межигірський літопис посідає значне місце в українській історіографії 17 ст.
Добромильський літопис — хроніка, складена у містечку Добромиля (Львівщина), яка охоплює події української історії 1648—1700 років.
Найбільше повідомлень стосується спустошення Правобережжя татаро-турецькими військами в останній чверті XVII століття, здобуття турками Кам'янця-Подільського, їхньої поразки під Хотином і Журавном.
Історичну цінність мають відомості про місцеві події — повені, голодні роки, зростання цін, епідемії тощо. Написаний живою українською мовою XVII століття.
12. ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грец. «войовничий»)— літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.
Полемічна література виникла внаслідок «зачіпок од католиків», тобто з початком окатоличення України. Хоча окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.
На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року.
Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jednoci kocioa Boego) (Вільно, 1577 р.).
Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.
У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С. Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.
«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.
Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.
Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.
13. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ТРАДИЦІЯ В ГУСТИНСЬКОМУ ЛІТÓПИСІ
Це український літопис початку 17 ст. Складався у Густинському монастирі (у с. Густині, нині Прилуцького району Чернігівської області). Оригінал Г. Л. не зберігся. Авторство і час написання достовірно не встановлено. Один із дослідників Г. Л. А.Єршов висловив думку, нібито його склав 1623-27 рр. український культурний і церковний діяч З.Копистенський. Зберігся список, переписаний 1670 р. ієромонахом Густинського монастиря М.Лосицьким. У передмові до Г. Л. переписувач підкреслює значення для людини історичних традицій її народу, закликає поширювати історичні знання. Г. Л. містить виклад історії України з часів Київської Русі до 1597 р. включно і має назву «Кройніки». Автор використав староруські, польські, литовські, візантійські та інші відомі йому літописи і хроніки, зробивши на полях посилання на джерела, з яких він запозичив фактичний матеріал. Проте Г. Л. не є простою компіляцією з різних джерел. Це оригінальна історична праця про внутрішнє становище України, її зв'язки з Росією, про політику Литовського князівства, шляхетської Польщі і Туреччини, про грабіжницькі напади турків і татар на Україну тощо. Закінчується Г. Л. трьома самостійними розділами: «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії». В останньому розділі літописець гнівно викриває верхівку православного духовенства України та Білорусії, яка зрадила свій народ та уклала з шляхетською Польщею і Ватіканом Брестську церковну унію 1596 р. Автор рішуче засуджує загарбницьку політику польської шляхти і виступає проти зрадників своєї вітчизни — князів церкви, українських та білоруських феодалів. Написано Г. Л. мовою, близькою до тогочасної української народної мови. Достовірність його значно вища від сучасних йому польських хронік.
Проте не все в літописі написано на основі раціональних знань. Чи не за традицією тогочасної історіографії літописець переповідає багато неймовірних легенд і чуток, написаних до нього в історичних творах. Так, він повторює легенду про смерть Олега від укусу змії, яка виповзла з черепа коня, що "давно уже здох"; як Кромер і Бєльський, написав також про пані Вербославську Малгорату, котра 21 січня 1269 р. недалеко від Кракова нібито за одними пологами народила 36 дітей; про те, що того ж року на восьмий день після Різдва у Калуші народилося теля з сімома головами та ін. Однак не ці небилиці, в полоні яких продовжу-: вав залишатися автор, визначають цінність Густинського літопису, а оригінальна історична інформація другої його частини, відображення в ньому духовної атмосфери в Україні першої третини XVII ст.
Поряд з Густинським літописом завжди називають ще Літопис Густинського монастиря, який має назву "Літописець про заснування і створення монастиря Густинського". Він охоплює 1600-1640 рр., розповідає не лише про монастирське життя, а й про важливі події всього українського народу: діяльність П.Сагайдачного, відновлення православної ієрархії, відносини між православ'ям і унією.
За своїм науковим значенням Г. Л. є видатною пам'яткою української історіографії 17 ст.
14. РЕГІОНАЛЬНІ ЛІТОПИСИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ.
Літопис 17 ст. – це регіональні літописи.
Значну й оригінальну історичну інформацію містить Львівський літопис, автором якого вважають Михайла Ганушевського, службовця військової канцелярії Богдана Хмельницького. Літопис формально охоплює період від 1339 до 1649 р., отже, написаний у середині XVII ст. В ньому до 1629 р. подані лише окремі фрагменти історії, згадуються чи коротко характеризуються окремі події. Про багато ж років взагалі нічого не написано, крім зазначення року, наприклад, 1502, 1503, 1504. З 1524 р. пішла скупа інформація: "Татари були на Подолю і Чурилова замку доставали…»
Літопис вирізняється антиуніатською позицією. Під 1592 р. осуджено місію православних владик Іпатія, владики Володимирського, і Кирила Терлецького, владики Луцького.
З кінця XVI ст. аж до 1639 р. літопис написаний у тій самій манері, але з цікавими повідомленнями. Під 1620 р. є розповідь про королевича Владислава, який через Львів їхав до Волох і у Львові зустрівся з Сагайдачним.
Дуже реалістично обґрунтовуються в літописі причини виступу Б.Хмельницького проти Польщі, причини союзу з татарами, методи війни, тяжкі умови війська, втрати від пошесних хвороб, передано умови Зборівського миру.
Близьким до Львівського за часом написання, тематикою та манерою викладу матеріалу Хмільницький літопис, названий так за місцем походження (м. Хмільник на Поділлі, недалеко від Волині та Історичної України). Автор коротко описав історичні події на Правобережній Україні за 1636-1651 рр., у хронологічному порядку подані відомості про повстання під проводом Павлюка, Павла Бута, К.Скидана. Найповніше описані події перших років національно-визвольної війни. Зазначені перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, є інформація про дії Кривоноса біля Немирова, Махнівки, Животова, Бердичева, Тульчина, про облогу Збаража. Як і у Львівському літописі, названі ті біди, які несла з собою війна. Крім кривавих розправ над народом з боку військ польських гетьманів лиха, що їх принесли татарські орди, поширювався голод після неврожайних років, пошесні хвороби. Автор літопису співчував простим людям.
Події в Галичині і на Волині в ХVІ-на початку XVII ст. висвітлюються в літописі, що був відкритий всього півстоліття тому в архівних паперах Московського історичного музею російським академіком М.Ти-хомировим. Літопис має назву "С крайники Бельского речи потребниї вибрані". У 1951р він був опублікований у журналі «исторический архів», під назвою "Острозька літописець (зміст засвідчує про те, що він написаний Острозі). У 1970 р. "Острозький літописець" був перевиданий у Києві; 1994 р. у збірці літописів "Галицько-Волинський літопис" він вийшов у Львові. "Острозький літопис" охоплює 1500-1636 рр. Записи лаконічні, рідко який має півсторінки. Тільки під 1633 р. іде більше розповіді про боротьбу між православ'ям і католицизмом. Острозький літописець подає відомості не тільки про цікаві та драматичні події, а й дуже переконливо описує культурно-політичну атмосферу своєї епохи.
Збереглося два списки Межигірського літопису складеного в Межигірському монастрі В одному його списку міститься розповідь за 1392-1620 рр., в іншому —за 1608-1700. Подібно до Львівського, Хмільницького, Острозького, Чернігівського, Добромильського, Підгорецького та інших літописів; Межигірський відносять до так званих місцевих (регіональних) літописів.
Добромильський літопис — хроніка, складена у містечку Добромиля (Львівщина), яка охоплює події української історії 1648—1700 років.
Найбільше повідомлень стосується спустошення Правобережжя татаро-турецькими військами в останній чверті XVII століття, здобуття турками Кам'янця-Подільського, їхньої поразки під Хотином і Журавном.
Історичну цінність мають відомості про місцеві події — повені, голодні роки, зростання цін, епідемії тощо. Написаний живою українською мовою XVII століття.
Чернігівський літопис — умовна назва пам'ятки козацького літописання XVII—XVIII століть.
Зберігся у чотирьох списках. У творі розповідається про події української історії 1587—1768 років — козацько-селянські повстання XVI—XVII століть., Визвольну війну, Руїну, змальовано найвідоміші історичні постаті, описано стихійні лиха, епідемії тощо.
За характером викладу, стилем, мовою Чернігівський літопис дуже близький
до праці Самовидця.
15. ІСТОРІЯ БОРОТЬБИ УКР.КОЗАЦТВА З ТУРЕЧЧИНОЮ, КРИМОМ І ПОЛЬЩЕЮ У МЕМУАРАХ ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 17 СТ.
Йосафат Барбаро, описав природу та спосіб господарювання в місцевостях Північного Причорномор'я, Поволжя, Кавказу, за якими він споглядав з м.Тану (Азова), невеличкої венеціанської колонії в рукаві дельти Дону. Місто-колонія не була продовженням ні античного Танаїсу, ні італійської Тану. Останню зруйнував Тимур 1395 р. Венеціанське місто виникло на руїнах давніх попередників з аналогічними назвами. Зі стін венеціанського міста-колонії Барбаро спостерігав за татарськими ордами, що проходили мимо, і так їх описав: "Спочатку йшли табуни коней, по шістдесят, сто, двісті і більше голів в табуні, потім появились верблюди і воли, а позаду їх стада дрібної худоби. Це тривало протягом шести днів, коли протягом цілого дня — наскільки могло бачити око — з усіх сторін степ був повен людьми і тваринами; одні проходили, інші прибували. І це були лише головні загони... Поперечник рівнини, зайнятого масою цих людей і худоби, рівнявся 120 милям". Барбаро вважав, що в орді було не менше 300 тис. осіб.
Кантарині, переїжджаючи через Україну, зробив описи Луцька, Житомира, Києва. Дуже детальні його свідчення про Москву, де йому доводилось жити від вересня 1476 р. до січня 1477 р, і після пограбування в Астрахані просити грошей для повернення на батьківщину.
Через Україну двічі проїжджав письменник і дипломат Священної Римської імперії Зігмунт Гербегштейн, котрий у 1517 і в 1522 рр. прямував до Москви. Хоча конкретних свідчень про його перебування в Україні не залишилось, Герберштейн народився у Крайні, знав слов'янські мови, тому міг безпосередньо спілкуватися і з українцями, і з росіянами. Його книга "Записки про московські справи" присвячена головно політиці Василя III, звичаям при московському дворі, російській етнографії. Книга ілюстрована рисунками. Тут міститься чимало описів українських місцевостей, хоч знову ж таки виникають сумніви, чи він їх не запозичив у інших авторів. Про Київ Герберштейн теж писав. Він згадує про норму звичаєвого права в Києві, за якою, нібито, у купця забиралися всі товари, якщо при переїзді через одну гору в його возі ламалося колесо. Новгород-Сіверська земля згадується багатою на фортеці та міста. Народ у зв'язку з постійними битвами з татарами дуже войовничий. Герберштейн подає характеристику козацького отамана Євстахія Дашкевича: "муж дуже досвідчений у військовій штуці і славний визначною хоробрістю... він часто ставив перед великою небезпекою і самого царя московського, у котрого колись був у полоні.
Італієць Гамберіні залишив характеристику українських козаків з 1584р.: "їхня зброя — шаблі і рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої й кінної... дають собі добре раду на морі. Мають всякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі»
Очевидно, від "записок" курляндського герцога Міллера досі існує легенда про Івана Підкову, який "нову неуживану підкову міг зломити "руками, як якийсь прутик". Міллер так само залишив опис Києва, що дуже нагадує опис Герберштейна.
Особливо багатий за історичною інформацією «Щоденник» посла австрійського імператора Рудольфа II Еріха Лясоти (1550-1616), який 1594 р. мав доручення поїхати на Запорізьку Січ з метою залучення козаків до союзу європейських держав проти Турецької імперії. Це був час Базавлуцької Січі. Е.Лясота переїжджав через Львів і залишив про нього запис. Аналогічні описи Кам'янця на Поділлі, Києва, Прилук. Про Київ автор писав із захопленням і наголошував,"що він був колись "славною столицею і самостійним князівством." Дуже детально Е.Лясота описав, як він добирався до Запорізької Січі. Спочатку плив Дніпром, потім по Чортомлицькому Дніприщу, далі — гілкою Підпільною, з Підпільної — по р.Сандалці, з Сандалки — по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки — в р.Базавлук до "острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі". Товаришем Лясоти був Якуб Генкель, котрий знав місцевість. За маршрутом описано острови Велику і Малу Хортиці, де 1556 р. вперше отаборився з козаками Дмитро Вишневецький.
Лясота описав, як поводилися запорожці при обговоренні його пропозиції. "Чернь без застережень" згодилася воювати на боці імператора Рудольфа II. Але обачливіші вирішили виділити до імператора своїх послів, щоб конкретно домовитись про умови походу і його забезпечення.
Мабуть, найдетальніше техніку ординських нападів у Боплана . За його даними, орда налічувала близько 80 тис. нападників, коли її веде хан, або ж 40-50 тис, коли мурза. На своєму шляху ординці все спалюють, нищать, а потім виводять з собою до 50 і навіть 60 тис. руських (Коих) невільників, продаючи їх для служби на галерах. "Цей бо народ живе тільки з грабунку".
Описані також татарські міста Гезлеве, Топе-Таркан (Херсонес), Альма, Балаклава, Кафа (Феодосія) — столичне місто Криму. Великий інтерес становлять відомості про національний склад населення Кафи: "Татар у цьому місті живе мало, у ньому переважають християни. Вони послуговуються купленими у татар невільниками, яких ті захопили у Польщі та Московії. У цьому місті є 12 грецьких церков, 32 вірменські і один костьол святого Петра. Тут може бути 5-6 тисяч вогнищ, але понад 30 тисяч невільників".
Зображені страждання людей, які опиняються в татарському полоні.
16. МЕМУАРИ 16-17 СТ. ЯК СВОЄРІДНИЙ ВИД ІСТОРИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Мемуари (фр. mémoires — спогади) — оповідь у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або ж очевидцем яких він був.
Провідною жанровою ознакою мемуаристики є суб'єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретно-історичної постаті із залученням документів, співвіднесенням власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціально-психологічною природою їх вчинків, мотивацією дій і рішень.
Мемуарам притаманна документальність, історична достовірність, хоча не виключається право автора на художній вимисел. Для мемуарів характерний подвійний погляд письменника на події, які він описує: так він сприймав їх насправді, а ось такими (з урахуванням життєвого досвіду, громадської думки) ці події постали в його свідомості через роки, в момент творчої праці над мемуарами. Говорячи про минуле, автор мемуарів практично ніколи не може перебувати в межах одного часового виміру.
Мемуари поділяють на три категорії: об'єктні, мета і смисл яких лежить у відтворенні об'єкта авторської уваги, тобто подій, ситуацій, людей; суб'єктні, головний інтерес у яких спрямовується на постать автора; спогади, що органічно поєднують у собі обидва підходи.
Найпростіша жанрова форма сучасної мемуаристики — листи. Близькі до них щоденники. Їх доповнюють інші жанри мемуарної літератури. Автор листа роздумує про сьогоднішні для нього події, автор щоденника рухається до майбутнього, котре він не може передбачити. Автори ж творів інших мемуарних жанрів, навпаки, повертаються в минуле.
Записник — окрема жанрова форма мемуаристики. Він часто є ключем до творчої лабораторії письменника. Кожна записана думка, уривок фрази, одне окреме слово письменника допомагають чіткіше зрозуміти процес його мислення, настрої та емоції, що пізніше виплескуються в рядки його художніх творів.
Складніша форма мемуарів — нотатки. Цей жанр характеризує насамперед можливість ретроспективного погляду на минуле. Нотатки сприймаються як літературно опрацьований матеріал, де чітко заявляє про себе авторська позиція. Сам автор то перебуває ніби на периферії сюжету, то наближається до його попереднього рубежу, то віддаляється в глибину, але не часто є головним героєм.
Найскладнішою й поширеною жанровою формою мемуарів вважається літературний портрет, автор якого не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя, а намагається через одну або декілька зустрічей показати характерні риси його особистості
Історія української мемуаристики нараховує кілька століть. Її витоки — в автобіографічних елементах літератури Київської Русі («Повчання дітям» Володимира Мономаха). Як самостійна жанрова форма мемуари з'являються на початку 18 ст. («В пам'ять дітям своїм і внукам, і всему потомству» Іллі Турчиновського).
Проте, про Україну у своїх мемуарах згадували іноземні автори. Серед іноземних авторів, котрі писали про Україну до середини XVII ст., як хрестоматійні називаються імена Барбаро, Кантарині, Герберштейна, Литвина, Гамберіні, Міллера, Блез-де-Віженера, Руджієрі, Еріха Лясоти, Джільса Флетчера та ін.
17. БОРОТЬБА УКР.НАРОДУ ЗІ ШЛЯХЕТСЬКОЮ ПОЛЬЩЕЮ...КІНЦЯ 16-ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 17 СТ. У ЛІТОПИСАХ І ХРОНІКАХ.
Літописна література дуже бурхливо розвивається за обставин, коли народ переживає великі події, що знаменують нову добу в його історії. Серед представників освічених шарів народу тоді з’являється потреба записати основні моменти цих подій. Щось подібне відбувалось і на Україні в другій половині XVII ст. у зв’язку з соціальним і національним рухом українського народу, особливо його боротьбою проти польсько-шляхетського гніту. Українське літописання XVII — XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські джерела, насамперед польські, німецькі та французькі.
Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII — XVIII ст.
З XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати Хмільницький, Львівський, Чернігівський, Густинський, Межигірський, «Хроніку» Сафоновича. Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тільки окремі згадки про них в літературі пізнішого часу.
Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.
Як історичне джерело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу другої половини XVII ст. Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII — XX СТ.
Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні. Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовенство, навіть представники інших національностей. Усі вони були зацікавлені в знищенні гніту польських магнатів.
Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за «православну віру», тобто вимоги соціальних і національних прав українського народу.
Цю боротьбу українського народу широко відобразили українські літописи XVII — XVIII ст., зокрема й автор літопису Самовидця.Автор літопису досить яскраво намалював основні причини наростання народного невдоволення, яке незабаром переросло в збройну боротьбу.Самовидець конкретно згадав усі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу ставали безправними, потрапляючи в повну залежність від польської шляхти.
Але оскільки головною темою праці Самовидця є зовнішня історія українського народу, то питанням соціального життя України другої половини XVII ст. відведено у літопису незначне місце.
Отже, у літопису Самовидця певною мірою виражено погляди і ставлення його автора як до вищих, так і до нижчих верств українського народу. Автор літопису інколи зневажливо ставиться до козацької голоти і суспільних низів, обурюється, коли посполиті спустошують або забирають майно значних, багатих і, навпаки, не залишається байдужим до тяжкого життя, нещастя простого люду. Водночас Самовидець нагадує читачеві, що тільки в перші два десятиріччя нижчі шари українського народу час від часу брали гору над «значними», особливо за гетьманування Хмельницького і Брюховецького. У наступні десятиріччя з голотою нещадно розправлялись, її висилали далеко за межі України, використовували як військову силу.
Літописи XVII ст., хоч і дуже скупі та нечисленні, все-таки є безпосередніми записами сучасників, вони були основним джерелом і фактичним фундаментом усіх наступних літописних праць і таким чином започаткували літописну традицію про історичну постать Хмельницького. У всіх літописних працях XVII — XVIII ст. відображення постаті гетьмана займає центральне місце, через те ще ціннішою є праця Самовидця — один із найдавніших творів про Хмельницького.
Однією з причин перемог Хмельницького над шляхетською Польщею Самовидець вважає союз гетьмана з кримським ханом.
Основною темою козацьких літописів була визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти експансії шляхетської Польщі, за возз’єднання України з Росією 1648 – 1654 рр. і наступний піввіковий етап в історії України. Кожне з трьох названих джерел закінчується першими роками XVIII ст. До кола їхньої тематики входить також боротьба українського народу проти турецько-татарських загарбників та відомості про селянсько-козацькі повстання в Україні кінця XVI – першої половини XVII ст., що передували визвольній війні.
18. «ХРОНІКА З ЛІТОПИСЦІВ СТАРОДАВНІХ» ФЕОДОСІЯ САФОНОВИЧА.
У другій половині XVII ст. в Україні було написано два історичних твори, які за жанровими особливостями ніби продовжували традицію літописання, насамперед манерою початку розповіді "від сотворенія міра" чи від патріарха "Ноя по потопі". Водночас твори суттєво відрізнялися від літописного жанру — в них перевага надавалася висвітленню проблем історичного розвитку за тематичним принципом, а не за роками. При цьому помітною є загострена увага до висвітлення тих подій, які, на думку авторів, були визначальними. Тобто на українській історіографії, як і на мистецтві, позначилися барокові впливи.
Такими творами стали Хроніка Феодосія Сафоновича, написана 1672-1673_рр., та "Синопсис", виданий друком 1674 р. з благословення Києво-Печерського архімандрита Інокентія Гізеля.
Виникнення цієї групи історичних творів свідчило про новий етап у розвитку історіографії, який характеризувався переходом від літописання та накопичення історичних знань до історичної науки.
Феодосій Сафонович був ігуменом Київського золотоверхого Михайлівського монастиря. Це засвідчує заголовок твору: "Кройника з літописцов стародавних…
Рік написання (1672) — це рік падіння гетьмана Дем'яна Многогрішного і початок гетьманування Івана Самойловича, коли в українському суспільстві зароджувалася автономістична ідеологія.
За літописною традицією Ф.Сафонович починає свою розповідь з легенди про потоп, про поділ світу праотцем Ноєм між його синами, переповідає вживані тоді пояснення про те, звідки походить назва слов'ян; звідки назва россіян, ототожнює ім'я слов'ян з іменем сарматів, повторює легенду про запрошення трьох князів — Рюрика, Сінеуса і Трубода, які із собою і назву рус принесли.
Весь твір складається з трьох книг і додатків: "Хроніка о Русі», "Хроніки о початку і назвиську Литви", "Хроніки о землі Полскій".
Хроніка" Ф.Сафоновича в багатьох відношеннях повторює; південноруські літописи за Іпатським списком. Водночас у загальний український літописний сюжет Ф.Сафонович вносить багато історичної інформації, взятої з інших хронік, у тому числі польських та інших зарубіжних.
Цікавою в "Кройници..." є інформація про родовід українських князівських родин, зокрема князів Вишневецьких.
Три книги "Кройники..." мають значну кількість історичної інформації, яку Ф.Сафонович почерпнув з джерел поза руськими літописами Іпатського списку. Вважають, що та частина твору Сафоновича, яка має назву "Кройніка о Русі", написана на основі якогось пізнішого зводу південно-руського літописання ХІ-ХШ ст. — "особлива редакція Південноруського зводу кінця XIII ст.". Ю.Мицик запропонував називати ту редакцію Золотоверхим літописом. Проте для українського читача XVII ст. найбільшою новизною вирізнялися частини "Кройники...", присвячені історії Литви і справам литовських князів, так само "Кройника о землі Полской".
Крізь весь твір Ф.Сафоновича чітко проступає позиція патріота, захисника честі й традицій Русі та православної церкви. Хоч зовні він іде за "Повістю минулих літ" і приймає версію про запрошення варягів, але підкреслено возвеличує Кия; Володимира Великого хвалить за те, що вибрав православну віру, а не якусь іншу "мерзскую". Возвеличував Сафонович галицько-волинських князів Романа Мстиславовича і Данила Романовича, якого називає королем. Симпатії автора — на боці тих литовських князів, які залишалися вірними православію. Так, він із захопленням пише про Костянтина Коріатовича, котрий відмовився стати польським королем. Суперечливим є ставлення Ф.Сафоновича до Б.Хмельницького. Він то схвалює позицію гетьмана стосовно польських королів Владислава IV і Яна Казиміра, то різко його засуджує за те, що допустив "мордерства" поляків над руськими. Не схвалював Сафонович союзу Б.Хмельницького з татарами.
Джерелознавчий аналіз "Кройники..." Ф.Сафоновича, порівняння її з давніми руськими літописами, історичними творами польських та інших авторів засвідчує, що вона містить значний пласт оригінальної історичної інформації як з давньоруських часів, так і з історії Великого Князівства та Польського Королівства, історії козацтва та з інших питань, зокрема з періоду кількох десятиріч перед створенням "Кройники..."
19. КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ
Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII — поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700).
В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-54, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.
У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народє» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описання краткого знатнєйших дєйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV — XVI ст.
Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української історіографії. Історичні твори наступного часу, наприклад, "Історія Русів", за жанровими особливостями відкривали новий етап у розвитку української історичної думки, зокрема нового методу передачі історичних знань: не через констатацію подій та її інтерпретацію, а через аналіз і узагальнення всієї суми історичних знань, доступних досліднику.
Важливим зразком цього жанру був «Літопис Самовидця». З джерелознавчого погляду літопис вивчали М.Максимович, О.Левицький, О.Бодянський, М.Петровський, Д.Багалій, М.Грушевський. Ним цікавились і високо оцінювали Т.Шевченко, М.Костомаров, І.Франко, Д.Яворницький, М.Возняк та ін.
О.Левицький вважав, що справжній текст "Літопису Самовидця" описує події з 1648 до 1702 р. Події 1703-1734 рр. - дописані пізнішим переписувачем. З цією думкою ніби погоджуються всі дослідники.
М.Петровський, М.Грушевський та інші дослідники вважали, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Цей висновок виводиться насамперед із самого тексту. Самовидець бачив "конотопське чудо" 1652 р., був присутній при облозі Смоленська 1654 р., брав участь у поході військ Юрія Хмельницького 1662 р., у Чорній раді 1663 р., спостерігав за боєм військ Брюховецького з армією С.Яблоновського під Білою Церквою 1665 р.; 1669 р. перебував у Новгород-Сіверському, коли гетьманом вибрали Д.Многогрішного тощо. Як відомо з інших джерел, старшина, котрий був свідком згаданих подій — це насамперед Роман Ракушка-Романовський. Однак це не є прямим свідченням.