Розділ II. Проблеми регулювання виробництва і споживання суспільних благ.
Суспільні блага поділяються на "чисті" і "недосконалі". Саме "чисті" блага характеризуються невинятковістю, тобто неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом, і неконкурентністю, що означає неможливість перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього. Використання "чистого" блага додатковим споживачем пов'язано з незначними або нульовими граничними витратами. Прикладами таких "чистих" суспільних благ є маяки на узбережжі, світлофори на дорогах.
До "чистих" суспільних благ відносять також фундаментальні наукові дослідження. Вони генерують нові знання для всього людства, тому видатки на отримання наукової інформації також повинні оплачуватись державою. Але нові технології, науково-технічні винаходи, які можна запатентувати, не належать до "чистих" суспільних благ. Вони купуються окремими фірмами, а винахідник має можливість одержувати чималі доходи від продажу своєї розробки. Вчені-теоретики - математики, фізики, економісти, які відкривають нові теореми і закони природи та суспільства, не отримують такої матеріальної винагороди. Одержані нові фундаментальні наукові знання згодом використовуються в багатьох сферах, але точно визначити вигоду суспільства від їх застосування неможливо, як неможливо встановити, яка саме з численних програм наукових досліджень в перспективі може дати максимальну віддачу і для реалізації якої потрібна державна підтримка в першу чергу.
"Недосконалі" блага характеризуються обмеженими можливостями використання. Це зумовлено тим, що можливість користування ними обмежена географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Наприклад, можливість користування послугами пожежної охорони залежить від того, наскільки близько від неї розташована будівля. А можливість користування автотрасою залежить від наявності у людини автомобіля. Крім того, у користуванні "недосконалими" суспільними благами після досягнення певної межі їх можливостей виникають елементи суперництва. Наприклад, число учнів у класі може бути різним, але якщо воно перевищує оптимальне, то якість занять значно знижується.
"Недосконалі" суспільні блага можуть надаватися колективно певним групам споживачів, які мають спільні інтереси. Наприклад, знищення шкідників у сільськогосподарському виробництві може обійтися дешевше, якщо одночасно опилювати з літака ділянки багатьох фермерів.
Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси. Вони також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво —використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей. Основна проблема використання спільних ресурсів полягає у тому, що окремі індивіди занадто інтенсивно використовують доступні їм ресурси, що веде до їх виснаження. Прикладом можуть бути підземні родовища нафти, які знаходяться у приватній власності. Власник може добувати будь-яку кількість нафти, але тоді запаси нафти для власників сусідніх свердловин зменшаться. Якщо власники нафтоносної землі будуть одноосібно приймати рішення щодо обсягів видобутку, то кожен з них отримає прибуток, але для суспільства швидке виснаження нафтових родовищ може мати негативні наслідки. Зрозуміло, що видобуток нафти потрібно регулювати. Тут можуть бути кілька варіантів. Якщо власників небагато, то вони можуть домовитись між собою про спільну діяльність. Але якщо їх дуже багато, і досягти спільного приватного рішення про обсяги видобутку неможливо, то регулювання обсягу видобутку повинен забезпечити безпосередньо уряд.
До спільних ресурсів також відноситься тваринний світ (дикі лісові тварини, риби в океанах і морях та ін.). Тваринний світ кожної країни перебуває під охороною законів держави. Уряд встановлює плату за риболовлю та мисливство, обмежує тривалість риболовного і мисливського сезонів. Але велика кількість браконьєрів ускладнює проблему охорони. Найменш регульованим спільним ресурсом є океан. Регулювання використання його ресурсів вимагає міжнародного співробітництва, оскільки багато країн світу мають вихід до океану. Крім того, величезні простори океану роблять практично неможливим контроль за виконанням навіть вже досягнутих угод.
Держава, як правило, бере на себе забезпечення громадян "чистими" благами. Ринок не може забезпечити споживачів цими благами, оскільки неможливо визначити обсяг попиту на них. Споживачі "чистих" благ користуються ними безоплатно, тому їх потреби не проявляються на поверхні ринкової економіки у вигляді попиту. Для кожного конкретного індивіда проблеми попиту в даному випадку не існує як такої. З іншого боку, виробництво таких благ вимагає значних витрат ресурсів.
Тому уряд, який бере на себе виробництво суспільних благ, стикається з двома проблемами:
• як визначити оптимальну кількість суспільного блага;
• як оцінити вигоди і витрати від реалізації того чи іншого проекту виробництва суспільних благ. [4; 392]
Економісти пропонують визначати оптимальний для суспільства обсяг виробництва суспільного блага за допомогою так званих "фантомних" кривих попиту (псевдокривих). Принцип побудови цих кривих діаметрально протилежний побудові кривих ринкового попиту для товарів індивідуального споживання. Щоб визначити обсяг сукупного ринкового попиту на товар індивідуального споживання треба, як відомо, скласти обсяги індивідуального попиту кожного покупця за кожної можливої ціни (горизонтальна сума). Щоб отримати гіпотетичну криву попиту на суспільне благо, потрібно визначити вертикальну суму, - скласти ціни, які всі споживачі готові заплатити за останню одиницю даного товару за всіх можливих обсягів попиту на нього.
При цьому використовуємо закон спадної граничної корисності, тобто припускаємо, що кожна додаткова одиниця суспільного блага приносить менше корисності, ніж попередня.
Покажемо побудову кривої попиту на суспільне благо на прикладі. Для спрощення припустимо, що попит пред'являється з боку лише двох громадян
А і Б (табл.1).
Таблиця 1.
| Кількість товару для А | Кількість товару для В | Ціна товару, грн |
Хоча вони можуть користуватись цим благом безоплатно і не можуть перешкодити один одному споживати його у будь-якій кількості, кожен зі споживачів має власну оцінку граничної цінності кожної одиниці блага, згідно з якою визначає, скільки він міг би заплати за неї.
Громадянин А згоден за першу
одиницю блага заплатити 5 грн., а гро-
мадянин Б - лише 4 грн. Отже, колек-
тивна ціна першої одиниці становить 9
грн. Так само визначаємо, що колекти-
вна ціна другої одиниці блага стано-
вить: 4 (А) +3 (Б) =7 грн. Третьої, від-
повідно, - 5 грн., і т.д.
Тепер за цими даними можемо
побудувати криву колективного попиту.
Графік а) ілюструє попит громадянина
А , графік б) - попит споживача Б, а
графік в) - суспільний попит. Якщо на
цьому останньому графіку побудуємо
криву пропонування суспільного блага
S C, то перетин кривих D C, і S C, визна-
чить рівноважний обсяг його виробництва: Q=3. Цей обсяг є оптимальним, оскільки для нього гранична вигода громадян дорівнює граничним витратам суспільства на виробництво даного блага.
Крива попиту на суспільне благо є типовою спадною, що пояснюється законом спадної граничної корисності. Крива пропонування S C відображає граничні витрати виробництва у корокостроковому періоді, де діє закон спадної віддачі, тому має висхідний характер. Поза точкою рівноваги граничні витрати не співпадають з граничними вигодами громадян, які проявляються в колективній оцінці блага.
Оптимізація виробництва суспільних благ здійснюється за тим же правилом, що і вибір обсягу випуску для окремої фірми: MR = МС . А для визначення видатків, необхідних для максимізації прибутку, використовується правило MRP = , тобто порівнюються гранична доходність ресурсу і граничні видатки, необхідні для залучення його у виробництво.
Аналіз витрат і вигод, пов'язаних з виробництвом суспільних благ, ускладнюється тим, що залучення додаткових ресурсів для реалізації певного державного проекту приносить додаткове задоволення потреб громадян у суспільних благах, але в той же час зменшує обсяги ресурсів для виробництва товарів індивідуального споживання, що вважається втратами для громадян. Зважаючи на це, можна визначити, до якої межі слід розширювати державну програму надання суспільних благ. Якщо вигоди від додаткового виробництва суспільних благ перевищують втрати від скорочення виробництва товарів індивідуального споживання, то програму варто реалізовувати, і навпаки.
Деякі програми суспільних благ приносять пряму вигоду, яку можна визначити як зменшення шкоди (будівництво дамб проти повені, очисних споруд, шосейних доріг). Але у багатьох випадках загальні вигоди підрахувати досить важко. Наприклад, будівництво нової дороги може принести вигоду у вигляді розширення ринків, посилення конкуренції, поглиблення спеціалізації для даного району і підвищення ефективності економіки в цілому. Крім того, створюються нові робочі місця, що дає можливість підвищити рівень зайнятості та рівень життя. Але з іншого боку, відчуження землі від сільськогосподарського виробництва, додаткове забруднення довкілля через посилення інтенсивності транспортного руху викликають значні побічні витрати, які додаються до прямих витрат на спорудження дороги і купівлю землі.
Автомобільні дороги можуть бути як суспільним благом, так і приватним.У будь-якому випадку проблемою стає перевантаженість доріг. Тоді користування цим благом викликає негативний зовнішній ефект. Уряд може застосувати кілька методів вирішення цієї проблеми. По-перше, ввести плату за проїзд, можливо, диференційовану по годинах, щоб зняти особливу напругу в години "пік". По-друге, можна підвищити податок на продаж бензину, але це недосконале рішення, тому що спочатку зменшиться загальна кількість поїздок, а згодом споживачі переключать попит на більш економні малолітражні автомобілі. Прикладом вдалого вирішення проблеми перевантаження магістральних шляхів служить Сінгапур, де була введена плата за проїзд центральними вулицями міста, диференційована за годинами дня і рівнем забруднення. Запроваджені спеціальні картки, які визначають інтенсивність використання автомобіля: дорожчі картки дозволяють їздити у будь-який час, дешевші — тільки у вихідний день. Сінгапур — єдине на землі місто, де не існує проблеми перевантаженості доріг і забруднення, пов'язаного з автомобілями. А встановлення плати за проїзд автомагістралями дозволило знизити інші міські податки [4; 392].
Теоретично зменшення державних витрат не завжди може означати економію ресурсів. Для визначення реального результату потрібен аналіз вигод і витрат альтернативних програм. Здебільшого економія на державних видатках означає перерозподіл ресурсів між державним і приватним секторами економіки доти, доки не можна буде одержати додаткову вигоду від подальшого перерозподілу. Суспільні блага не обов'язково виробляються лише у державному секторі. Держава може визначити обсяг потрібних благ і передати замовлення на їх виробництво приватним фірмам-підрядникам. Основна проблема - знайти кошти для забезпечення такого виробництва.