Принципи управління освітою.

Науково обґрунтоване керівництво закладами освіти можливе за дотримання основних принципів управління.

Принцип державотворення розкривається в тому, що функціонування усіх закладів освіти спрямовується на утвердження і розвиток державності України, піднесення рівня їх діяльності до міжнародних стандартів.

Принцип науковості передбачає врахування під чаї організації навчально-виховного процесу в закладах освіти досягнень педагогіки, психології, знання методик викладання навчальних предметів, фізіології, гігієни, кібернетики та інших наук.

Принцип демократизації полягає в тому, що, вирішуючи проблеми діяльності закладу освіти, керівник має зважати на думку членів педагогічного та учнівського колективів, батьків, громадськості, систематично звітувати про свою роботу перед колективом працівників закладу освіти.

Принцип гуманізації потребує налагодження гуманних стосунків у ланках взаємовідносин: дирекція — учителі, учні, батьки; учителі — учні, батьки; учителі — учителі; учні — учні; учнівські лідери — рядові вихованці; батьки — діти. Загалом, принцип передбачає формування гуманної особистості гуманними засобами.

Принцип цілеспрямованості потребує чіткого перспективного і щоденного планування всіх напрямів навчально-виховної, організаційно-господарської діяльності закладу освіти з урахуванням його можливостей.

Принцип компетентності ставить вимогу, згідно з якою всі працівники закладу освіти повинні мати високий рівень професійної підготовки, загальну ерудицію, сумлінно виконувати службові обов'язки.

Принцип оптимізації полягає у створенні в закладі освіти належних умов для забезпечення його працівникам можливостей для ефективної діяльності.

Принцип ініціативи й активності передбачає наявність цих якостей у керівника закладу освіти та створення умов для здійснення творчих пошуків усіма педагогами.

Принцип об'єктивності в оцінці виконання працівниками закладу освіти своїх обов'язків означає систематичний контроль за діяльністю працівників закладу, об'єктивну оцінку її результатів, гласність і врахування думки педагогічного колективу.

Принцип поєднання колегіальності з персональною відповідальністю означає, що керівник закладу освіти несе повну відповідальність за навчально-виховну діяльність перед державними органами, але під час прийняття важливих рішень з питань діяльності свого закладу зобов'язаний ураховувати думку членів колективу, якщо вона не суперечить законам України.Подальше вдосконалення системи освіти України покликане забезпечити високу якість навчання і виховання, належну теоретичну і практичну підготовку підростаючого покоління до життя, суспільно корисної пращ, сприяти всебічному розвитку особистості.

5. Управління та керівництво навчально-виховною роботою школи. Функції керівників школи.

Керівництво роботою загальноосвітньої школи здійснюють директор, його заступники з навчальної та виховної роботи, помічник директора з господарської частини. їхні права та обов'язки окреслені Положенням про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад.

Призначення на посаду та звільнення з посади керівника державного, комунального загальноосвітнього навчального закладу здійснює відповідний орган управління освітою. Посаду керівника загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності може займати особа, яка є громадянином України, має вищу педагогічну освіту на рівні спеціаліста або магістра, стаж педагогічної роботи не менше трьох років, успішно пройшла атестацію керівних кадрів освіти у порядку, встановленому Міністерством освіти і науки України.

Призначення на посаду і звільнення з посади заступників керівника та інших педагогічних працівників державного загальноосвітнього навчального закладу здійснюють відповідні органи управління освітою за поданням керівника навчального закладу, комунального - власник за погодженням з відповідним органом управління освітою.

Директор школи виконує такі обов'язки:

- забезпечує реалізацію державної освітньої політики, діє від імені навчально-виховного закладу;

- розпоряджається в установленому порядку шкільним майном і коштами, затверджує за погодженням з радою навчально-виховного закладу кошторис та забезпечує його виконання, укладає угоди, відкриває рахунки в установах банків і є розпорядником кредитів;

- видає в межах своєї компетенції накази та розпорядження, обов'язкові для всіх учасників навчально-виховного процесу;

- організовує навчально-виховний процес, здійснює контроль за його ходом і результатами, відповідає за якість і ефективність роботи педагогічного колективу, за дотримання вимог охорони дитинства і праці, створює необхідні умови для участі учнів у позакласній та позашкільній роботі;

- за погодженням з радою навчально-виховного закладу призначає і звільняє своїх заступників, педагогічних працівників, помічника з господарської частини;

- за погодженням з профспілковим комітетом затверджує правила внутрішнього розпорядку, посадові обов'язки працівників навчально-виховного закладу;

- створює умови для творчого зростання педагогічних працівників, пошуку та використання ними ефективних форм і методів навчання та виховання;

- несе відповідальність за свою діяльність перед-учнями, батьками, педагогічними працівниками та загальними зборами (конференцією), засновником, місцевими органами державної виконавчої влади.

Посада директора школи відповідальна, тому її мають обіймати кращі педагоги. "Суть керівництва сучасною школою полягає в тому, - стверджував В. Сухомлинський, - щоб у найважчій справі виховання на очах учителів створювався, визрівав і утверджувався кращий досвід, який втілює в собі передові педагогічні ідеї. І той, хто є творцем цього досвіду, чия праця стає зразком для інших вихователів, - той і повинен бути директором школи. Добре керувати навчально-виховним процесом - це означає досконало володіти наукою, майстерністю, мистецтвом навчання і виховання... Якщо ви хочете бути хорошим директором, прагніть передусім бути хорошим педагогом - хорошим учителем-дидактом і хорошим вихователем... Учителем учителів... можна стати лише тоді, коли з кожним днем усе більше заглиблюєшся в деталі, в тонкощі педагогічного процесу..."

Заступник директора з навчальної роботи організовує та контролює процес навчання школярів, їх загальноосвітню і трудову підготовку, всебічний розвиток і поведінку; перевіряє виконання навчальних планів і програм, якість знань, умінь і навичок учнів; здійснює керівництво методичною роботою з учителями школи.

Заступник директора з виховної роботи організовує позакласну виховну роботу і дозвілля учнів школи, надає необхідну допомогу класним керівникам, вихователям та іншим працівникам школи, що залучаються до проведення виховної роботи з учнями, підтримує зв'язки з позашкільними установами, громадськими організаціями і державними органами, причетними до виховання молоді.

Помічник директора з господарської частини відповідає за збереження шкільних будов і майна, матеріальне забезпечення навчального процесу, санітарний стан школи, протипожежну безпеку, правильну організацію роботи обслуговуючого персоналу.

Для керівника школи мають бути характерними орієнтація на головну, кінцеву мету навчання і виховання школярів, урахування чинників, які сприяють її досягненню; прагнення обрати найоптимальніший шлях для розв'язання проблем навчання і виховання учнів, спираючись на громадську думку школи; здатність до ризику при виборі форм і методів навчання та виховання, щоб досягти мети навчально-виховної діяльності; самостійність мислення, ініціатива і новаторське ставлення до справи, до створення авторської школи; гнучкість в управлінській діяльності, вміння швидко знаходити нові правильні рішення щодо організації навчально-виховного процесу; прагнення до спрощення управлінських функцій і делегування окремих із них методичним об'єднанням, творчим групам педагогів, громадським організаціям; прагнення до впровадження передових форм і методів організації навчально-виховного процесу; орієнтування педагогів на підвищення їх наукового, професійного та методичного рівнів.

Ефективність управління загальноосвітньою школою залежить від інформаційної культури її керівника, яка є важливою складовою його загальної культури, продуктом його життєдіяльності. Критеріями сформованості інформаційної культури керівника школи є: вміння керівника задовольняти власні інформаційні потреби у професійній діяльності, розробляти організаційну структуру та змістове наповнення системи інформаційного забезпечення управління школою, генерувати та розподіляти інформаційні потоки в системі управління; сприйняття кожного суб'єкта навчально-виховного процесу як цілісної особистості; володіння ситуативним стилем управління; прогнозування різних видів діяльності; вміння оперативно і точно приймати управлінські рішення, використовувати в управлінській діяльності інформаційні і комп'ютерні технології; запровадження методів та інтелектуальних систем збирання та опрацювання даних про перебіг і результати управлінського та освітнього процесу.

Демократизація внутрішкільного управління навчально-виховним процесом передбачає активну участь учителів, батьків та учнів у здійсненні необхідних заходів для підвищення якості навчання й виховання відповідно до вимог держави і суспільства. Гарантом цього є громадський орган - рада школи. До її складу входять педагоги, батьки та учні. Збирається вона 4-5 разів на рік для розв'язання важливих шкільних проблем.

Рада школи як виконавчий орган громадського управління організовує виконання рішень загальних зборів (конференції); затверджує річний план, режим роботи школи; підтримує громадські ініціативи щодо навчання та виховання учнів, творчі пошуки та експериментальну роботу педагогів; визначає шляхи співпраці з науково-дослідними установами, виробничими та кооперативними організаціями, добровільними товариствами, творчими спілками, іншими державними та громадськими інститутами; вносить пропозиції щодо морального і матеріального заохочення педагогічних та інших працівників школи, учнів, батьків; погоджує зміст, форми педагогічної освіти батьків і створює для неї разом з директором та громадськими організаціями відповідні умови.

Разом з батьками рада школи забезпечує соціальний захист учнів при розгляді питань, що стосуються їх інтересів у державних і громадських органах. У присутності батьків розглядає подання педагогічної ради про виключення учня зі школи і приймає відповідні рішення. У межах чинного законодавства рада школи вживає необхідних заходів щодо захисту педагогічних працівників, директора школи від необґрунтованого втручання в їхню професійну та службову діяльність. Спільно з дирекцією вона представляє інтереси школи в державних і громадських органах тощо.

Вищим органом громадського самоврядування в середній загальноосвітній школі є загальні збори (конференція) колективу. Делегати конференції обираються від працівників школи, учнів другого-третього ступеня, батьків, представників громадськості (однакова кількість представників від кожної категорії). Загальні збори (конференція) збираються один раз на рік.

Збори (конференція) обирають раду школи, її голову, встановлюють термін їх повноважень; заслуховують звіт про роботу директора і голови ради школи, дають їм оцінку відкритим або таємним голосуванням; затверджують головні напрями вдосконалення діяльності школи, розглядають інші найважливіші питання навчально-виховного процесу; приймають рішення про стимулювання праці директора, голови ради школи. Якщо директор не виконує покладених на нього обов'язків, порушують клопотання перед відповідним структурним підрозділом місцевого органу державної виконавчої влади про його невідповідність займаній посаді.

Важливим постійно діючим колегіальним дорадчим органом середньої загальноосвітньої школи є педагогічна рада, очолювана директором школи. До її складу входять педагоги, що працюють у школі. Педагогічна рада збирається 4-5 разів на рік для розв'язання найважливіших навчально-виховних завдань школи. її робота спрямована на удосконалення навчально-виховного процесу; методичної роботи в школі; підвищення кваліфікації педагогічних працівників; упровадження досягнень психолого-педагогічних наук і передового педагогічного досвіду в практику роботи школи; на матеріальне і моральне заохочення учнів, звільнення їх від екзаменів, переведення до наступного класу або залишення учнів, які не встигають, на повторне навчання в тому самому класі та ін.

У багатьох школах діє і такий громадський орган, як щомісячна нарада при директорі школи. Залежно від обговорюваної проблеми на її засідання запрошують всіх працівників школи або лише тих, кого вона стосується. Така форма роботи дає змогу оперативно розв'язувати питання навчально-виховної діяльності школи, здійснювати контроль за виконанням рішень наради та рішень засідань педагогічної ради і ради школи.

6. Педагогічна та громадська ради в школі. Зміст, форми та функції діяльності.

Демократизація внутрішкільного управління навчаль­но-виховним процесом передбачає активну участь учите­лів, батьків та учнів у здійсненні необхідних заходів для підвищення якості навчання й виховання відповідно до вимог держави і суспільства. Гарантом цього є громад­ський орган — рада школи. До її складу входять педагоги, батьки та учні. Збирається вона 4—5 разів на рік для роз­в'язання важливих шкільних проблем.

Рада школи як виконавчий орган громадського управ­ління організовує виконання рішень загальних зборів (конференції); затверджує річний план, режим роботи школи; підтримує громадські ініціативи щодо навчання та виховання учнів, творчі пошуки та експериментальну ро­боту педагогів; визначає шляхи співпраці з науково-до­слідними установами, виробничими та кооперативними організаціями, добровільними товариствами, творчими спілками, іншими державними та громадськими інститу­тами; вносить пропозиції щодо морального і матеріального заохочення педагогічних та інших працівників школи, уч­нів, батьків; погоджує зміст, форми педагогічної освіти батьків і створює для неї разом з директором та громад­ськими організаціями відповідні умови.

Разом з батьками рада школи забезпечує соціальний за­хист учнів при розгляді питань, що стосуються їх інтересів у державних і громадських органах. У присутності батьків розглядає подання педагогічної ради про виключення учня зі школи і приймає відповідні рішення. У межах чинного законодавства рада школи вживає необхідних заходів щодо захисту педагогічних працівників, директора школи від необґрунтованого втручання в їхню професійну та службо­ву діяльність. Спільно з дирекцією вона представляє інте­реси школи в державних і громадських органах тощо.

Вищим органом громадського самоврядування в серед­ній загальноосвітній школі є загальні збори (конференція) колективу. Делегати конференції обираються від праців­ників школи, учнів другого-третього ступеня, батьків, представників громадськості (однакова кількість пред­ставників від кожної категорії). Загальні збори (конферен­ція) збираються один раз на рік.

Збори (конференція) обирають раду школи, її голову, встановлюють термін їх повноважень; заслуховують звіт про роботу директора і голови ради школи, дають їм оцін­ку відкритим або таємним голосуванням; затверджують головні напрями вдосконалення діяльності школи, розгля­дають інші найважливіші питання навчально-виховного процесу; приймають рішення про стимулювання праці ди­ректора, голови ради школи. Якщо директор не виконує покладених на нього обов'язків, порушують клопотання перед відповідним структурним підрозділом місцевого ор­гану державної виконавчої влади про його невідповідність займаній посаді.

Важливим постійно діючим колегіальним дорадчим органом середньої загальноосвітньої школи є педагогічна рада, очолювана директором школи. До її складу входять педагоги, що працюють у школі. Педагогічна рада збира­ється 4—5 разів на рік для розв'язання найважливіших навчально-виховних завдань школи. її робота спрямована на удосконалення навчально-виховного процесу; методич­ної роботи в школі; підвищення кваліфікації педагогічних працівників; упровадження досягнень психолого-педаго-гічних наук і передового педагогічного досвіду в практику роботи школи; на матеріальне і моральне заохочення уч­нів, звільнення їх від екзаменів, переведення до наступно­го класу або залишення учнів, які не встигають, на повтор­не навчання в тому самому класі та ін.

Колегіальними органами шкільного громадського самоврядування є загальні збори (конференція) колективу й обрана ним шкільна рада.

Загальні збори (конференція) колективу — вищий орган громадського самоврядування в школі, делегатами зборів є працівники школи, учні й батьки, які обираються відповідно зборами трудового колективу, учнівськими зборами і класними батьківськими зборами. Кількість делегатів визначається статутом школи. Збори правомочні, якщо в їхній роботі бере участь не менше половини делегатів кожної з трьох категорій. Конференція скликається не менше одного разу на рік і виконує такі функції: обирається Рада школи і її голова; заслуховується звіт директора і голови Ради школи про їхню роботу, оцінка дається відкритим або таємним голосуванням; затверджуються основні напрями вдосконалення діяльності школи, приймаються рішення про стимулювання праці директора і голови Ради або порушуються клопотання перед місцевою владою про невідповідність директора посаді.

У період між загальними зборами вищим органом громадського самоврядування є Рада школи. У новій редакції Закону "Про освіту" шкільну Раду вилучено з системи органів шкільного самоврядування, але в багатьох школах вони продовжують діяти.

.До Ради школи обираються представники від учителів, учнів і батьків відкритим або таємним голосуванням. Рада школи скликається її головою один раз на чверть, її засідання є правомочним, якщо в ньому бере участь не менше двох третин її членів.

Завдання Ради школи: здійснювати демократичне управління школою, поєднуючи єдиноначальність і колегіальність, державність та громадське управління; удосконалювати роботу школи; зміцнювати матеріально-технічну базу школи, залучаючи громадськість; брати участь у вирішенні оперативних проблем роботи школи; сприяти впровадженню наукового управління школою.

Обов'язки Ради школи та її членів: організовувати виконання рішень конференції, затверджувати режим роботи школи; заохочувати творчі пошуки, дослідницько-експериментальну роботу педагогів; аналізувати стан роботи школи; брати участь у складанні річного плану роботи; координувати зусилля всіх керівників школи; створювати разом із директором умови для педагогічної освіти батьків; розглядати пропозиції, скарги і зауваження педагогів, учнів і батьків; заслуховувати звіти керівників школи; проводити роботу щодо виборів і призначень класних керівників, керівників гуртків, клубів, об'єднань; розглядати соціальні, житлово-побутові проблеми учнів і працівників школи; організувати громадський контроль за харчуванням і медичним обслуговуванням учнів; контролювати витрати бюджетних асигнувань, розподіляти кошти фонду всеобучу; брати участь у проведенні атестації вчителів; інформувати колектив про свою роботу; стимулювати творчість; нести відповідальність за вирішення конкретних проблем та реалізацію покладених на неї функцій.

Рада школи має право: ставити питання перед органами освіти про заміну директора школи, нагороджувати грамотами і цінними подарунками педагогів за успіхи і творчі пошуки в роботі, клопотати про присвоєння педагогам звань і категорій тощо.

Педагогічна рада

Педагогічна рада — це постійно діючий колегіальний орган, призначений для вдосконалення роботи школи, підвищення ефективності навчально-виховного процесу та надання допомоги педагогам школи у вихованні всебічно розвинутої особистості.

Завдання педагогічної ради: визначити цілі і перспективи діяльності педагогічного колективу, об'єднувати зусилля педагогів у розв'язанні проблем навчального процесу, сприяти адміністрації у впровадженні досягнень психолого-педагогічної науки та передового педагогічного досвіду.

Основні функції педагогічної ради:

о розглядати питання вдосконалення й методичного забезпечення навчально-виховного процесу;

о обґрунтовувати пропозиції педагогів про моральне і матеріальне заохочення учнів чи застосування стягнень;

о організовувати підвищення кваліфікації вчителів, розвиток їхньої ініціативності тощо.

В обов'язки педагогічної ради входить: затвердження навчальних планів, планів гуртків, факультативів, секцій, методичних об'єднань; вивчення і глибокий аналіз педагогічного процесу, виявлення недоліків та здійснення заходів щодо їх оптимального вирішення; вивчення стану роботи методичних об'єднань, класів і груп продовженого дня; використання діагностичного підходу при вивченні питань, які виносяться на педраду; інформування педагогічного колективу про. вивчення системи уроків чи системи роботи вчителів тощо.

Педагогічна рада має право: заслуховувати звіт директора про стан навчально-виховного процесу; приймати рішення про вивчення та впровадження в практику кращого досвіду вчителів, вихователів, класних керівників; вносити пропозиції про дострокову атестацію окремих учителів, присвоєння звань чи позбавлення їх; відміняти раніше прийняті рішення, якщо вони неправомірні, необгрунтовані; надавати конкретну допомогу окремим педагогам в організації навчально-виховного процесу.

Кількість засідань педагогічної ради визначаються їх доцільністю, але не менше чотирьох разів на рік. Головою педагогічної ради є директор школи. Традиційними етапами проведення засідань педагогічної ради є підготовка, проведення засідань, організація виконання рішень.

У кращих школах до педагогічної ради ставляться з особливою відповідальністю, готуються до таких рад за півтора-два місяці, на засіданнях не читаються доповіді, а йде змістовне спілкування, обмін думками, проводиться дискусія з проблеми, висловлюються претензії дирекції. Після виступів приймається рішення, яке враховує узагальнену думку всіх членів педагогічної ради

7. Методична робота в школі. ЇЇ напрями.

У Типовому статуті середнього загальноосвітнього навчально-виховного закладу записано, що одним із обов'язків педагогічних працівників є постійне підвищення професійного рівня, педагогічної майстерності, загальної і політичної культури. Цьому значною мірою сприяє організація методичної роботи з учителями. Основний зміст цієї роботи такий:

1) вивчення директивних документів уряду про школу;

2) вивчення і впровадження в практику передового педагогічного досвіду;

3) надання практичної допомоги вчителям з питань вдосконалення теоретичних знань, педагогічної майстерності;

4) постійне знайомство з новими досягненнями психолого-педагогічних наук і методики викладання навчальних предметів;

5) систематичне вивчення і аналіз навчальних програм, підручників, посібників, методичних рекомендацій;

6) вивчення і аналіз якості знань, умінь і навичок учнів, труднощів в опануванні навчальним матеріалом та вироблення рекомендацій щодо підвищення ефективності навчально-виховного процесу;

7) оволодіння новими методами і прийомами навчання і виховання.

Якість, результати навчально-виховного процесу шко­ли залежать передусім від учителя, його теоретичної підго­товки, педагогічної та методичної майстерності.

Підвищенню фахової підготовки педагогічних кадрів у школах сприяє спеціальна методична робота, яка збагачує їх педагогічними знахідками, дає змогу молодим учите­лям оволодівати педагогічною майстерністю, підтримує в педагогічному колективі дух творчості, прагнення до по­шуку. Методична робота спонукає вчителя до засвоєння змісту нових програм і технологій їх реалізації, ознайом­лення з досягненнями психолого-педагогічних дисциплін і методик їх викладання, вивчення і впровадження передо­вого педагогічного досвіду, вдосконалення навичок само­освітньої роботи. Вона забезпечує надання вчителю квалі­фікованої допомоги з теорії та практичної діяльності.

У сучасній школі методична робота здійснюється за та­кими напрямами:

1. поглиблення філософсько-педагогічних знань, спря­мованих на відродження й розвиток національної освіти в Україні, вивчення педагогічної теорії, методики навчання і виховання, психології, етики, естетики, поглиблення на­уково-теоретичної підготовки з предмета і методики його виклдання;

2. вивчення діалектики і принципів розвитку україн­ської національної школи; збагачення педагогічних кадрів надбаннями української педагогіки, науки, культури; вивчення теорії та досягнень науки з викладання предме­тів, володіння сучасними науковими методами; вивчення й практична реалізація оновлених програм і підручників, розуміння їх особливостей;

3. освоєння методики викладання додаткових предме­тів; випереджувальний розгляд питань методики вивчен­ня складних розділів навчальних програм з проведенням відкритих уроків, використанням наочних посібників, ТЗН, дидактичних матеріалів;

4. освоєння і практичне застосування теоретичних положень загальної дидактики, методики і принципів активізації навчальної діяльності учнів, формування у них наукового світогляду з урахуванням вимог етнопедагогіки;

5. систематичне інформування про нові методичні ре­комендації, публікації щодо змісту й методики навчально-виховної роботи, глибоке вивчення відповідних держав­них нормативних документів;

6. упровадження досягнень етнопедагогіки, психології та окремих методик і передового педагогічного досвіду із звер­ненням особливої уваги на використання в діяльності педаго­гічних колективів зразків національної культури і традицій.

Згідно з Указом Президента України «Про всеукраїн­ський конкурс «Учитель року», відповідним Положенням, його завданнями є: піднесення ролі вчителя у суспільстві і підвищення престижності цієї професії; привернення уваги громадськості, органів влади до проблем освіти; сприяння творчим педагогічним пошукам, удоско­налення фахової майстерності вчителя; поширення передового педагогічного досвіду: забезпечення незалежної експертної оцінки педаго­гічної діяльності.

Всеукраїнський конкурс «Учитель року» охоплює ра­йонний, міський (грудень), обласний (січень-лютий), все­український (квітень) тури. Для участі в ньому претендент подає районному (міському) оргкомітету відповідно заяву та опис власного досвіду, що розкриває оригінальність пе­дагогічних ідей, методів, технологій, аналіз результатів праці. Переможцям всеукраїнського туру конкурсу при­своюють звання «Заслужений учитель України». Ним стає один учитель з певного фаху на всю країну.

Рішенням регіональних оргкомітетів можуть бути при­суджені дипломи «Переможець конкурсу «Учитель року» району (міста)», «Переможець конкурсу «Учитель року» об­ласті». Місцеві органи влади можуть встановити для пере­можців конкурсу грошові премії. Аналогічно можуть бути відзначені лауреати регіональних фахових конкурсів «Учи­тель року» (учителів, які зайняли II та III призові місця).

8. Передовий педагогічний досвід: вивчення, узагальнення, впровадження.

Під поняттям педагогічний досвід розуміють сукупність знань, умінь і навичок, здобутих у процесі практичної навчально-виховної роботи.

На важливу роль педагогічного досвіду вказували К.Д.Ушин­ський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський. К.Д.Ушин­сь­кий, зокрема, виділяє таке поняття як педагогічна досвідченість, під якою він розуміє факти виховання, пережиті вчителем. Ці факти «повинні зробити вплив на розум вихователя, класифікуватися в ньому за своїми характерними особливостями, узагальнюватися, стати думкою, і вже ця думка, а не сам факт зробиться правилом виховної діяльності вчителя».

А.С.Макаренко розкрив діалектичну природу педагогічного досвіду, вказавши на важливість індукції і дедукції в ньому.

На творчий підхід у використанні чужого досвіду вказував В.О.Сухомлинський. «Досвід уявляється мені садом квітучих троянд. Ось нам треба пересадити цей квітучий кущ із саду на своє поле. Що для цього треба зробити? Насамперед вивчити грунт свого поля, додати те, чого в ньому не вистачає. Підготувати цей грунт, потім уже пересаджувати. Але як? Разом з грунтом, не оголюючи коренів».

Науковці поділяють педагогічний досвід на різні групи: передовий, масовий (позитивний), недостатній. Масовий досвід є характерним для основної маси педагогічних працівників. Недостатній досвід — це досвід помилковий або застарілий, досвід роботи молодих учителів.

Передовий педагогічний досвід — це досвід, який забезпечує високу результативність як на основі сумлінного виконання обов'язків, так і новаторства.

Проблема передового педагогічного досвіду висвітлювалася в роботах Ю.К.Бабанського, Е.І.Монозсона, М.М.Скаткіна, М.М.По­ташника, Я.С.Турбовського, а на Україні — в працях М.Д.Ярмаченка, О.Я.Сав­ченко, В.І.Бондаря, М.Ю. Красовицького та ін.

Передовий педагогічний досвід залежно від обсягу теми поділяють на комплексний і локальний, а за кількістю авторів — на індивідуальний та колективний. Комплексний досвід охоплює значну кількість питань роботи вчителя чи педагогічного колективу (наприклад, система роботи вчителя з розвитку зв'язного мовлення учнів, система роботи педколективу навчально-виховного закладу щодо формування національної свідомості учнів). Локальний досвід охоплює окреме питання чи кілька взаємозв'язаних питань (наприклад, досвід роботи вчителя математики з проблеми диференціації навчання школярів, досвід педколективу з питань оптимізації навчально-виховного процесу).

Індивідуальний досвід — це конкретний педагогічний досвід. Колективний досвід — це досвід педколективу навчально-виховного закладу, творчого об'єднання вчителів тощо.

Передовий педагогічний досвід поділяють на новаторський і зразковий. Новаторський досвід виділяється певною оригінальністю, новизною. Новизна досвіду може мати об'єктивний або суб'єктивний характер. Якщо новизна досвіду має об'єктивний характер і пошуки педагога-новатора носять експериментальний характер, то такий досвід називають дослідницьким.

Новаторський досвід може відрізнятися певною оригінальністю, вдосконаленням форм, методів, засобів навчання і виховання на основі творчого їх використання. Такий досвід називають раціоналізаторським.

Зразковий досвід — це досвід роботи сумлінних вчителів, які використовують досягнення педагогічної науки і практики, методичні рекомендації, розроблені вченими, методистами, і педагогічна діяльність яких служить зразком для інших.

Передовий педагогічний досвід фіксують у процесі внутрішкільного контролю на педагогічних читаннях, конференціях тощо. Щоб він став надбанням масової практики, його потрібно вивчати й узагальнювати, що передбачає такі етапи роботи

а) визначення педагогічної проблеми та об'єкта вивчення. На цьому етапі формулюють тему досвіду, обґрунтовують її актуальність, формують групу для його вивчення;

б) попереднє вивчення досвіду. Цей етап передбачає попереднє ознайомлення з об'єктом досвіду через відвідування навчальних занять, бесіди з педагогами, вивчення шкільної документації. На цій основі визначають ідеї передового досвіду, уточнюють методи його вивчення;

в) теоретична підготовка. Особи, які вивчають передовий досвід, повинні знати існуючі теоретичні та методичні положення з цієї проблеми, що дасть змогу визначити ступінь новизни досвіду, з'ясувати педагогічні умови, які забезпечують його результативність;

г) основне вивчення досвіду. На цьому етапі збирають емпіричний матеріал, вивчають окремі ланки навчально-виховного процесу, організовують контрольні експертизи (зрізи). Зібраний матеріал класифікують на типовий і випадковий, відтак його систематизують та узагальнюють;

ґ) визначення провідних педагогічних ідей досвіду. Ця робота полягає в аргументуванні і підкріпленні емпіричним матеріалом сформульованих на етапі теоретичної підготовки вихідних теоретичних положень. У процесі систематизації та узагальнення досвіду саме ці положення є основою визначення його провідних ідей, вироблення методичних рекомендацій щодо розв'язання досліджуваної проблеми, оцінювання перспективності досвіду.

Під час вивчення передового педагогічного досвіду з'ясовують сукупність методів педагогічної діяльності, особливість їх співвідношення та взаємодії, що забезпечують результат і визначають педагогічну майстерність автора досвіду. Важливо мати чіткі критерії передового педагогічного досвіду, що дає змогу розглядати його не як випадкове явище, а як систему діяльності, а також умови формування досвіду, що допоможе зробити висновок про можливість його відтворення. Необхідно також визначитися і щодо засобів вивчення, поширення та популяризації передового педагогічного досвіду.

Формами і методами втілення передового досвіду є: відкриті уроки та інші заняття; усні повідомлення результатів вивченого, узагальнення передового педагогічного досвіду у виступах педагогів у школі, на нарадах, курсах, семінарах представників народної освіти; письмові повідомлення результатів вивченого, узагальнення передового педагогічного досвіду у формі методичних листів, методичних розробок, статей у газетах і журналах, видання брошур, монографій, збірників матеріалів конференцій і семінарів; наочно-демонстраційна популяризація передового педагогічного досвіду - організація виставок, спеціальні стенди при методкабінетах та ін.

Дієвість передового педагогічного досвіду забезпечує органічна взаємодія педагогічної науки та шкільної практики, яка застерігає вчителів від випадковостей і помилок у пошуках нових методів навчання та виховання.

У досвіді педагогів-новаторів чітко простежуються індивідуальні ознаки, які вирізняють їх педагогічну діяльність, розкривають індивідуальність. Немало у їхній роботі й спільних ознак. У своїй основі вони мають такі ідеї педагогіки співпраці: використання різноманітних стосунків у колективі з виховною метою; обмірковування форм і методів роботи з таким розрахунком, щоб діти взаємовиховувалися; прищеплення учням уміння аналізувати свою діяльність і стосунки; єдність педагогів і учнів у навчально-виховному процесі; навчання без примусу; оптимістичний погляд на учня, його можливості; формування в учня об'єктивної самооцінки і ставлення до навколишньої дійсності.

9. Атестація педагогічних працівників. Кваліфікаційні категорії та педагогічні звання.

Відповідно до пункту 4.1 Типового положення про атестацію педагогічних працівників, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 6. 10. 2010 р. № 930 (із змінами) (далі – Типове положення), Атестація педагогічних працівників - це система заходів, спрямована на всебічне комплексне оцінювання їх педагогічної діяльності, за якою визначаються відповідність педагогічного працівника займаній посаді, рівень його кваліфікації, присвоюється кваліфікаційна категорія, педагогічне звання.

1.3. Метою атестації є стимулювання цілеспрямованого безперервного підвищення рівня професійної компетентності педагогічних працівників, росту їх професійної майстерності, розвитку творчої ініціативи, підвищення престижу й авторитету, забезпечення ефективності навчально-виховного процесу.

1.4. Основними принципами атестації є відкритість та колегіальність, гуманне та доброзичливе ставлення до педагогічного працівника, повнота, об'єктивність та системність оцінювання його педагогічної діяльності.

1.5. Атестація педагогічних працівників навчальних та інших закладів є обов'язковою.

1.6. Атестація може бути черговою або позачерговою. Чергова атестація здійснюється один раз на п'ять років.

1.7. Умовою чергової атестації педагогічних працівників є обов'язкове проходження не рідше одного разу на п'ять років підвищення кваліфікації на засадах вільного вибору форм навчання, програм і навчальних закладів.

Ця вимога не розповсюджується на педагогічних працівників, які працюють перші п'ять років після закінчення вищого навчального закладу.

(Абзац третій пункту 1.7 розділу I виключено на підставі Наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту №1473 від 20.12.2011)

1.8. Позачергова атестація проводиться за заявою працівника з метою підвищення кваліфікаційної категорії (тарифного розряду) або за поданням керівника чи педагогічної ради навчального закладу з метою присвоєння працівнику кваліфікаційної категорії, педагогічного звання та у разі зниження ним рівня професійної діяльності.

Позачергова атестація з метою підвищення кваліфікаційної категорії може проводитися не раніш як через два роки після присвоєння попередньої. (Абзац другий пункту 1.8 розділу I із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту №1473 від 20.12.2011)

1.9. Центральні органи виконавчої влади, у підпорядкуванні яких є навчальні та інші заклади, на підставі цього Типового положення за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти можуть розробляти свої положення про атестацію педагогічних працівників, в яких визначаються умови та порядок присвоєння кваліфікаційних категорій, педагогічних звань з урахуванням особливостей і специфіки їх роботи.

Атестація педагогічних працівників проводиться з метою активізації творчої професійної діяльності, стимулювання фахової та загальної освіти педагогічних працівників, посилення мотивації якісної праці, підвищення професійної відповідальності за результати навчання і виховання.

Атестації підлягають педагогічні працівники з вищою освітою, а також з середньою спеціальною та загальною середньою освітою. Не підлягають атестації молоді спеціалісти, стаж роботи яких менший 3 років, педагогічні працівники, які працюють у даній освітній установі менше 1 року, перебувають на тривалому лікуванні, жінки, що перебувають у відпустці по вагітності, пологах і доглядом за дитиною. Спеціалісти, які навчаються заочно, можуть атестуватися за бажанням.

Періодичність проведення чергової атестації — один раз у 5 років. У випадку відмови педагогічного працівника проходити чергову атестацію йому встановлюється кваліфікаційна категорія на ступінь нижча від попередньої.

Для педагогічних працівників, які вирішили підвищити кваліфікаційну категорію, проводиться позачергова атестація (але не раніше, як через рік від попередньої). Вона може проводитися і на подання адміністрації або ради навчального закладу для тих осіб, які знизили рівень своєї професійної діяльності.

Проведенню атестації педагогічного працівника передує проходження ним одної із форм підвищення кваліфікації.

Атестація педагогічних працівників проводиться атестаційними комісіями, які створюються при загальноосвітніх навчально-виховних закладах, відділах та управліннях освіти. Педагогічні працівники малокомплектних початкових шкіл проходять атестацію при базовій школі або при відділі освіти районної держадміністрації.

Атестаційна комісія складається з голови (керівника закладу, органу освіти), його заступника (члена профспілки), секретаря, членів комісії (найбільш досвідчені педагоги, заступник керівника закладу, органу освіти).

Порядок проведення атестації такий. У вересні керівник навчально-виховного закладу, органу освіти визначає педагогічних працівників, які в поточному році будуть проходити атестацію. До 30 вересня утворюється атестаційна комісія, яка розглядає заяви від педагогічних працівників про бажання пройти атестацію та подання адміністрації установи, органу освіти про позачергову атестацію педагогічних працівників, що знизили рівень навчально-виховної роботи, і затверджує графік проведення атестації.

У випадку, коли педагогічні працівники, які атестуються, не претендують на підвищення кваліфікаційної категорії і з боку адміністрації установи не мають претензій до своєї роботи, атестаційна комісія може підтвердити встановлену їм кваліфікаційну категорію.

Протягом навчального року керівники установи вивчають педагогічну, методичну роботу педагогічних працівників, які атестуються, рівень їх теоретичної і професійної компетентності, авторитет серед колег, учнів, батьків і на підставі цього складають на них атестаційні листи. Педагогічних працівників завчасно знайомлять з їх атестаційними матеріалами.

У квітні атестаційна комісія на своєму засіданні розглядає атестаційні матеріали і приймає рішення:

1) відповідає посаді, яку посідає;

2) відповідає посаді, яку посідає, за умови виконання певних рекомендацій;

3) не відповідає посаді, яку посідає;

4) підтверджує (не підтверджує) відповідну кваліфікаційну категорію;

5) присвоює відповідне звання, категорію, вносить інші пропозиції щодо заохочення педагогічних працівників.

За рішенням атестаційної комісії педагогічним працівникам встановлюються такі кваліфікаційні категорії: “спеціаліст вищої категорії”, “спеціаліст І категорії”, “спеціаліст ІІ категорії”, “спеціаліст”, можуть присвоюватися педагогічні звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”, “вихователь-методист”, “педагог-організатор-методист” і інші. Вимоги до кваліфікаційних категорій та педагогічних звань наведено в “Типовому положенні про атестацію педагогічних працівників України”.

У випадку незгоди педагогічного працівника з рішенням атестаційної комісії він може оскаржити його у 10-денний термін в атестаційній комісії вищого рівня.

10. Сучасні вимоги до особистості вчителя загальноосвітньої школи Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст. про педагогічні та науково-педагогічні кадри.

Головна задача вчителя – вчити дітей розмірковувати. Людська особистість – складна суміш фізичних і духовних сил. Не розуміючи й неусвідомлючи цього, неможливо ані вчити, ані виховувати. Але нажаль, зміни, що відбуваються у нашому суспільстві, не завжди створюють кращі

умови для життя громадян. Однак, освіта, будучи орієнтованою на розвиток особистості, максимально адаптована до її потреб та інтересів, по суті моделює нарівні цінностей, особистісних рис і життєвих пріоритетів кожної людини гуманоцентричний соціальний устрій, який нашими спільними зусиллями має скластися вже в недалекому майбутньому.

Відтак процес гуманізації освіти визначає основний напрям її розвитку в сучасному суспільстві. Національна доктрина розвитку освіти в Україні визначає основні напрями трансформації вітчизняної освіти в сторону особистісного навчання та виховання, задаючи нові орієнтири навчання та виховання гуманоцентричного характеру

Вимоги до учителя в Україні сформовані у ряді документів і законів. У них передбачено, що “педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров'я якої дозволяє виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах системи загальної середньої освіти”. Посаду керівника загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності може займати особа, яка є громадянином України, має вищу педагогічну освіту на рівні спеціаліста або магістра, стаж педагогічної роботи не менше трьох років, успішно пройшла атестацію керівних кадрів освіти у порядку, встановленому Міністерством освіти України.

Держава декларує зусилля, щоб підняти престижність освіти на належний рівень, встановити вчительський авторитет. На практиці ж конкретні дії щодо втілення в життя юридично-правових, матеріально-технічних і фінансових основ державної програми розвитку освіти гальмуються.

Наприклад, Положенням про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженим 14 червня 2000 р. Кабінетом Міністрів України, визначено 10 позицій зобов’язань педагога. Так, учитель зобов'язаний "забезпечувати належний рівень викладання навчальних дисциплін, дотримуючись вимог Державного стандарту загальної середньої освіти". Цим положенням фактично закріплюється панування в наступні роки в український школі традиційної системи навчання, в якій переоцінюється викладання і недооцінюється навчання. Фактично йдеться про збереження авторитарного навчання з його "не можна" (помилятись, запитувати, заперечувати) і "потрібно" (вчити, а точніше - завчати, щоб отримати гарну оцінку). Головним у педагогічній діяльності, якщо дотримуватись вимог цієї норми, залишається "трансляція інформації", а не активізація, звільнення (розкріпачення) усвідомленого навчання; "накачування" учнів знаннями, а не формування в них умінь шукати ці знання і використовувати їх на практиці.

Така методологія організації педагогічного процесу давно відкинута освітніми системами інших країн світу, але в Україні після появи зазначеного Положення вона отримала нормативне закріплення.

XIII. Підготовка педагогічних та науково-педагогічних працівників.
29. Підготовка педагогічних і науково-педагогічних працівників, їх професійне вдосконалення — важлива умова модернізації освіти. Для підтримки педагогічних і науково-педагогічних працівників, підвищення їх відповідальності за якість професійної діяльності держава забезпечує:
— розробку та вдосконалення нормативно-правової бази професійної діяльності педагогічних і науково-педагогічних працівників;
— прогнозування та задоволення потреб суспільства у зазначених працівниках;
— розвиток конкурентоспроможної системи навчальних закладів, в яких проводиться підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників;
— розробку та запровадження державних стандартів педагогічної освіти різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і державних стандартів післядипломної педагогічної освіти;
— опанування педагогічними працівниками сучасних інформаційних технологій;
— періодичне оновлення і взаємоузгодження змісту підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогічних працівників;
— впровадження системи цільового державного фінансування підготовки педагогічних і науково-педагогічних працівників та їх професійного вдосконалення;
— поліпшення системи стимулювання професійного зростання педагогічних і науково-педагогічних працівників, можливість вивчення іноземних мов.
30. Держава забезпечує умови для підвищення престижу та соціального статусу педагогічних і науково-педагогічних працівників, створює систему професійного відбору молоді до вищих педагогічних навчальних закладів.

Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити:

розроблення та реалізацію державної програми підготовки і закріплення кваліфікованих кадрів для розширення міжнародного співробітництва у галузі освіти, організацію їх постійного навчання та підвищення кваліфікації;

виконання цільових інноваційних програм, спрямованих на розширення участі України у співробітництві на міжнародному ринку освітніх послуг;

фінансову та консультаційну підтримку.

11. Самоосвіта вчителя як засіб підвищення професійної майстерності. Концепція 12-річної школи про підготовку вчителя і його професійне вдосконалення.

Самоосвіта – це безперервний процес саморозвитку та самовдосконалення педагогів.

Самоосвіта вчителя є основною формою підвищення педагогічної компетентності, яка складається з удосконалення знань та узагальнення педагогічного досвіду шляхом цілеспрямованої самоосвітньої роботи. Самоосвіта здійснюється індивідуально або колективно.

У педагогічній літературі виділяються такі принципи самоосвіти вчителя:

1. Принцип цілісності ( системність самоосвітньої діяльності ).

2. Принцип діяльності ( практична спрямованість роботи ).

3. Принцип мобільності ( відповідність змісту самоосвіти рівню професійної компетентності).

4. Принцип самореалізації ( впровадження в життя своїх внутрішніх можливостей та здібностей).

5. Принцип самореалізації ( здатність особистості раціонально організувати свою діяльність).

Аспекти вибору змісту і форм самоосвітньої роботи вчителів

Опрацювання законодавчих та нормативно-правових документів з питань освіти;

Вивчення нових наукових ідей, найактуальніших педагогічних проблем ( у відповідності до науково-методичної проблеми школи );

Вивчення передового педагогічного досвіду;

Робота над індивідуальною психолого-педагогічною проблемою, докурсовим та післякурсовим завданням.

В основу організації самоосвіти педагога покладені такі принципи:

- системність та послідовність самоосвіти;

- зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога;

- взаємозв'язок наукових і методичних знань у самоосвітній праці вчителя;

- комплексне вивчення психолого-педагогічних і науково-методичних проблем;

- відповідність змісту самоосвіти рівню підготовки педагога, його інтересам та нахилам.

Самоосвіта педагога здійснюється за наявності таких ознак:

1. Самоосвіта як процес пізнання передбачає не просте закріплення професійних знань, або засвоєння вже відомої наукової інформації, а має за мету придбання нових наукових і методичних знань, практичних навичок.

2. Самоосвіта повинна бути неперервною, поповнення і оновлення нових знань, має здійснюватись на підставі попередньої професійної підготовки педагога. Систематичність і безперервність цієї діяльності регулюються планами та програмами самоосвіти.

3. Самоосвіта має сприяти оволодінню педагогом засобами застосування професійних знань у його практичній діяльності.

Основні завдання:

1. Виявлення особистісного рівня професійної компетенції на підставі самодіагностики.

2. Раціональне планування самоосвітньої діяльності з урахуванням основних напрямів розвитку освіти.

3. Досконала організація самоосвітньої діяльності та участь у різноманітних формах методичної роботи.

4. Проведення моніторингу професійного зростання.

5. Узагальнення досвіду роботи за результатами роботи над самоосвітньою темою.

Концепції "Підготовка вчителя і його професійне вдосконалення" відзначено, що зміни в змісті й структурі загальної середньої освіти мають глибинний характер і потребують розв'язання проблеми підготовки вчителя, який усвідомлює свою соціальну відповідальність, є суб'єктом особистісного і професійного зростання, вміє досягти нових педагогічних цілей. Під цим кутом зору роль учителя полягає не лише в тому, щоб забезпечити передавання знань від одного покоління до іншого, а й у тому, щоб бути людиною культури і вселюдських цінностей, провідником ідей державотворення і демократичних змін.

Домінантою стає підготовка педагога, діяльність якого не обмежується викладанням власного предмета, фахівця, який здатний здійснювати міждисциплінарні зв'язки й усвідомлює значущість професійних знань у контексті соціокультурного простору. Важливим є його вміння організувати навчальний процес як педагогічну взаємодію, спрямовану на розвиток особистості, її підготовку до розв'язання завдань життєтворчості.

Підготовка вчителя і його професійне вдосконалення

Зміни в змісті й структурі загальної середньої освіти мають глибинний характер і потребують розв'язання проблем підготовки вчителя, який усвідомлює свою соціальну відповідальність, постійно дбає про своє особистісне і професійне зростання, вміє досягти нових педагогічних цілей.

Під цим кутом зору роль учителя полягає не лише в тому, щоб забезпечити трансляцію знань, але й бути людиною культури і вселюдських цінностей, провідником ідей державотворення і демократичних змін.

Домінантною стає підготовка педагога, діяльність якого не обмежується викладанням власного предмета, фахівця, здатного до здійснення міждисциплінарних зв'язків, який усвідомлює значущість професійних знань в контексті соціокультурного простору. Важливим є його вміння організувати навчальний процес як педагогічну взаємодію, спрямовану на розвиток особистості, її підготовку до розв'язання завдань життєтворчості.

Реалізуючи гуманітарну природу своєї професії, вчитель як вихователь і організатор навчального процесу не обмежується оцінкою навченості учнів, а стимулює їхні особисті досягнення.

З огляду на нову ситуацію в освітньому просторі України педагог повинен уміти працювати в умовах вибору педагогічної позиції, технології, підручників, змісту, форм навчання тощо.

Отже, напрямок професійної переорієнтації вчителя – від просвітництва до здійснення життєтворчої та культуротворчої місії, від маніпулятивної, авторитарної педагогіки до педагогіки особистісно зорієнтованої, педагогіки співробітництва.

Оцінювання праці вчителя організовується так, щоб сприяти його розвитку і саморозвитку. Атестація педагога як форма виявлення рівня його кваліфікації, має стати демократичнішою, спонукати до професійного вдосконалення.

Все це вимагає кардинальних змін у первинній і післядипломній професійній освіті вчителя. Зокрема, реформа у вищій школі пов'язується з утвердженням фундаментальності педагогічної освіти, гармонізації в ній науково-предметних і світоглядно-методологічних, дидактичних, психологічних знань, що дозволить фахівцю повніше реалізувати гуманітарну, культуротворчу функції, виробити професійні цінності, оволодіти сучасним інструментарієм вивчення особистості дитини.

Акценти в підготовці вчителя мають бути також перенесені з вивчення стандартних, інваріантних станів на механізми оволодіння новим, прилучення до перспективних моделей педагогічного досвіду інабуття власного в широкій і різноманітній практиці.

Підготовка спеціаліста має бути гнучкішою й адекватною запитам практики. Зокрема, у зв'язку із запровадженням Закону України "Про загальну середню освіту" ( 651-14 ) виникає необхідність оновлення навчальних планів вищих навчальних закладів шляхом введення додаткових дисциплін, спецкурсів, які мають забезпечити готовність педагога до роботи в різних типах загальноосвітніх навчальних закладів, профільних класах, з учнями шестирічного віку, з тими, хто має особливі здібності, до роботи класного керівника тощо.

В класичних університетах має бути збільшено обсяг годин на вивчення психолого-педагогічних дисциплін та педагогічної практики.

Доцільою є підготовка вчителів для сільської школи за кількома спеціальностями. Мас бути передбачена підготовка вчителів спеціально для роботи в малокомплектній школі.

Потребує відновлення й удосконалення практика працевлаштування випускників педагогічних навчальних закладів.

Післядипломна педагогічна освіта має стати більш персоніфікованою, надаючи кожному вчителю ширші можливості для оновлення, удосконалення, поглиблення своєї професійної підготовки в прийнятний для нього спосіб, у тому числі на базі дистанційного навчання із застосуванням нових інформаційних технологій.

Замовником підвищення своєї професійної кваліфікації стає сам учитель, якому держава надає необхідні для цього можливості і стимули. Має бути удосконалена система цілеспрямованої підготовки викладацьких кадрів для вузів через магістратуру та аспірантуру.

Передбачається створення у регіонах системи стимулювання та підтримки новаторських пошуків учителів: педагогічні банки ідей, творчі спілки учителів-новаторів, благодійні фонди тощо.

Процес переходу до 12-річної школи є складним і тривалим. На цьому шляху уже в нинішній школі необхідно створювати передумови, без яких якісна 12-річна освіта неможлива. Насамперед – це підвищення соціального статусу вчителя, приведення його заробітної плати у відповідність із суспільною вагою педагогічної праці; зміцнення матеріальної бази шкіл, переобладнання шкільних кабінетів, спортивних залів, оснащення комп'ютерами, налагодження випуску підручників, методичних посібників, перетворення шкільних бібліотек в інформаційно-бібліографічні центри, розгортання різних форм дошкільного виховання. Необхідні суттєві зміни у фаховій підготовці майбутнього педагога, адекватні сучасним освітнім пріоритетам і завданням.

До шкільної освіти причетне по суті все населення країни. Це накладає особливу відповідальність за передбачувані зміни. Поступовість переходу, конкурсні засади створення варіантів базових планів, навчальних програм і підручників, попереднє дослідно-експериментальне навчання в окремих районах, широке обговорення його результатів - обов'язкові умови успішного запровадження 12-річної загальної середньої освіти.

12. Інновації в освіті.

Поняттям "інновація" позначають нововведення, новизну, зміну, введення чогось нового. Стосовно педагогічного процесу інновація означає введення нового в цілі, зміст, форми і методи навчання та виховання; в організацію спільної діяльності вчителя і учня, вихованця. Інновації самі по собі не виникають, вони є результатом наукових пошуків, передового педагогічного досвіду окремих учителів і цілих колективів.

Сучасний етап розвитку освіти в Україні характеризується відходом від тоталітарної уніфікації і стандартизації педагогічного процесу, інтенсивним переосмисленням цінностей, пошуками нового в теорії та практиці навчання і виховання. Цей процес не може бути стихійним. Він потребує управління.

Основу інноваційних процесів в освіті складають дві важливі проблеми педагогіки - проблема вивчення, узагальнення і поширення передового педагогічного досвіду та проблема впровадження досягнень психолого-педагогічної науки в практику. Результатом інноваційних процесів слугує використання теоретичних і практичних нововведень, а також таких, що утворюються на межі теорії і практики. Учитель може виступати автором, дослідником, користувачем і пропагандистом нових педагогічних технологій, теорій, концепцій.

Управління інноваційним процесом передбачає аналіз і оцінку введених учителями педагогічних інновацій, створення умов для їх успішної розробки і застосування. Водночас

керівники навчального закладу проводять цілеспрямований відбір, оцінку й застосування на практиці досвіду колег, нових ідей, методик, запропонованих наукою.

Потреба в інноваційній спрямованості педагогічної діяльності в умовах розвитку освіти спричинена певними обставинами:

По-перше, розбудова суверенної держави викликала необхідність докорінної зміни системи освіти, методології і технології організації навчально-виховного процесу у навчальних закладах різного типу: ліцеях, гімназіях, авторських школах, коледжах, приватних, недільних, духовних школах тощо. Пошуки, які ведуть колективи навчальних закладів нового типу, можуть збагатити не лише шкільну практику, а й педагогічну науку.

По-друге, виконання соціального замовлення сучасного етапу розбудови нашої держави - особистості, здатної засвоювати й творчо розвивати культуру, потребує постійного пошуку нових організаційних форм, індивідуального підходу до особистості, нових технологій навчання і виховання. В цій ситуації суттєво зростає роль і авторитет педагогічного знання, яке може стати теоретичною базою для нових пошуків, інновацій.

По-третє, змінився характер ставлення учителів до факту засвоєння і застосування педагогічних нововведень. Якщо раніше інноваційна діяльність обмежувалася використанням рекомендованих зверху нововведень, то сьогодні вона набуває дослідницько-пошукового характеру: учитель обирає нові програми, підручники, використовує нові прийоми і способи педагогічної діяльності.

По-четверте, створилася реальна ситуація конкурентно-здатності закладів освіти, спричинена входженням загальноосвітніх навчальних закладів у ринкові відносини, створенням нових типів навчальних закладів, у тому числі й недержавних.

Інноваційні процеси є механізмом інтенсивного розвитку школи та педагогіки. Інновації функціонують на рівнях створення, освоєння і втілення. Дослідниками сформульовано ряд законів перебігу інноваційних процесів1.

Закон необоротної дестабілізації педагогічного середовища. Сутність його полягає в тому, що будь-який інноваційний процес вносить у педагогічне середовище необоротні зміни. Цілісна система, що існує, починає руйнуватися і потребує деякого часу для створення нової системи на базі нових елементів або асиміляції старої.

Закон обов'язкової реалізації інноваційного процесу. Будь-який інноваційний процес, в основі якого є педагогічне відкриття, рано чи пізно, стихійно або свідомо повинен реалізуватися. Достатньо пригадати досвід видатних педагогів -А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського, С.Т.Шацького, вчите-лів-новаторів В.Ф.Шаталова, І.П.Волкова, І.П.Іванова та ін.

Закон стереотипізації педагогічних інновацій. Будь-яка інновація поступово перетворюється у звичні поняття і дії, отримуючи статус стереотипної.

Ці закони обумовлюють і певні етапи функціонування інновацій. На першому етапі інновація сприймається як чужорідний елемент у педагогіці, часто викликає різку протидію, здається прожектерством. З часом інновація перевіряється практикою, набуває масового визнання. На останньому етапі новий підхід до навчання чи виховання стає відомим і входить до системи навчально-виховної роботи.