Зміст цих договорів свідчить про міжнародний авторитет та впливове становище Київської Русі на міжнародній арені.

Існує значна кількість списків літописних зведень Повісті. Основними прийнято вважати Іпатьєвський та Лаврентьєвський літописи.

 

Іпатьєвський літопис отримав свою назву по приналежності старшого списку Костромському монастирю Іпатьєвському, але за змістом представляє південноросійське літописне зведення кінця XIII ст. Це зведення є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. галицько-волинського оповідання, що доходить до кінця XIII ст.

 

Обидва компоненти Іпатьєвського літопису мають складний склад. Київське літописне зведення 1198 р. створене в Михайлівському монастирі Видубіцкому, джерелами його служили попередні київські великокнязівські зведення, сімейна хроніка смоленських Ростиславичів, чернігівський літописець князя Ігоря Святославіча, володимирський літопис Всеволода. Крім того, в текстах XII ст. є вставки з Галицько-волинського літописання. Не дивлячись на значну кількість літератури з питання, у вивченні Іпатьевського літопису є ще цілий ряд спірних моментів, особливо відносно розподілу матеріалу по окремих пам'ятниках і атрибуції текстів.

 

Існуючі описи списків Іпатьєвського літопису вимагають уточнення. Крім того, серйозною проблемою залишається питання про співвідношення їх між собою. Ці недоліки заповнюються тепер окремим факсимільним виданням Хлебниковського і Погодінського списків.

 

Іпатьевський список у XVII столітті належав Костромському монастирю Іпатьєвському, що засвідчує запис на обороті першого листа: «Книга Іпатцкого монастиря літописець про княження» (є і інші монастирські приписки). Н. П. Ліхачев датував рукопис часом близько 1425р.

 

Списки літопису мають специфічні водяні знаки: леопард (5 варіантів), дельфін (2 варіанти), дракон (2 варіанти), півмісяць під шестикінечною зіркою, лілія, гусак. За ними рукопис слід датувати кінцем 10-х - початком 20-х років XV століття. В тексті розрізняються п'ять почерків. Очевидно, що писарі отримували текст для листування частинами, між якими утворилися пропуски.

 

Мовні особливості Іпатьєвського списку ще вимагають ретельного вивчення, але думається, що як місце написання рукопису не можна виключати західноросійські області.

 

Хлебниковський список – рукопис який належав колись коломенському купцеві П. Д. Хлебникову. Основна частина рукопису писана в кінці 50-х - початку 60-х років XVI в. Ця частина переписана одним писарем. За визначенням А. А. Шахматова, «мова рукопису південноросійська з вельми типовими місцевими особливостями».

 

 

Рукопис Лаврентьевського літопису зберігається в Російській національній бібліотеці. Основний писар назвав себе в приписці - це був чернець Лаврентій, що переписав літопис в 1377 р. для суздальсько-нижегородського великого князя Дмитра Костянтиновича, по благословенню Суздальського єпископа Діонісія. По імені писаря літопис і отримав в науковій літературі назву Лаврентьевський.

 

В даний час в рукописі Лаврентьевськой літопису виявляються пропуски. Про зміст втрачених листів можна судити по схожих з Лаврентьевським - Радзивіловському і Троїцкому літописам [15, с.241-245].

 

Виклад в Лаврентьевськой літопису доведений до 6813 (1304) р. Завершальну, найважливішу для характеристики зведення частину вірно оцінив М. Д. Присілків: переважання в ньому тверських вістей і явно протверське трактування подій кінця XIII - почала XIV ст. свідчать про те, що це було великокнязівське зведення князя Михайла Ярославича (тверського князя, що зайняв великокнязівський володимирський стіл в 1305 р.). Чернець Лаврентій, отже, скопіював в 1377 р. рукопис великокнязівського зведення початку XIV ст.

Про долю самого рукопису Лаврентьєвського літопису відомо небагато. У 1791 р. з Новгорода в числі інших рукописів Лаврентьєвський літопис був відправлений до Москви і потрапив до обер-прокурора Синоду графа А.І.Мусина-Пушкіна. У 1793 р. Мусин-Пушкін видав по цьому рукопису Повчання Володимира Мономаха, на початку ж XIX сторіччя граф підніс манускрипт в дар імператорові Олександру I, який і передав його в Публічну бібліотеку. Це відбулося в усякому разі до 1806 р., оскільки 25 вересня 1806 р. директор бібліотеки А. Н. Оленін подарував копію з Лаврентьевськой літопису графові С. С. Уварову.

 

Запис про приналежність рукопису Лаврентьєвському літопису Володимирському монастирю послужив підставою для припущення, що чернець Лаврентій писав у Володимирі і що праця його залишилася у володінні монастиря.

 

Порівняння Лаврентьєвського літопису з Радзивіловським і Літописцем Переяславля Суздальського показує, що схожий текст цих літописів продовжується якраз до 1205 р.

 

У ввідній частині «Повісті» висловлюється біблейська легенда про розділення землі між синами Ноя - Сімом, Хамом і Іафетом - і легенда про вавілонське стовпотворіння, що привело до розділення «єдиного роду» на 72 народи, кожен з яких володіє своєю мовою: «Після потопу троє синів Ноя розділили землю - Сім, Xaм, Іафет...».

 

Визначивши, що «мова (народ) словенеськ» від племені Іафета, літопис оповідає далі вже про слов'ян, землі, що населяються ними, про історію і звичаї слов'янських племен. Поступово звужуючи предмет свого оповідання, літопис зосереджується на історії полян, розповідає про виникнення Києва. Кажучи про давні часи, коли київські поляни були данниками хазар, «Повість минулих літ» з гордістю відзначає, що тепер, як це і було визначено відвіку, хазари самі є данниками київських князів.

 

Точні вказівки на роки починаються в «Повісті минулих літ» з 852 р., оскільки з того часу, як затверджує літописець, Русь згадується в «грецькому літописанні»: цього року на Константинополь напали київські князі Аскольд і Дір. Тут же приводиться хронологічне викладення - відлік років, що пройшли від одної до іншої знаменної події. Завершує викладення розрахунок років від «смерті Ярославлі до смерті Святополчи» (тобто з 1054 по 1113 р.), з якого виходить, що «Повість минулих літ» не могла бути складена раніше початку другого десятиліття XII ст.

 

Далі в літописі йдеться про найважливіші події IX ст. - «покликання варягів», похід на Візантію Аскольда і Діра, завоюванні Києва Олегом. Включена в літопис оповідь про походження слов'янської грамоти закінчується важливою для загальної концепції «Повісті минулих літ» твердженням про тотожність «словенської» і руської мов - ще одним нагадуванням про місце полян серед слов'янських народів і слов'ян серед народів миру.

 

У подальших літописних статтях розповідається про княження Олега. Літописець приводить тексти його договорів з Візантією і народні перекази про князя: розповідь про похід його на Царьград, з ефектними епізодами, поза сумнівом, фольклорного

 

Ігоря літописець вважав сином Рюріка. Повідомляється про два походи Ігоря на Візантію і приводиться текст договору, укладеного російським князем з візантійськими імператорами-співправителями: Романом, Костянтином і Стефаном. Смерть Ігоря була несподіваною і безславною: за порадою дружини він відправився в землю древлян на збір дані (зазвичай дань збирав його воєвода Свенелд). По дорозі назад князь раптом звернувся до своїх воїнів: Древляни, почувши, що Ігор має намір збирати дань повторно, обурилися: Але Ігор не послухав застереження древлян і був ними убитий.

 

Ольга тричі помстилася древлянам за смерть чоловіка. Кожна помста відповідає одному з елементів язичницького похоронного обряду. По звичаях того часу небіжчиків ховали, поклавши в туру; для небіжчика готували лазню, а потім його труп спалювали, в день поховання влаштовувалася тризна, що супроводжувалася військовими іграми.

 

Захоплено зображає літописець сина Ігоря - Святослава, його войовничість, рицарську прямоту, непримхливість в побуті.

 

Після смерті Святослава між його синами - Олегом, Ярополком і Володимиром - розгорілася міжусобна боротьба. Переможцем з неї вийшов Володимир, що став в 980 р. єдиновладним правителем Русі.

 

У розділі «Повісті минулих літ», присвяченому князюванню Володимира, велике місце займає тема хрещення Русі. У літописі читається так звана «Мова філософа», з якою ніби то звернувся до Владимира грецький місіонер, переконуючи князя прийняти християнство.

 

Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами знову розгорілася міжусобна боротьба. Святополк - син Ярополка і полонянки-черниці, яку Володимир, погубивши брата, зробив своєю дружиною, убив своїх звідних братів Бориса і Гліба. У літописі читається коротка розповідь про долю князів-мучеників, про боротьбу Ярослава Володимировича зі Святополком, що завершилася військовою поразкою останнього і страшною божественною відплатою.

 

Останнє десятиліття XI ст. було повне бурхливими подіями. Після міжусобних воєн, призвідником і неодмінним учасником яких був Олег Святославич, князі збираються в 1097 р. в Любече на з'їзд, на якому вирішують відтепер жити в світі і дружбі, тримати володіння отця і не робити замах на чужі долі. Проте відразу ж після з'їзду відбулося нове лиходійство: волинський князь Давид Ігоревич переконав київського князя Святополка Ізяславича в тому, що проти них замишляє зло теребовльський князь Василько. Святополк і Давид заманили Василька до Києва, полонили його і викололи йому очі. Подія ця потрясла всіх князів: Володимир Мономах, за словами літописця, нарікав, що такого зла не було на Русі «ні при дедех наших, ні при отцих наших». У статті 1097 р. ми знаходимо докладну повість про драматичну долю Василька Теребовльського.

 

Короткий огляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу і різноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності. У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, і перекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятників перекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат - «мова філософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, і патерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне слово Феодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправився погадати до чарівника

 

Якщо говорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення в Стародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретного історичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної події або конкретної історичної особи.

Характеризуючи літературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена в основному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд, типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя. «Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет - світова історія, і ця тема - сенс людського життя».

 

Відзначимо також високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника. Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів за Руську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненням напоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити проти гірших з них гнів читачів.

 

 

Розділ ІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»

 

Аналіз літератури з питання історії появи «Повісті минулих літ» показує його діскусійність в науці. Разом з тим, у публікаціях про «Повість» підкреслюється історичне значення літопису для історії і культури України. Вже в самій назві «Повісті минулих літ» міститься відповідь на питання про призначення літопису: щоб розповісти «откуда є пішла Руськая земля, хто в Києві нача первєє княжиті, і откуда Руськая земля стала єсть». Іншими словами, повідати про руську історію від самого початку її і до становлення православної держави під збірною назвою Руська земля.

 

Розкриваючи питання літописної термінології, І.Н.Данілевський писав, що традиційно літописами в широкому сенсі називають історичні твори, виклад в яких ведеться строго по роках і супроводжується хронографічними (річними), часто календарними, а іноді і хронометричними (часовими) датами. По видових ознаках вони близькі західноєвропейським анналам і хронікам. У вузькому сенсі слова літописами прийнято називати літописні тексти, що реально дійшли до нас, збереглися в одному або декількох схожих між собою списках.

«Повість минулих літ» - твір рідний для всякої руської людини. Він оповідає про початок Руської землі, про початок руського народу голосом далеких і разом з тим близьких нам руських людей XI - почала XII ст. До її спокійного викладу ми не раз повертаємося і завжди знаходимо в нім нові і нові, не відмічені нами раніше глибини змісту.

 

Високі достоїнства «Повісті минулих літ» виникли на плідному грунті руської культури почтку XII ст., коли вона була створена. Ці високі достоїнства були пов'язані з підвищеним інтересом до рідної історії у всіх сферах суспільства Київської Русі і з високими якостями руської літературної мови, що опинилася здатним виразити і тонкість відвернутої думки, і численні реальні поняття історичної дійсності, що надзвичайно ускладнилася в XI ст.

 

Насправді, «Повість минулих літ» належить епосі, в якій ясно визначилися характерні риси феодалізму, але ще живі були і старі традиції епохи староруської держави. Вже виразне ділення суспільства на пануючу феодальну верхівку і закабалені низи міського і сільського населення, але ще живий спогад про патріархально-громадські стосунки в розповідях про бенкети Володимира. Вже втрачена політична єдність Руської землі, втягнутої в процес феодалізування, вже відокремилися Новгород, Полоцк, Галицько-волинська земля, Смоленське і Володимиро-суздальськоє князівства, але ще дієва свідомість єдності Русі. Міцніють нові феодальні напівдержави-князівства, але ще зберігаються традиції єдиної Київської держави. Руська культура вже розвивається в обласних межах, але ще не замкнута в них.

 

Стильова своєрідність «Повісті» заслуговує особливої уваги, оскільки в сучасній літературній традиції літописний жанр відсутній. Природа літописного жанру вельми складна; літопис належить до «об'єднуючих жанрів», що підпорядковують собі жанри своїх компонентів, - історичної повісті, житія, повчання, похвального слова і так далі. І проте літопис залишається цілісним твором, який може бути досліджене і як пам'ятник одного жанру, як пам'ятник літератури. У «Повісті минулих літ», як і в будь-якому іншому літописі, можна виділити два типи оповідання - власне порічні записи і літописні розповіді. Порічні записи містять повідомлення про події, тоді як літописні розповіді пропонують описи їх. У літописній розповіді автор прагне зобразити подію, привести ті або інші конкретні деталі, відтворити діалоги дійових осіб, словом, допомогти читачеві представити що відбувається, викликати його на співпереживання.

 

Деякі розповіді літопису об'єднані особливим, епічним стилем зображення дійсності. Це поняття відображає перш за все підхід оповідача до предмету зображення, його авторську позицію, а не тільки чисто мовні особливості викладу. У кожному такій розповіді в центрі - одна подія, один епізод, і саме цей епізод складає характеристику героя виділяє його основну межу, що запам'ятовується;

 

Поєднання стилів монументального історизму і епічного в «Повісті минулих літ» створили її неповторну літературну зовнішність, і її стилістичний вплив виразно відчуватиметься впродовж декількох століть: літописці почнуть застосовувати або варіювати ті літературні формули, які вперше були спожиті творцями «Повісті минулих літ», наслідувати наявним в ній характеристикам, а іноді і цитувати «Повість», вводячи в свій текст фрагменти з цього пам'ятника.

«Повість минулих літ» зберегла нам від дописемного періоду Русі зміст декількох героїчних переказів саме цієї дружинної поезії. Їх основною темою були сміливі походи російських дружин на головний і багатющий центр тодішньої Європи - Константинополь. Незвичайно зухвалі походи русичів створили особливо сприятливі умови для розквіту героїчної пісні. Відгомони цієї дружинної поезії звучать в літописних розповідях про походи на Царьград Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Святослава. Вони присутні в розповіді про те, як Олег повелів своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. Відгомонами дружинних пісень з'явилися і розповіді літопису про знамениті бенкети Володимира Святославича. Особливо рельєфна в «Повісті минулих літ» створена на основі дружинних пісень характеристика безстрашного князя Святослава, все своє недовге життя що провів в далеких походах.

Оцінюючи значущість «Повісті», слід перш за все підкреслити глобальність мети, яку ставили перед собою всі літописці, - показати витоки виникнення Російської землі в історичній перспективі. Надзадача припускала багатоплановість викладу, обхват широкого круга найрізноманітніших по своєму характеру історичних подій. Все це задавало Повісті ту глибину, яка забезпечувала її соціальну поліфункціональність.

 

Про значущість «Повісті» для літератури свідчить також той факт, що літописці використовували багаті традиції усних публічних виступів. Усні витоки давали головним чином матеріал, зміст і ідеї для побудови руської історії, частково її стилістичне оформлення, мова. Традиції ж писемності вводили весь цей матеріал в звичні для середньовічної книжності композиційні рамки. Договори, юридичні документи і встановлення також вносили свій внесок до формування руської літературної мови.

 

«Повість минулих літ» - це результат колективної літературної праці. Саме тому спроби відновити первинний «авторський» текст «Повісті минулих літ» (А.Шлецер) або знайти єдиного автора для літопису Київського XII ст. (Татіщев, Шлецер) і Новгородського XI ст. (Татіщев, Міллер) давно залишені наукою.

 

Питання №3

. Перша редакція „ Повість минулих літ" з'явилася близько 1113року, її укладення більшість дослідників пов'язує з ім'ям ченця Києво-Печерського монастиря Нестора, відомого в літературі як Нестор-літописець. Друга редакція „Повісті минулих літ" належить ігумену Видубицького монастиря Сильвестру (1116). Збереглася у списку в Лаврентіївському літописі. Список третьої редакції виготовлений (1118) у Видубицькому монастирі (укладач невідомий) для Мстислава - сина Володимира II Мономаха; уміщений в Іпатіївському літописі.

 

Час, коли складався цей літопис, у громадському житті відзначався формуванням держави, розвитком її форм і боротьбою за них як у середині держави, так і поза нею. Літописець Нестор використав грецькі хроніки, місцеві оповідання і зв' язав історію Русі з світовою, дав їй центральне місце в історії всіх країн. Академік Б. Д. Греков назвав її „одним з виявів людського генія, якому доля дала невмирущий інтерес протягом віків"[1,с.515]. Українські літописи свідчать про висоту культури, про ерудицію їхніх творів, про національну свідомість їхніх авторів.

Основою пам'ятки „ Повість минулих літ" є ідея про богообраність слов'янського народу та включення слов'янства в контекст християнської історії. Тут закладено думки про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива лише на основі добровільної домовленості народу з князями. У творі Нестора - літописця проглядається спроба вирішення співвідношення двох гілок влади - влади світської та церковної, що сформувались у державі.

 

„ Повість минулих літ" - це розповідь про східнослов'янську спільноту та її багатовікову еволюцію у контексті світової історії, в якій усе відбувається з волі Божої. Зведення стало головним джерелом для вивчення історії східних слов'ян. У ньому міс­тяться відомості про виникнення слов'ян і договори полян, древлян, дреговичів, словенів, кривичів, полочан, сіверян з князями - нащадками біблійних героїв. Історія Києва подається від полянського князя Кия та його молодших братів Щека і Хорива та сестри Либеді. Акцентується на особливій ролі у слов'ян, державотворенні апостола Андрія Первозванного та князя Володимира Великого, який вважається „апостолом руської землі" за введення християнства.

 

Висхідним пунктом легендарного шляху „із варяг у греки" в „Повісті минулих літ" є напрям з півдня на північ, а не навпаки, тобто шлях починався з грецької, а не з варязької землі. Значне місце у „Повісті..." відведено боротьбі Русі проти кочовиків, міжкнязівським чварам. Головною державницькою засадою твору є заклик до захисту руської землі від зовнішніх ворогів на основі єдності Русі. В літописі йдеться і про закони та звичаї предків, які, на думку укладачів, повинні стати джерелами княжих уставів, обов'язків князя „правду діяти на цьому світі, у правді суд судити".

 

Основною політичною ідеєю „ Повісті минулих літ" - є велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування навколо нього усіх князів - це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави. Літописець Нестор в своїй „ Повісті" „ прив'язував" історичні події до часу правління представників князівських династій: на зміну правління Києвичів прийшла династія Рюриковичів. І в цій непослідовності літописця полягає цінність літопису, в якому вбачається політична злободенність, досвід, спостереження. Це ж можна сказати не тільки про його політичну ідеологію, але й про його світобачення взагалі.

 

Його намір відповісти на питання, хто перший почав княжити у Києві, і як виникла Руська земля міститься в першій хронологічній даті, від якої літописець розкладає події за роками.

 

Похід князя Олега на Київ досить часто розглядається як стержнева подія в історії Київської Русі. Вважається, що проголосивши Київ стольним градом, матір'ю міст руських, тобто столицею усієї Давньоруської держави , Олег таким чином спричинився до об'єднання Русі в одну цільну державу з центром у Києві. „ Повість минулих літ" свідчить про те, що князювання Олега в Києві почалося зі створення міст - опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах. Наполеглива діяльність князя Олега дала певні результати: в останні роки його правління владі князя підкорялися княжіння древлян, кривичів, уличів, сіверян, ільменських словен, а також неслов'янські племена. Влада київського князя там була ще досить слабкою, часом формальною, а системи управління та судочинства - примітивними. Однак, на той час, країна була економічно розвинутою: в цьому велику роль відігравала торговельна артерія - „ шлях із варяг у греки". Важливою заслугою Олега є те, що він зумів стабілізувати внутрішнє життя держави, спираючись на язичницько - боярську верхівку. Літописець прагне наголосити на духовній місії Києва, прирівнявши його до священного града Єрусалима. Проте формування державності на новгородській півночі й київському півдні відбувалися нерівномірно: протягом ІХ - Х ст. ці протидержавні об'єднання розвивалися незалежно одне від одного. Форма правління в Київській державі залишалася монархічною, а в Новгороді - вищим адміністративно - політичним органом було віче. Лише в другій половині Х ст. київські князі почали виявляти інтерес до Новгорода. Остаточно Новгород опинився в орбіті влади київських князів уже за правління Ярослава Мудрого. Після смерті Олега влада в Києві перейшла до Ігоря, який є першим представником династії Рюриковичів. За його князювання влада Києва поширилась на землі Східного Криму і Тамані, де було створене Тмутараканське князівство. Саме тут Нестор показує, що важливим джерелом права Київської Русі є міжнародні договори князів з чужоземними державами. Це перші пам'ятки писаного права , це закони, які установлені князівською владою . В „ Повісті минулих літ" міститься чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією, що датуються 907, 911, 944(за іншими даними 945)[3, с.39] та 971 роками . Перший договір( 907 р.) став результатом переможного походу Олегової дружини до Царгорода: Другий договір 911 року був доповненням до першого. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом. Цей мирний договір діяв майже тридцять років. В договорі 907 - 911 рр. - Україна - Русь виступає як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, устійнене право Значення цього договору значно ширше, ніж свідчення про культуру тільки України: це - перший документ, в якому східні словяни виходять на історичну сцену, як рівноправні з греками. Договір Ігоря з Візантією 944 р. підтвердив непохитність миру між державами, передбачав сувору кару щодо його порушників. Процедура ж ратифікації цієї мирної угоди відбулася у Києві за участю князя Ігоря, його ратної дружини та грецьких дипломатівОстанній договір 971 року був укладений між Святославом і імператором Іоанном 1 Цимісхієм після поразки Святослава у русько-візантійській війні. Згідно з цим договором Святослав присягався „мати мир і правдиву любов з великим царем грецьким...до кінця світу, і ніколи не буду замишляти на країну вашу і не буду збирати війська ні на землю Грецьку, ні на Корсунську, ні на Болгарську, завжди виступати союзником Візантії і якщо ж ми не дотримаємося чогось із сказаного, то хай буду я і ті, хто зі мною і піді мною, хай будемо прокляті від Бога"

 

Зміст цих договорів свідчить про міжнародний авторитет та впливове становище Київської Русі на міжнародній арені.

 

княгиня Ольга, об'їхала всю державу, закладала нові міста,села, погости і призначала в них правителів. Смерть Ігоря примусила уважно поставитися до справи оподаткування людності, спробою чого були Ольжині „ устави" та „ уроки". Вона здійснила глибоку внутрішню реформу економіки: впорядкувала фінансову систему, встановила більш суворий порядок збирання данини, визначила її обсяг, строки і певні місця збору. Данина з древлян поділялася на три частини: дві йшли на Київ, а третина - на Вишгород, місто Ольги. Саме в цьому видно ідею поділу між державним прибутком і власністю князя, що свідчить про високий рівень державницького розуміння людей Х століття[7,с.102]. Вона обмежила свавілля князів та воєвод. Княгиня Ольга вела мирну зовнішню політику, що сприяло зміцненню держави. Всі ці реформи поклали початок існуванню Київської Русі як середньовічної держави з усіма її атрибутами.